Нестор Нижанківський. Життя і творчість/Життєвий і творчий шлях

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Життєвий і творчий шлях

Нестор Нижанківський народився 31 серпня 1893 року[1] в Бережанах на Станіславщині (тепер Івано-Франківської області) в родині відомого композитора, диригента, музичного і громадського діяча, священника о. Остапа Нижанківського (1863–1919) та Олени Бачинської (1868–1926), дочки стрийського адвоката Іларія Бачинського, внучки Юліана Лаврівською. В 1894 р. О. Нижанківський переїхав до Львова, де викладав співи в учительській семінарії і гімназії та керував “Львівським Бояном”, в 1897 повернувся до священницької професії, працюючи в селах Довжанка і Качанівка на Тернопільщині, в 1900 р. переїхав на рідну Стрийщину, остаточно посівши парафію в Завадові. Вибір був не випадковий: саме тут була зосереджена родина Нижанківських (батько Осип Нижанківський був парохом у Великих Дідушицях, неподалік — священники брати о. Володимир і о. Петро, в Стрию були брат Іван та сестра Осипа Бобикевич). У Завадові й минали дитячі й юнацькі роки Нестора Нижанківського.

У домі О. Нижанківського, людини надзвичайно діяльної, завжди було людно, тут бували кращі представники галицької інтелігенції — Іван Франко, Володимир Гнатюк, Євген Олесницький, Соломія Крушельницька, Андрій Чайківський, Михайло Волошин, Денис Січинський, Станіслав Людкевич, Ярослав Ярославенко. Парохія завадівського священника нагадувала оперативний штаб, у якому народжувалися і реалізовувалися ідеї національного відродження Галичини. Це створювало особливу домашню атмосферу, в якій зростав майбутній композитор разом зі своїми братами[2].

Про перші роки на шляху до музики дізнаємося з Автобіографії Н. Нижанківського: “Від 8-го року життя вчусь грати на фортепіані. Вчитель (Левинський — Ю. Б.) мав клопіт зі мною; я звичайно йшов на лекції з тим, що запам'ятав собі, коли вчитель, задаючи лекцію, перегравав річ. Вправляти було нецікаво. Я був тоді в Стрию, де ходив до початкової школи, а жив у Діда — адвоката з маминого боку, де музику уважали складкою “доброго виховання”. Зате радо “фантазував”, як казали. Вчитель давав, що міг — але брак системи погано пізніше відбилося на мені! Маючи 14 років, я грав “Фантазію-експромт” Шопена!... не маючи поняття про те, як оперувати рукою. Точно ходив на співанки “Стрийського Бояна”, коли не пускали, тікав з дому діда. Маючи 15 років, почув у Львові “Тангойзера” Вагнера, страшенно зацікавився, купив ноти і сів грати. Першу сторінку розбирав 5 годин підряд! Зачав перегравати, що попало. Бачив, що Батько компонує. Давай і собі. Показав Батькові. Поправив кілька акордів — не сказавши нічого. Як будьто все в порядку — що я берусь писати. Любив імпровізувати. Граю, граю, нараз Батько: “Несторе, зле!”. “Чому зле” — питаю. “Шукай сам”. Я й шукав, — шляхом порівняння з доступною мені літературою романтиків. Їх впливи залишилися донині на мені”[3]. До цих слів слід додати, що з роками відвідання співанок “Стрийського Бояна” були легалізовані і Нестор разом зі своїм близьким свояком Остапом Бобикевичем, також гімназистом, не лише присутні на цих співанках, а й у разі потреби виконують роль концертмейстерів. Щодо перших творчих спроб Н. Нижанківського, то ними були “Мелодія”, перероблена згодом для скрипки з фортепіано, та хор “Весною”[4] (обидва не збереглися).

У 1910 р. Н. Нижанківський за порушення порядку (відвідання забороненого балю) був виключений зі Стрийської гімназії і продовжував гімназіяльне й музичне навчання у Львові. Два місяці занять в класі фортепіано у М. Криницької у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (далі — ВМІЛ) не принесли успіху і Нестор став приватним учнем молодого піаніста Тараса Шухевича, абсольвента консерваторії, згодом студіював у відомого професора Віденської музичної академії Єжи Лялевича, який раз на два тижні приїздив на лекції до Львова. Вчився також теоретичних предметів у С. Людкевича і гармонії у А. Хибінського (приватно). Таким чином музична освіта Нестора поглиблювалася і набувала більш систематичного характеру. У Львові зблизився з Романом Придаткевичем, майбутнім скрипалем-віртуозом і композитором. Спочатку Нестор був його концертмейстером в класі Є. Перфецького у ВМІЛ, згодом спільні мистецькі інтереси двох талановитих юнаків (часто імпровізували дуетом) переросли в щиру дружбу[5]. Після складання матури в Стрийській гімназії в червні 1912 р. Н. Нижанківський знову у Львові для відбуття військової служби у IV цісарському піхотному полку (через кілька місяців звільнений за станом здоров’я). Настав час визначитися щодо свого майбутнього. Верх беруть міркування батька про обрання професії, з якої “можна їсти хліб”, і Нестор восени 1912 р. записався звичайним слухачем відділу права Львівського університету, продовжуючи, однак, музичні студії. Серед предметів, прослуханих у першому семестрі, — “Вибрані питання з історії Східної Європи” М. Грушевського та “Іпатій Потій” К. Студинського[6].

