На стрічу сонцю золотому/VI
| ◀ V | На стрічу сонцю золотому VI |
VII ▶ |
|
І знов скінчив ся рік. Були лїтні, свобідні вакації, які Штефан перебув як звичайно — два перші тижнї дома, а далї на лєкції у одного священика. Мусїв собі дещо заробити, бо батько чим раз більше знемагав, то й мусїв Штефан часом ринський-два і до дому дати.
А потому знов почала ся шкільна наука.
Біганє по лєкціях, дома наука часто в нетопленій хатї, в школї насьмішки та шпильки професорів, котрим він став ще більше ненависним від своєї афери з Корчаком, і такі инші приємности студентського житя. Та все те зносив Штефан відважно; він мав уже лиш два роки до осягненя своєї мети — лише два роки до зданя матури, а відтак буде міг цїлий свій час посвятити на студії своєї рідної історії, та буде міг приготовляти ся до званя вчительського, бо як він казав: доки в нас не буде своїх шкіл, а в них патріотичних учителїв, що виховували-б нашу інтелїґенцію, доти не буде в нас добра.
|
|
Зима. На дворі мороз та вітер, у хатї також зимно, а Штефан сидить при малій лямпинї і вчить ся. Ноги від зимна зледоватїли, руки здеревнїли, тїло переймає дрож. Він знимає з клинка плащ, накидає на себе і далї вчить ся та читає. Або і без плаща пересидить десь далеко поза північ. Тїло здеревнїло, та серце живо бєть ся, а голова аж горить.
— То все пусте, все байка; то так любо читати. Те місце таке чудове в Дон Карльосї:
Позволь менї ридать, гіркії сльози лити,
Єдиний друже! Не маю нїкого, ах нїкого!
На тій великій, широкій землї нема нїкого!
І як велике царство батька мого
І як далеко скорії вітрила
Срібну ішпанську фльоту хвилями несуть, —
Нема такого місця, сторони такої,
Де б міг я плакать — крім твоєї груди.
Друже єдиний, я сльозами молю,
На найсьвятїйше тебе заклинаю:
Не відганяй мене із місця того.
— Та нї! воно в перекладї не виходить так гарно, як в устах Шіллєра. Які чудові його драми!
—Як повна глубокого траґізму та скарга на самітність в устах королївського сина! Він бідняга так бажає любови, приязии, а всюди знаходить лише переслїдуванє та ненависть, кождий його крок слїдять, власний батько ненавидить його.
— О, який-жо я щасливий при всїй своїй біднотї, що маю де серце огріти, що маю таких любих родичів. Чи зможу я коли віддячити ся їм за те, що віддали мене до школи, що дали пізнати стілько гарного, що дали змогу познайомити ся з творами духа такого Шіллєра.
От таке снувало ся в Штефановій голові при читаню, і був би нераз і до раня читав, та ба! завтра треба йти до школи, треба мати голову на карку і сили до біганя по лєкціях. Він клав ся спати і засипляв твердим, молодим сном.
Але щось з дому довго нїхто не приходив. Що то такого? Нї пишуть, нї приходять, — чи би не дай Боже яке нещастє? Коби лише скорше до суботи, то мусить навідати ся. Піде сам, хоч як не має часу.
Приходить субота. Штефан увільнив ся на недїлю від екзорти, і таки ще в суботу йде дому. На крилах гонить, туга жене, якесь сумне прочутє лиха.
Приходить. Уже темний вечір. В печи горить огонь, на припічку блимає каганець. У хатї несьвітський сум. Мати сидить на припічку коло каганця, пряде кужіль тай утирає тихі сльози. Андрійко сидить мамі в ногах тай щось пипляє у книжцї, мала пятилїтня Доцька спить, а Катря вишиває вуставки, що пишні та красні, усїлякими взорами та волічками, лише не собі, а якійсь богачцї.
Входить Штефан у хату, каже “Добрий вечір”, витає ся з мамою та сестрою і дивить ся за батьком.
— Де дєдик, мамко? (він усе ще каже дєдик, не може відвикнути).
— Спить, синку, на печи. Тихонько, от боле що уснув. Ой змучив-же сї він тай змучив через оцих дві недїли.
— То що такого? Дєдик слабі?
— Ой, слабий синку тай нидужий. Вже оце другий тиждень як горить. Вже сї і на смерть вісповідав. Добре, щос прийшов, бо все тї згадує.
— А чому-ж ви мамко не дали менї знати?
