На стрічу сонцю золотому/XI
| ◀ X | На стрічу сонцю золотому XI |
XII ▶ |
|
Лїда шалїє з утїхи! Приїхав Роман на свята, єдина щира, рідна душа, єдиний друг, перед котрим вона може серце отворити, висповідати ся із усїх болїв та мук. Давно вже не видїла ся з ним. Ще від Великодня, бо підчас ферій перебув дома лише кілька день — от так про людське око, але й тодї старав ся як найменше перебувати дома. Відносини його з вітчимом були такі натягнені, хоч зверха нїби дуже чесні та сердечні, що лишень що маленького, яка дрібниця могла порвати так туго натягнену струну. Одно незручне, надто жорстке потягненє смичка по струнї, і чемність та середечність могла змінити ся на отверту ненависть.
Отсього Роман не хотїв з огляду на маму і сестру, і тому старав ся як найменше перебувати дома та стрічати ся з вітчимом. Був би може й не приїхав на сьвята, та щира просьба сестри, той її лист, що в його стрічках не було скарги, за те між стрічками мож було читати безмірний жаль та муку, склонила його до того.
Дома нїчого не змінило ся: вітчим усе вдавав великого і делїкатного пана, в самій річи полюючи на ласки та аванси, був панський підніжок. Мати була все горем прибита, на сльози богата жінка; Цїночка грала ролю дорослої панни в куцій суконцї, докучала чим лише могла Лїдї; вбирала ся все в якісь нові лашки, розбивала чи там грала на фортепянї і була горда на свою красу та делїкатність; Бобик — великий, огрядний хлопчище, все не хотїв учити ся, виправляв збитки, курив мов старий “фебер”, убирав ся мов перший “шпорт”. А Лїда? — все була Лїдою; повна найгарнїйших поривів та ідей, усе рвала ся до красшого житя, та мусїла обмежити ся на “ловленє” женихів, які не хотїли ловити ся, бо примана, що їх мала приманити, була лише гарна та — не золота!
Тяжке було її житє, а сього року було воно просто нестерпне. Як “ловля” на надпоборця не вдала ся, то мала спокій весну й лїто; при кінцї осени знов зачав їй вітчим торочити, що сеї зими доконче мусить віддати ся за п. ассесора, давнїйше торговельника волами, тепер “усїми поважаного”, грубого, лисого, побожного і богатого “obywatela miasta Z.”. Сього пана ассесора не треба було дуже приманювати: він уже здавна хотїв женити ся з Лїдою, не так тому, що Лїда йому сподобала ся, як тому, що пан канцелїст знали про його давнї, не дуже шляхотні, а навіть нечисті вчинки. А знову для пана канцелїста та женитьба Єрського з Лїдою була би просто спасенєм з неба, бо “кредит, кредит у всїх і вся”, а до того можна би ще й дещо зарвати — що-ж? любенький зять для батька на все готов. Можна би ще троха погуляти та задати шику, що богато значить до авансу; а там — так гарно звучить пан начальник, а ще гарнїйше сяє, мо-же і зо-ло-тий ковнїр! Що се може смерть невинної людини, ну, то се не так страшно; він же хоче лиш її добра, бо що-ж иньшого її чекає? а врештї коли лише схоче, може бути щасливою!
Лїда опирала ся сьому новому насильству над собою з цїлою силою, яка знайшла ся у неї. Та її вся бесїда була даремна! Що-ж? най би навіть вона й прилюдно відкинула ассесора, най би навіть і з церкви і від престола з вінчаня вернула ся, то що з того? Що далї? Приміром, най утече де на село, най навіть стане учителькою — може би дали яку посаду і без іспиту, бо-ж вона має ту осьму клясу — і що? Чи вона повнолїтня і може собою розпоряджати? Чи вітчим не може казати шупасом приставити її до дому? Та-ж він її опікун! А далї — може її замучити повільними тортурами, знущанєм, бійкою. Нї, краще смерть! Зимна, холодна, нїма, без сонця і цьвітів, без весни і сьміху — понура і сумна смерть! Але-ж вона хоче жити, хоче радїти, тїшити ся синявою неба, золотими блисками сонця, нїжним сріблавим сяєвом зірок; хоче вдивляти ся в лице місяця-чарівниченька і дихати ароматами весни, і хоче жити і любити і кохати — а не вмирати! То хай жиє і хай буде жінкою ассесора і хай кохає того ненависного, бридкого чоловіка, оттого, що, здаєть ся, перед нїяким поганим учинком не завагав би ся, щоб лише побільшити своє майно; вона має стати жінкою того, на кого стілько людий плаче, того, що — але нї, отсе слово навіть у шепотї не перейде через її уста. Вона — золота пісенька!
