Огнем і мечем/Том I/Розділ IV
| ◀ Розділ III | Огнем і мечем/Том I Розділ IV |
Розділ V ▶ |
|
|
— Вацьпанна радше забудеш про мене при сїм гарнім ватажкови.
— Нїколи, нїколи! — шепнула дївчина. — Але вацьпан бережи ся єго, се страшний чоловік.
— Що менї там значить оден козак, а хочби з ним і цїла Сїч тримала, я для тебе готов на все відважити ся. Ти для мене дорожша, як цїлий сьвіт, — лишень не знаю, чи можу числити на взаімність.
Тихе ”так“ забренїло в ухах пана Сшетуского, як райська музика і зараз видало ся єму, що в нїм що найменьше бє ся десять сердець; все єму в очах пояснїло, неначеби соняшні лучі осьвітили сьвіт; почув у собі якусь незнану силу, немовби єму виросли крила. При вечери мигнула перед ним кілька разів Богунова голова, котрий дуже змінив ся і поблїд, але намісник, маючи взаімність Єлени, не дбав про сего суперника. Впрочім єго думки були заняті чим иньшим.
Отсе він чув, що Єлена сидить коло него так близько, що майже раменем дотикає єї рамени, бачив румянцї, які не сходили з єї лиця, і від котрих било жаром, бачив єї филюючу грудь, і очи, то спущені в долину, і прикриті віями, то знов блискаючі як дві зірки. Бож Єлена, хоч була загулюкана Курцевичевою, і хоч жила в сиріцтві, смутку і боязни, то она прецїнь була Украінкою з огнистою кровію. Коли тілько впали на ню теплі промінї любови, зараз зацвила як рожа і розбудила ся до нового, незнаного житя. В єї обличу заблисло щастє і відвага, а сї пориви, борючи ся з дївочим встидом, помалювали єї лиця чудовою краскаою рожі. Отже пан Скшетуский мало не вискочив зі шкіри. Пив без тями, але мід не дїлав на него, бо вже був пяний від любови. Не бачив нїкого більше при столї, тілько свою дївчину. Не бачив, що Богун блїднув щораз більше і стискав рукоять свого кинжала; не чув, як пан Льонґін оповідав по раз третий про предка Стовейка, а Курцевичі про свої виправи по ”турецьке добро“. Пили всї крім Богуна, а найлїпший примір давала сама стара княгиня, пючи, то за здоровлє гостий, то за здоровлє ласкавого князя, або господара Лупула. Була також мова про слїпого Василя, про єго давнїйші лицарські подвиги, про єго нещасливу виправу і єго теперішне помішанє, котре найстарший Симеон так пояснював:
— Подумайте лишень вашмосцьове, що коли найменьше стебельце в оцї перешкаджає дивити ся, якже тодї великі кавалки смоли, діставши ся до розуму, не малиби єго помішати?
— Дуже се делїкатний інструмент — завважав пан Льонґін.
Втім стара княгиня спостерегла змінене лице Богуна.
— Що тобі, соколе?
— Душа болить, мати — сказав сумно, — але козацьке слово не дим, отже здержу ся.
— Терпи, синку, могорич буде!
Вечера була скінчена, але меду все доливано до чарок. Ввійшли козачки, яких закликано, щоби танцювали на потїху гостий. Забренїли цимбали і бубон, при котрих музицї заспані хлопцї мусїли танцювати. За хвилю і молоді Булиги пустили ся в присюди. Стара княгиня, взявши ся під боки почала тупати ногами на однім місци і присьпівувати, а видячи се пан Скшетуский попросив Єлену в танець. Коли єї обняв руками, здавало ся єму, що притискає до грудий кавалок неба. Від скорого танцю єї довгі коси обмотали єго шию, так якби дївчина хотїла єго привязати до себе раз на завсїгди. Отже не витримав, а доглянувши, коли ніхто не дивив ся, нахилив ся і поцїлував з цїлої сили єї солодкі губи.
Пізно в ночи, коли знайшов ся сам лишень з паном Льонґіном в кімнатї де їм постелено спати, замість іти спати, сїв на тапчані і сказав:
— З иньшим чоловіком поїдеш вацьпан завтра до Лубнїв.