— Бо тато не хоче; хотїв би тї уздріти, але ни хотїв аби за тобов посилати. Каже: най сї вучит, він і без того має доста клопоту на свої голові.
— Ну, то я хоть тепер беру у сусїда коня тай воза, тай їду по дохтора. Чей Бог дасть, виратує.
Вона гірко розсьміяла ся.
— Поїдеш по дохтора! От, якбис мав де який крейцір, то дай, аби було чим за похорон заплатити, але ни за дохторами їздити! Ой, ни на нашу то кишеню нараз за пописану цидулку тай за флєщину медецинів десїть срібних увалити. Тай таки й тато сам не хоче. Тай що му вже дохтор поможе? Були коло него вже і Прокопиха і Майрун, були, ни бій сї, ратувалам чим моглам, ни жалувалам їм за лїк і послїдну мисчину муки дати, бо то свій, прийме шо є, али як найвисший дохтор скаже: уже тобі конец, то нима шо куда крутити. Ни нам правувати сї з Богом.
Хорий пробудив ся від розмови, що з ледви чутного шепоту переходила в чим раз голоснїшу скаргу.
— Стара, ти з ким говориш?
— Таже Штефан прийшов.
— А най-же над тобов нїколи ласка Божа не загасне, що-с прийшов. Ходи-ж синку д' минї.
Штефан вилїз на припічок, укляк на нїм тай став слухати, що батько казав.
— Ади синку, умираю. Тай ми посьлїдна жура була, що тї не виджу. Ой синку, гору-с ми з плечий знєв, най ти Бог заплатит.
Штефан плакав великими, нечутними сльозами.
— А ни плач синку; такий вже чєс прийшов, тай мус умирати. Синку, гору-с ми з плечий знєв, здойми ще й камінь. Тєжкий той камінь. А диви, четверо їх лишєю на оту хатчину, тай той Антось аж рве сї до книжки, та нима відки. Ади, дївки підуть у службу, а до Марії уже хоче якис приставати, також коваль, на кузню хоче йти. Не дуже він богач, але хоче її, а она його, тай може мут якос тручєти біду навперед себе. Але отой Антось, то також якес удало сї таке марне та біле, а таке охотне до книжки, що ей де! То поможи ти їму де якого кавалок хлїба добити сї, чи вже у школї, чи де у лекшім ремеслї, — не покинь його, тай маму не покинь. Ади синку, ни гнївай сї, що ти так голову обтєжую, але ти одна моя надїя, один поратунок. Обіцєй менї синку, що їх не покинеш; старій не богато треба, от лижку страви, але хлопець? Він тепер ще тут до школи ходить, але відтак… Обіцєй менї — просив, аж молив слабим голосом Андрій.
— Обіцєю вам дєдику, присєгаю сї.
— Дєкую ти синку тай прощєй нї і раз, і другий, і третий. Ходи Юстинко тай ви дївчєта, тай прощєйти нї також, докім ше при памєти. Тай Марії перекажіт, що ї благословлєю тай прощєю. А Штефана слухайте як мене самого, він вам тепер і рєд і порєдок і дєдьо.
І всї прощали батька і глухо заводили. Лишень Марії не було; десь може на морозї чуже шматє жмикала, або корови доїла сарака.
А Андрій вичерпаний розмовою з сином тай прощанєм попав знов в безпамятну горячку.
У печи погасло, лише каганець блимав, мама з доньками заводила, Штефан із страшного болю минав ся, а Андрій час від часу викидав поодинокі слова.
— Нї, я не пес — ви не маєте права. Ой, ой, ой, ратуйте! Сій син фальшівник? брешете! Си-но-ноньку, не покинь їх слабих.
Потім здавало ся, що вснув і в хатї всьо стихло, а по годинї Андрій був зимний труп.
Гей не дай Боже, який туск у хату вступив, гей не дай Боже! А то треба було мерця спорядити, побігти до паламаря за подзвінне, а їх хата на краю села, тай ще до того не дуже їх і сусїди навидїли, бо Андрій небіщик був і зайшлий, і якийсь таки инший від усїх них. Тай треба було самим мерця нарядити; хто-ж тепер піде деяких людий шукати, тай таки чи прийде тепер хто у такий мороз тілький сьвіт? А завтра недїля, знов те саме, тай гріх таки, як тїло застигне, збиткувати його.
