На Спокійнім Океані
 |
ЛЬВІВ
1934
БІБЛІОТЕКА
„Victoria, the evergreen, the city of sunshine“…
Не можу думкою опустити берегів Спокійного Океану, щоби не зазначити, що там зазнав я найглибшого зі всіх моїх політичних вражінь. Так… Там воно було найглибше, хоч у старій Европі бачив я й переживав упадок великих чужих держав і наших двох держав і прихід революції й інші дуже болючі річи. Та мимо всего того не в Европі наступив перелом у моїм світогляді, тільки там, за океаном.
Десять літ відкладав я сю працю — не з лінивства, тільки в надії, що знайду спокійний час, щоб якнайлучше виконати ту роботу. Тимчасом замість вільного часу в спокою — наспіла недуга. Отже хоч не сподівався я, що сю роботу прийдеться робити в часі коли мені віддиху не ставатиме, то треба її зробити тепер, нехай і поспішно, бо може бути ще гірше. А треба тому, бо вірю, що прецінь колись наспіє час, коли й українська молодь схоче не тільки політикувати й учити старших, але схоче вчитися сама. І тоді зачне вона шукати, чи не оставили їй досвіду і думки своєї батьки її, особливож ті, що переживали часи найбільшої війни і найбільшої революції. Тут обмежуся тільки до короткого опису мого найглибшого політичного вражіння.
До Америки приїхав я ще республиканцем, хоч в Европі бачив я вже своїми очима мабуть всі світла і тіни республиканської системи. Просто не було часу внутрішно зібратися і не було зовнішної спонуки, котра моглаб олицетворити і скристалізувати в собі витягнений з обсервації досвід. Потрібний до внутрішного зібрання спокій знайшов я в час мого довгого подорожування по чужині, а згадану висше спонуку, котра для мого політичного думання чи радше відчування (що також в політиці значить мабуть більше ніж думання) мала рішаюче значіння, хочу якраз описати.
То було ще заки я виїхав з Венкувера. На підставі пляну моєї політично-аґітаційної обїздки по наших громадах за морем, виробленого професором Боберським, котрий добре знав тамошний терен, мав я в Венкувері пару свобідних днів часу. Отже я хотів той час використати й запитав наших тамошних людей, що в околиці Венкувера варт побачити. З річей, які вони мені вичисляли, вибрав я три (розуміється крім дрібних як оглянення прегарного парку і кеньйону і т. п.): 1) відвідини наших робітників-дроворубів в лісах коло Венкувера, 2) відвідини оселі Індіян, колишніх панів тої прекрасної землі й 3) відвідини столиці Бритійської Колюмбії, Вікторії, збудованої на острові тої самої назви. І на сій третій прогульці, в котрі були ласкаві товаришити мені наші тамошні пані (бо то була робуча днина і мущини були заняті), зустріла мене та памятна для мене пригода.
З Венкувера до Вікторії плили ми кораблем. Настрій був дуже веселий. Наші пані, котрі вже нераз були в Вікторії, описували мені те гарне місто і говорили, що тамошні мешканці з гордістю називають його: „Вікторія, ді еверґрін, де ситі оф соншайн“ (Вікторія, вічно зелене місто соняшного блиску). Притім впевняли мене, що ні одній з них не лучалося, щоби в часі прогульки до того міста не падав зливний дощ, серед котрого не видно навіть одного промінчика сонця і що такий дощ треває в Вікторії часто й цілий день. Самі побачите, як виглядає те „ситі оф соншайн“… додавали сміючись.
Корабель доїзджає до пристані столиці Бритійської Колюмбії. Погода така прегарна, що кращу трудно собі уявити. Висідаємо. Був гарний, весняний ранок.
Дійсно, Вікторія така гарна, як кажуть її мешканці.
Дуже близько від місця де ми висідали, таки в пристані над самим берегом моря, стоїть парлямент Бритійської Колюмбії. Будівля як мрія гарна, з білого каменя, з високою банею по середині. Своїм положенням пригадує дуже гарне положення мадярського парляменту над берегом Дунаю, тільки тут вражіння очевидно далеко могутніше, як море могутніше від ріки, навіть великої.
