На стрічу сонцю золотому/X
| ◀ IX | На стрічу сонцю золотому X |
XI ▶ |
|
Штефан здав матуру, перебув кілька день дома тай вибрав ся на село, на лєкцію.
Ті вакації, що для иньших були найгарнїйші з цїлого житя, бо-ж були то перші вільні вакації дорослого чоловіка, він перебув з далека від любої ріднї та коханої дївчини. Але мус великий пан, а його перла до того тверда конечність.
Минули й ті вакації. Повернув до дому, забрав з собою Антося і з сїмдесятьма ґульденами (от троха ще з стипендії, троха з лєкцій) помандрував, поїхав до Львова.
Наймив хату на далекому передмістю, записав Антося до ґімназії, а сам ходив ще сей місяць по Львові тай шукав лєкцій, бо викладів на унїверситетї ще не було. Та йому, як зовсїм чужому, тяжко було знайти в сьому великому містї хоч яку таку лєкцію. Мусїв жити якось із тих гроший, що привіз. Ще би сам вижив якотако. Та ба! він був з братом — то подвійна жура.
Відтак зачали ся виклади на унїверситетї. Взяв собі свою улюблену історію, з мусу ходив на латину і греку. Учащав на виклади пильно, не опускав нї години. Над собою працював дуже много, а мав до сього змогу: велика унїверситетська біблїотека стояла отвором: читай скільки хочеш. І він читав, читав майже цїлими днями. Хотїв навчити ся та пізнати все.
Що з того, коли минув місяць, другий, третий, і о горе! кишенї починали сьвітити пустками. І що далї буде? Що? Про се він звичайно не хотїв думати, та вперта думка не давала спокою, а уява вказувала блїду, страшну, схоровану жінку, що часто ставати-ме на дверях його кімнати і зимними, безкровними устами говорите-ме: “Я нужда”.
Кров стинала ся в жилах від сього, та дарма: він знав, що прийде день, коли до його вбогої кімнатки завитає той страшний гість. Та най би ще, як би він сам! Але отте мале, біляве хлопя, що з ним буде!? Чи воно буде також умирати голодною смертю? В чужому містї, далеко від мами, від сестер, далеко від усього коханого та рідного?!
Нї, нїколи не буде сього!
А де-ж рада? де вихід із сього?!
Не знаходив.
Коби можна знайти лєкцію, хоч одну лєкцію, хоч за сїм золотих, щоб було бодай для малого “на хлїб”. Оттак ще місяць, ще два, а далї він (Штефан) відбере стипендію і все полїпшить ся. Та лєкції не знаходив.
І прийшов день, що “малий” мусїв іти без снїданя до школи.
Бодай же він був не діждав того! То він так сповняє присягу дану батькови?! Гарно опікуєть ся своїм братчиком! Тай через таку опіку піде невдовзї в сиру землю.
Занїс годинник до заставничого банку, остатню і першу річ, яка була в нього ще до заставленя. Дістав щось чотири ґульдени, і беріг їх мов найдорожший скарб. Скорше дав би собі одно око виймити, нїж мав би ті гроші стратити.
Та минули ся й вони! А тепер — ха, ха, ха, годинник — остання річ? а чорний одяг, що собі його справив по матурі, що на нього так довго відкладав по ґульденови місячно? То ще раз самолюб! Певно йому треба того одягу, бо-ж в Академічній Громадї що тижня якийсь відчит в “Научному кружку”, а він хотїв мати сього тижня відчит “Про значінє Козаччини”. Так старанно і довго опрацьований відчит, стільки ночий над ним не доспав, а стільки то марив о тім, як то він тим відчитом дасть себе пізнати товаришам, як вони пізнають, що й він працює, трудить ся! Ну, тепер годї буде, бо в сьому одязї годї виступати прилюдно хоч би тільки й між товаришами. Ну, то й що-ж? То не буде мати відчиту! Добре, що ще хоть не оголошував. Ха, ха, ха, який він сьмішний! І він міг надумувати ся над тим, чи заставляти річи!? То ще рад дурний, тай дурний! Таже було вже давно зробити се і був би мав спокій і не потребував би так мучити ся. Ото великий страх, що не покаже ся дуже “мудрим” перед товаришами! Таже брат голодний, спамятай ся, а тобі якась слава та значінє в голові. Таже твій перший обовязок пильнувати, аби твої не голодували, а решта всьо на бік. Зрозумів?