Але вона не піддасть ся тепер так легко, нї! Напише до брата, най радить що знає.
“Приїдь, коханий братчику, поможи, бо в мене нема нїкого крім тебе. Двоє нас на сьому сьвітї. Мама, матусенька? Що вона може супроти нього? Раз, коли пробувала вступати ся за мене, то він при моїх очах ударив її. Чуєш? о, розумієш, здаєть ся, що після сього я не можу навіть жадати її заступства за мене. От так нераз вечером сядемо разом собі, заплачемо, тай тільки нашого. Одна одній нї словечка не каже, та розумію я її а вона мене. Тай тільки.
Оте: “сядемо обі тай заплачемо”, страшенно роздразнило Романа.
— Боже, коби та Лїда навчила ся вже раз ще чого иньшого як плачу. Шкода дївчини, бо в неї золоте серце! Та треба їхати, то мусить бути щось поважного, коли навіть та довготерпелива Лїда називає “дорогого батька” через “він” і потроха скаржить ся на нього. А вона до тепер не звикла була скаржити ся.
І Роман поїхав. Приїхавши зараз зміркував, що до чого йде, бо як тільки западав вечір — от так по шестій годинї — приходили дорогий батенько з паном ассесором, і тодї всї збирали ся в сальонї в стилю “японськім або богомазівськім”, як його звав Роман, ну, і починала ся приємна забава. Лїда сїдала в найтемнїйшім кутї кімнати і мовчала, пан ассесор розсїдає ся на канапі (на фотелї не сїдав, бо вже раз показав свою здібність ґімнастичну, вивинувши з фотелю прегарного козла) і мовчав; Роман сїдав у другому кутї кімнати і слухав, що ті обоє говорили. За те Цїночка і пан канцелїст, чи там пак “pan sekretarz” бавили всїх, с. є. п. sekretarz говорили “górnolotne” комплїменти п. ассесорови, а Цїночка миленько жартувала з Романом; так миленько, що він нераз мав охоту почастувати її зломаною ніжкою від фотеля. Так десь годину по тій “приємній забаві” входила до сальону панї Херська, запрошуючи всїх на перекуску, і знову починала ся друга приємна розмова. Тільки п. ассесор ставали тепер розмовнїйші, хвалили господарський талан панни Лїдзї, хоч вона в ту пору зовсїм до ґаздівства не мішала ся, бо сидїла “в сальонї” а тепер знову при столї. Далї — давали предовго просити ся, щоб узяли бодай кавалочок булки до кави, бо казали, що вони в такім милім, поетичнім товаристві взагалї не в силї нїчого їсти. А відтак зачинали розмову на теми лїтературні, при чому слухачі довідували ся, що Міцкевич написав “Марію” Мальчевського, що Енейду написав Гомера, що Роберт Брюс був поетом інфляндським, і ще много иньших інтересних річий. Бо п. ассесор займали ся не лише своєю, але й чужою лїтературою.
— Так, так, я хоч троха в лїтах, але поезії в менї ще дуже богато!
Роман щось два вечери слухав тих поучаючих розмов, а третього не хотїв і зовсїм не явив ся на вечірній приємній забаві.
А відтак Сьвятий вечір — на щастє без п. ассесора, далї перший день Різдва з п. ассесором, далї другий день без п. ассесора, за те мали “паньство секретаржовство” йти на візиту до знайомих. Роман не йшов і просив, щоб і Лїда могла лишити ся дома, бо він невдовзї їде знов до Ч., а не мав часу нї разу поговорити з нею про все. Отся просьба була п. “секретаржові” дуже не по нутру, бо він прирік п. ассесорови, що “Лїдзя” буде теж на візитї, тому то й сказав Романови, що сам не знає, чи Лїдзя схоче лишити ся дома, бо йому здаєть ся, що приємнїйше їй буде піти на візиту, де зможе побачити дорогу для себе особу.
Лїда зблїдла, Роман теж, та нїби жартуючи сказав до Лїди:
— А Лїдочко! Гарно се, навіть рідному братови не сказати, що в тебе вже єсть хтось дорожший за брата. Ну, та коли тато видали тебе з секрету, то мусиш признати ся, хто то такий?
— Питай тата, хто то? Я нї про кого “дорогого” для мене не знаю.
