Нова школа соціяльного виховання/Спадщина

by Софія Русова

◀ Дослідничі методи

Нова школа соціяльного виховання Софія Русова Характер громадського виховання

Оточення ▶

Катеринослав: Українське видавництво в Катеринославі, 1924

IV.

Кожна дитина має подвійну спадщину: расову і родинну. Як з біологічного боку кожний нерв, кожний мяз, кожний орган має свою історію послідовного розвитку, так і з духовного боку — кожна емоція, думка, почуття виробилися на протязі віків расовими та індивідуальними зусиллями. Спадщина зміцняє расу, повторює тип, дає грунтовні риси для природнього розвитку індивідуальности. Колись такі ідеалісти, як Руссо, казали: «Всі люде сотворені рівними й вільними.» Біологи та сучасні антропологи кажуть навпаки: «Всі людо народжуються неоднакові і звязані спадщиною». Ст. Холль справедливо каже, що дитина є продукт минулого і пророкування майбутнього. Вона є продукт раси, на тлі якої й розвивається та чи инша індивідуальність. Як з біологічного погляду дитина в свойому ембріональному розвиткові проходить ріжні стадії животнього життя, зоологічну еволюцію, так і з боку розуму сучасні психологи визначають тісний звязок між тілом і душею, визнають розум, як продукт довгої культурної еволюції людности. Це так звана генетична теорія, що визнає дитину, яко продукт антропологічного розвитку, приналежности до тієї чи иишої раси, нації, під впливом тієї чи иишої климатичної зони, тієї чи иншої місцевости (низина, ліс, горе, море, степ). Мозок сучасної дитини від самого її народження не уявляє такої tabula rasa, яку признавав філософ Локк у XVII віці. Він має такі борозди, що проторилися в людському мозкові від ріжиих приймань і вражінь на протязі віків культурного поступу. Біогенетичний закон каже: «Кожний організм в свойому розвиткові повторює в коротких рисах всі ті форми, що пройдені попередниками від самого початку їх роду.» Але цей закон ще не досить обгрунтований науково, йому бракує спостережень. Відомий німецький педагог Лай ще ставиться до цього з деякими сумнівами до постійної еволюції людського розуму й питає, чи серед сучасної людности може хто і душею й розумом визнати себе вище Моїсея, Сократа, Аристотеля? Лай звертає нашу увагу і на те, що чимало низчих рас, здибавшись з культурою, виявляють справжні здібности до науки. Але думка про деякий паралелізм між розвитком дитини й людности висловлювалася ще в давні часи класичними письменниками: Лукрецієм, Діодором Сицилійським і др. В наші часи відома педагог Паола Ломброзо каже: «Дитина є маленький, стислий образ усіх стадій еволюції людини, еволюції, якою керує головний закон життя — закон пристосування до ріжного оточення з найменшими зусиллями.» Монтегацца теж висловлює таку думку, що розумово-психічний розвиток людини проходить з дитинства до зрілого віку через ті ж щаблі, які пройшла людність шляхом культурної еволюції. Так, сучасний австралієць по розуму, по емоціях, виявляє психічний тип близький до сучасної європейської дитини з тою одміною, що дикун застигає в свойому розвиткові, а цивілізована дитина виростає в цілком культурну людину, яка проймається сучасним поступом. Цей біогенетичний закон виявляється на тих атавізмах або пережитках, яких чимало можна помітити у наших дітей. Так напр., як би добре дитина не була нагодована, вона по встоїть перед спокусою якогонебудь бадилля або трави: щавель, лопуцьки, аір — це такі примани, перед якими не встоїть жадна дитина. Так само дужо приваблює дітей яблуко, і з крадіжкою яблук по всьому світі найважче боротися кожному педагогові. Ніякий другий овоч не спокушає так дітей; так само ж впадають коло яблук і дикуни й мавпи. Дикунську спадщину можна бачити в емоціональних афектах дітей, як вони в лютому гніві кусаються, дряпають, щипають, приймають дуже характерні пози, б'ються головою, тупотять ногами, качаються