У 1913 р. в житті Н. Нижанківського відбулася подія, яка остаточно повернула його на музичний шлях. До Стрия приїхав М. Менцінський, який перебував тоді в зеніті європейської слави. З цієї нагоди відбувся концерт, в якому виступив маестро (тенорове соло з кантати М. Лисенка “Радуйся, ниво неполитая", концертмейстер Н. Нижанківський) і прозвучав мішаний хор “Піскар” з супроводом фортепіано на слова С. Яричевського — новий твір Нестора. Після концерту славетний співак, відчувши небуденну обдарованість Нестора, переконав О. Нижанівського у конечності його професійної музичної освіти. Згодом Н. Нижанківський з вдячністю згадував цей доленосний у його житті епізод: “А хлопця дайте вчити”, сказав тоді Менцінський. Чи оправдаю я Твій погляд, Модесте Менцінський — не знаю і не моя річ судити. Я йду дорогою, на яку й Ти мене справляв. Хоча болюча вона й тяжка, але вона — моя дорога”[7]. І вже наступного 1913–14 навчального року молодий музикант записався звичайним слухачем філософського відділу університету в новоствореному проф. А. Хибінським інституті музикології. В основі були лекції шефа інституту. Ось їх тематика: “Історія інструментальних форм до часу Баха”, “Бах як інструментальний композитор”, “Польська музика в ХVІ в.”, “Вправи в аналізі сонат від Бетговена до Регера”, “Аналіз форм контрапунктичних і симфонічних”, “Увертюра і симфонія ХVІІІ в. (до Бетговена)”, “Симфонічна поема від Ліста до Р. Штрауса”. Цікавлять його й інші дисципліни: лекції з історії античного мистецтва проф. Гадачека, про напрями наукової етики проф. Твардовського, вступ до філософії проф. Вартенберга, а також лекції з історії української та слов'янських літератур (проф. К. Студинський та Іл. Свєнціцький)[8]. До того ж, влітку 1913 р. Н. Нижанківський відвідав Мюнхен, де прослухав усі опери Вагнера, в тому числі прем'єру “Парсіфаля”[9].

Тепер до Н. Нижанківського приходить усвідомлення глибини його професійної музичної підготовки, критичне ставлення до себе. 2 березня 1914 р. він писав у листі до Р. Придаткевича, який 1913 р. став студентом Віденської академії музики: “Ти бурчав на мене, чому я не йшов відразу до Відня? Але з чим? Та техніка, яку я мав, то було прецінь нич. Я тепер поволі приходжу до себе, але хоч непевність, невдоволення і погані відносини коло мого старого (він покинув працю на широкій арені і перенісся назад у село) дуже спиняють мене у поступі наперед... одним словом я чую, що не маю у Львові що робити довше”[10].

З початком першої світової війни Н. Нижанківський виїхав до Відня. Успішно склав іспит у Віденській музичній академії і був прийнятий на безоплатне навчання в клас фортепіано проф. Є. Лялевича та теорії музики відомого тоді австрійського композитора, який тільки-но починав свою педагогічну діяльність, Йозефа Маркса. В останнього мав вчити гармонію, але в силу доброго її опанування був відразу переведений на контрапункт. Тут знову став акомпаніатором Р. Придаткевича. Останній згадував про цей період: “Маркс розбуджував творчий запал в клясі гармонії, однак в клясі контрапункту він був безнадійно недосвідчений і вимагав вивчати напам'ять правила з поганого та перестарілого підручника Керубіні. З тої причини ми, себто Нестор і я, безперестанку з Марксом сварилися”[11]. Однак Й. Маркс як композитор очевидно приваблював Н. Нижанківського і мав на нього певний вплив, що проявилося в солоспівах, написаних невдовзі. Молодий музикант продовжував тут і свою університетську освіту, правда на філософському факультеті в галузі історії.

У Відні Н. Нижанківський вів активне громадське життя, зокрема в академічному товаристві “Січ", спілкувався з українськими родинами Вітошинських, Дольницьких, Карановичів, Туркевичів, які або мешкали тут постійно, займаючи певні державні посади, або опинилися тут як емігранти-втікачі перед російською окупацією Галичини. Зокрема заопікувався Стефанією Туркевич, якій допоміг стати ученицею проф. Є. Лялевича в музичній академії[12].

У березні 1915 р. Н. Нижанківський і Р. Придаткевич отримали покликання до австрійської армії. Останній згадував згодом про свого товариша: “Він запевняв мене, що на фронті піддасться до неволі”[13]. І дійсно, наступні три роки Нестор провів у таборах для австрійських військовополонених у Боброві, згодом у Задонську. В листі від 26 травня 1918 р., написаного вже з Завадова до Р. Придаткевича, він так описав цей час: “... А нині я скажу тобі, що якби не фортепіано та музика, прийшлося б, здається, перенестись на лоно Авраама... Скажу коротко: у мене знищена рука — і нічого в душі не співає... Сум огортає мене, коли подумаю, скільки я втратив. І за що? Спочатку я дещо в полоні писав. Побільше на чоловічий хор, та дещо на один голос. Все це дрібні речі, тому що більші у мене не було просто сили писати”[14].

Ще одне свідчення про той період життя композитора знаходимо в листі його товариша по зброї Є. Зиблікевича, цитованому І. Соневицьким: “Перебуваючи в таборі полонених у Боброві, а опісля Задонську у Воронізькій губернії над річкою Доном, Нестор багато компонував. Там він написав принаймі десять творів (солоспіви та хори)”[15]. До нас дійшли лише два твори: солоспіви “Прийди, прийди” на слова О. Олеся та “Не співай по весні” на сл. І. Манжури. Щодо творів для чоловічого хору, то це могли бути обробки народних пісень, які згодом увійшли до “Великого співаника Червоної Калини”, виданого в 3О-х роках.

Про час повернення Нестора з полону дізнаємося з цитованого Р. Придаткевичем листа О. Нижанківського від 22 травня 1918 р.: “Так він (Нестор — Р. П.) вернув путем незаконним із російського полону... сидить тепер в Завадові... і відвіктовує все, що стратив у неволі. Техніки фортепіянової не втратив, а того я дуже боявся”[16].

3 утворенням ЗУНР в листопаді 1918 р. Н. Нижанківський разом з братами Степаном та Богданом зголосився добровольцем до УГА: обов'язок захистити українську державність був сильнішим за бажання закінчити музичну освіту. У квітні 1919 р. Н. Нижанківський, перебуваючи на Великодних святах у батька, зустрівся тут з О. Кошицем, який тоді концертував з Українською республіканською капелою в Стрию[17]. Це була остання зустріч Нестора з батьком, який 22 травня 1919 р. був розстріляний поляками.

16–18 липня 1919 р. Н. Нижанківський у складі УГА перейшов через Збруч на Велику Україну. Разом з Р. Придаткевичем і М. Гайворонським був залучений Кирилом Стеценком до роботи у відділі організації хорів і капел при міністерстві преси і пропаганди УНР. Восени 1919 р., коли уряд УНР перебував у Кам'янці-Подільському, Н. Нижанківський працював хормейстером Державного драматичного театру під орудою М. Садовського. 1 листопада 1919 р. під його керуванням відбулося перше виконання сцени “Молітесь, братіє” з тільки-що закінченої К. Стеценком музики до “Гайдамаків” Т. Шевченка[18].