Подбійпята що власне скінчив пацїр, отворив широко очи і спитав:
— А то як? чи вашмосць ту лишиш ся?
— Не я, але серце лишить ся, бо зі мною поїде солодкий спомин. Бачиш, вацьпан, який я зворушений, а се тому, що від любови ледво могу віддихати.
— То вацьпан залюбив ся в княжній?
— Не инакше, так як мене вашмосць бачиш. Сон втїкає від мене, і лишень маю охоту до зітхань, так що мало не розплину ся як пара, — а говорю се вацьпанови тому, що маєш чутливе серце виголоднїле без любови, тож легко зрозумієш мою муку.
Пан Льонґін почав сам зітхати, на знак що розуміє, що то є любов, і по хвили запитав жалісно:
— А може вацьпан також слюбував чистоту?
— Питанє васцї не є до річи, бо колиби всї зачали так слюбувати, то ґенус гуманум (рід людський) мусївби згинути.
На се війшов слуга і перервав дальшу розмову. Був то старий Татарин з бистрими чорними очима, і з висохлим, поморщеним лицем. Війшовши, моргнув на Скшетуского і запитав:
— А чи не треба чого вашмосцям? може по чарцї меду до подушки.
— Не треба.
Татарин наблизивши ся до Скшетуского, проморкотїв:
— Маю для В. пана слівце від панни.
— Будьже для мене Пандаром! — закликав утїшений намісник. — Можеш говорити при сїм кавалєрови, бо він вже знає мій секрет.
Татарин добув з рукава кавалок стяжки.
Панна присилає В. панови отсю ленту і наказала сказати що вас любить з цїлої душі.
Поручник вхопив лепту і почав єї цїлувати і до груди притискати, і доперва успокоївши ся трохи, запитав:
— Що тобі сказала повісти?
— Що любить вашмосць пана з цїлої душі.— Наж тобі таляра на пиво. Сказала отже, що мене любить?
— Так.
— Наж тобі єще таляра. Нехайже єї Бог благословить, бо она менї наймилїйша. Скажиж єї… або зачекай, сам до неї напишу: принеси менї лишень чорнила, пер і паперу.
— Чого? — запитав Татарин.
— Чорнила, пер і паперу.
— Сего у нас в дома нема. За князя Василя було — і опісля, як молоді князї вчили ся у черця писати, але се вже давно.
Пан Скшетуский заломив руки.
— Мосцї Подбіпєнто, не маєш часом чорнила і пер?
Литовець тілько розложив руки і звернув очи до гори.
— Тьфу до лиха — сказав поручник — ото клопіт. Тимчасом Татарин усїв кучма коло огню.
— Пощо писати — сказав поправляючи недогарки. — Панна пішла спати. А се, що ваша милість хоче писати, можна завтра буде сказати.
— Коли так, то що иьншого. Як бачу, то ти вірний слуга княжни. Наж тобі єще третого таляра. Давно служиш?
— Го! го! вже минуло чотирнайцять лїт, як мене князь Василь взяв в ясир, і від сеї пори служив я єму вірно, а коли сеї памятної ночи відїздив на завсїгди, то лишив дитину Константинови, а менї сказав: "Чегли, і ти не відступи від дївчини і будеш єї стеречи, як ока в голові. Лаха іл Алла!" (Бог є оден).
— І ти так робиш?
— І так роблю, і дивлю ся.
— Говори, що видиш? як ту княжнї?
— Зле ту про ню задумують, бо єї хочуть віддати Богунови.
— О! не буде з сего нїчого! буде кому за нею упімнути ся!
— Так! — сказав старий перевертаючи обгорілі полїна. — Они хочуть єї дати Богунови, щоби єї взяв і понїс, як вовк ягня, а їх лишив в Розлогах, бо Розлоги належать по князеви Василеви до неї, не до них. А він, Богун, готов се зробити, бо має по комишах поховано більше золота і срібла як є піску в Розлогах, але она єго не навидить від тодї, як при нїй розрубав чеканом чоловіка. Ся кров станула межи ними і з неї виросла ненависть. Бог є оден!