А перед парляментом стоїть памятник.
Мабуть не богато буде таких памятників на земній кулі.
Властиво, на питання, що в нім надзвичайне, я відповівби спокійно: Нічого.
А на друге питання: Чомуж кажеш що мабуть мало таких памятників на цілій земній кулі, я відповівби: Дайтеж мені його описати.
Уявіть собі простокутну підставу, приблизно двічи висшу ніж ширшу, з одностайного, гладенького мармору, в кольорові цятки, краски легко рожевої, немов бурячкової, веселої. На тій підставі стоїть у весь ріст молоденька, струнка дівчинка, літ коло 17, чудової краси і дуже симпатична. В королівській короні на голові, з королівським скиптром у руці, спертім на рамени так, немовби він був за тяжкий для тої ніжної як квітка дівчинки-дитини. І не дивота! Бо се і для мущини не легка річ, держати скиптр влади ї бути її осередком — в найбільшій державі світа, яку знає та колинебудь знала історія людства. О, не легка се річ! А та дівчинка-дитина взяла на себе той тягар і держала його 63 роки. Так, шістьдесять і три роки, аж поки срібний волос не покрив голови її, аж поки смерть не взяла їй з руки тяжкого берла королів Великої Британії, що має землі в пятьох частях світа і кораблі на всіх океанах і морях земної кулі. Так, переді мною стояла мов жива молоденька королева Вікторія, на честь котрої й названо се місто і котра своїм правлінням виповнила майже ціле 19-те століття. Століття найвисшого розвитку і розцвіту Анґлії. І як виповнила! Возьміть у руки історію, навіть писану людьми, що належать до народів ворожих Анґлійцям, а знайдете й там приблизно таку оцінку королевої Вікторії: „Розумна й обережна, мала вироблений політичний досвід“… Кілько особистої праці коштувало се ту делікатну істоту!
В вічно зеленім місті соняшного блиску стоїть найгарніша королева Великої Британії, стоїть найбільша господиня світа, стоїть як олицетворення привітности і молодости — і дивиться на найбільший з океанів земної кулі. В довгім, поважнім одязі, з берлом і короною. А за нею прегарні палати, а над нею синє-синє небо, а довкруги зелень і цвіти, а перед нею Спокійний Океан.
Гей, якже далеко відси до столиці її! І аж сюди сягало берло влади її! Влади з Божої ласки, не з виборів товпи. Бо вона порфірородна королева і 37 порфірородних поколінь було перед нею, що видали її, про котру навіть вороги писали: „Розумна й обережна, мала вироблений політичний досвід і змисл“…
Квін Вікторія! Найбільша господиня найбільшої держави світа…
І мимохіть пригадався мені державний гимн Великої Британії, котрий так поважно звенить у всіх пятьох частях світа.
Але що се?
Я відвернувся й побачив, як надходили шкільні діти парами. Дівчатка і хлопчики. З вінками і цвітами в руках. Тут і там біля них учителька або учитель. Ішли зовсім тихо, без ніяких співів, без розмов.
Щойно тепер запримітив я, що на підставі памятника королевої Вікторії стояло вже немало таких і подібних вінків як наднесли ті школи, що тепер надійшли. Значить, вони спізнилися. І може тому йшли так тихо, не знаю.
Я запитав наших пань, що се за парада. Вони й пояснили мені, — але я вже сегодня, по 10 літах, не можу собі пригадати, чи се був день імянин, чи уродин королевої Вікторії, чи інше державне свято. А тоді я не записав собі того, бо мені здавалося, що того ніколи не забуду. І ще одного не можу собі вже тепер пригадати: чи особа королевої Вікторії зроблена з того самого мармору що підстава памятника, котру я висше описав, чи з іншого. Ніяк не можу собі того напевно пригадати, хоч зовсім докладно памятаю вираз її обличча. І памятаю навіть форму, величину і краску ріжних цвітів і вінків, які були зложені на підставі памятника, не кажучи вже про краску і неба і моря. А краски обличча самого памятника не можу собі напевно відтворити. Здається мені, що і підстава памятника і сама особа королевої були з мармору або тої самої краски або подібної. Та напевно не можу сказати.