Після закінчення воєнних подій на Україні в 1920 р. Н. Нижанківський через Одесу емігрує до Відня з наміром закінчити свою освіту. Через поранену руку змушений відмовитися від фортепіанного класу і всю свою увагу скеровує на п'ятирічний курс контрапункту в класі Й. Маркса. Пройшов цей курс за два роки, успішно склавши 22 жовтня 1923 р. заключний іспит з правом вступу до майстерської школи з композиції[19]. Рівночасно продовжував навчання у Віденському університеті. 18 липня 1923 р. промувався тут на доктора філософії з ділянки східньо-європейської історії у проф. Г. Іберсбергера з дисертацією на тему “Внутрішній стан Руси першої половини ХVIII віку”[20].

Та найбільше сил було віддано музиці й композиції. В Автобіографії читаємо: “За три роки побуту у Відні багато написав, багато навчився, як треба музикувати”[21]. Це був чи не найбільш продуктивний період з усього його творчого життя, коли молодий музикант, спраглий творчості і музики, з натхненням віддався бажаній і омріяній праці. Тут написані наступні твори для фортепіано: Фуга на тему ВАСН, Прелюдія і фуга до мінор на українську тему, Великі варіації фа-дієз мінор, ряд дрібніших п'єс (“Коломийка” і “З мого щоденника”). Дуже швидко набули популярності серед українських громад на еміграції та на Батьківщині солоспіви “Жита” на сл. О. Олеся і “Засумуй трембіто” на сл. Р. Купчинського, а також “Осінь” (“Der Herbst ist da”) та “Чому я прокинувся” (“Warum bin ich erwacht”) на німецькі тексти Меланії Семаки (автор українських перекладів невідомий).

Одним з найсильніших музичних вражень того періоду стало для Н. Нижанківського знайомство з музикою В. Барвінського. Він згодом відтворив це враження: “Я вернув з України і взявся знову за перервані студії. На мою велику радість було нас вже кільканадцять таких, що займались фахово музикою. Більшість з них прибули звідсіль (з Галичини — Ю. Б.). Вони привезли з собою твори Василя Барвінського. Де тільки можна було, ми виконували ці твори. І тішилися, коли не тільки ми, але й чужинці говорили, що розуміють музичну мову В. Барвінського, бо він говорить до них знаними їм європейськими музичними виразовими засобами. Славний композитор Ост Маркс (тоді ректор Музичної державної академії) сказав раз: “Тепер я знаю, що це таке українська музика! Вона куди багатша від музики Ваших (розумій: українських) сусідів, глибша, ширша — але тому й трудніша. А в Барвінського все це виходить так природньо, самозрозуміло”.

Маркс мав рацію. Барвінський дійсно “робив нам вікно” у всесвітню музику.

Це була моя перша стріча з Барвінським, хоч ніколи не бачив його ввічі”[22].

Поновилася участь Н. Нижанківського і в українських громадських організаціях Відня, з яких він у своїй Автобіографії виділяє “Музичне товариство”. В ньому він ближче сходиться з українськими музикантами С. Дністрянською, В. Божейко, Г. Левицькою, А. Остапчук, С. Корінець, Іриною та Львом Туркевичами, І. Охримовичем, з якими концертує, ділиться творчими планами. До найближчих йому людей з цього оточення належав дещо старший за віком віолончеліст Богдан Бережницький, близький приятель В. Барвінського, один з організаторів українського музичного життя на терені Відня, який намагався познайомити ширший загал австрійської громадськості з новими досягненнями української творчості. З Бережницьким Нестор часто концертував як концертмейстер. Першими виконавцями солоспівів Н. Нижанківського були А. Остапчук (“Жита”) та С. Корінець (“Не співай по весні” й “Снишся мені”). Останній він акомпанував на Шевченківському концерті 11 березня 1921 р., організованому Українським товариством прихильників освіти та академічним товариством “Січ”[23].

Особливо плідною була співпраця Н. Нижанківського з молодою високообдарованою піаністкою Любкою Колессою, яка була першою виконавицею чи не всіх його фортепіанних творів, причому кращі з них грала на найпрестижніших сценах світу. За свідченням В. Барвінського, Н. Нижанківський деякий час приватно навчався у неї фортепіанної гри[24]. І взагалі вплив цієї артистки на композитора був чималий, якщо взяти до уваги його інтерес до фортепіанних жанрів і пильне відпрацювання фортепіанної фактури.

З поміж тогочасного українського середовища Відня — його дружина Меланія Семака, дочка буковинського громадського діяча і посла до австрійського парламенту Ілька Семаки. Вони познайомилися 1919 р. в домі відомої громадської діячки Ольги Бачинської в Стрию, поновно зустрілися і зблизились через рік у Відні[25]. Меланія Семака займалася літературною творчістю, писала вірші (здебільшого німецькою мовою), дописувала до численних часописів, згодом у Празі закінчила Вищу школу суспільної опіки.

В листопаді-грудні 1923 р. Нижанківські переїжджають з Відня до Праги. Це місто було в ті роки головним центром української еміграції, місцем скупчення національної наукової та творчої інтелігенції, політиків і військових. Завдяки фінансовій підтримці чехословацького уряду в країні були створені українські вищі навчальні заклади, що викликало масовий наплив української молоді. В цьому емігрантському осередку Н. Нижанківський завершив музичну освіту і проявив себе як педагог і громадський діяч, беручи участь у консолідації українських культурних сил.