Намісник не міг сеї ночи заснути. Ходив по кімнатї, дивив ся на місяць, і через голову пересували ся єму ріжні думки що до будучности. Зрозумів тепер гру Булигів. Колиби княжну взяв який сусїдний шляхтич, тоби упімнув ся за Розлоги і мавби слушність, бо Розлоги належали до неї; а може би єще зажадав рахунків з опіки. З тої причини постановили Булиги віддати дівчину за Богуна. На саму думку про се, пан Скшетуский затискав кулаки і руками шукав шаблї. Отже рішив ся не допустити до сего, і чув ся досить сильним, щоби се зробити. Прецї опіка над Єленою належала і до князя Вишневецького, раз тому, що Розлоги були дані старому Василеви князями Вишневецькими, а по друге, що сам Василь писав з Бару лист до князя і просив о опіку над Єленою. І тілько в наслїдок навали публичних справ, воєн і ріжних підприємств, склало ся, що воєвода не міг до тепер вглянути в справу опіки. Але вистарчить сказати єму одно слово, а вимірить справедливість. Вже розвиднювало ся, як пан Скшетуский кинув ся на постїль. Спав твердо, і як пробудив ся, мав вже готову постанову. Повбирали ся отже скоро з паном Льонґіном, тимбільше, що вози вже чекали готові, а жовнїри пана Скшетуского сидїли вже на конях готові до відїзду. В гостинній кімнаті посол покріпляв сили поливкою в товаристві Курцевичів і старої княгинї; лишень Богуна не було; не знати: чи єще спав, чи відїхав?
Покріпивши ся, пан Скшетуский сказав:
— Мосця панї! Час утїкає, за хвилю треба нам сїдати на конї, отже нїм подякуємо вдячним серцем за гостинність, маю я ту важну справу, про котру хотївбим кілька слів поговорити на осібности.
На лици княгинї відмалювало ся здивованє; глянула на синів на посла і пана Льонґіна, якби хотїла відгадати з їх облич, о що ся розходить, і сказала з очевидним занепойоєнєм:
— Служу вашмосцї.
Посол хтїв вставати, але не позволила єму, і перейшли до сїний, покритих оружєм і зброєю. Молоді князї станули в рядї за материю, котра станувши перед Скшетуским спитала:
— Про яку справу хочеш вацьпан говорити?
Намісник впялив в ню свої бистрі, майже суворі очи, і сказав:
— Вибачте їмосць, і ви, молоді князї, що поступаю против звичаю, і замість говорити через послів, сам говорю про таку справу. Але що инакше не може бути, проте без довшого проволїканя представляю їмосци панї і іхмосцям, яко опікунам, мою покірну просьбу, щобисьте зволили віддати менї княжну Єлену за жінку.
Колиби в тій хвили, в часї зими, грім вдарив на майданї в Розлогах, то меньшеби зробив вражінє на княгиню і єї синів, як сї слова намісника. Через хвилю дивили ся здумілі на говорячого, що стояв перед ними випростований спокійний і гордий, неначеби не думав просити, але росказувати, і не вміли знайти слова відповіди, аж княгиня почала питати:
— Якто? васць? о Єлену?
— Я, мосця панї — і се є мій невідкличний намір.
Наступила хвиля мовчаня.
— Чекаю на відповідь їмосць панї.
— Вибач вацьпан — відповіла, прийшовши до себе, княгиня, а єї голос став сухий і острий, — хоч се велика честь для нас, просьба такого кавалєра, але з того не може нїчого бути, бо Єлену я вже приобіцяла кому другому.
— Подумай лишень вацьпанї, як дбайлива опікунка, чи се не було проти волї княжни, і чи я не лїпший від сего, котрому єї вацьпанї приобіцяла.
— Мосцї пане! Хто лїпший, то моя річ. Можеш бути і найлїпший, нам се не робить жадної ріжницї, бо тебе не знаємо.