Аж тут зачали йти до памятника — робітничі орґанізації. Я остовпів. Дійсно — йшли дорослі, правдиві робітники, йшли в синих робітничих блюзах тільки в чистіших як мають їх на собі при роботі, — йшли таксамо тихо як шкільні діти і таксамо несли вінки, тільки більші. Несли і клали довкруги. Тихо і поважно. Без співів, без промов. Помянули королеву свою і таксамо тихо відходили як прийшли.
І тут на той вид наступив у моїм мозку той перелім моїх політичних поглядів, про котрий я висше згадав. Як се відбувалося, памятаю вже лучше ніж краску мармору на обличчі памятника королевої Вікторії.
То було так.
Зразу дивився я немов безучасно на ті дивні для мене сцени. Потому зачало мені робитися на душі ніяково. Я ще не знав, чому, але й синє небо і синій океан і сині блюзи робітників і тихі ряди їх дітей, що прийшли пошанувати память покійної королевої свого краю, і ті білі палати, що пишалися за тим памятником мов коронки на тлі неба, — все якось зачало немов тиснути мене. Якби давило згори на долину, якби пригноблювало мозок і здавлювало серце. В моїй душі щось діялося, але я ще не знав, що. Помалу розяснювалося мені в умі і серці моїм; розяснювалося приблизно в такім темпі як раненько кріпшає ясність дня. І коли та ясність дійшла до стадії, в котрій червоніють краї облаків на небі, тоді немов раптовно усвідомилася мені вся суть справи — і кров вдарила мені до очей і великий сором залив нутро моє. Сором за цілі ряди поколінь предків моїх і за мене. Чому?
Як часом рівночасно виростають біля себе два дубчаки і сплітаються корінням між собою, так у моїй рефлексії вибухали рівночасно два ряди думок і спліталися між собою, весь час так перенимані соромом як листя дубів сонцем. Я стидався, що я того вже передтим на вспів усвідомити собі і стидався за тяжку глупоту попередників і предків своїх. А потому мій сором іще поглибився далеко глибшим почуттям: почуттям тяжкого гріха гордости, який очевидно лежав на самім дні нещастя нашого, лежав як його підстава, фундамент, підвалина. І розпростерлися переді мною мов скатерть океану цілі століття бувальщини і стояли переді мною кріваво ясні і як ножі виразні. І було мені так якби я в грудях моїх мав камяну плиту і якби хтось писав на тій плиті і рівночасно говорив те, що пише так:
— Подивися! То се робітництво великої й могутної анґлосаської раси може в покорі своїй прийти й пошанувати навіть мертву королеву свою, а ти й тобі подібні безсильні голодранці не могли здобутися на сто разів потрібнішу вам покору перед живим символом постійної і твердої Влади своєї гарної й богатої землі, яку Бог дав Вам у ласці своїй…
— Чи ти ще не додумуєшся, що се таке? Се гордість, гордість, гордість, — перший з гріхів головних і насінник найстрашнішого зла, яке багатьома струями від віків розливається по землі народа твого, землі повній запахів і цвітів, землі медом і молоком пливучій.
— То вона, та безмежна гордість, що бухала з предків твоїх, казала їм бунтуватися проти свого короля Данила навіть в часі коли від сходу, сонця сунула на землю вашу страшна сила Татар. І тому що предки твої ззаду як скритоубийники нападали на військо оборонця свого, котре він останним зусиллям збирав проти ворогів, і тому що предки твої глупо і нікчемно зраджували його, помагаючи ворогам, — тому віддав їх Бог у руки тих, котрих вони уважали ліпшими від правного володаря й господаря землі своєї.
— І тому закурилася волость батьків твоїх. І тому дим до Бескида піднявся. І тому зникли з неї всі міста її, гнізда коромоли, інтриґи.
— А коли й ся кара не помогла, Бог замінив в пустиню землю батьків твоїх і віддав руїни її на господарство іншим народам на довгі століття.
