Огнем і мечем/Том I/Розділ V
| ◀ Розділ IV | Огнем і мечем/Том I Розділ V |
Розділ VI ▶ |
|
|
Прибувши до Лубнів, не застав пан Скшетуский князя в дома, бо сей поїхав до Сїнчі на хрестини до свого давнїйшого дворянина пана Суфчиньского. З ним поїхала княгиня, дві панни Збараскі і богато иньших осіб з княжого двора. Отже дано знати до Сїнчі о поворотї намісника з Криму і о прибутю посла; тимчасом знакомі і товариші витали радісно Скшетуского по довгій подорожи, а особливо пан Володийовский, що по послїднім поєдинку зробив ся найблизшим ятелем нашого намісника. Він відзначав ся тим, що завсїгди був залюблений. Переконавши ся про нещирість Ганусї Божобогатої, звернув був своє чутливе серце до Анєлї Лєньскої, що була рівнож на жіночім дворі, а коли она, місяць тому назад, віддала ся за пана Станїшевского, тодї Володийовский, щоби ся потїшити, почав зітхати до старшої княжни Збараскої Анни, кревнячки князя Вишневецького.
Однак знав добре, що піднїсши так високо очи, не міг мати найменьшої надії, тимбільше, що і по княжну вже зголосили ся свати: пан Бодзїньский і пан Лясота, в імени ленчицького воєводовича пана Пшиємского. Отже оповідав нещасливий Володийовский нашому намісникови про свої нові гризоти, познакомлюючи єго з двірськими новинами і таємницями, однак сей слухав одним ухом, бо мав голову і серце заняті чим иньшим. Колиби не сей неспокій, що звичайно ходить в парі з любовію, хочби і взаімною, бувби пан Скшетуский чув ся щасливим, вернувши по довгій неприсутности до Лубнів, де єго окружили жичливі товариші і гамір жовнїрського житя, з яким він був так зжив ся. Бо Лубні, хоч були укріпленою панською резиденциєю, проте під зглядом величавости могли ся рівнати зі всїма осїдками короленят, а ріжнили ся від них лиш сим, що житє в них було суворе, війскове. Хто не знав тамошних звичаїв і порядків, той, хочби приїхав в найспокійнїйшім часї, міг думати, що там готовить ся якийсь воєнний похід. Було там більше жовнїра як дворян, желїзо впадало в очи більше як золото, гомін труб давав ся чути частїйше, як гамір забав і бенкетів. Всюди панував взірцевий лад, і незнана деинде карність; всюди роїло ся від лицарства з під ріжних хоругвів: панцирних, драґонських, козацьких, татарських і волоських, під котрими служило не лише ціле Заднїпровє, але також охоча шляхта зі всїх сторін Річи посполитої. Хто хотїв вишколити ся в лицарськім ремеслї, той ішов до Лубнів, отже були там і Украінцї, і Мазури, Литовцї, Малополяне, навіть і Прусаки. Піші полки і артилєрия, або так званий ”огнистий“ люд, складали ся переважно з вибраних Нїмцїв, нанятих за високий жолд. При драґонах служили головно місцеві, при татарських хоругвах Литовцї. Малополяне горнули ся найрадше під панцирні стяги. Князь не позволяв лицарству киснути, тому в обозї панував безнастанний рух. Одні полки виходили на зміну до станиць і паланок, другі вертали до столицї, а муштра і вправи відбували ся по цїлих днях. Часами також, хоч і спокійно було від Татарів, робив князь далекі походи в глухі степи і пустинї, щоби жовнїрів привчити до зношеня воєнних трудів, і дійти там, де єще нїхто не ходив, і рознести славу свого імени. Так приміром минувшої осени запустив ся був лївим берегом Днїпра аж до Кодака, де єго пан Ґродзїцкий приймав як удїльного монарха. Опісля пішов попри пороги аж до Хортицї і казав висипати на урочиску Кучкаси велику могилу з каміня, на памятку і знак, що жаден пан не був єще так далеко в сих сторонах.[1]
Пан Богуслав Машкевич, що, хоч молодий, був добрим жовнїром, а до того чоловіком ученим, і що описав сей похід, як рівнож і иньші подібні виправи князя, оповідав панови Скшетускому чуда про сю виправу, а пан Володийовский, що також брав в нїй участь, зараз всьо потверджував. Отже бачили пороги і подивляли їх, а особливо страшного Ненаситця, що рікрічно, як колись Сцилля і Харибда, пожирав кількадесять людських жертв. Опісля ішли на схід випаленим степом, де кінниця не могла іти задля недогарків, так, що аж треба було коням ноги обвивати шкірами. Знайшли там множество гадюк, і величезних вужів довгих по десять ліктїв, а таких грубих, як мужеське рамя. По дорозї вирубували на самотних дубах княжі герби на памятку, а вкінци знайшли такі глухі степи, де вже не було і слїду чоловіка. — Я вже думав — говорив учений пан Машкевич, — що доведе ся нам на взір Одисея зійти вкінци до Аду (пекла).