І мати з сином сами вбирали батька; у білу сорочку, у синї гачі, у білий, писаний киптар, у чорний сардак. Здало би ся того в хатї, але він уже більше нїчого від них не потрібує, то най лежить як ґазда, бо собі на то заслужив. А відтак, як уже його файно вбрали тай спорядили та на лавици уклали і руки мов до Оченашу зложили, пішов Штефан, хоч уже була темна нічка, до паламаря тай до дяка, аби позволили взяти хрест тай сьвітло. До еґомостя, годити ся за похорон, мав іти аж завтра, бо нинї було вже за пізно.
Десь уже коло опівночи принїс Штефан сьвітло тай хрест, а дяк прийшов перечитати псалтирю.
Сьвітло горіло, мама з доньками заводили, Антось плакав, дяк монотонним голосом читав псальми, а Штефан каменїв з болю тай роздумував, відки взяти гроший на похорон.
|
|
А завтра була недїля. Так сонце ясно сьвітило, а сьнїг так блищав та горів під його промінєм, іскрами-самоцьвітом сипав. Довгою дорогою йшли люди до церкви. Такі вивбирані та вичесані, що Боже! Дехто мусїв переходити толокою, тай минати Андрієву хату і мимоволї вступав у ню зваблений сьвітлом сьвічок, що горіли в нїй. Знак, що був мерлець — годить ся послїдний “Оченаш” за мертву душеньку виговорити тай удовицю з дїтьми потїшити.
— Та не плачте, Юстинко! Пан Біг добрий, не опустить сиріт, тай добрі люди ни опустьи. Тай ваш син уже таки, дай му Боже, панованє, адїт який підкохав сї, — не даст вам загинути.
Але Юстина далї заводила:— На кого-с нї покинув, господарику мій, з дїточками маленькими? на кого? Світив-їс нам гей то сонїчко, грів-їс нас, тай зайшов-сї гей то сонїчко, у хмари-с зайшов, тай нї звідки порадоньки нї поратуночку не маєм.
А сї материнські слова розпаленим оловом капали на синову душу, випікали в нїй знаки, що нїколи не мали гоїтись. А сї слова чорною розпукою вбивали ся в мозок, вливали ся у кров, гадюкою неситою пили кров із серця.
— Ой нї звідки поратунку, нї звідки. Оп Боже, Боже, Боже!
І Штефан приступив до матери, тай лагідними словами старав ся успокоїти її страшний біль.
— Не плачте мамко, таже я у вас уже великий, не дам вам загинути. Тажем дєдикови присяг, що вас не покину, тай най мене так Бог опустить як бим вас опустив. Не плачте мамко, бо ще розболите сї, тай що тогди буде з Антосем тай з Доцьков? Хто їх дізрит, допантрує? Не плачте.
Він отсе говорив, бо так йому казало говорити серце і обовязок. Але що дїяло ся в його душі, яка там страшна розпука, який жаль панував, того нїхто не видїв, нї не догадував ся. Бо де він не повернув ся, усе чув той слабий, молячий батьків голос: “Не покинь їх слабих”. Він присяг що не покине, і Бог видить, яка щира була та присяга. Але як її виповнити? Він сам ледви має що їсти та в що вбрати ся, але нехай він не їстиме, неспатиме, аби лише вони не млїли з голоду, аби мати так страшно не ридала, аби батькова душа мала супокій.
А відтак знов зачинав думати, на що батько вмер, і чому він, Штефан, такий нещасливий, що навіть не може жалувати лише за батьком, за тим батьком, що був такий добрий, такий лагідний, а такий нещасливий. За тим батьком, що собі від уст відоймав, а давав дїтям, а давав йому. Бо той його жаль страшний, а Штефан те добре відчував, що той жаль то не лише за тим, що батька вже нема, що він нїколи вже до нього не заговорить, не усьміхне ся, не розрадить, не скаже: “Ой синку, ти ще не одно перейдеш, нїм вівчиш сї, але учи сї синку, бо наука то така річ, що за ню варт усе перетерпіти”, — що той жаль і тому, що на його, ще молоді плечі впав тягар утримувати, помагати родинї. Та скоро приходила думка:
— І ти можеш ще називати се тягарем! А для твойого батька не було тягарем давати тебе до школи, відіймати меньшим дїтям хлїб від уст, а посилати тобі? А для твойого батька не було тягарем слухати, як люди з нього глузують тай кажуть: “То ще раз дурний! свою власну кров против себе струнчить, свою власну кість против себе направляє. Він гадає може, що му сї син віддєчить, що му лижку страви на старість запевнить. Дурний, дурний! Ой не буде пан з родувіку з хлопами стояти, ой відцурає сї власний син тата”. Се не було батькови тягарем таке слухати?! Бо хоч він сьому перечив, хоч казав, що його Штефан добрий що не відцурає ся рук, що його виростили та випестили — чи мав він ту певність? Не мав! І се все не було йому тягарем?