— Лїдзю! Але-ж не потребуєш стидати ся, таже то рідний брат! Ну, табо з тебе, Романе, теж недогадливий чоловік! Бачиш його що дня у нас, а не видиш, як любов у його і її серцї розвиває ся мов рожевий цьвіт!
Роман блїдне.
— Прошу вас тату, залишіть ті жарти. Я-ж прецїнь не такий наївний, щоб мене можна в сей спосіб позбути ся.— Я не жартую.
— Ну, даруйте, але-ж хиба не можу вважати серіозними ваших слів, що в Лїди розвиваєть ся любов до ассесора мов рожевий цьвіт!
— А то чому? Що-ж? Хто збагне дївоче серце! Не правда-ж Лїдзю?
— Тату, прошу вас, гамуйте ся. Хоч без тих кпин! Пощо завивати в рожеві папірцї болото і казати, що то чоколяда? Скажіть попросту: Менї треба гроший а ассесор їх має. В мене гарна пасербиця і я продам її йому?
— Що? ти сьмієш?
Роман звертає ся до Лїди і каже:
— Лїдочко, прошу тебе, йди звідси. Тепер ми сами будемо говорити з собою. Іди до мами.
Вона хвилю вагаєть ся, відтак іде.
Коли двері за нею замкнули ся, Роман провадить далї:
— Прошу вас тату, лише не горячіть ся, бо я також можу забути ся, що ви муж моєї матери. Що-ж? я кажу лише правду: ви хочете продати Лїду і мусите признати, що в душі ви самі сей ваш учинок звете продажю. Та я на се не позволю, я. Правда, ви її опікун з права, та я також маю якесь право до неї, врештї мій дорогий батько поручив менї дбати про її щастє.
— Ти щенюку, моїм кровавим хлїбом викоханий, ти сьмієш менї казати такі слова! От я виховав собі своєю кервавицею потвору!
— Прошу вас, поволи! Насамперед, що ви не вигодували мене своєю кервавицею, бо мій батько лишив для нас гроші, котрі ви розтренькали Бог зна куди, отже то ви кервавицею мого батька грали ролю великого пана. Далї — коли ви женили ся з моєю матїрю, то ви не брали її з ласки, бо й без вас були-б ми не згинули. Мати мала свою вдовичу пенсію. А коли ви брали матусю за свою жінку, то тим самим і нас обоє за своїх дїтий і се було вашим обовязком годувати нас. Гарно-ж ви нас “кохали”. Много викладали на наше вихованє. Прецїнь знаєте, що я вже від шестої кляси майже сам утримую ся. А Лїда? таже служницю однако мусїли-б ви тримати, а вона вам її заступає вже від дванацяти лїт!
— Мовчи поганьче, бо тобі лоб розтріскаю.
— Ну, даруйте, не розстріскаєте, бо сей учинок не причинив би ся зовсїм до вашого “авансу”, за котрим так гоните, і замісь золотого ковнїра дав би шнур на шию. Врештї не маєте чого так горячити ся. Я лише правду говорю і кажу вам, що коли не дасьте Лїдї спокою з тим вашим ассесором, то можете легко опинити ся і на бруку.
— Що? що? ти грозиш! І яким сьвітом можеш мене довести до сього?
— Ну, слухайте — сеї справи я не хотїв нїколи рушати, та ви самі змушуєте мене до сього. Правда, як ви женили ся з моєю матїрю, то вона мала шість тисяч, котрі (я се знаю) хотїла записати на Лїдине імя. Ви її відвели від того, казали, що Лїдині гроші і так не пропадуть, що можна буде і потому віддати їх їй, а тим часом мало-помалу розійшли ся ті гроші на ваші гулянки та Цїноччинї фортепяни, а тепер не досить, що ви Лїду обрабували, але ще хочете її продати? Правда, ви перед правом нїби чисті, бо-ж мама не дитина, могла зробити як хотїла, могла не платити ваших довгів, могла записати гроші на Лїду. Могла!? Та як їй було те чинити, коли вам а тим самим і її і нам грозила ганьба, руїна! Як могла? Ну, ви перед правом можете сказати, що гроші були жінчинї, а чоловік і жінка одно, то гроші були й ваші; бо певно, правно не було зголошено, чиї то гроші, але ви знали, що то Лїдинї гроші. І знаєте що? помимо того, що право позірно за вами, я, коли ви лише не лишите Лїди в спокою, буду вас скаржити до суду. Чуєте? Ви можете сьміяти ся, бо знаєте, що суд може признасть і вам правду, але се видите, однако таки ви покажете ся людям в правдивім сьвітлї і вони будуть знати, як то “найлїпший муж і батько” поступив з жінкою та її дїтьми. Далї — я розповім і про те, що ви силуєте Лїду йти за ассесора, а суд як опікун малолїтних не позволить знущати ся над нею. Я знаю, що се було би погано розкривати перед сьвітом погані, болючі рани моєї сїмї — та дарма. Щастє сестри пре мене до того, голос батька накликує заступити ся за безоборонну.