На се пан Володийовский:
— А люди з під хоругви пана стражника Замойского, що йшли по передї, присягали, що вже бачили сї стовпи, коло котрих кінчить ся земля.
Намісник взаімно оповідав товаришам про Крим, де перебув майже півроку, чекаючи на відповідь хана; оповідав про тамошні міста, що полишали ся з давних часів, про Татарів і про їх воєнну силу, а в кінци про перестрах, в якім жили, відколи почули про велику виправу на Крим, в якій мали взяти участь всї війска Річи посполитої. Так балакали що вечера і ждали на поворот князя. Тимчасом намісник представляв що найблизшим товаришам пана Льонґіна Подбіпєнту, котрий, маючи солодку вдачу, відразу зєднав серця всїх, а показавши до того при пробах з мечем свою надлюдську силу, здобув собі рівночасно загальне поважанє. Оповідав він вже кільком про свого предка Стовейка і про три голови, не оповідав лишень про свій обіт, щоби не наразити ся на жарти. Особливо припали собі до вподоби оба з паном Володийовским, мабуть тому, що оба мали дуже чутливі серця і вже по кількох днях ходили разом на мійські вали, щоби разом зітхати, оден до зірки, що була трохи за високо, щоб її дістати, себто до княжни Анни, — другий до незнаної, від котрої дїлили єго три нестяті голови.
Володийовский навіть намовляв пана Льонґіна до драґонів, але Литовець постановив собі конечно записати ся під панцирний стяг, щоби служити під Скшетуским, тимбільше, що довідав ся в Лубнах на велику втїху, що всї єго мають за знаменитого лицаря і за одного з найлїпших княжих офіцирів. А власне в хоругві, котрої поручником був Скшетуский, отворив ся ваканс по пану Закшевскім, з прізвиском ”Мізерере меі“, (змилуй ся надімною) що вже від двох тижнів лежав безнадїйно хорий, бо від вогкости поотвирали ся єму всї рани. До любовної жури намісника прилучив ся єще отже і смуток з причини грозячої страти старого товариша і досьвідченого друга; пересиджував що дня довгими годинами коло єго ложа і потїшав, як умів, покріпляючи єго надїєю, що єще не оден похід разом відбудуть.
Але старець, не потрібував потїхи. Конав собі весело на твердім жовнїрськім ложу, обтягненім кінською шкірою, і глядїв з усьмішкою на Розпятє, завішене над ліжком. А Скшетускому відповідав:
— Мізерере меі, мосцї поручнику, вже я собі іду по свою небесну заплату. Моє тїло таке дїраве від ран, що побоюю ся, щоби сьвятий Петро, що є Божим маршалком і наглядає за порядком в небі, не відігнав мене від брами через таку подїравлену сукману. Але єму скажу: ”Сьвятий Петрусю! заклинаю тебе на Мальхусове ухо, впусти мене, бо сеж прецї погани так менї попсували тїлесні шати… мізерере меі! а як сьвятий Михаіл буде робити яку виправу на пекольні сили, то старий Закшевский єще придасть ся.“
Отже поручник, що як жовнїр тілько разів оглядав смерть, не міг стримати слїз, слухаючи сего старця, котрого скін був подібний до погідного заходу сонця.