Переїзд до Праги був значною мірою спонукуваний В. Барвінським, який згодом згадував: “За посередництвом мого приятеля і товариша Богдана Бережницького, а опісля і стриєчного брата Нестора знаметитого піаніста Омелька Нижанківського познайомився я вперше що правда посереднім творчим шляхом, з Нестором Нижанківським. Слідкуючи за його творчістю та признаючи йому досягнення високої ерудиції головно в ділянці контрапункту, не завагався я намовити Нестора через Богдана Бережницького переїхати на дальші композиторські студії до Праги до мого вчителя (а пізніше і вчителя багатьох моїх молодших товаришів-композиторів), одного з найвизначніших чеських композиторів проф. Вітєзслава Новака...”[26]. Правда, адаптація Н. Нижанківського до свого нового творчого наставника не проходила гладко. Зустрівшись з В. Барвінським особисто В 1923 р. в Празі, куди той приїхав на гастролі з Р. Любинецьким, Нижанківський відвідав з ним виставу нової опери В. Новака “Люцерна”. Читаємо у В. Барвінського про цей випадок: “Слухаючи ії, Нестор заявив мені, що не вповні розуміє Новака і що не знає, як з ним порозумітися музично. “Новак для мене надто модерний” — сказав мені тоді Нижанківський. Та згодом це відношення змінилося основно і Нестор Нижанківський належав до найближчих приклонників Новаківської музи та його музичного credo"[27]. У свою чергу й Новак з великим признанням, за свідченням В. Барвінського, висловлювався про композиторський талант Н. Нижанківського[28].

Курс навчання у Містровській школі Празької академії мистецтва розрахований на три роки, але студії Н. Нижанківського затягнулися до 1928 р. (“Був би вже скінчив, якби не тяжка хвороба. Та я вже звик, що не треба ніколи попадати в розпуку, коли хочеш до чогось довести”[29]). За цей час були написані фортепіанні твори (Прелюдія на тему народної пісні “Не бий, сину, коня в головоньку”, Марш фа-дієз мінор як додаткова варіація до “Великих варіацій” — 1924 р., “Відповідь на картку з Мадриду” як реакція на лист Л. Колесси — Черношиці коло Праги, 2.04.1925 р., “Маленька сюїта” — 15.05.1924 р., Спомин, присвячений П. Шуровській-Росиневич — 1925 р.). З хорових творів: “Гей не дивуйтесь” до слів М. Драгоманова, мішаний хор а капела з баритоновим соло в супроводі ф-но — 1925 р., “Галочка” до слів М. Обідного для мішаного хору а капела — 1927 р., "Ще молода” до слів О. Стефановича для мішаного хору а капела — 1928 р. Закінчив навчання у В. Новака фортепіанним тріо мі мінор в 1928 р., яке було виконане піаністом Р. Савицьким, скрипалем С. Крепром та віолончелістом М. Кеком 23 червня 1928 р. в залі Умєлецької Бесіди і повторене 4 квітня 1929 р. в театрі Градця Кралового на українській музичній академії в честь Т. Шевченка і І. Франка.

Матеріальну опору для родини Н. Нижанківський знайшов у Високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі, в якому працював спершу лектором, згодом доцентом на музичному відділі, викладаючи музично-теоретичні предмети. Доля звела його тут з цікавими людьми: деканом відділу був композитор і теоретик Ф. Якименко, його заступником — відомий дослідник історії української церковної музики д-р Ф. Стешко. Тут викладали відома диригентка, колишня соратниця О. Кошиця і О. Приходька по Українській державній хоровій капелі П. Щуровська-Росиневич, професор співу Л. Ліндберг-Русова. На відділі співпрацювали чеські митці — композитор О. Шін і професор сольного співу Л. Кадержебек з Празької консерваторії, проф. 3. Неєдли з Карлового університету. Асистентом Н. Нижанківського був музикознавець З. Лисько. Такий педагогічний склад визначав і відповідно високий рівень викладання на відділі.

Незважаючи на емігрантські негаразди, тяжку недугу і переобтяженість учбовими і викладацькими обов'язками, Н. Нижанківський докладав зусиль до організації музичного і культурного життя української емігрантської громади. Він нерідко бував у Горних Черношицях коло Праги, де збирався Літературний клуб під головуванням О. Олеся (тут по суботах і неділях зустрічалися Косачі, поети так званої “празької школи”, М. Садовський, якому композитор допомагав у музичному оформленні вистав його театру). З генералом Омеляновичем-Павленком, з яким був знайомий ще з часів служби в українському війську, був у складі делегації до прем'єра чехословацького уряду Бенеша в справі русифікації Карпатської України[30].

Та найбільше часу віддавав українському музичному товариству, яке функціонувало при українському громадському комітеті в Празі. Це товариство займалося видавничою діяльністю і організацією концертів української музики, для яких Н. Нижанківський нерідко писав твори. Зокрема, це були концерти, присвячені пам'яті патрона інституту М. Драгоманова, що відбувалися майже щорічно, Н. Нижанківський був тут і організатором, і автором, і виконавцем. Так, у 1925 і 1929 рр. виконувався хор “Гей не дивуйтесь”, у 1926 — “Спомин” в авторському виконанні. Часто виступав як концертмейстер Українського академічного хору під Орудою П. Щуровської-Росиневич. В січні 1928 р. в інституті відбувся вечір пам'яті М. Лисенка під музичним проводом Н. Нижанківського, на якому був поставлений “Ноктюрн”. В червні 1926 р. відбувся концерт з творів Н. Нижанківського і З. Лиська. У авторському виконанні прозвучали прелюдія “Не бий, сину, коня в головоньку” та “Великі варіації”. Рецензент високо оцінив ці твори, а особливо авторське виконання: “Н. Нижанківський, можна сказати, ”співав” на фортепіано, Його гра викликає бажання слухати ще, ще”[31]. Неодноразово в українських концертах виконувався солоспів “Жита”, його чув і О. Олесь, захоплений музичною інтерпретацією своєї поезії[32].

Твори Н. Нижанківського в той час усе частіше починають звучати у Львові. До популяризації його музики чимало спричинилася Л. Колесса, виконавши “Великі варіації” 5 лютого 1925 р. у своєму сольному концерті в залі музичного товариства ім. М. Лисенка. На це виконання відгукнувся на сторінках “Діла” В. Барвінський: “...Цей твір не позбавлений справді щиро відчутих уступів, завдяки чому треба признати його цінним надбанням у нашій вбогій фортепіанній літературі; треба це зазначити, що не має він на собі слідів такого частого у нас дилетантизму, а являється працею поважного, непересічного у нас багатообіцяючого таланту”[33]. З рецензією В. Барвінського перегукується відгук В. Костенка на виконання Л. Колессою цього твору на гастролях у Харкові й Києві в 1929 р.: “Аудиторія була приємно здивована, почувши такий дуже складний з технічного боку і досить цінний художньо твір. До речі, цей факт свідчить, як ще кепсько ми ознайомлені з сучасною українською музичною культурою західних земель. В нашій наддніпрянській фортепіанній літературі майже нема творів великих форм. Отже вже тільки цим широко розвинені формальною будовою варіації Нижанківського повинні зайняти чільне місце в українській сучасній музиці”[34].