— Ну, і що далї?
— Хочете знати, що далї? Далї те, що тодї на віки пропав ваш аванс і золотий ковнїр, бо скомпромітуєте ся страшенно; що нїякий чесний чоловік і руки вам не подасть; що щастю вашої улюбленої Цїночки можете вже тепер заспівати “вічная память”, бо-ж нїхто не схоче лучити ся з такою родиною, що і нечесна і бідна. Я би вам радив лїпше покинути мрії про віддаванє Лїди за асесора, дати їй волю, най іде собі учителювати, коли хоче того конче. Тим увільните ся і від неї і від обовязку утримувати її, що вам став уже кістю в горлї. А коли ви доконче хочете поріднити ся з асесором|, то маєте свою Цїночку, най вона буде драбиною, по котрій будете лїзти до кишень асесора. Врештї як хочете, вибирайте; я вам лише кажу, що хоч би я мав допустити ся і злочину, Лїда не буде жінкою асесора.
І Роман тихо вийшов з хати.
— Іди до дїдька, ти червоний радикале! Бодай же ти був малий здох, бодай ти ще нинї голову зломив. Ото житє! І пни ся тут висше, коли ті, що ти їх вигодував, перешкаджають тому.
І пан “секретарж” важко опустили ся на софу і снували невеселі думи. Врештї додумали ся до того, що з женячки асесора з Лїдою нїчого не буде і що лїпше уступити добровільно, нїж допустити до того, аби “той червоний радикал” скаржив його в судї, ну, бо розумієть ся, що по такій авантурі пропав би аванс безповоротно. Бо-ж усї ті, від котрих він залежав, довідавши ся від Романа про цїлу справу, хоч в дусї признали-б (Херському) слушність, та подумали-б, що вони будучи на його місцї поступили би так само, то прилюдно будуть ганили його і корчити міни превеликої чесноти. Із сього роздумуваня п. “секретаржа” виникло те, що п. секретаржовство спізнили ся троха на візиту, і що нарештї полишили таки Романа й Лїду самих.
В кімнатї було вже троха темнувато, бо зимове сонце у хмари спатоньки лягло, з землею розпрощало ся. Вони обоє сидїли недалеко печи і довгу хвилю мовчали. Далї Лїда в пориві безмірної вдячности схопила Романа за руку і палко поцїлувала її.
— Спасителю мій, — шепнула лише.
Він, мов опечений тим поцїлунком, сказав остро:
— Ну, Лїда, не роби дурниць. Я лише зробив те, що менї наказував обовязок — та-ж я твій брат. А тепер досить про се, а поговоримо щиро. Я-ж прецїнь також стужив ся за своєю маленькою Лїдочкою. Ну, оповідай що про себе.
Тихо засьміяла ся.
— Оповідати про себе? Що-ж, та-ж ти знаєш цїле моє житє, не змінило ся воно і крихти. От лїпше кажи що про себе. Говори щиро про всьо, не бій ся, не зраджу нїкому. Оповідай про те, як у вас там у великому містї живеть ся? Про ваше студенцьке, товариське житє, про спільну науку. Я хоч з оповіданя хочу жити тим вашим повним житєм.
— Повним житєм? Лїдо, не будь же такою дитиною. Що се властиво за повне житє, і чи воно для нас? Для нас — пролєтарів! Ха, ха, — повне житє! Ой Лїдо, Лїдо! наше житє, се вічна крівава борба за кусень хлїба, се борба з підлотою, рабством, пониженєм. Ну, як хочеш пізнати те “повне житє”, то слухай. Жию в купі ще з двома товаришами в клїтцї, що має пять метрів здовж і в шпр, два в висоту. Рано встаю, іду до уряду, пишу від осьмої до другої, з полудня від четвертої до шестої, і маю за те аж двацять ґульденів. До того маю ще лєкційку за пять ринських, бо за двацять ринських у такому великому і дорогому містї поживити ся, убрати ся, ну, і ще ріжні “народнї цїли”, що так само потрібне до житя як і їда, то зовсїм не можна. І двацятьпять ледви вистає. А знаєш, чоловік нераз такий хорий, такий слабий, а мусить пильнувати того уряду, щоб хто другий не захопив місця. А часто мусить мовчати, хоч як би то хотїло ся сказати кілька слів правди, але годї — бо тодї чуєш чемне “Padam do nóg” і конець. Як би ти знала, як те все мучить! От нераз вечір, як прийду із тих усїх тарамат, то такий змучений, що всякі висші ідеї видають ся менї дрібницею супроти того, щоб на хвильку задрімати.