по землі, і слина в них у роті збільшується, мов у мислівця при згадці за ту здобич, яку він зараз їстиме. Чимало атавізму можна спостерегти в рухах дітей, як вони люблять гойдатися на гілках дерев, лазити по стовбурах дерев, качатися в сухому листі або соломі, громадити вохкий пісок, плюскатися в воді — всі ці рухи дуже нагадують дикунів і мали. В іграх дітей багато відбивається колишніх звичаїв дикунів. Футбол — тепер улюблена гра культурної молоді — повстала від нахилу дітей підкидати ногою такі речі, які їм трапляються на шляху — камінчики, грудки землі, шматочки дерева. Багато спільного помічають в іграх дітей і в розвагах дикунів. Чемберлен в свойому цікавому творі «Дитя» каже: «Те, що є працею дорослих в одному столітті, те перетворюється в другому в ігри дітей і в їх цяцьки: луки з стрілами, духові пістолі то що.» Наше гуркало колись вживалося дикими народами з островів Тихого Океану при їхніх релігійних церемоніях. Папірові змії, що їми бавляться наші діти, ще й тепер служать улюбленою розвагою дорослих китайців. Лялька — улюблена цяцька наших дівчаток, була колись релігійним прообразом богів, їй поклонялися, як ідолам. Так само стародавня звичка виявляється в тих рухах дітей, коли вони змагаються, хлюпаючись у річці, зловити рибу руками, або зграю птахів, наздогнати кролів, оленів, як ще й тепер це роблять Ескимоси, ловлючи тюленів просто за плавники, коли ті з суходолу поспішають у воду. Яскраво виявляється атавізм у тих ріжноманітних страхах, які діти переймають від своїх далеких прадідів: страх ночі, якого вже цілком не розуміють Англійці, що однаково безпечно почувають себе і в день і в ночі, не знаючи вже ані бандитів, ані вовків. «Колись, каже Ст. Холль, «жах був великим учителем людности, і полохливі люде були инший раз наймудрішими; страх викликав бажання знання, щоб опанувати, перемогти всякі страхіття.» Брак обміркованого матеріалу, спостережень, логічного опрацьовання приймань — ось що прирівнює дитину до дикуна, і пояснює подібність їхніх світоглядів. Багато цікавих порівнянь роблять англійські психологи між розвитком та звичками дикунів і дітей^[1]. На жаль, досліди в цьому напрямкові не мають ще цілком певного наукового грунту, поки ми користуємося ще вказівками не досить освічених і підготованих мандрівників, місіонерів, комерсантів, які часто подають нам цілком протилежні спостереження. Ще потрібно чимало дослідів, щоб пролити більше світу на цей паралелізм дітей з дикунами. Проте не можна не визнати значіння генетичного принципу для педагогії, значіння антропологічної спадщини, яку дитина таємниче ховає в своїй душі. Навіть позитивіст Конт висловлюється так: «Виховання дитини мусить бути в згоді яко засобами, так і своєю системою з вихованням людности, цебто: придбання знання у дитини мусить іти тим самим шляхом, яким нагромаджувала людність свої знання.» Майже ту ж думку висловлює і Гегель. Генетичний метод вимагає, щоб навчання можливо близче координувалося з культурними періодами, які пережила людність на шляху до поступу. Дехто з учених провадять такий паралелізм між нахилами дітей ріжного віку і щаблями людської культури: 1) колекційна діяльність; 2) продуктивна, коли люде ще тільки безпосередньо використовують природу — риють землю, приручують звірів; 3) праця перетворююча — молочарство, ремесла, будівництво; 4) діяльність звязана з переміною місця — торг, війна, переселення. В цих періодах ясно визначаються і нахили дітей в ріжні періоди їх розвитку. Спочатку вона лише збірає всякі річі, колекціонує все, що вабить її увагу. Далі силкується щось утворити, опрацювати матеріял, який має під рукою. Далі розуміє відносини до людей, стає з ними в ріжноманітні угоди. Відповідно цьому процесу розвитку у дитини спочатку розвиваються змисли, назбіруються приймання, розвивається мишлення та творче уявлення.