В квітні 1927 р. хор Н. Нижанківського “Галочка” був нагороджений премією “Львівського Бояна”, а в березні 1929 р. виконаний в концерті цього хору під батутою С. Людкевича. І знову відгук В. Барвінського — “Галочка” Н. Нижанківського, незважаючи на досить наївнии текст, переконує все ж таки слухача не банальним, а часто глибоко діймаючим музичним змістом. На мою думку, композитор краще почуває себе в інструментальній ділянці, та проте твір цей треба вважати цінним і вдячним вкладом в нашу хорову літературу, хоча він ставить до виконавців з вокального боку значні вимоги”[35].

Найвищим творчим досягненням Н. Нижанківського за весь час його перебування у Празі стало тріо мі мінор для фортепіано, скрипки та віолончелі. Виконання твору було високо оцінене празькою критикою. Рецензент газети “Venkov” писав: “Твором, який, незважаючи на молодість автора, виказує подиву гідні прикмети мистецької зрілості, було фортепіанне тріо Нестора Нижанківського з Meisterschule В. Новака. Маючи на увазі всю солідність цієї школи, є це композиція, якої думки мають рідко свіжий і виразистий зміст, а якої музичні цінності степенуються в кожній новій частині, щоб через пристрасно розспівану пісню смутку досягнути кульмінаційної точки в останній частині, променіючій радістю і танковою стихією питомо слов'янських ритмів. Твір беззастережно великого таланту, який вже щось вміє”[36].

Після закінчення навчання Н. Нижанківський влітку 1928 р. приїхав до Львова з наміром підготувати грунт для повернення на Батьківщину. Тут зустрівся з С. Крушельницькою, яка приїхала відвідати родину, а заодно й виступити з концертом. Акомпанував їй Н. Нижанківський[37]. Надії знайти постійне місце праці не виправдалися, композитор повернувся до Праги, де пробув ще цілий рік. Але хвороба прогресувала, празький клімат виявився вкрай несприятливим і постала потреба повторного звернення до В. Барвінського як директора ВМІЛ про місце праці. Попри всі труднощі, які існували на українському ринку праці Львова, В. Барвінський не тільки зробив неможливе — забезпечив Н. Нижанківського посадою викладача інституту з осені 1929 р., але й сприяв його успішному лікуванню у свого брата, відомого лікаря О. Барвінського.

Львів у той час був значним культурним центром Західної України. В місті зосереджувалися потужні інтелектуальні, мистецькі, літературні сили українства. Тут діяли наукове товариство ім. Т. Шевченка з багатою бібліотекою, музеєм і друкарнею, концерн І. Тиктора “Українська преса”, що видавав різноманітну національну періодику та книжкові серії, національний музей під патронатом митрополита Андрея Шептицького, численні товариства, які плекали національну ідею: культурно-масові (“Просвіта”), освітянські (Українське педагогічне товариство “Рідна школа”), мистецькі й літературні (асоціація незалежних українських митців, Товариство письменників і журналістів, кооператив “Український театр”) тощо. У центрі музичного життя було музичне товариство ім. М. Лисенка з філіями в багатьох галицьких містах, яке виконувало дві основні функції: ініціювало найголовніші музичні події в краю, багато з яких стали етапними в розвитку української культури, та утримувало ВМІЛ як головний осередок плекання національних музичних кадрів. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років українська музична культура отримала приплив свіжих сил — до краю стали поверталися колишні випускники ВМІЛ чи польських консерваторій, які завершили свою вищу освіту за кордоном, головно у Відні, Празі, Берліні, Італії. Це були О. Бандрівська, Є. Зарицька, М. Колесса, Б. Кудрик, Г. Левицька, М. Сабат-Свірська, Р. Савицький, В. Тисяк, І. Шмериківська-Приймова та інші. До цієї когорти високо обдарованих і освідчених митців належав і Н. Нижанківський.

Нижанківські поселилися в скромному двокімнатному помешканні в одному з будиночків митрополита А. Шептицького на вул. Ходоровського (нині Ф. Колесси) поруч з родинами Ковжунів, Лотоцьких, Стадників, Охримовичів, Корчинських. В інституті Н. Нижанківський викладав курс фортепіано та музично-теоретичні предмети — контрапункт, аналіз музичних форм, сольфеджіо, інструментознавство. Зі спогадів його колишніх учнів, а згодом відомих музикантів композитора І. Соневицького, піаністів Р. Климкевича, Д. Колесси-Залеської, В. Кисілевської, О. П'ясецької-Процишин, співаків М. Скала-Старицького і О. Нижанківського (сина композитора) постає портрет Н. Нижанківського-педагога: ерудованого, закоханого в музику, переконаного патріота, вимогливого аж до суворості, а одночасно інтелігентного й вирозумілого, безпосереднього в спілкуванні з учнями, навіть жартівливого. Усі підкреслюють його вміння захопити аудиторію, викликати зацікавлення предметом вивчення, що згодом кожному з учнів допомогло у професійному становленні.

До львівського періоду належить написання творів різних жанрів: хорів “Наймит” до слів І. Франка (з нагоди відкриття пам'ятника на могилі поета в 1933 р.), “Многая літа” (присвячення В. Балтаровичу та Г. Голубовській, 1933 р.), “Був май” до слів Б. Лепкого (до 60-ти річчя поета, 1933 р.), 21 обробка українських народних пісень, опублікована у Великому співанику “Червоної Калини” в 1937 р., солоспіви “Ти любчику за горою” до слів У. Кравченко для високого голосу в супроводі фортепіано, присвячений акторці Л. Кривицькій (1930 р.), та “Поклін тобі, моя зів'яла квітко” до слів І. Франка для тенора з супроводом симфонічного оркестру (з нагоди Франківської академії в 1933 р.), Інтермеццо для фортепіано (1934) та фортепіанні твори для молоді (видання “Супрому”, 1935 р.), Похоронний марш для симфонічного оркестру (з нагоди академії до 10-ліття смерті С. Петлюри, 1936 р.), Просвітянський марш для духового оркестру і хор “Сонце “Просвіти” (1938 р.), музика до п'єси Ю. Косача “Кирка з Льолео або Львівська спокусниця”, поставленої театром ім. Котляревського у Львові режисером В. Блавацьким (1938 р.). Не була закінчена праця над двома великими творами — “Радуйся, Маріє” до слів Ю. Федьковича для мішаного хору з супроводом симфонічного оркестру та Сонатою-бревіс для фортепіано. До цього періоду І. Соневицький відносить також написання двох пісень-молитов “Отче Наш” і “Богородице Діво” (перша для високого баритона з ф-но, друга для меццо-сопрано з ф-но)[38].