Лїда перервала:
— Але ти не дрімаєш?
Говорив далї:
— Ну, видиш, певно що не дрімаю, бо таки треба і вчити ся і дещо прочитати. Та чи то варто так мучити ся? Таже однако всьо скінчить ся, однако ми змінимо ся на порох, а наші душі розпливуть ся в небутє, в нїрвану.
— Прошу тебе, Романе, не будь же таким пессімістом, та-ж житє таке гарне. Для самого житя варто жити!
— Лїдо! житє гарне — і твоє може? ну, ну і се добре знати!
— Моє, Романе, дотепер не гарне, та хто зна, що мене ще жде? Може як раз я йду на стрічу великому та ясному щастю? Я ще таки вірю в житє та в його щастє, бажаю любови та волї, мов сьвітла та сонця.
Роман довгий час мовчав. Відтак говорив поволи, з іронїчним півсьміхом на устах.
— Бажаєш любови? А чи ти знаєш, що вона, і чи віриш в неї? Я нї!
— Чому?!— Ти певно думаєш, що кажу се з власного досьвіду, що в моїм серцї вже відбув ся перший акт тої драми а радше комедії, що зветь ся любовю. Нї, так не єсть. Але знаєш що, берім живі приміри. Чи єсть любов? Нема! А знаєш ти, що може вона в мущин ще і найдеть ся, але в жінок…
— Романе, що се за бесїда?
— Правда! Ну що-ж? дуже любила нашого батька та проклята п. Вандзя? О, у вас усе лише рахованє, все хто дасть більше, той возьме.
— Ну, Романе, даруй, се не так. Коли брати примір з найблизшого окруженя, то як гадаєш, у кого було більше рахованя “хто дасть більше?” у нашого вітчима чи у нашої матусї? Хто тут любив? Мущина чи жінка? Ох нї! ти вже даруй! Люди! — однакові люди, чи мущини чи жінки. Є між одними і між другими вірні й невірні, добрі і злі, благородні й підлі. Менї здаєть ся, що коли-б люди уважали любов справдї таким високим чутєм, яким вона єсть, то не було-б нїяких спроневірень, нї підлих зрад, нї купна.
— Гм, може воно й так, хоч apropos нашого вітчима і матусї, то він також любив її колись, хоч не тодї, коли женив ся з нею. Та впрочім, не буду сперечати ся з тобою в сьому предметї, о, бо я виджу, що вже хочеш щось казати і навіть знаю що: “ти тримай ся одного!” Ми говорили, хто рахував — хай буде, що й обоє любили, а виходить, що таки лише вітчим рахував. На се я би відповів, але нї, вже нїчого не кажу. Бо зрештою менї здаєть ся, що на сьвітї нема безоглядної чесноти і не може бути високої любови. Та о тїм по тім. Як би ти знала Лїдо, яка ти була прегарна, коли отак з запалом говориш. Просто чудова. Лише не гнївай ся, се нїякий комплїмент, я-ж брат. Коли-б у тебе до твойого гарного лиця та золотого серця ще й твердий характер, ти-б просто була ідеалом. Та що, коли ти така слаба! То не гарно, Лїдо. А ти ще до всього так гарно називаєш ся: Lied — пісня. Яке-ж то гарне імя. Батенько так назвав тебе і менї здаєть ся, що коли тебе так називав, то не хотїв тебе мати жалібною, милосердя благаючою піснею, лише сильною та могучою, та солодкою і ясною піснею весни і любови. Він же написав: Будь сильною, бо лише сильні мають право до житя!
— Се не людське право!
— Га, що-ж, коли воно таки так. Коли хто не має в собі нїякої сили, ну, не конче фізичної, але взагалї, хто не сильний нї духом, нї тїлом, нї розумом, то він цїле своє жите мусить туди йти, куди його попихають, а прецїнь такого поганого веґетованя не можна назвати житєм. Тям собі се!