Аж одного рана задзвонили усї дзвони по всїх лубнянських церквах і костелах, сповіщаючи смерть пана Закшевського. Того самого дня приїхав князь з Сїнчі, а з ним панове Бодзїньский і Лясота, як також цїлий двір і множество шляхти в кількадесяти колясах, бо у пана Суфчиньского був великий зйізд. Князь справив величавий похорон, хотячи почтити заслуги помершого і показати, як він любує ся в лицарських людях. Отже в похороннім походї взяли участь всї полки, що стояли в Лубнах, а на валах палено з рушниць і гаківниць. Кавалєрия ішла від замку аж до костела воєнним строєм, але з позвиваними бандериями, за нею ішли піші полки з кольбами до гори. Сам князь, прибраний в жалобу, їхав за трумною в позолоченій каритї, запряженій осьмома кіньми, білими як сніг, що мали гриви і хвости помальовані на червоно, а на головах пуки чорних струсиних пер. Перед колясою поступав віддїл яничарів, що становили прибічну княжу сторожу, а за колясою їхали на бистрих конях пажі, повбирані по ішпанському, дальше високі двірські урядники, гайдуки і вся двірська служба. Похід затримав ся насамперед перед дверми костела, де ксьондз Яскульский повитав труну промовою, що зачинала ся від слів: ”Куди так спішиш мосцї Закшевский?“ Потім промовляло єще кількох товаришів, а межи ними і пан Скшетуский, яко зверхник і приятель помершого. Відтак внесено тїло до костела і ту доперва забрав голос золотоустий бесїдник, Єзуіт, ксьондз Муховєцкий, що говорив так гарно і зворушаючо, що сам князь заплакав.
Пан Льонґін Подбіпєнта, що перший раз побачив князя на похороні, не міг сам своїм очам вірити. Бо наслухавши ся так богато про него, думав, що мусить се бути якийсь великан, висший о цїлу голову від решти людий, а ту побачив чоловіка малого і досить мізерного. Князь був єще молодий, бо мав щоіно трийцять шість лїт, але на єго лици було знати воєнні труди. Бо хоч в Лубнах жив як король, то підчас численних виправ і походів дїлив невигоди з простими товаришами, їв чорний хлїб і спав на земли на шкірах, а що більшу часть житя провів в обозї, то се і відбило ся на єго лици. Однак се лице зраджувало вже на перший погляд незвичайного чоловіка. Видно в нїм було незломну волю і повагу, перед котрою кождий мимоволї мусів схилити голову. Видно було, що сей чоловік знає свою могучість і силу, і колиби єму хочби завтра вложено корону на голову, не почувби ся анї здивованим анї придавленим єї тягаром. Очи мав великі, спокійні і ласкаві, однак видно було, що в них дрімають блискавицї і горе і тому, хтоби їх розбудив. І нїхто не міг витримати єго спокійного погляду, і бачено нераз послів і досьвідчених двораків, що, станувши перед Яремою, мішали ся і не могли слова промовити. Був він впрочім на своїм Заднїпровю правдивим королем; з єго канцеляриї виходили привілєї і наданя, що починали ся словами: "Ми по Божій милости князь і господин“… і т. д. А з великих панів рідко котрого уважав собі рівним. Князї, в котрих жилах плинула кров давних володарів, бували у него за маршалків. Таким був свого часу і батько Єлени, Василь Булига Курвич, котрого рід виводив ся прецї від Корията, а в дїйсности як вже згадано, походив від Рурика.
Було щось в князеви Яремі, що мимо єго вродженої ласкавости, тримало від него людий з далека. Люблячи жовнїрів, він сам з ними жив поуфало, але з ним нїхто не сьмів ся поуфалити. А однак лицарство, колиби їм був росказав кинути ся з кіньми стрімголов в днїпрові пропасти, виконалоби сей розказ без найменьшої проволоки.