— Я поганий самолюб, — казав Штефан до себе і тодї присягав в душі, що радше вмре, нїж зломить присягу дану батькови, радше сконає. Як би він її не дотримав, то його поступок кликав би до неба о пімсту, то його вчинок кликав би о месть усїх отих нещасливих хлїборобів. Бо вони не мали нї кришки довіря до панів, до науки, а лише наука, лиш одна вона могла їх двигнути із страшного занепаду, в якім вони були. Та вони не мали довіря до неї, бо видїли, що всї оті їх сини, та кров їх крови відвертали ся відтак від них, ставали їх найгіршими ворогами, сто раз гіршими від тих таки панів з панів. І Штефан постановляв в душі сповнити обіт даний батькови, хоч би се прийшло окупити житєм, щоби лише не відобрати ще більше надїї на лїпшу, красшу долю у тих нещасливих.І отті роздумуваня троха успокоїли його. Він ще раз клякнув коло батька, зговорив молитву, поцїлував студені батьківські руки тай пішов у село годити ся за похорон тай роздобути відки гроший на нього.
Хотїв позичити з пятнацять ринських, бо треба і за похорон і грабареви, і на трумну, і на трактамент (обід) посмертний, — без того-ж не можна — бо в селї назвали-б його (Штефана) лотром, кальвіном, а мамі не дали би спокійно і дороги перейти. Але де тут їх узяти? аж стільки гроший! У кого позичити?
Пішов до учителя. Та тут була така біда, що Штефан на силу зважив ся просити о позиченє йому пяти ринських на кілька день, до першого, заким відбере за лєкції або може дістане і стипендію, о котру подав ся.
Учитель позичив, просив лише конечно о скоре відданє “бо ви-ж знаєте, які достатки народнього вчителя”.
В надїї, що за похорон дозволить священик аж пізнїйше собі заплатити, пішов Штефан на приходство. Священик лише що прийшов із церкви і був в досить лихім гуморі, бо страшенно хотїв їсти. Довідавши ся в якім інтересї прийшов до нього Штефан, почав йому насамперед докоряти, чому нїколи не зайде і “то дуже не гарно аж тодї приходити до свого отця духовного, як хто умре”. Все те говорив дуже протекціональним тоном і мішаниною польського, руського і церковного, що разом мало давати “русской язик”. Штефанови хоч було не до сьміху, таки стало сьмішно з тої “русскої бесїди отца”.
Отець добродїй, здаєть ся, завважили се і воно не дуже добре настроїло їх для Штефана. Вони зачали розпитувати, як Штефанови йде в школї, казали, що дуже добре, бо вони чули, що він у великих ласках у професорів, що має дуже добрі лєкції, часом дістає нагороди, так що собі вже дещо і на далї призбирав. На переченє Штефана сьому, вони знов ласкавенько усьміхнули ся, та казали, що то-ж нїчо злого, “лишень коби при тім не забувать на прадїдную мову і церков, та не належать до Украінцоф, тих ляцких запроданьцов”. Далї казали, що за похорон возьмуть вісїм ринських, але за те муть ховати в службі. Усе се говорили поволи, розважно, і помимо солодкої усьмішки, що безпереривно гостила на їх лици, видно було, що сї слова мали Штефанови докучити. Та все те плило з їх уст так уміло і так гладенько, що Штефан не знав, чи се насьміхи чи правда і не міг нї сперечатись, нї противитись їм. Сказав отже лише, що всьо добре, лишив пять ринських задатку, казав, що йде розстарати ще решту і просить, аби завтра рано о осьмій годинї зачинати похорони. Атєц ласкавенько і з'їдливо усьміхнули ся, пригадили, аби не забув принести решту, “бо Богови на кредит не служить ся, а вам треба переблагати Бога, бо і ви не мало причинили ся до батькової смерти своєю полїтикою в школї” — і Штефан пішов.
Які-ж гіркі були його думки, як він вертав з приходства! Він отсього “отца” не знав, бо той ино-що сього року прийшов до сього села, та за те атєц його знали яко заклятого “Українца”, а тим самим безвірного, радикала, полякофіла і т. д. А ще до того Штефан не прийшов поздоровити їх преподобіє, коли приїздив на сьвята, і тим самим страшно образив їх достойність. І їх преподобіє лишень шукали “удобности”, щоб докучити Штефанови.
