На стрічу сонцю золотому/V
| ◀ IV | На стрічу сонцю золотому V |
VI ▶ |
|
На дворі була чудова провесна. Подекуди стояв ще снїг, та місцями, де вже просхло, добувалась із землї зелена, молоденька, нїжна травиця. Штефан вертав із школи. Мов ходячий труп виглядав тепер, так його з'їла страшна жура. Сонце так ясно сяло, воробцї цьвірінькали, дорогою плила з леду та снїгу стоплена, брудна вода. І сонце відбивало ся в нїй і скрашало навіть і ту брудну калюжу. А небо було таке синє та чисте! А в Штефановім серцї такий був сум і розпука! Він рад би відси летїти далеко, далеко; втопитись або вбитись, скінчити з собою, не бути — було його єдиним бажанєм. Але нї! умерти безчесним!? Нї! то мусить вияснити ся! Як єсть Бог, як єсть справедливість, то вияснить ся!
В малім городци перед його станцією вже також починала зеленїти ся трава і малий Мись повиносив свої забавки та укладав їх на муріжку. Укладав і свої образочки. Надійшов Штефан, став і дивив ся. Дивив ся, говорив з хлопчиком, мабуть пригадував собі ті щасливі хвилї, коли то і він міг ще так весело та безжурно сьміяти ся, лише що він нїколи не мав таких гарних образочків. О, отсей більший від усїх — що то? що то? чого Штефан так збілїв і немов заточив ся — що то? який гарний, дзвінкий хлопець!
— Миську, ти звідки маєш той образок?
— Хтось менї дав! Згадайте — і малий збиточник сьмішно скривив ся.
— Що? нї? той пан, що ти так його любиш, той такий гарний, румяний пан Корчак? А може той чорний Сичик, а може Глицький?
— А що дасьте, як скажу хто?
— Куплю коника.
— Направду?
— Направду.
— Ну, то він, Корчак, і він менї ще богато таких дав, та не скажу де тамті, бо не можна.
Та Штефанови було досить. Схопив карту, вбіг до своєї кімнати, впав мов знесилений на ліжко і перший раз заридав, в безладю викидаючи слова:
— Боже, дякую Тобі Господи, добрий, дякую, дякую.
А відтак, як угамував ся трохи, пішов знов до міста. Дорогою забіг до Сичика і просив його йти з собою до Корчака. Пішли.
Корчак трохи здивував ся відвідинами в сїй порі, та то нїчого, бо всяко буває між колєґами.
Штефан приступив до нього, витяг “образець” і каже:
— Диви-но, Корчак, який я маю гарний образочок. Справдї! Який то незрівнаний дотеп — розпороти чужу кишеню та казати дитинї насипати туди таких образочків. Справдї, се незрівнаний збиток.
Сичик уже покмітив, до чого воно йде і з дива аж занїмів.
А Корчак то блїд, то червонїв. Хотїв відперти ся всього, оправдував ся, навіть кричав та злостив ся, але Штефан твердим голосом почав говорити:
— Се була пекольна пімста. Та біда, товаришу, що не дуже мудро обдумана. Коли захотїлось тобі втягнути мене в таку біду, було пождати, поки Мись вкине всї карти, то тодї може нїколи не булаб вийшла правда на верх. Або знов було знайти когось такого, щоб міг посьвідчити, що я граю в карти. Но, розумієть ся, що менї не хотїли вірити, що я не грав, кинули навіть підозрінє, що я грав, по кнайпах та норах, та єдиним доказом на те, що я грав, були карти знайдені в мойому плащи. Коли оце я знаходжу таку-ж саміську карту, так само значену і довідую ся, що її дістав Мись від пана Корчака! То значить, що пан Корчак казали йому розпороти мою кишеню і повкидати в неї карти. Ти можеш казати, що нї, що то лише малий щось плете. Але оправдати ся тобі не вдасть, бо чому-ж малий не сказав на кого иньшого, лиш на тебе? О так! тепер я розумію добре, куди то йшла та твоя поправа, та твоє каяне! І скажи: за що ти менї се зробив? Ти відповіш, що я тобі докучав, що мішав ся в несвої річи. Але слухай: ти зраджував нашу справу, ти помагав міцнїйшим против слабших, а я того не міг стерпіти. Ну, ти пімстив ся на минї, а тепер най буде так: коли ти будеш відпирати ся сього вчинку, то копаєш яму сам під собою, бо-ж знаєш, що докази проти тебе, і ще друге: що на се, що ти граєш фальшиво в карти, таки є сьвідки. Та послухай: наколи ти присягнеш менї, що все будеш іти лише з нашим інтересом, що нїколи не зрадиш народньої справи, то я тобі всьо прощаю, не буду з того робити вжитку, лише піди, склич нашу громаду та знїми з мене ту нечесть, поверни знов довірє товаришів, і я готов іти з сеї ґімназії тай шукати щастя в чужій, так як менї се присудив збір учительський. Я беру матеріяльну кару, звільни-ж мене бодай з моральної. Ну, вибирай.