По матери Волошцї одїдичив білу церу, від котрої бив жар неначе від розпеченого на біло желїза, а також чорний кручий волос, підголений на цїлій голові, що лишень на передї спадав рівно на чоло, яке прикривав до половини. Носив ся по полськи і не дуже зважав на убір, і лишень підчас великих урочистостий вбирав ся в дорогоцїнні шати, але тодї вже цїлий сьвітив від золота і дорогих каменїв. Пан Льонґін був кілька днїв пізнїйше присутним на одній з таких урочистостий, коли князь приймав пана Розвана Урсу на авдиєнциї. Такі посолські авдиєнциї відбували ся завсїгди в так званій голубій сали, бо на єї стели був змальований пензлем Гельмана з Ґданська цїлий небесний звід разом зі зьвіздами. Тодї засїдав князь під бальдахимом з оксаміту і горностаїв, на високім кріслї, подібнім до трону, котрого підніжок був оббитий золотою бляхою, а за князем стояв єго секретар, ксьондз Муховєцкий, маршалок князь Воронич, пан Богуслав Машкевич, дальше пажі і двайцятьох трабантів з галябардами, повбираних в ішпанські строї; глиб салї був переповнений лицарством в блискучих зброях і дорогих вборах. Пан Розван просив в імени господара, щоби князь своїм впливом виєднав у хана заказ будяцким Татарам, щоби не нападали на Волощину, де они рікрічно робили страшенні шкоди і спустошенє. На се відповів князь гарною латиною, що будяцькі Татари не дуже то слухали і самого хана, але обіцяв, що коли до него приїде в цьвітни ханський посол, Мурза Чавс, то він через него упімне ся у хана за волоськими кривдами.
Пан Скшетуский був вже попередно здав князеви справозданє зі свого посольства і подорожи, як також з сего що чув про Хмельницького і єго утечу на Січ. Князь постановив посунути кілька полків близше до Кодака, але не привязував до сеї справи великої ваги. Так отже, коли здавало ся, що нїчого не грозить могучій заднїпрянській державі, розпочали ся в Лубнах ріжні урочистости і забави, раз з причини побуту посла Розвана, а по друге і для того, що панове Бодзіньский і Лясота осьвідчили ся остаточно урочисто, в імени воєводича Пшиємского, о руку старшої княжни Анни і одержали на свою просьбу прихильну відповідь від князя і від княгинї Ґризельди.
Лишень малий Володийовский оден на сїм терпів, а коли єго Скшетуский старав ся потїшити відповів:
— Добре тобі, бо коли схочеш, то Гануся Божобогата тебе не мине. Вже то она через цїлий час про тебе мило згадувала; я думав з першу що тому, щоби викликати заздрість в Биховця, але бачу, що хотїла єго лишень на так вхопити, і хиба до тебе одного щось в серци чує.
— Що там Гануся! Вертай ся назад до неї — не бороню. Але про княжну Анну забудь навіть думати, бо то все одно, щобись хотїв фенїкса на гнїзді прикрити шапкою.
— Знаю я добре, що она для мене фенїксом, і для того з жалю прийдесь менї певно вмерти.
— Будеш жити і знов ся залюбиш, колиб тілько не в княжній Варварі, бо тобі єї другий воєводич з під носа спрятає.
— А чиж серце слуга, котрому мож розказувати? Чиж можна заборонити очам дивити ся на таку чудову істоту, як княжна Варвара, якої вид навіть дикі бестиї міг би порушити?
— Маєш бабо радість! — закликав пан Скшетуский. — Бачу, що знайдеш потїху без моєї помочи, але се тобі скажу: вертай ся до Ганусї бо з моєї сторони не будеш мати жадної перешкоди.
Але Гануся навіть не думала про Володийовского. Натомість дражнила єї, цікавила і гнївала обоятність пана Скшетуского, котрий вернувши по такій довгій подорожи, майже не глянув на неї. Отже вечерами, коли князь проходив з визначнїйшими офіцирами і дворянами до забавової кімнати княгинї, щоби побавити ся розмовою, Гануся заглядала з поза плечий своєї панї (княгиня була висока, а Гануся низька) і вертїла своїми чорними оченятами в лици намісника, хотячи розвязати сю загадку. Але очи Скшетуского, так само як єго мисли, блукали деинде, а коли єго погляд упав случайно на дївчину, то такий задуманий і шкляний, неначеб се не була ся, про котру колись сьпівав.
”Як татарська орда,
Береш в ясир корда!..“
— Що єму ся стало? — питала сама себе розпещена дївчина і тупаючи дрібною ніжкою, постановила сю річ розслїдити. Не любила ся она вправдї в Скшетускім, але привикши до сего, що в нїй всї ся любили, не могла сего знести, щоби на ню не звертано уваги і готова була сама залюбити ся в Скшетускім.
— Отже одного разу, коли бігла з мітками для княгинї, стрінула пана Скшетуского, як виходив з сусідної кімнати від князя. Налетіла на него як вихор, майже діткнула грудию, і подавши ся нагло в зад, заговорила:
— Ах! як я ся перелякала. Добрийдень вацьпану!