Таким чином, кожна дитина є продуктом біологічної та історичної еволюції. Під впливом першої — дитина ще в ембріональноіму періоді переживає ріжні форми зоологічної еволюції, а під впливом другої вона вже після свого народження повторює ріясні щаблі культурно-психологічного розвитку людности. Треба ще оглянути, як впливає на дитину її безпосередня родинна спадщина. Вона впливає з самого першого моменту зародження, коли має таке велике значіння стан здоровля, настрій батька, матері. Лай каже: «Через безпосередню спадщину передаються дитині морфологічні і функціональні ознаки всього організма і окремих органів, а разом з цим і всієї нервової системи.» Спадщина доводить дитину або до тієї органічної гармонії, яку ми звемо фізично-нормальним здоровлям, або до ненормального стану підвищених здібностей, або до ненормального стану хоробливости, духовної та фізичної дефективности. Досліди над слабоумними дітьми виказали, що майже в усіх батьки відзначалися або нервовою нерівновагою — 18 %, або піяцтвом — 29 %, і рахітизмом — 42 %. Проф. Демме обслідував дітей 10 родин, де батьки були п'яницями: вони мали 57 дітей, а них 12 померло малими від слабости, 36 страждали ідіотизмом, алкоголізмом та епілепсією і тільки 9 розвинулися нормально. Навпаки від 10 родин тверезих людей, які мали 61 дитину, 50 розвинулося цілком нормально. Гюйо оповідає за одну родину, в якій дуже яскраво виявилася спадщина негативна: від покоління до покоління за 75 літ в ній було 200 злодіїв та душогубів, 90 проституток і велика кількість слабоумних. Ще Дарвін висловлював свої спостереження: «Виживають в боротьбі за життя лише організми, пристосовані до життя, вони передають свої поліпшені форми і органи своїм нащадкам.» І Дарвін і Лямарк визнавали передачу через спадщину тих рис, що були придбані батьками за своє життя. Певно можна сказати, що найміцніші характерні риси дитина одержує спадщиною, а саме: склад мязів, костей, голови, колір волосся, очей, шкіри, пропорції тіла. Взагалі спадщина виявляється більше в фізичних рисах: дає дитині темперамент в залежності від її складу серця та органів кровобігу. Є чимало теорій, що розглядають закони передачі через спадщину. Цікаво зупинитися лише на тому питанні, чи, справді, передаються дітям ті риси, що придбані останнім поколінням батьків. Психолог Вейсман не визнає можливости такої спадщини, тоді як ціла низка других учених визнають її. Бехтерів каже: «З життя рослин і звірів ми бачимо, що спадщина придбаних тілесних змін організму провадиться на кожному кроці. Треба тут мати на увазі, в якому періоді свого розвитку організм придбав ту чи иншу зміну свого організму. Мені відомий факт, що в одної сучки в ранні літа неправильно зрісся перелом ноги, і вона породила кільки поколінь цуценят з такою ж покаліченою ногою. Розуміється, це можна вважати випадковим фактом, але що казати за такі окремі риси організма, які відповідають його потребам і придбані шляхом довгого духовного виливу на ту чи иншу функцію організму, на той чи инший ментальній нахил. Такі придбання не можуть бути такими поверховими, щоб загинути в одному організмові, не переходючи до нащадків, инакше не могло б бути ніякого покращання організма за кожним поколінням. Адже ж хвороби передаються від батька синові, і в такому разі, коли батько незалежно від своїх дідів придбав її, напр., епілепсія, рак, туберкульоз, нервові хвороби.» Бехтерів визнає, що спадщина ще дужче впливає, коли обоє — і батько й мати — передають однакову хворобу, однакові одміни від нормального складу організма. (Див. Бехтерів — «Психологія и жизнь.»)

Так ми бачимо, що розвиток дитини проходить під впливом трьох головних факторів:

виховання, спадщина, оточення.

До розгляду оточення ми й переходимо.

1. Так, напр., в іграх дітей відбивається часто звичай багатьох диких народів — «табу», або заборона до чогось дотикатись, кудись іти, щось їсти, висловлювати якесь слово. Початок рахунка з своїх п'яти пучок, в мові нерозуміння минулого часу, нахил слухати оповідання, завзята зацікавленість. Народня поезія, що складалася в далекі мітологічні часи, через те так і подобається дітям, що вона відповідає такому ж щаблю розвитка дитячого уявлення й мишлення.