Наші визначні жінки/Леся Українка
| ◀ Христя Алчевська | Наші визначні жінки Леся Українка |
Ольга Кобилянська ▶ |
|
Вперше я побачила її в гуртку молоді, веселої, жвавої, — увійшла молоденька дівчинка і… на милицях! Гладенько зачісана, з блідим серйозним обличчям і глибоко задуманими темними очима, в простенькому вбранні, але вся молодь так радісно її вітала, так жваво оточила її, посадила посеред гуртка, і всі прислухувались до її ще може дитячих думок, до її тихого голосу.
Це була Леся Українка, що тільки починала своє поетичне призвання.
А діялось це в 80-х роках минулого століття. Тяжкі то були роки для українського громадянства — літературна праця заборонена, так само заборонені будьякі українські офіційно визнані товариства. Але жадні заборони не мали сили припинити українського життя, — воно саме в ті часи розквітчувалося в приватних гуртках під ласкавим опікуванням двох незабутніх українських діячів: Миколи Віталієвича Лисенка, та Михайла Петровича Старицького. Коло їх родинного вогнища збиралось усе, що було тоді в Києві найбільше талановитого в українській літературі, мистецтві. Щотижня збиралася молодь у цих двох духових майстрів української музики та літератури. Тут ми бачимо і Самійленка, і Людмилу Старицьку-Черняхівську, і Велинську. Тут намічалося цілі низки літературних творів, що мали найкраще виявити тогочасний настрій, чи переклади з чужоземних поетів. Тут лунала й товариська, але підчас дуже гостра критика на тут же читані твори молодих письменників. Тут відбувалися ріжноманітні літературні гри, завдання. В цьому щиро українському, ідейно піднесеному оточенні розвилася духово найбільша наша поетеса — Леся Українка. Але не була вона постійною учасницею цих товариських сходин: тяжка хвороба відривала її раз-у-раз від рідного осередка, уносила її далеко від рідного краю.
Леся Українка
Леся Українка, або справді Лариса Косач, народилася в 1872 р. на Волині, де батьки її мали невелику земельну власність. Мати Лесі — Ольга Петрівна Косачева, була сестра відомого українського вченого Михайла Драгоманова, і сама була відомою українською діячкою та письменницею. Вона відома також, як визначний етнограф, себто знавець народніх звичаїв, народніх казок і пісень. Вона зібрала на Волині й на Поділлі силу взорів наших вишивок і видала їх чудовим альбомом з поясняльним текстом у російській та французькій мові, щоб поширити його на чужині.
Виростала маленька Леся серед темних волинських гаїв, гралася з селянськими дітьми, не говорила іншою мовою, як українською, одягалася в народню одежу. Мати виховувала її в щиро-українському дусі, не віддавала ні до якої школи, бо тоді не було українських шкіл на Великій Українї, а лише російські. Отже Лесю вчила сама мама, до неї ходили вчителі. Знала Леся перфектно кілька чужих мов. Коли-не-коли приїздила Леся з мамою до Києва, там ще набирала всякого знання, і серед своїх київських товаришок лісова волинянка визначається своїм розвитком, своєю широкою ідейністю.
Коли це раптом, як минуло 12 літ, Леся захорувала на страшну хворобу — туберкульозу костей. Спочатку заболіла рука — довелось Лесі покинути музику, а вона почала вже добре грати на фортепяні й дуже журилась, що не може далі вчитися. Потім стали боліти ноги.
Ця смертоносна хвороба мала вирішальний вплив на все життя молодої поетеси; їй не хотілось вмирати, вона вже почувала велику силу, глибокі джерела творчости й усю свою молоду енергію звернула на дві речі — на розвиток свого поетичного таланту і на боротьбу з хворобою, завзяту боротьбу за своє життя. А життя для Лесі Українки було тісно звязане з можливістю творити, і ми бачимо її молодою 17 літньою мандрівницею, — то за вказівками лікаря їде шукати сонця, єдиного ратунку з цієї хвороби, гарячого сонця в Крим, до Італії, до Єгипту.
З її власних листів ми бачимо, як пристрасно віддавала вона свої молоді сили свойому поетичному призванню: в високій температурі, змучена стражданнями тіла, вона цілу ніч пише; ранок застає її в ліжку із зшитком та олівцем у руках, гарячу, виснажену фізично, але щасливу від виконаної праці, від талановито образно висловленої її думки. І де б вона не була в своїх постійних мандруваннях: чи в чарівній Італії, чи в мовчазних гарячих пустелях Єгипту, всі думки її летять на Україну, як вона сама каже: „І все таки до тебе думка лине, мій занапащений нещасний краю“.
Усі свої молоді роки вона прожила, розвинулась під міцним впливом своєї матері. Від неї вона захопилася тим романтичним націоналізмом, який так відбився на її перших творах; від неї глибоко вкорінилася в її душі демократична і беззастережна любов до свого рідного краю.
Але пізніш усім напрямком її думок опанував її рідний дядько Михайло Драгоманів. Вона їздила до нього в останній рік його життя в Софію. Там поширилися її ідейні обрії, там зміцнився її світогляд, прокинулись ширші інтереси, і Леся стає не тільки поетом України, але й великим співцем всенародніх змагань до волі, до правди моральної і соціальної. Вона починає шукати теми для своєї поезії у вселюдному стражданню; вона виступає борцем за гідність людини, за її духову незалежність. Виступає перед нами справжнім борцем за ідею волі,— і вона творить нам образ „Поета підчас облоги“ дуже подібного до неї, який „Не боїться від ворога смерти, бо вільна пісня не може умерти“. Цей поет: „чарує облогу ворожу, і будить на мурах обачну сторожу, заснуть не дає до зорі“.