— Добрий день панні Аннї. Чиж то з мене така потвора, що панна Анна аж перелякала ся?
Дївчина стояла зі спущеними оченятами, щіпаючи пальцї незанятої руки кінчик кіс, і переступаючи з ноги на ногу. Нїби змішана відповіла з усьміхом:
— Е нї! се нї… зівсїм нї… як маму люблю!
Нагло глянула на поручника, і сейчас спустила очи.
— Чи вацьпан гнїваєш ся на мене?
— Я? Абож панна Анна дбає про мій гнїв?
— Що правда, то нї. Не мала бим также про що дбати. Може вацьпан думаєш, що зараз стану плакати? Пан Биховець чемнїйший…
— Коли так, то не лишає ся менї нїчого більше, як уступити перед паном Биховцем і зійти з очий панни Анни.— А чи я тримаю?
Сказавши се, Гануся заступили єму дорогу.
— То вацьпан вертаєш з Криму? — запитала.
— З Криму.
— А що вацьпан привіз з Криму?
— Привіз пана Подбіпєнту. Прецї панна Анна єго бачила. Дуже се милий і статочний кавалєр.
— Певно що милїйший від вацьпана. А пощо він сюди приїхав?
— Щоби панна Анна мала на кім спробувати своєї сили. Але раджу брати ся остро, бо знаю про сего кавалєра оден секрет, через котрий він є непобідимий… І навіть панна Анна з ним собі не порадить.
— А чомуж то він є непобідимим?
— Бо не може женити ся.
— А щож мене се обходить. Чомуж то він не може женити ся?
Скшетуский нахилив ся до уха дівчини, але сказав дуже голосно і виразно:
— Бо слюбував чистоту.
— Немудрий вацьпан! закликала скоро Гануся і в тій хвилї полетїла, як сполошена птаха.
Однак сего вечера подивила ся перший раз уважнїйше на пана Льонґіна. Гостий того дня було досить, бо князь справляв пращальний пир для пана Бодзїньского. Наш Литовець був вбраний в білий шовковий контуш і темно голубий жупан, і виглядав дуже оказало, тимбільше, що при боцї, замість катівського зервікаптура, висїла легка крива шабля в золоченій похві.
Оченята Ганусї стріляли на пана Льонґіна потрохи навмисно на злість пану Скшетускому. Однак намісцик бувби сего не завважав, колиби не Володийовский, що трунувши єго ліктем сказав:
— Нехай попаду ся в ясир, коли Гануся не залицяє ся до сеї литовської хмилевої тички.
— Скажиж се єму самому.
— Певно, що скажу. Буде з них дібрана пара.
— Така межи ними пропорция, що буде міг єї носити замість запинки коло жупана.
— Або замість кутасика на шапцї.Володийовский підійшов до Литовця.
— Моспане — сказав, — недавнось сюда прибув, але бачу, що з тебе не який небудь баламут.
— А то чому, братеньку добродїю, а то чому?
— Бо вжесь нам ту збаламутив найгарнїйшу дївчину.
— Добродїю! — сказав Подбіпєнта, складаючи руки, — що вацьпан найлїпшого говориш?
— Глянь вацьпан на панну Анну Божобогату, в котрій ся ми ту всі позалюблювали, як она на вацьпана завертає оченятами. Стережи ся лишень, щоби васцї не пошила в дурнї, так як нас пошила.
Сказавши се, Володийовській обернув ся на пятї і відійшов, лишаючи пана Льонґіна в остовпіню. Не сьмів він навіть зразу глянути в сторону Ганусї і доперва за якийсь час кинув незначно оком — та аж задрожав. З поза рамени княгинї Ґризельди глядїло на него дїйсно двоє горіючих оченят, уперто і з цїкавостию. — "Апаґе сатанас“ (відійди сатано) — подумав Литовець, і почервонївши як бурак, утїк в другий кут салї.
Однак покуса була тяжка. Сей чортик, що виглядав з за плечий княгинї, був такий принадний, ті оченята сьвітили так ясно, що пана Льонґіна аж тягнуло щось, щоби єще хоч раз в них подивити ся.
Але зараз пригадав собі на свій обіт, перед очима станув єму Зервікаптур і предок Стовейко Подбіпєнта, три стяті голови, і страх єго зібрав. Перехрестив ся отже і сего вечера вже більше в сей бік не дивив ся.