— І знов на пустині тій дав їм можність зорґанізувати зовсім нову силу. Одначе й та нова сила показала гордість — ще більшу ніж була передтим! Чи ти не розумієш, які дуже горді і дуже дурні були ті „славні“ козаки твої, котрі разураз вибирали і скидали своїх гетьманів і отаманів — в часі коли від півночі йшов послушний родовому цареви солдат московський, в котрім нарешті мусів побачити опікуна свого твій нещасний народ, розбиваний тими, що не хотіли признати над собою ніякої своєї дійсної влади й ніякого порядку.
Анґлосаські робітники у своїх синіх робітничих блюзах йшли і йшли і вінки складали тихо у стіп камяної подоби родової господині своєї. А на таблиці в душі моїй немовби хто дальше виписував тяжкі слова:
— Йди і скажи своїм, май відвагу сказати, що грубо помиляється навіть той, що його любов до Батьківщини своєї підняла до великої сили слова. Помиляється, коли співає з жаром і ненавистю:
|
„Се той Первий, що розпинав |
Бо хоч се правда, що Петро Первий скрівавив Україну, але правда й те, що та Україна так страшно розпустила була дітей своїх, що вже нікому життя на тій Україні не було від харцизяцтва дітей її, котрих нарешті мусів хтось чужий взяти в руки, коли свому не дали завести порядку. А Катерина Вторая, що зруйнувала твою улюблену „Січ“, не зробила тим навіть найменшого зла народови твому, а навпаки, помогла йому посунути лавою з плугом своїм у далекі степи Чорного Моря аж до соленої води його і ген під височезні гори Кавказу. Та Катерина Вторая мала інші великі гріхи, але зруйнованням „Січи“ зробила добродійство народови твому…
Я здрігнувся на ту думку мовби почувши богохульство. Та на камяній плиті в душі моїй падали дальше важкі як олово слова:
— Коли ти вмієш думати, то думайже, нпр. над сим: Що варт тоді була твоя улюблена „Січ“, бачиш чейже по тім, що вона без одного вистрілу все віддала війську Катерини. Ґльорифікуйже ту Січ дальше, а виховаєш на таких самих „лицарів“ потомство своє. То раз. А два: Чи бачив ти або чув про таке диво, щоб на якімсь великім просторі землі істнувала денебудь яканебудь влада і за близько пів тисячеліття істнування свого не оставила по собі ні одного кусника муру, тільки вали з землі і гною на котрих в неладі стояли кепські і кепсько пильновані гармати та шуваром покриті нужденні шопи. Таж пустинні кочовики, арабські номади, приблизно за такий час оставили по собі в далекій Еспанії могутні камяні кріпости і такі чудові красою палати, що виглядають ще сегодня як серпанок-коронка в марморі кована, а долівки в них як живий мак і грядки незабудьок. А що за той час оставили в недалекім Криму ті Татари, котрих ти чомусь називаєш дикими! Скажи, будь ласкав, чомуж Татари, що оставили по собі кріпости і прегарні палати з водограями, мають бути дикі, а твої улюблені січові козаки мають бути культурні, хоч не оставили по собі нічого кромі пісень про Мамая і інших пяниць непросипних або про те, якто вони „міняли жінку за тютюн і люльку“… „Гарний“ взірець!
Мені робилося щораз більше прикро, болюче прикро. А анґлосаське робітництво в синіх блюзах дальше йшло тихими рядами поклонитися памяти Представниці родової влади своєї. А мені в душу дальше западали тяжкі слова:
— То було два. А три: Чи ти гадаєш, що коли Січ Запоріжська за близько пів тисячі літ не додумалася до іншої форми влади як до посипування сміттям голов нещасних отаманів своїх і до скакання в бочку з дегтем, то булаб додумалася потому? Ой ні братчику, ні. Її таки треба було зліквідувати. Бо якби того була не зробила цариця Катерина, то мусулманські Татари булиб до сеї пори мали свою державу в Криму й до сеї пори булиби брали ясир з замель України і ти сегодня бувби може невольником проданим Татарами десь у глибину Азії і з тобою тисячі таких як ти. А що, приємно булоб бити чолом до самої землі перед паном своїм і тихесенько скавуліти під канчуком його? Від того, братчику, освободила тебе і твоїх цариця Катерина і тому не маєш причини кидати камінням на память її[1].