Зрозумів.
Віднїс річи і заставив. А далї — що буде, як і ті гроші минуть ся? Що тодї заставить? Хиба себе. Але чи-ж? Чи кому й хибує такої мальованої цяцї!
Шукав далї лєкцій. Відколи приїхав то шукав, і годї було знайти. Нарештї, за протекцією одного знайомого, дістав одну лєкцію, що для нього була майже щастєм. За те, що вчив усїх предметів хлопця з шостої кляси, мав що днини обід. Просив, чи би не можна, щоб замісь нього приходив на обід брат. Згодили ся. Їм було все одно. А Штефанови мов камінь зпав з грудий, що брат буде мати певну ложку страви. Про себе було йому байдуже. Брехав. Казав перед братом і перед своїм учеником та панею, у котрої той стояв на станції, що він віктуєть ся у сусїдки. Та се була велика брехня. Бо він, як удало ся йому дістати часом яке переписуванє до дому і заробити собі два-три ґульдени, то їв; звичайно йшов на обід до людової кухнї, але були днї, коли і того годї було собі позволити.
Вихуд, поблїд, мов не той став. Та носив гордо голову, бо свій обовязок сповняв чесно.
|
|
Надходили Різдвяні сьвята.
Штефан рвав ся, думкою що днини і що години линув домів, під ту похилу, бідну, рідну хатину, та годї було. Сих сьвят мусїли сидїти тут, оба з братом.
Сирота “малий”! Як йому десь прикро та тужно! Але що? Про те, щоб їхати на сьвята, і думки не могло бути. Таже зелїзниця коштує, а прецїнь як приїдуть до дому, то мусїв би також кілька срібних привезти мамі, за що-ж би вона годувала їх двох! Досить у неї і без того клопоту.
Нї, не поїдуть. Будуть сьвяткувати тут. Просив свойого ученика, ще заким той їхав на сьвята, щоби брат міг і далї приходити на обід до панї, у котрої той стояв на станції. Згодив ся. Значить, брат не буде голоден. А він?
Ой Боже, Боже, як йому було гірко просити, признавати ся до своєї біди! Він нїби не казав просто, чому не їдуть на сьвята: казав, що не їдуть тому, бо він має приготовляти когось до іспиту; та знав, що брехав нескладно і що його ученик пізнав ся на брехнї. Га, що-ж робити! Житє тяжке, не легке!
Прийшов Сьвятий вечір.
Антось ходив цїлий день мов сонний з кута в кут, місця не міг собі знайти. Видїв Штефан, ой добре видїв, як він бідняга мучить ся. Та нї словечка не каже. Нї! ще нїби й жартує собі. А ті жарти мучили Штефана гірше незнати яких докорів, бо дали йому пізнати, що й та дитина пізнає вже, до чого воно йде, та хоче й собі не показати, як мучить ся, і ще нїби й жартує. О, конче треба злагодити якось той його біль. Коби можна хоч почастувати його вечерою. Але як? Коли нї шелюга при душі нема! Коби де позичити кілька ринських, хоч два, хоч три. Треба пробувати щастя.
Іде до Жида, от там недалечко в крамницї, пише вексель на вісїм — дістає пять; розумієть ся, по довгих торгах і короводах, і то лише з тою умовою, що віддає свій лист заставничий на годинник і одяг; се значить: на випадок, коли до осьмого лютого не віддасть Жидови то Жид має право викупити собі годинник і одяг і зробити з ним, що йому схочеть ся, за те, що позичає йому тепер пять ґульденів. Поганий інтерес, але малий не ляже спати голоден, а то ґрунт! Таки в сїй крамничцї купує Штефан дров і хлїба і йде “до дому”. Відтак іде знов у місто і приносить відти поливаний горщик, пів кварти пшеницї, трохи меду, кілька яблук, гербати, булок і грудку масла. В кишени єсть і сьвічка.