— Ну, знаєш, я тої самої думки. Та чи се слушно, то иньша річ. То ще питанє, чи як раз такі, котрі йдуть усе туди, куди їх хто иньший поведе, не чують ся може й задоволені з сього і чи се для них не житє лиш веґетованє? А відтак чи як раз вони не мають права до житя? Отже се менї видаєть ся несправедливим. Бо-ж вони тому не винні, що прийшли слабі а не сильні на сьвіт. Се певно, що тілько сильні можуть відчути цїлу роскіш житя, тому, бо лише вони можуть жити своїм власним житєм. Сильні — се сонця, а слабі, то їх планети, або ще гірше — аж місяцї, що не мають власної волї і неначе планети довкола сонця, так вони довкола сильних крутять ся і йдуть з ними. Та сьому вони не винні.
— Гм, не винні? не зовсїм! Певно, що такі, котрі не відчувають своєї безсильности і котрим вона не тяжить, бо вони волїють бути планетами нїж самим сонцем, ті невинні. Але такі, котрі так як ти розуміють і відчувають, що таке житє, яке вони ведуть, то не їх житє, — ті зовсїм винні!
— Ну, братчику, ти щось надто поетизуєш і починаєш бути неконсеквентним. Кажеш, що все нїрвана, що житє нїчого не варте, а накликуєш иньших, щоб були сильні. Коли житє нїчого не варте, то пощо того всього?
— Ну, Лїдо, навіть коли житє не много варте, то коли вже живемо, жиймо так як люди, а не як хробаки, що дають но собі топтати. А впрочім нї — се неправда, що житє для всїх не много варте. Варте воно навіть дуже богато для тих, що бажають його і мають силу бороти ся, мають надїю на красшу будучність і вірять в можливість щастя. Ну, я не можу сього про себе сказати. Бо я абсолютно нїколи не зможу бути щасливим, тому що анї не маю в собі матеріялу на щасливого чоловіка, анї не годен уявити собі того щастя. Воно до мене нїколи не всьміхнеть ся, бо я занадто все аналїзую та розбираю. Я не люблю нїяких зверхнїх блїхтрів нї позліток, мушу знати саму суть, перед нїким не хочу гнути ся, а се все не матеріял до щастя. Я не живу мріями, лише найреальнїйшим житєм, а воно каже, що щастє неможливе. Та проте хоч знаю, що нїколи не буду щасливим, я таки працювати-му, не скорочу собі житя нїчим, бо хочу бути сильним, побороти себе і свої сумнїви, свою неохоту, просто ненависть до житя. Чоловік мусить мати якусь висшу цїль житя, инакше він не чоловік, лише простий збір орґанїчних, живих клїтин, що веґетують щоб їсти, спати та уживати можливих роскоший житя. Отак само живе кожда зьвірина. Та так жити я не хочу. Моя цїль побороти себе. Твоя гарнїйша, бо ти бажаєш іти на стрічу щастю. Дуже гарна цїль, і ти осягнеш її, тільки ради Бога перестань бути несьмілою, жалібною пісенькою, а будь сильною, могутною і ясною піснею. Побори свою слабість.
Мовчала.
— Тобі певно видасть ся дивним, що я правник фільозофую те ще й так недоладно. Та то знаєш у мене все те роблять нерви. Чекай, за хвилю я буду веселим, за хвилю знов цинїком.
— Романе, прошу тебе, не говори сього. Чи воно годить ся, щоб такий чоловік, котрий тільки що перед кількома годинами так відважно заступав ся за сестру, тепер був таким немічним, так зовсїм піддавав ся владї нервів.
— Ну, лишімо се. У мене єсть до тебе малесенька просьба: сїдай до фортепяну і грай що: що будь. Або нї, то співай що, фантазуй. Так тихо, тихесенько, а може вспокоїш правничі нерви, що розфільозофували ся.
Сїла до фортепяну, поклала на клявіятурі руки і сидїла кілька хвиль мовчки. Далї полив ся спів.
Лила ся мельодія без слів. Сумна була, безрадісна, немов зима що вкрила сьвіт. Лила ся мельодія тужна. А далї стихла та туга і полив ся вже бадьорійший та веселїйший спів, що невдовзї змінив ся в чудову пісню бажаня щастя і житя.
В кімнатї було темно, лише місяць лив сьвітло крізь посріблені морозом шиби вікон, а вони, брат і сестра, сидїли близько себе і снували нескінчені мрії.