На душі від таких думок робилося моторошно. А синьоблюзе анґлосаське робітництво йшло дальше перед памятник цариці своєї, йшло з дивною покорою, від якої аж жар обливав мене. І дивний внутрішний голос говорив мені дальше якби в мізку різьбив:
— Так, так. Треба було вже давно перевести ревізію основ, на котрих відбувалося виховання молодих поколінь народа твого. А що ви в свій час не зробили сього, то коли окрадену землю твою збудили в огні великім, заскакали по землі батьків твоїх ті самі постаті з тою самою душею, що їх так справедливо вигнала з Січи цариця Катерина, розігнавши на сто вітрів. Тепер страшні духи їх вернули з вітрами тими і з давними гріхами своїми і знов зачали старий божевільний танець пяного Мамая по Україні. Ти бачив їх у тих самих довжезних шликах по саму землю, в часі коли чесний жовнір не мав чим покрити наге тіло своє. Ти бачив тих пяних отаманів від ріжних загонів чорної віспи та всякої іншої наглої смерти. Ти навіть помагав їм здирати і в болото кидати шапку Мономаха, що на короткий час заблистіла на голові лєґального представника старої влади України. Пригадай собі! „В сніговії блистів Київ вежами, церквами, вулицями йшли Ґерманці рівними рядами, везли зброю і обози і тяжкі гармати. З ними їхала Данила заплакана Мати“… Памятаєш? Так евакуовався з Київа лєґальний Гетьман України, котрого рід уже правив нею. Забирався під чужою сторожею, бо свої в діявольській гордости своїй чигали на те, щоб убити його. Ти знаєш се докладно, бо і ти був між ними.
Мені на спомини ті зачало робитися горячо, хоч остров Вікторії, на котрім я стояв, має лагідний клімат. А дивний голос говорив:
— Тепер волочишся як неприкаяний по чужих землях і морях і рівночасно з тобою волочиться безліч таких як ти. Волочитеся як вічні Жиди, ні, — як безпанські собаки! Жадні спокою бодай на чужій землі, жадні окрушин з чужого стола. Ти знаєш історію свого племени, котра зачала відбуватися на яві майже тисячу років тому. Спорий се шмат часу і богато, дуже богато дурниць зробили за той час діти тої землі, але повір мені, що найбільшою дурницею, яку Галичани колинебудь зробили, було те, що в осени 1918 року по Рождестві Христовім помогли наддніпрянським руїнникам, потомкам лугарів і нетягів, облягти Гетьмана України в Київі й довели до упадку влади його. І якраз у тій найбільшій глупоті мусів і ти помачати пальці свої… Знаєш? Уже більшої глупоти племя твоє не зробить ніколи, бо більша глупота — неможлива. А ти себе за розумного мав! І всі ті тумани, що були там ще довше ніж ти, але не бачили, до чого йде, хоч очи мали, думали, що вони розумні.Сором пік мене як огонь. Тут я вперве спробував немов боронитися сам перед собою, кажучи: Алеж бо ті Галичани були молоді й ідеалісти чистої води й думали, що добре діло роблять.
— А хтож тобі казав, що вони були старі або що не були ідеалісти або що вони думали, що зле роблять? І пощо ти говориш непотрібні річи? Сподіваюся, що бодай тепер додумуєшся вже, що паде на совість твою! А саме той тягар, що звалився на нарід України, та невинна кров, що покрила її від краю до краю, ті судороги голоду, що потрясали нею, ті ломання костей по льохах чрезвичайки, той жах і те безмежне упокорення, яких вона не зазнала відколи сягає память її. Сподіваюся, що вже розумієш, що неволі України під царями навіть рівняти не можна до тих адських тортур, у які загнали її руїнники, котрим помагав се робити ти і такі як ти. Май цивільну відвагу признатися до того, що ти робив і май цивільну відвагу сказати се товаришам глупоти своєї! Бо як ніхто з вас, що робили те жахливо дурновате діло, не зрозуміє й не осудить бездонної глупоти його, то глупота того злочинного діла стане традиційною святістю в історії племени твого і можуть минути сотки літ заки з нього вимісять копанням глупоту батьків його. Так, так, придивися добре тим робітничим рядам, що тихо йдуть під мертвий памятник господині краю сего, що дав і тобі притулок і пристановище. Батьки їх дійшли сюди ще в часах коли не було тої прекрасної зелізниці, якою тебе довезли до Великого Океану сего. Вони йшли сюди крізь чорні пущі і дебри, нераз у жаху смертельнім, в голоді й холоді, шарпані дикими звірами, серед безнастанної борні з племенами дуже подібними до того, з якого ти походиш: вони, ті племена, мали гарні вишивки і гарні народні пісні і велику гордість і рідну дочку її анархію. І тому побідили їх батьки тих, що тепер так тихо йдуть під мертвий памятник мертвої монархині сеї. Побідили їх і богато таких як вони, побідили, бо могла ними правити навіть делікатна рука слабої дівчинки тої, котру онде бачиш на ставині памятника того. А твоїми предками в гордости їх не могли правити навіть такі Гетьмани, що кінські підкови ломали голими руками!… І тому Бог посилав на предків твоїх страшні степові навали і великі довгі пожежі і тяжку владу чужинців. Посилав і буде посилати аж поки не зміниться серце їх.