Удобність знайшла ся, і атєц не жалували слів: назвали Штефана і взяточником, нїби не впрост, але от так: вас люблять професори, маєте нагороди і т. д. — се-ж до того зміряло! Сказали, що Штефан причинив ся до смерти батька і ще дещо приємного — ну, звісно-ж, сповнили обовязок отця духовного, потїшили та порадували сумного і прибитого. Спасибіг їм!
Натуральна річ, що по сїй розмові щезла в Штефана надїя, що піп зажде з заплатою, і тому мусїв він ще нинї йти до міста, щоб розстарати гроший на решту похорону, бо тут не було вже де позичити, хиба ще у Жида, тай то хто зна, чи був би позичив.
Штефан повернув ще до дому сказати, що йде в місто, і пішов. Дорогою ступив до сїльського майстра замовити домовину, і далї гнав до міста, бо вже була далї друга з полудня, а він мав ще добрі три милї ходу.
Ішов він тай думав над тим, яке сумне жптє мав його батько від колиски аж до гробу, думав, як у тих рідних селах бідно тай темно, думав, який той піп безсердечний і з'їдливий. “Ви причинили ся до смерти батька! Вас люблять професори, маєте наскладані гроші за лєкції та нагороди”.
— Аби й ти стілько мав, та аби й тебе так любили!
Але що-ж! як хоче говорити, то що він порадить! Дарма: сильні все гнетуть слабих, богачі бідних! Та треба їх мати, хоч би з під землї, а батькови справити людський похорон. Врештї воно не так для батька, як для матери. Все їй сиротї лекше буде, як її ґазду поховають як належить ся, а не як жебрака.
Прийшовши до міста на свою станцію, спакував “іберцігер”, два томи “Шіллєра” і годинник тай пішов заставити. За годинник та “іберцігер” дістав вісїм ринських, та “Шіллєра” Жид в застав не хотїв, “бо то не його гандель”, і Штефан мусїв Шіллєра продати в книгарни. Гірко було розставати ся раз на все з тим другом, та не було ради. Тими грішми хотїв він осушити материнські сльози. Вже аж на другий день ранком вернув назад до дому і провів його і слїдуючу ніч знов коло батька, бо заснути було несила.
А на другий день рано принїс столяр домовину, прийшло брацтво з корогвами, прийшов піп і дяк; відтак зложили тїло в домовину тай понесли до церкви. А звідти несли на цвинтар, спустили у глибокий гріб і розлучили Андрія з його коханими на довго, на довго.З похорону йшли люди одні до дому, другі на “обід” до Андріїхи, тай дорогою ріжно поговорювали.
Ішли два ґазди тай балакали.
— Ну, нима шо казати, файний похорон справив Штефан свому татови, ни жьиль шо сї Андрій з остатного тєг, а до школи го посилав.
— Га, таже добре, що хоть го файно поховав, як го у гріб угнав. Шо то, уважєєте, дес казали, що Штефан у один чєс лайдакував, у якіс карти ци у яку віру грав, тай уже го мали із школи віганєти, тай так сї тим Андрій заїв, що Господи.
— Ей говоріт; от пусте плиничьи, а я вам скажу, що ми сї видит, що отот Штефан почтива дитина. Адїт, за усєчену сї постарав сам, мама і за нїчо ни знала. А за оті карти то я знов чув, що то якис лиш таке на Штефана набрехав, а потому сї усе вікрило тай ясне стало, шо Штефан чистий гей слеза. Ей уже! ни через него Андрій пішов землю гризти; таке мало єго бути, тай як той чьис прийде, тай авус — нима сї з ким правувати. А ше тот Андрій бідував та гарував, та бідував раз! Але годний був чоловік, ой годний, а то ми таки усев громадов ни любилим єго, ой тай ми ни трохим прислужили сї, що пішов землю гризти. А тому не то було варт дати, ни такий пошьинївок.
— Отосьте сї куме обрали за Андрієвого адуката! Шо то годний! Таже нїби я на него нїц злого не кажу, бо на вмерлого ни годит сї нїчо зле говорити, але най з Богом спочиває, таки небіщик був як то кажут “нї до Бога, нї до людий!” Ше як був май молодчий, то чєсом бувало заговорит до чоловіка, але то также рідко. А навіть як чьисом упивав сї, то ни по людски, ни у товаристві, але отак сам сьиде, тай як уже пє, то здав сї, шо він хоче сї до непамєти заллєти, а усе сї чинит шо устидає сї тай так борзо тїкає. Таже як хочеш сам пити, то озми собі горівки до дому, али ни пий у коршмі, людьим на оскому, тай христїнина навіть наперстком горівки ни почьистуй.