Підчас сеї мови Корчак страшно мішав ся на лицї. Врештї, коли зрозумів цїлу шляхотність Штефанової бесїди, те його самовідреченє лише длятого, що йому здавало ся, що буде міг зискати ще одного робітника на народнїй ниві, то не знав де дїти ся із стиду, видячи таку перевагу противника над собою.
Штефан видїв боротьбу, що точила ся в нїм.
— Товаришу, — сказав — вибери послїдне. Скинь уже раз із себе ту лож, скинь те підхлїбство висшим. Ти-ж знаєш, які вони, ті твої приятелї паничики. Ти видїв, як відступили тебе в даній хвилї. Я знаю: ти знайдеш у них і ласки і гроші, але поважаня — нїколи. А в своїх знайдеш його, коли лише щиро покаєш ся. Нїколи не за пізно на каянє, нїколи не за пізно вернути до працї для народу.
Сичик усьміхнув ся і сказав:
— О, ти повинен бути або ксьондзом або адвокатом, так гарно вмієш проповідати.
Та Штефан говорив своє далї.
— Я признаю ся, що я може за остро тобі докучав, що не брав на увагу того, що не у кождого відважне серце, що врештї нам дарма бути відважними, коли у нас пливе кров сто поколїнь битих панською нагайкою. Та я хотїв власне, щоб та боязнь від нас за гори та лїси втїкла і тому може часом переборщив троха:Сичик знову сьміяв ся:
— Ану, що та ще почнеш плакати, тай скажеш, що ти всьому винен. Ану, будемо видїти. Ти повинен би брати покутну верету, посипати голову попелом, ходити від села до села, проповідувати покуту, жити наче сьвятий та ще вигадувати на себе якісь гріхи.
А в Корчаковій душі йшла страшна боротьба. Бо він не був з ґрунту злим хлопцем, лишень власне йому бракувало відваги бороти ся з міцнїйшими, а ще до того була й боязнь бороти ся з ними. Та він уже не раз, не два переконав ся про те, як платять йому ті приятелї за його пониженє та рабство і навіть його рибяча кров бунтувала ся против того. Та він не хотїв їх покинути, бо тим признав би слушність Штефанови, а на нього був лихий і конче хотїв на нїм пімстити ся. Та тепер для нього вже не було виходу: вістрє ножа змірене в груди иньшого, звернуло ся проти нього само. Його поганий поступок викрив ся, а врештї і моральна перевага противника була так велика, що він попросту стидав ся своєї малодушности. Видїв себе безсилим у борбі з Штефаном, якого великодушність поборола його, і він постановив, коли й узнати себе побідженим, то принаймі свій підлий поступок закінчити чесно. Мнучи нервово карту в руках говорив перериваним голосом:
— Так, признаю ся до всього. То я все вистроїв. Признаю ся до того і каю ся. Ти правду кажеш, що ті наші “опікуни”… вони мене гласкають, та не шанують і не будуть нїколи шанувати перекиньчика. О, вони страшні, як вони омотують свою жертву ласками, усьмішками, а так легковажать! Вони безгранично підступні, хитрі, а часто навіть підлі. Самі вщіпили нам у кров та кість ту служальність, не дали нам розвинути ся, не дають і тепер дихати, а так уміють використувати наші слабі сторони, так уміють лестити ся і так легковажать! А тепер я вже йду; прирікаю тобі з глубини душі, що покаю ся і сповню все, що менї наказує обовязок.
Подали собі всї три руки і вийшли. Корчак попрямував до директора. Оповів про все, до всього признав ся і просив лише о сьвідоцтво відходу (бо не хотїв довше в сїй ґімназії оставати) та о дозвіл прилюдного оправданя Штефана. Директор прирік дати сьвідоцтво відходу, розумієть ся, з нотою обичаїв як найгіршою, та на послїдне жаданє не позволив, підозріваючи в цїлій афері “rusińską intrygę”.
Ще сього самого дня знали всї Українцї про цїлу справу і не знали з чого більше тїшити ся: чи з увільненя Штефана від кари, чи з наверненя Корчака. Але властиво увільненє Штефана від кари з боку “висших” не було цїлковите: вправдї міг оставати в сїй ґімназії, та за полїтику таки присудили йому наганні обичаї а тим самим і чесне 20 ринських. Та що було робити!
А Корчак вскорі по сїм поїхав до иньшого міста шукати собі долї; анї Штефан анї товариші не могли довідати ся, що з ним потім стало ся.