Все частіше музика Н. Нижанківського звучить у концертних залах Львова й інших міст Галичини, збагачуючи музичне життя краю. Фортепіанне тріо виконувалося 8.06.1935 р. на вечорі нової української музики “Супрому” (Р. Савицький — фортепіано, Р. Криштальський — скрипка, П. Пшеничка — віолончель), 7.05.1939 р. у концерті тріо сестер Галі, Стефи та Володимири Левицьких. ІІ частина тріо і солоспів “Засумуй, трембіто” звучали в концерті “Стрілецька пісня в музиці і слові” (листопад, 1936 р.). Фортепіанні твори виконували у Львові крім Л. Колесси: сам автор (Коломийка, січень 1930 р.), Р. Савицький (“Мала сюїта”, квітень 1934 р.), Д. Гординська-Каранович (“Мала сюїта”, лютий 1938 р.), Г. Левицька (Прелюдія і фуга на українську тему, квітень 1937 р.). Протягом 30-х років його солоспіви виконували В. Тисяк, О. Бандрівська, М. Голинський, І. Синенька-Іваницька, І. Прийма-Шмериківська, М. Сабат-Свірська, М. Дуда, Є. Зарицька, Т. Юськів. Виконувалися хорові твори “Наймит” (Львівський Боян) і “Був май” (Сурма, 1933 р.). Звучала музика Н. Нижанківського й за межами Галичини, зокрема хор “Наймит” (Вінніпеґ, 1938 р., хор під орудою П. Маценка), Варіації на українську тему (Л. Колесса в Києві й Харкові в 1929 р. та в Лондоні в 1937 р.), солоспіви (I. Прийма-Шмериківська в Парижі в березні 1930 р.), М. Дуда у Відні в червні 1939 р.).

Чимраз більшу увагу звертає на творчість Н. Нижанківськото музична критика. Так рецензуючи концерт вечора “Червоної калини” (20 січня 1930 р.), Б. Кудрик позитивно оцінює солоспіви “Прийди, прийди” та “Засумуй, трембіто”, підкреслюючи в них грунт здорової мелодики й традицій Шумана, Брамса й Вольфа, поєднаний з щиро-українською наспівністю. Не зовсім сприймаючи синкопованість теми коломийки для фортепіано, твір у цілому рецензент характеризує як “музику шляхотну, а заразом і доступну для широкого загалу”[39]. Той же автор у статті “Поезія Шевченка в музиці” згадує Н. Нижанківського з його “коротенькою жартівливою пісенькою “На городі пастернак” з “Гайдамаків” Шевченка на мішаний хор — але як же майстерно написаною! Це зразок нового, житгєрадісного підходу до Тарасової поезії”[40]. А. Рудницький, характеризуючи солоспіви Н. Нижанківського, підкреслює їх стилістичну близькість до музики В. Барвінського, відзначає їх ліричність, доведену до пафосу, особливо виділяючи “Жита”, як найбільш вдалий твір[41]. Були й рецензії з дошкульною критикою, як наприклад відгук на виконання хору “Наймит” (“Львівський Боян” під кер. М. Колесси) та солоспіву “Поклін тобі” (М. Голинський в супроводі оркестру): “Слухаючи, як великий чисельно хор мучився з труднощами, що їх ставляє йому композитор, жаль було композитора й диригента... Друга композиція Н. Нижанківського... мала більше щастя у публіки, чи не найбільше з усього вечора і поранку! Якісно вона куди скромніша за першу. Н. Нижанківський це, до певної міри, музичний Богдан Лепкий; поза знанням свого ремесла, як добрий музик, він легко попадає в сентиментальний тон “давніх добрих часів” з поезією галицького попівства”[42].

Н. Нижанківський став активним учасником концертного життя. Як піаніст-соліст він виступав дуже рідко (у 1930–31 рр. декілька разів виконував свою Коломийку та “Листки з альбому” С. Людкевича та В. Барвінського). Натомість став одним з найпопулярніших піаністів-концертмейстерів. Те, що він був запрошений як концертмейстер до сольних концертів співачкою світової слави С. Крушельницькою (в червні 1932 р.) та відомим тоді в Європі тенором О. Руснаком (в травні 1931 р.), свідчить про його професійну репутацію. Протягом 1930–39 рр. він щороку готував концертні програми з багатьма солістами, в основному вокалістами (тільки двічі виступив зі скрипалями Є. Перфецьким та В. Цісиком). В першій половині З0-х рр. це були І. Прийма-Шмериківська та І. Синенька-Іваницька (до виїзду останньої на студії до Італії). В 1934 р. доля звела Н. Нижанківського з М. Сабат-Свірською, з якою протягом 5 років співпраці підготував цілий ряд концертних програм (в основному української музики), з яких слід виділити концерти солоспівів О. Нижанківського (1936 р. в залі Музичного товариства ім. М. Лисенка, далі — МТЛ, 1937 р. по Львівському радіо, 1939 р. в залі МТЛ), солоспівів В. Барвінського (1938 р. в залі МТЛ), старі українсько-галицькі пісні (по Львівському радіо в березні 1938 р. та у вересні 1939 р.). Виступав також з М. Голинським (1937 р. у Львові і Станіславі), В. Тисяком (1937р.), М. Дудою (1936 р. у Львові, Коломиї й Калуші, 1937 р. у Львові), Є. Зарицькою (вечір польської пісні у 1938 р.), О. Бандрівською (1939 р. в театрі “Різнорідностей”), з молодим баритоном Т. Юськівим-Тереном (1939 р. в залі “Атлянтік”).