— А як не зміниться ніколи?
— То ніколи не побачите своєї держави як вуха свого! І на завше останете „народом, який відроджується“. І так будете „відроджуватися“ аж поки архистратиг Михаїл не затрубить, щоб іти вже на Йосафатову долину.— А може лучше йти до бою під командою вожда вибраного з найлучших, уже досвідчених в бою, ніж бути під владою якогось деґенерата, котрий виродиться й без власної вини, просто через довге істнування роду? — шибнуло мені крізь думку. І не то від памятника, не то з товпи анґлосаського робітництва, не то від далеких просторів Спокійного Океану надійшла відповідь:
— Ні, не ліпше. Деґенерація се дуже релятивне поняття. Он ген далеко за сим Океаном Спокійним, при другім березі його, є стара Держава Сходячого Сонця, а в ній царствує рід, якого початки тонуть у мряковині століть — і якось не чути про звироднення роду того. А колиб і було воно, то ще й тоді лучше житиме й розвиватися нарід, ніж під найлучшими демаґоґами „з вибору“. Тиж у неприкаяннім волоцюжництві своїм вже був або ще будеш у Баварії, де довгі століття володів рід Віттельсбахів. В нім майже що другий потомок його мав звичайно признаки умової недуги. Тиж бачив, як загосподарований той край! Які в нім чудові міста, які прегарні дороги, як там управлені поля, які там академії мистецтв, які пишні мов мрія палати! Чи може бачив ти щось подібне на своїй Україні з часів, коли нею правили виборні отамани, грязюкою посипувані? Не буде з вас ніякої нації поки не пошануєте й останню слабосильну дитину в колисці з лєґального роду свого! Бо тільки думка, що вона є і становить живий центр України і сили її, може двигнути сили ваші на неймовірні подвиги. Бачиш сей океан, що мерехтить як синя скатерть у золотім світлі сонця? На водах і берегах його будуть розграватися найбільші бої людства, які колинебудь були або будуть. І на страшну кріваву гекатомбу приженуть аж над береги його, приженуть полки з народа твого, приженуть їх як худобу — страхом і терором, приженуть гинути за інтереси гнобителів своїх. Або — велитень нарід твій може над се море прийти сам, як приходить хозяїн домовитий, щоб оглянути місце суперничання з найбільшими народами земної кулі. Одно і друге залежне від того, чи признаєте ви трівко родового хозяїна над землею своєю, чи кождий з вас схоче вроздріб продавати політичні „впливи“ свої аж поки вся ваша інтеліґенція не опиниться на шпіонській службі всіх можливих правительств і не буде вже інтеліґента не-шпіона кромі ідіота, якого ніхто наняти не схоче. Чейже зрозумієш, що з народу, котрий мавби таку інтеліґенцію, до кінця світа ніхто держави створити не годен…
— Не годен, не годен, не годен, — немов зашургали ноги анґлосаського робітництва і дітей його.Дивна парада перед камяним памятником королевої Вікторії кінчилася.