— Ей говоріт; добре му вже мусїла та біда докучити, як упивав сї, тай ни для забави то робив. Він чи такий був чоловік, устидав сї того, хто сї чьисом запиває. Али то як туск христїнина обіймає, то мус го чимось заллєти. Ой ни легке він мав житє, ни легке.
— А, бо то уважьиєте, то усе так тим мудрагелям. Я все своє кажу: от тїш сї тим шо маєш, біршого ни забагай, ни будь дуже мудрим, бо то твоя хлопська долї: роби тай жий, а далї нїчо. То ни нашого розуму треба, аби нові порьидки заводити!
— Ей куме, куме, таже добре вам оце казати, як у вас повно і в стодолї і в коморі, та як вам сї усе село кланяє, босьте богач. А то уважьиєте, він що тими двома руками заробив, тай то мав; тай як ни мав думати, де би то, звідки би хлїба узьити? Бідний був тай гордий, ни любив нїкого за нїчо просити, тай го ни любили. Ой тьижко му було жити тай мусїв якос свого сина трохи до сьвіта пхати, гадав, що чей буде хоть синови лїпше.
— Повно у стодолї тай у коморі, богач! Ну, а хто-ж ми оце заробив, як не я самий? Ой робивєм як чорний віл, тай доробивєм сї. Ой ни раз ми сї тяжко прийшло, ни раз треба було плечі зігнути, але то наше хлопське таке: туди сї гни, куди тї нагинают. А Андрій був мудрагель, а то був зуфалий та фудульний, тай тимой був бідний. А ще потому оттого хлопчищьи у школу посилав, тай остатну дранку заставєв, аби го далї пхати. То ми раз дурний: він умер перед чьисом, а синок віправив му похорон, тай тілько го й видко. Шмигне у то місто, тай певно шо вже сї і нїколи ни покаже у село. Бо нїби до кого? Знає, що з мами вже нїчо не зідре, бо ни знаю чи сї ще там яка дранчина цїла лишила. Ой заробив сї старий, файно вівінував дївки тай файний тестамент зробив жінцї. Але за то синок буде великий пан, тай буде файно обдирати тих, чиїм хлїбом віхований, тай навіть сї у той бік бірше ни подивит, де дєдї похований. А ну мете видїти. Ой ни дурний би я свого Васильи у школи давати, хоть професор радит, тай було би зачого.
— Ну, куме, ану стрібуйте! А я свого даю, все му може ме лекше йти хоть колис, як минї. Ой тєжка стала земльи, тай помалїло її, тежко з неї хлїб їсти. А навука, кажут, шо вже певна. А я чомус ни бою сї, шо мій син ни буде мене шьинувати як буде вучений. А як має ни шінувати, то і ни вучений ни буде. Ану, згадаєте моє слово, шо цей Штефан добра дитина, тай то нїц, шо паном буде. Ану, мете видїти, шо він буде помагати своєму родови, хоть і паном буде, шо не відцурає сї єго. Адіт, як він коло мами упадає та просит, аби ни журила сї. Годний панич!
— Ну, ну, ви вже єго і поважьиєте! Панич! Ну, дай Боже, аби сї так стало як ви кажите. Найко ше цей рік Василь сидит дома. Му видїти, ци Штефан буде і далї такий щирий для своєї мами; як буде, то може ше зважу сї і свого хлопцьи дати до школи. Може й “пан” може бути чоловіком. Але шос ми сї не здає.
От такі розмови чули ся дорогою, що вела з цвинтара в село. Одні боронили Штефана та надїяли ся, що з нього щось великого та доброго виросте, а другі сьміяли ся з тих надїй. Кількож то десятків їх дїтий пішло вже “у тот панцький сьвіт” шукати щастя-долї, і кілько-ж то з них знаходили те “панцьке щастє”, а цурали ся роду, з котрого вийшли, та стидали ся його! Кілько-ж то робучих рук відпадало від земленьки сьвятої, від отих розлогих, чудових піль, ішло в світ і вертало гнобителями для тих, що з останнього тягли ся, аби їм дати добру долю! Тяжко їм було вірити в те, чого стількі роки сподївали ся, та воно все їх заводило, нїколи не з'являлось, не справджувало ся.