Вокалісти радо співпрацювали з Н. Нижанківським, їм імпонували творча свобода й артистичність, які проявлялися не лише на сцені, але й в репетиційній роботі, бездоганне відчуття партнера, так необхідне в ансамблевому виконавстві. “Як акомпаніатор був одним із наших найліпших” писав про нього А. Рудницький[43]. М. Скала-Старицький, який чув гру Н. Нижанківського-концертмейстера, так оцінив її згодом: “Нестор був акомпаніатором-виконавцем, інтерпретатором, а не звичайним собі підбренькувачем співакові, яких я знаю так багато”[44]. Та найповніше охарактеризувала Н. Нижанківського М. Сабат-Свірська: “При першій зустрічі Нестор не зробив на мене позитивного враження. ...Але коли сів за фортепіано і зіграв свої під настрої скомпоновані мотиви, м'якість його тону, віртуозна техніка й глибока музична думка заставили мене докорінно змінити своє враження... Чудовий акомпаніатор, незвичайний педагог і митець, розкрив переді мною багато нового і цікавого в інтерпретації вокальних творів”[45].

Зрідка Н. Нижанківський виходив на сцену в іншій ролі — як лектор. У квітні 1930 р. виступив з рефератом про творчість М. Леонтовича у Дрогобичі, Бориславі, Самборі й Стрию, взимку 1937 р. — на тему “Програмна музика” на IV з циклу фортепіанних вечорів Г. Левицької. Проголосив також вступне слово про вокальну лірику В. Барвінського на концерті до З0-ліття його композиторської діяльності в травні 1938 р.

Та значно більше уваги приділяв музично-критичній діяльності. Вважав своїм обов'язком причинитися до популяризації музичного мистецтва, особливо українського, до виховання ерудованих, здатних сприйняти красу музичного виразу слухачів. Від кінця 1935 р. до початку 1938 р. був постійним рецензентом-критиком газети “Українські вісті”, в якій доволі регулярно, а головне оперативно відгукувався на всі найважливіші музичні події Львова. Це були тижневі огляди, в яких автор не лише інформував про концерти й музичне-театральні вистави, а й відповідно оцінював їх мистецький рівень. В полі його уваги були українське музичне життя з його проблемами, концерти Польського і Єврейського музичних товариств, вистави міського театру, особливо, коли в них брали участь українські співаки, виступи гастролерів з інших міст Польщі та ззакордону, важливі дати музичної історії. Для висвітлення такої широкої панорами подій Н. Нижанківський послуговувався різними жанрами публіцистики — від лаконічних інформацій до розгорнутих нарисів, у яких проявляв справжню публіцистичну майстерність. Прикладом можуть стати два нариси: "Модест Менцінський. “Спогад”[46] з нагоди смерті великого співака та “Три стрічі”[47] до 30-ліття композиторської діяльності В. Барвінського. В кожному з них створений яскравий літературний портрет митця, збагачений вражаючими деталями особистого спілкування автора з ними. Деякі статті Н. Нижанківського витримані в напруженому полемічному тоні. Це, зокрема, “Шляхи розвитку української музики”[48] — гострополемічна відповідь на однотемну статтю А. Рудницького в журналі “Сигнали”, яка містила сумнівні характеристики творчості ряду українських композиторів. Стаття “Наші музичні болячки”[49] дала початок гострій дискусії на шпальтах Львівських часописів з приводу байдужості галицької суспільності до плекання національної професійної музики, принизливого соціального становища музикантів, коштовності музичної освіти тощо. Ця тема була продовжена в статті “Або Лисенко дасть посаду? (Напередодні ювілею)”[50].

Пекучі проблеми соціально-етичного порядку, якими так переймався Н. Нижанківський-критик, і які дійсно важко відбивалися на долі кожного українського музиканта, підштовхували його до активних дій. І коли напочатку 1934 р. відбулися установчі збори Союзу українських професійних музик (Супром)[51], до Ради якого увійшли В. Барвінський, М. Колесса, Р. Криштальський, С. Людкевич, Н. Нижанківський, П. Пшеничка, Р. Савицький, Нижанківський був серед перших. Він як голова Ради в роках 1934–36 і 1939 брав участь у всіх добрих починаннях Супрому: охороні професійних інтересів і матеріального становища музикантів, догляді за професійним рівнем музичних імпрез на галицькому терені, налагодження видавництва періодичного журналу “Українська музика” під редакцією З. Лиська, створенні стипендіяльного фонду для обдарованої молоді тощо. Він нав'язував контакти з українськими організаціями, наприклад Просвітою, Товариством журналістів і письменників, господарськими і кооперативними установами, які могли профінансувати нотні видання чи потреби музичної освіти. Представляв Супром на громадських імпрезах: відкритті надгробника на могилі М. Вербицького в Млинах в червні 1934 р., панахиді по смерті лікаря і композитора Я. Лопатинського в січні 1936 р., зустрічі Б. Бартока в час його відвідин Львова в грудні 1936 р., зустрічі з українськими підприємцями взимку 1939 р. Виконував він свої обов'язки з глибоким переконанням їх конечної потреби для професіоналізації українського музичного житття. В. Витвицький згодом згадував: “Н. Нижанківський був, можна сказати, мистецько-професійним сумлінням нашої організації. Серйозний, рідко коли усміхнений, він умів висловлюватися про справи рішуче, без завивання у папірці, а коли була потреба — то із сарказмом”[52].

Входження до Львова більшовицьких військ у вересні 1939 р., прилучення Галичини й Волині до Радянського Союзу внаслідок пакту Молотова—Ріббентропа приголомшило Н. Нижанківського. Він ще деякий час імітував видимість якоїсь діяльності: з співачкою М. Сабат-Свірською виступив протягом вересня-листопада в концертах з нагоди відкриття державного університету у Львові, в клубі письменників на вул. Коперника 42, по радіо з програмою старогалицьких пісень. Як багато інших галицьких митців, він відразу відчув потужний ідеологічний прес з боку влади, на що змушений був зреагувати написанням пісні “За мир” на слова В. Сосюри. Але пристосуватися до нових окупаційних умов, проти яких повставало усе його єство, не зміг. Користаючи із свого австрійського громадянства, подружжя Нижанківських звернулося до німецького емігрантського комітету, який діяв тоді у Львові, і 5 січня 1940 року покинуло рідну землю. Однак для Н. Нижанківського, який мав гіркий досвід емігрантського життя, для якого не існувало поняття свободи поза Україною, життя втратило сенс. Підкошений хворобою й душевним потрясінням організм не витримав навантажень: у таборі для переселенців у Лодзі тяжко захворів і помер у шпиталі 10 квітня 1940 р. Незадовго до смерті написав свій останній твір (безсумнівно, задля заробітку) — “Марш переселенців” для чоловічого хору а капела до німецьких слів невідомого автора (можливо М. Семаки-Нижанківської)[53].