Входить до хати.
Антось сидить у кутї коло зимної печи і плаче. Штефан удає, що не бачить того, і свавільно кричить:
— Буде баль.
Відтак зачинає широко розправляти про те, як то вони будуть нинї справляти кутю.
Антось теж розвеселив ся і вони в двійку розпалюють у печи. Огонь весело горить, аж дуднить. Штефан полоче кутю, насипає в горщик, наливає водою і кладе на жар. Кутя варить ся, кипить, збігає. Так за годину вона й готова. Небогато її, то й скоро зварила ся. Кладе на вікно, аби застигла.
А в хатї теплїє.
Він накриває стіл якоюсь скатертиною, що мама завинула була хлїб, як передавала на дорогу, вкладає сьвічку в шийку від порожного каламаря, на одну тарілку набирає кутї, котру приправляє медом, на другу кладе грудку масла. На серединї стола сьвятий хлїбець.Коли вже до столу накрито, докладають ще дров до печи, присувають недалеко неї стіл, сьвітять сьвічку і припрошують один одного “до столу”.
— А прошу, присувайте сї.
— Дєкувать, сїдайте ви перші, вам по старшинї належить сї.
— Але-ж ни гордуйте, досєгайте, шо Бог дав.
Та отаке припрошуванє нагадує їм любі, минулі часи, і сльози так і навертають ся на очи.
Якось вони вже припросили ся і позаймали місця, близько один коло другого. Заким зачинають їсти, то встають і тихо, тихо говорять молитви. Горячі, благальні, з під самого серця пливучі слова зривають ся і завмирають на устах. А сльози звільна спливають по лицях. Відтак тихо падуть собі брати в обійми і довго, довго так стоять. Двох їх, двох лише в сьому цїлому, великому містї. Нїкого свойого — нїкого любого. Малий шукає оборони та любови у старшого, старший у любві малого витревалости на дальші злиднї. Таж їх лише двох оттут. А їх родичі у низькій, похиленій хатї, в тому далекому селї журять ся мабуть, та плачуть за ними! Така доля.
Далї кушають кутї. Щось троха нїби недоварена, тверда. Се їх розвеселює. Сьміють ся, які то вони кухарі. Ну, і що до того кутя без маку. Та за те солодка, дуже солодка. Коби їм так і цїле житє солодко плило!
Згадують, що там тепер дома. Сумно, — а може нї — може гамірно, весело, бо Маріїн синок не дає нїкому плакати. Тай Юра певно прибагає, що аж хата ходить. От, Богу дякувати, що не сумують. І вони — Штефан і Антось — уже сьміють ся, бо кілько-ж то ще нещасливійших жиє на сьвітї! У кількох-же то хатах сьогоднї і кусника хлїба нема!
Кінчать їсти кутю. Тепер зачне ся панська вечеря. Будуть їсти хлїб з маслом і пити гербату. В хатї тепло, ясно, єсть горяча гербата і хлїб з маслом, го, го, які вони пани!Та вечеря смакує їм дуже. На закуску по одному яблукови, і що більше треба? Весело на серцї, полекшало трохи. І знов згадуєть ся рідна хатина і причуваєть ся звук сьвятої піснї — колядки. І вони співають-колядують, а з тим співом їх душа летить до своїх, до рідних, а Штефанова летить й до очий-зір, до дївчини коханої. Чи згадала-ж вона його хоч раз так щиро, як він згадує її що дня, що години?
Тихо, торжественно ллєть ся їх спів. Він так гармонїює з отсим величним спокоєм зимової ночи. Тисячами небесних очий заглядає вона в їх убоге віконце посріблює малі шибки, та жемчужить иней, яким вони злегка покриті.
Пізно вже — і хоч як хочеть ся їм ще колядувати, то стають, бо-ж иньшим мешканцям сеї хати може й не дуже приємний той спів серед ночи.
Тихо та любо сидять побіч себе і згадують — думкою переносять ся в рідне, кохане село, і витають коло дорогих осіб.
Так вони сьвяткують Сьвят-вечір.