Таким поетом була сама Леся в своїх пізніших творах. Вона звертається до тогочасної української молоді з докором в недбайливості до громадянських справ:
|
Невже ті голоси несміливі, слабії, |
Вона чуло переживає те тяжке становище тогочасної української інтеліґенції і з гіркою смілою правдою визнає всю цю образливу ситуацію:
|
Так, ми раби, немає гірших в світі, |
|
Я буду крізь сльози сміятись, |
Та бадьорому настроєві так жорстоко перешкоджала страшна хвороба. Вічно сама в постійних мандруваннях, вона мало знала особистого щастя і це горе (не поета, громадянина, а горе молодої дівчини) виривалося часто проти її волі, в її молодих віршах.
|
Я думала, — весна для всіх настала, |
Боротьба з хворобою підточує сили вже фізично знесиленої Лесі, і в неї виривається такий стогін:
|
Я змаганням втомилась крівавим |
Але таких хвилин мало, або Леся соромливо ховала їх у своїй душі від усіх сторонніх заглядань. Вона взагалі була стримана в своїх зносинах з людьми і до свого інтимного душевного світу мало кого наближала. Тільки в останні роки перед смертю вона вийшла заміж за музиканта етнографа пана Квітку. І може хоч тоді почула себе не самітньою.
В свою поетичну творчість Леся вкладала всю свою чулу й турботну душу, — свою нервову вдачу. Як каже Єфремов, вона переживала всі ті хвилювання, що переживала найкраща тогочасна українська молодь — вона боліла душею за страшне пониження українського слова, української культурної творчости. Вона шукала виходу з цього становища, шукала якогось його розвязання.
Змагалась розвязати це питання і Леся в своїх творах. Підо впливом свого широко освіченого дядька Драгоманова, вона звернулась до історії, не сучасної хаотичної історії Західньої Европи, такої матеріялістичної, ні, вона звернулась до давнього колишнього життя серед східніх народів. І там вона найшла такі психольоґічні й соціяльно-політичні моменти, які наближались до тої національної трагедії, що відбувалася на терені українського народу.
Під її пером оживають душевні страждання жидів у єгипетському полоні (дивись її поеми-драми — „Вавилонський Полон“, „В дому роботи, в країні неволі“).
Так само зупиняється Леся на тих глибоких переживаннях, що їх внесла христіянська віра в такий грішний римський світ; на тій новій гарячій течії, що поділяла в перші часи переслідування христіян навіть членів родин, як це ми бачимо в драмі-поемі Руфін і Присцілла“, або „В Катакомбах“, „Адвокат Мартіян“. Ці поеми-драми це коштовні поетичні твори, які в короткій замітці не можна переказати; їх треба уважливо читати, щоб зрозуміти ті думки, що в них вкладені, щоб уявити ті анальоґії з долею України, які так яскраво можуть бути виведені з цих наче далеких по змісту свойому творів, але загрітих палким, глибоким патріотизмом Лесі Українки.
Вона гарно висловлюється сама, як розуміє свій обовязок, яко поета:
|
Не поет, у кого думки
Про страшні народні рани, |
Усі ці великі своїми темами поеми в драматичній формі досі не бачили ще української сцени, — для них потрібна і публіка інтеліґентна і артисти-мистці. Але настане час, коли ці драми також, як і цінні драми Метерлінка, осяють наш театр.
Лірика Лесі значно простіша і відповідала пануючим тоді формам і виразам. Багато є наслідувань Шевченка. Вся лірика пройнята сумом. Трапляються дуже щирі описи української природи, як напр. усім відомий спомин за Волинь:
|
Прощай, Волинь! |
|
Переді мною килими чудові |
Але щодалі, поетеса виховується на гарних зразках поетичних. Вона перекладає Гайне, Віктора Гюго, навіть гимни з індуської поеми „Ріг Веди“. Теми її поширюються, вона пише не окремі вірші, а прекрасні поеми — і в них все та сама боротьба за волю — „Роберт Брюс“ (скотляндська баляда), „Самсон“ і багато інших. Від Гайне вона взяла його такий легкий гарний стиль, у Віктора Гюго — глибоку душевну аналізу.
Леся Українка померла в такім віці, коли творчі сили поетів щонайкраще зростають і упевнюється їх світогляд; вмерла на Кавказі на руках своєї мами, яка постійно мала на неї великий вплив і на руках свого чоловіка. Вмирала вона, дописуюючи свою останню поетичну працю. Поховали її тіло в Києві літом 1913 р.
Вона до цього часу є найбільша українська поетеса і бажано, щоб стала виховницею нашої молодої генерації. Щоб наша молодь якнайкраще перейнялася її ідеалом широкого націоналізму, її постійним шуканням правди й краси у внутрішній гармонії слова життя і думки. „Визволення“ народу, його свобода духова й фізична — ось коло чого складались її дужі гарні поетичні мрії, її міцні й смілі заповіти, як вона каже в своїй драмі „Вавилонський Полон“:
|
Нам два шляхи: смерть або ганьба, поки |
Прага 14 XI.1933 р.
——————
- ↑ Див. „Подорож до моря“ — одна з перших подорожей молодої поетеси, викликаних її хворобою.