На се намісник випростував ся єще більше, а єго зимний погляд став острий як ніж:
— Але я вас знаю, зрадники! — гукнув. — Хочете кревнячку віддати хлопови, щоби вас лишень лишив в посїданю не правно забраного маєтку…
— Ти сам зрадник! крикнула княгиня. — Так то платиш за гостину, таку то маєш вдячність в серцю? О гадино! Щось за один? звідки ся взяв?Молоді Курцевичі почали тріскати палцями і розглядати ся по стїнах за збруєю, а намісник говорив:
— Погани! загарбалисьте посїлість сироти, але нїчого з того. За день вже князь буде про се знати!
Почувши се, княгиня кинула ся в зад кімнати і вхопивши рогатину, йшла з нею до намісника. Князї також, вхопивши, що котрий міг, сей шаблю, той кинжал або ніж, оточили єго півколесом, віддихаючи тяжко, як стадо розшалїлих вовків.
— До князя підеш? — кликали княгиня — а знаєш ти, чи живий звідси вийдеш? чи се не твоя послїдна година?
Скшетуский зложив руки на грудях і анї оком не моргнув.
— Вертаю з Криму, як княжий посол, — сказав, — нехай менї ту хоч волосок з голови впаде, то за три днї з сего місця і попелу не лишить ся, а ви погниєте в лубнянських льохах. Чи є на сьвітї сила, щоби вас могла охоронити? Не грозіть, бо вас ся не бою!
— Згинемо, але ти згинеш перше.
— Як так, то бий, ось моя грудь.
Князї з материю тримали все вістря справлені проти грудий намісника, але сказавбись, якась невидима сила повздержувала їх руки, якби ланцухами. Сопіючи і скрегочучи зубами, рвали ся в безсильній злости, але жаден не вдарив. Бояли ся Вишневецького.
Намісник став паном ситуациї.
Безсильний гнїв княгинї виляв ся лишень потоком зневаг.
— Лапцярдюго! голодранче! забагло ся тобі княжої крови — але нїчо з того! Кождому віддамо, аби лиш не тобі, а сего нам і сам князь не може розказати.
На се пан Скшетуский:
— Не пора мені виводити ся з мого шляхотсва, але так думаю, що ваше князївство моглоби за ним носити мечик і щит. Впрочім, коли хлоп був для вас добрий, то я лїпший. Що до мого маєтку, то і сей може піти з вашим на взаводи, а що говорите, що менї не дасьте Єлени, то послухайте, що вам скажу: і я лишу вас в Розлогах і не буду жадати рахунку з опіки.— Не даруй сего, що не твоє.
— Не дарую, але даю обітницю на будуче і ручу за ню лицарським словом. Отже вибирайте: або зложити князеви рахунки з опіки і забрати ся з Розлогів, або менї віддати дївку, і затримати посїлість…
Рогатина висувала ся поволи з рук княгинї. По хвили упала з бренькотом на підлогу.
— Вибирайте — повторив Скшетуский — авт пацем, авт беллюм!(або мир, або війну).
— Щастє се — сказала вже лагіднїйше Курцевичева, — що Богун поїхав з соколами, не хотячи дивити ся на вашмосця, бо він вже вчера підозрівав. Ицакше не обійшло би ся ту без розливу крови.
— Мосця панї, і я ношу шаблю не на тоє, щоби менї лиш пояс обтягала.
— Подумай однак вашмосць, чи се полїтично зі сторони такого кавалєра, щоби, війшовши по доброму до дому, так на людий наставати і брати дївку силоміць, так якби з турецької неволї?
— Так годить ся, коли мала бути проти волї запродана хлопови.
— Того васць про Богуна не говори, бо він хоч не має родичів, то прецї се великий войовник і славний лицар, а нам знаний від дитини і в дома так якби кревний. Для него се однаково, чи відібрати єму сю дївку, чи єго ножем пхнути.
— Мосця панї, менї час в дорогу, отже вибачайте, що аще раз повторю: вибирайте!
— А що, ви сини, скажете на таку покірну просьбу сего кавалєра.
Булиги споглядали по собі, тручали ся ліктями і мовчали.
Вкінци Симеон промуркотїв:
— Кажеш бити, мати, то будемо, — кажеш дати дївку, то дамо.