На тлі синього-синього неба підносився монумент хисткої як лілея дівчинки в короні, з тяжким королівським скиптром у руці, в довгім поважнім одязі. Вона своїм усміхом немов питала-говорила: „Знаєш, найгрізніші морські вовки і найбільш кріваві сухопутні розбишаки клонили голови свої переді мною, хоч я не дуже сильніша від дитини. Чи й у твоїм народі можливе щось подібне? Чи відважишся бодай ти сказати їм, що се для них потрібне, хоч не конечне, розуміється не конечне, бо ніде не стоїть написано, що й твої Івани мусять доконче попасти між правителів світа“.
В кільканацять місяців опісля я відважився виступити отверто на публичних зборах з пропаґандою ідеї українського монархізму між робітництвом нашим, між типовим фабричним пролєтаріятом. Було се в великім місті Детройті, у столиці Форда, при вулиці Ґрайлінґ, в Українськім Народнім Домі. І там я переконався, що наше робітництво має глибоко вкорінений інстинкт державний. Воно не тільки приняло монархічну ідею як свою але так скоро її поширило між собою, що я ще сам своїми очима бачив у Детройті в якийсь час опісля такий величезний демонстративний похід нашого пролєтаріяту під гетьманськими прапорами, що в чужім міліоновім місті мусіли спинити всяку комунікацію та зі здивуванням питали, що се таке? З того ясно, що коли українська мнимо „учена“ інтеліґенція не перешкодить свому народови здобути свою державу, то він її здобуде!
Так остров Вікторія на Спокійнім Океані, на котрім положена столиця Бритійської Колюмбії, став для мене моїм Патмосом. І здавалося там мені, що я „бачив там нове небо і нову землю, бо перве небо і перва земля перейшли і моря вже більше не було. І бачив я город святий, новий Єрусалим, що сходив від Бога з неба, приготований як невіста украшена чоловікови свому“.
А чи мали рацію наші пані, котрі говорили, що ні одній з них не трапився ще в Вікторії день без дощу? Мали, ще й яку! Правда, я ще за погоди відійшов з ними зперед памятника Вікторії й за погоди оглянули ми головні вулиці столиці Бритійської Колюмбії та її дійсно пречудовий парк, що пригадує дечим Стрийський Город у Львові. В тім парку така маса розцвилих цвітів найріжніших красок, що подібної орґії кольорів я ще ніколи не бачив. Але запаху в тім парку майже не чути: здається, що вся сила тих плеканих там цвітів іде власне на витворення красок, дійсно чудових, величавих! Ті цвіти і травники плекають там Китайці, від віків спеціялісти в розвиванні таких прикмет у цвітах, ростинах, рибах, птицях і людях, які уважають найпотрібнішими або найкращими. Я бачив їх там, як вони поралися мовчки і працьовито мов мурашки спеціяльними огородничими приладами, як рівно обтинали траву і ріжного рода сикавками поливали квітки і прегарні травники ріжними способами.
Та й вони помилилися щодо потреби підливання, хоч які вони спеціялісти в тих справах! Бо в скорім часі як не насупилося таке синє до недавна небо! І як не зачали надпливати по нім хмари з Великого Океану! Чорні бо чорні! І як не затанцював вітер вулицями Вікторії та по чудових парках її і ген високо по темнім-темнім небі!
Серед напів переляканих і напів радісних окликів наших пань: „А ми вам не казали?!“ добігли ми вже прані великими каплями дощу до якогось готелю, де взяли кімнату, в котрій довго перечікували чорну тучу і бурю, що шаліла над островом і містом Вікторії. І не було видно ні одного промінчика сонця в тім „ситі оф соншайн“… ні одного шматочка небесного блакиту. Все покривали тяжкі чорні хмари, що сунули мов великанські клуби диму від Великого Океану серед нестримного реготу громів, що котився вулицями надморської столиці. А як на хвилину уставав, чути було як в цілім місті звеніли віконниці й вивіски, котрі ще досі звенять мені в ухах, коли згадаю „Вікторію ді еверґрін, де ситі оф соншайн“. Та мимо тої чорної тучі Вікторія на завсіди остане в моїй памяти такою як її люблять представляти її мешканці: „Вікторія, вічно зелене місто соняшного блиску“.