Там же, в Лодзі, і був похований на цвинтарі на Долах. В останню дорогу провели Н. Нижанківського представники української громади: похорон провів отець прелат Л. Куницький, співав лодзінський хор ім. М. Лисенка[54]. Більше сорока років простояла на чужині могила з написом: “Україно, Україно, ось де твої діти”. І тільки в 1993 році з ініціативи сина композитора, співака Олега Нижанківського, і за підтримкою українського уряду останки композитора були перевезені на Україну й перезаховані в Стрию біля могили батька, О. Нижанківського. М. Семака-Нижанківська після смерті чоловіка виїхала з сином Олегом до Праги, де мешкала тоді її мати. Там, у Празькому помешканні був знищений підчас війни весь рукописний архів композитора[55].


Примітки[ред.]

  1. Львівський обласний державний архів (далі — ЛОДА), фонд 26, опис 15, од. збер, 646, ист 70. Ця дата фігурує у всіх офіційних документах Нестора Нижанківського, хоча в його Автобіографії подана дата 13 липня.
  2. Степан (1897–1931) — філолог, Богдан (1903–1933) — інженер-агроном.
  3. Н. Нижанківський. Автобіографія. Копія рукопису, стор. 1.
  4. В. Барвінський. Вступне слово про життя і творчість Н. Нижанківського у Львові в жовтні 1941 р. Копія рукопису, стор. 3.
  5. Р. Придаткевич. Спомин про житгя Н. Нижанківського. “Свобода”, 21.03.1954.
  6. ЛДОА, ф. 26, оп. 15, од. збер. 158, л. 279.
  7. Н. Нижанківський. Модест Менцінський. Спогад. Газ. “Українські вісті”, 3.12.1935.
  8. ЛОДА, ф. 26, оп. 15, од. зб. 645, л. 81 та од. зб. 646, л. 70.
  9. Н. Нижанківський. Автобіографія, ст. 1.
  10. Р. Придаткевич. Спомин...
  11. Там же.
  12. С. Туркевич-Лукіянович. Спомин про Н. Нижанківського. “Промінь”, 1966, ч. 1, стор. 3.
  13. Р. Придаткевич. Спомин...
  14. Там же.
  15. І. Соневицький. Композиторська спадщина Н. Нижанківського. Рим, 1973, стор. 7.
  16. Р. Придаткевич. Спомин...
  17. О. Кошиць. 3 піснею через світ. Ж. “Україна”, 1989, ч. 28, стор. 15.
  18. “Боян”, Дрогобич, 1930, ч, 6–7, стор. 69–72.
  19. Н. Нижанківський. Автобіографія, стор. 2.
  20. І. Соневицький. Життєвий і творчий шлях Н. Нижанківського. Ж. “Бандура”, Нью-Йорк, 1991, N  35–36, стор. 4.
  21. Н. Нижанківський. Автобіографія. стор. 2.
  22. Н. Нижанківський “Три стрічі” — газ “Укр. вісті”, 21.02.1938.
  23. ЛДІА, ф. 309, п. 1/136. п. 15.
  24. В. Барвінський. Вступне слово... стор. 3.
  25. Лист М. Семаки-Нижанківської до автора від 15.01.1970 з Бложі.
  26. В. Барвінський. Вступне слово... ст. 4.
  27. Там же, ст. 5.
  28. Там же, ст. 6.
  29. Н. Нижанківський. Автобіографія, ст. 2.
  30. П. Маценко “Н. Нижанківський у Празі” — в газ. “Український голос”, 2.11.1960.
  31. П. Маценко “Н. Нижанківський у Празі” — в газ._ “Український Голос”, 2.11.1960.
  32. “Діло”, 28.08.1926.
  33. “Діло”, 3.04.1929.
  34. “Діло”, 31.01.1929.
  35. “Діло”, 3.04.1929.
  36. Цитата за газ. “Діло”, 15.08.1928.
  37. “Діло”, 12.09.1928.
  38. І. Соневицький. Композиторська спадщина Н. Нижанківського, Рим. 1973, стор. 6–8.
  39. “Діло”, 2.01.1930.
  40. Ж. “Житття і завдання”, 1936, ч. 3, ст. 67–68.
  41. “Діло”, 26.09.1935.
  42. А. Д. “Франківська академія — музичний фестиваль” — в ж. “Критика”, 1933, ч. 3, стор. 73.
  43. “Нестор Нижанківський” — в кн. А. Рудницький. Про музику і музик. НТШ, Бібліотека українознавства, 1980, ч. 39, стор. 211.
  44. М. Нижанківська “Про М. Старицького і Н. Нижанківського” — “Гомін України”, 16.10.1965.
  45. М. Сабат-Свірська. Спогади про композитора д-ра Н. Нижанківського. Машинопис, 1964 р. (збер. у автора).
  46. “Українські вісті”, 23.12.1935.
  47. “Українські вісті”, 21.02.1938.
  48. “Діло”, 23–24.03.1934.
  49. “Діло”, 15–16.І2.1934.
  50. ”Українські вісті”, 21.10.1937.
  51. ЛОДА, ф. І, оп. 54, од. збер. 7471, л. 4.
  52. В. Витвицький “Музичними нитками. Спогади”, Сучасність, 1989, стор. 53.
  53. Рукописна копія твору зроблена рукою В. Якуб'яка, зберігається у автора.
  54. І. Соневицький “Життєвий і творчий шлях Н. Нижанківського”. “Бандура” 1991, N 37–38, стор. 167.
  55. Лист М. Нижанківської до автора від 27.11.1969.