Бити зле і дати зле. Опісля звертаючи ся до Скшетуского:
— Припер-єсь нас васць до стїни, хоч тріснути треба. Богун шалений чоловік, готов поважити ся на все. Хто нас охоронить перед єго местию? Сам згине, але нас перше погубить. Що нам робити?
— Ваша в тім голова.Княгиня мовчала через хвилю:
— Слухайже, вашмосць. Се все мусить лишити ся в тайнї. Богуна виправимо до Переяслава, сами з Єленою виїдемо до Лубнів, а васць попросиш князя, щоби нам прислав до Розлогів залогу. Богун має около півтора сотки семенів, з котрих часть є ту. Не можеш Єлени зараз взяти, бо єї відібє. Инакше се не може бути. Отже їдь, не говорячи про се нїкому і жди на нас.
— Щобисьте мене зрадили?
— Колибисьмо лише могли! але сам бачиш, що не можемо. Дай слово, що через той час не видаш секрету!
— Даю — а ви даєте дївку?
— Бо не можемо не дати, хоч нам Богуна жаль…
— Тьфу! тьфу! мосцї панове — сказав нагло намісник, звертаючи ся до князїв — чотирох вас як дубів, і боячи ся одного Козака, хочете єго зрадою взяти. Хоч я повинен вам дякувати, то однак скажу: не пристоїть се чесній шляхтї.
— Васць ся до сего не мішай! — закричала княгиня. Се не твоя річ. Що нам робити? кілько васць маєш жовнїрів на єго півтора сотки семенів? Оборониш нас? оборониш Єлену, котру він готов силоміць пірвати? Ідиж собі до Лубнїв, а що ми зробимо, то вже наша річ, кобисьмо привезли тобі Єлену.
— Робіть що хочете; одно вам тільки єще скажу. Колиби княжній стала ся яка кривда, — то горе вам!
— Не починайже собі так з нами, щобись нас не допровадив до десперациї!
— Босьте хотїли зробити над нею насильство, а і тепер, продаючи єї за Розлоги, не прийшло вам до голови спитати: чи буде єї по мисли моя перзона? (особа).
— Отже спитаємо єї в твоїй присутности — сказала княгиня, дусячи в собі гнїв, що наново починав нуртувати в є груди, бо добре порозуміла погорду в словах намісника.
Симеон пійшов по Єлену і за хвилю вернув з нею до сїний.
Серед сих гнївів і грозьб, що єще немов висїли в воздусї, як відгомін переминаючої тучі, серед сих суворих поглядів, суворих облич, єї чудове лице засьвітило, як сонце по бурі.
— Мосця панно! — сказала понуро княгиня, показуючи на Скшетуского, — єсли маєш до сего волю, то се твій будучий муж.
Єлена зблїдла як стїна, і крикнувши, закрила очи руками, а потім нагло простягла їх до Скшетуского.
— Чи се правда? — шепотїла радісно.
Годину пізнїйше віддїл посла і намісника посував ся поволи лїсним гостинцем в напрямі Лубнїв. Скшетуский з паном Льонґіном Подбіпєнтою їхали на передї; за ними тягнули ся посолські вози довгою змією. Намісник їхав в задумі і тузї, коли нагло з сеї задуми збудули єго уривані слова піснї:
”Тужу, тужу, серце болить…“
В глубинї лїса, на вузкій лїсній доріжцї, показав ся Богун. Єго кінь був дочиста покритий піною і болотом.
Очевидно Козак, після свого звичаю, пустив ся на степ і лїси, щоби ся упити вітром, і переболїти се, що душу болїло.
Тепер власне вертав до Розлогів.
Дивлячись на сю дїйсно пишну постать, що лишень мигнула і зникла, пан Скшетуский мимоволї подумав собі, а навіть мрукнув під носом:
— Але прецїнь се щастє, що він при нїй розтяв чоловіка.
Нагло якийсь жаль стиснув єго за серце. Жаль єму було і Богуна, а єще більше сего, що звязавши ся словом, не міг тепер пігнати за ним конем і сказати:
— Любимо одну, отже одному з нас не жити. Добудь, Козаче, шаблї.