Воно в моїх споминах належить до тих міст, які я ще раз хотівби побачити перед смертю, хоч знаю, що не побачу.
А в звязку з темою, яку я тут представив, мав я ще одну розмову з якимсь анґлосаським подорожним. Хто він був, трудно сказати: ні то подорожник, ні то мисливий, ні то учений дослідник. Було се в поїзді, що їхав безмежними преріями. Погода виглядала на осінню, коли вже птиці збираються до перелету в теплі краї. І на се зійшла бесіда. Він оповів мені таке: Два анґлосаські учені кількадесять літ свого життя присвятили вистудіованню перелетних птиць і написали працю про свої студії. Цікаві річи вислідили вони. Отже перелет тих птиць на далеких просторах відбувається під родовим проводом. То значить, на переді перелетних ключів птиць летять провідники все одного й того самого роду. Коли буря убє їх або так поранить, що вони стають неспосібні до проводу, стадо звичайно крутиться на місци і дуже терпить. Буває, що й пропаде, коли пуститься в дорогу. Мабуть тому, бо нема вже в нім тих, що мали спеціяльно виплекану орієнтацію серед вітрів і ріжних струй воздуха, серед надморських мряк і т. п. Ті два учені ствердили також, що коли в часі висиджування яєць загибіль зустріне птиць того провідного роду, то оставші по них яйця висиджують інші птиці чергою з занедбанням свого власного потомства. І таксамо старанно кормлять потому молодих з того роду. Вони очевидно інстинктом відчувають, яке значіння має провідний рід для всего їх племени…
Той чужий чоловік, що оповідав мені може звичайну для нього річ, ані не додумувався, з яким болем слухав я його оповідання. З болем тому, бо я надармо старався розвязати найбільшу загадку нашої історії: Що було причиною затрати того інстинкту самозбереження в нашім народі, інстинкту, який зберегли в собі інші народи, далеко більше неспокійні ніж наш, інстинкту, який зберегли в собі навіть звірята. А ми не зберегли ні інстинкту ні розуму, тільки якась безмежна гордість залила в нас усе: і здібність до обсервації і здібність до роблення висновків і здібність до науки. А зате виробила в нас відповідно велику здібність до собачого самопониження перед чужими, до неймовірного крутійства, щоб якось закрити свою нікчемність і т. д. А яке те крутійство подібнісеньке на протязі століть! І все прикривалося якоюсь ідеєю. За старої царської Москви ті, що продавалися в нас на її услуги, аґітували за Москвою „во імя благочестивого православія“, а за теперішної большевицької Москви ті, що продалися на її услуги, аґітують за червоною Москвою „во імя інтересів бідного пролєтаріяту“, — словом, все знайдеться якась ідея навіть для найгіршого злодія. І все ті злодії вміли викликати довіря до себе й недовіря до дійсних патріотів України. І се власне траґедія тої гарної землі. З хвилею коли та траґедія скінчиться, та земля здобуде свою незалежність, — не скорше…
Звалений недугою, в ліжку писав я сю частину споминів своїх, в котрих кожде слово правдиве. Писав я се, дослівно — лежачи і дослівно — з болем серця мого, писав в надії, що вплину сим на поправу й уздоровлення хорої душі народа свого, бо sanabiles fecit Deus nationes. I від їх морального зусилля та від іх розуму залежить доля їх. Бурі між народами зриваються часто несподівано. Та хто не має перед бурею вже добре приготованої орґанізації-будівлі, той не матиме де схоронитися, бо в часі бурі і тучі ніхто вже не будує ні домів, ні навіть огорож…
Отже — sursum corda!
——————
- ↑ Запорожських козаків не треба мішати з городовими козаками, елєментом осілим і культурним. Запорожці були переважно добичники, котрим було все одно кого грабити. Їх інтереси були схожі з інтересами Татар: одним і другим залежало на тім, аби хліборобське населення не заорювало степів. Вже гетьман Богдан мусів кріваво здавити анархічне повстання Січи.
в Адміністрації „Нової Зорі“
Львів, ул. Сташіца, ч. 8
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).
Автор помер у 1940, тому ця робота перебуває також у суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.