Але зараз на другий день раненько прийшов на кватиру до пана Скшетуского.
— Пане наміснику, а скоро вирушимо? Щож там вашмосць чув про війну?
— Видно дуже пильно васцї. Будьже терпеливий, доки не затягнеш ся під стяг.
Бо пан Подбіпєнта не був єще записаний на місце помершого Закшевского. Мусів чекати аж вийде квартал, а се мало наступити аж першого цьвітня.
Але було єму очевидно пильно, тому питав дальше намісника:
— А не говорив Я. О. князь нїчого в тій справі?— Не говорив нїчого. Король правдоподібно до смерти не перестане думати про війну, але Річ посполита війни не хоче.
— А говорили в Чигирині, що грозить козацька ребелїя?
— Видно, що васцї дуже обіти допікають. Що до ребелїї, то треба знати, що єї перед весною не буде, бо хоч ся зима легка, але зима зимою. Маємо доперва 15 лютого, кождого дня можуть єще прийти морози, а Козак не рушить ся доти, доки не може ся окопати, бо вони з за окопів бють ся страшенно, але в отвертім поли не вміють собі дати ради.
— Як так то треба навіть на Козаків чекати?
— Подумай також вацьпан, що хочбись підчас ребелїї знайшов своїх три голови, то єще не знати, чи будеш звільнений від обітів, бо що иньшого Хрестовцї або Турки, а що иньшого свої, так би сказати, діти єюсдем матріс (тої самої матери).
— Ах Господи! Отсе менї вацьпан забив сука в голову. От десперация! Нехайже менї ксьондз Муховєцкий розвяже сї сумнїви, бо инакше не буду мати і хвилини спокою.
— Певно, що розвяже, бо се учений і побожний чоловік, але певно, що він не скаже нїчого иньшого. Беллюм цівілє (війна домашна), се війна між братами.
— А колиби бунтівникам прийшла чужа поміч?
— Тодї що иньшого. Але тепер могу одно васцї порадити: чекай і будь терпеливий.
Але пан Скшетуский сам не міг пійти за тою радою. Щораз то більше збирала єго туга, двірські урочистости єго нудили, не міг знайти розради межи милими приятелями. Вкінци панове Бодзїньский, Лясота і Розван Урсу виїхали, а по їх виїзді настав спокій. Житє почало плинути звичайним ходом. Князь був занятий оглядинами величезних дібр, і що раня замикав ся з комісарями, що приїздили з цїлої Украіни і з Сандомирщини, — так, що навіть і війскові вправи рідко коли відбували ся. Веселі офіцирські бенкети, на котрих говорено о будучих війнах, нудили пана Скшетуского; отже з рушницею на рамени утїкав над Солоницю, де колись Жулкевский побив Наливайка і Лободу. Слїди сеї битви вже затерли ся давно, так в людській памяти, як і на побоєвищу. Лишень від часу до часу викидала земля з свого нутра побілїлі кости, а за водою видко єще було козацький насип, з поза котрого боронили ся так розпучливо Запорожцї Лободи і Наливайкова кінниця. Але насип поріс вже густо цїлим гаєм корчів і молоднику. Сюда то ховав ся Скщетуский перед двірським гамором і замість стріляти до птаства, роздумував; ту ставав перед очима єго душі образ коханої дївчини, викликуваний памятию і серцем ту, серед мраки, шуму очеретів і мелянхолїї місцевости, шукав потїхи в своїй тузї. Але пізнїйше почали падати часто дощі, що заповідали прихід весни. Солониця перемінила ся в розтопіль, що годї було з під даху вихилити ся, отже намісник зістав позбавлений і сеї одинокої потїхи, яку знаходив в сих самітних проходах. А тимчасом зростав єго несупокій — і зівсїм слушно. Мав він спершу надїю, що Курцевичева приїде з Єленою до Лубнів, як лиш княгини удасть ся позбути ся Богуна. Але тепер і ся надїя пропала. Слота попсувала дороги, а степ на кілька миль по обох боках Сули перемінив ся в величезне багнище. Щоби через него переїхати, треба було чекати, доки горяче сонце не виссе надміру води і вогкости. Через сей цїлий час мала Єлена позіставати під опікою людий, котрим Скшетуский не довіряв, бо знав, що єму не раді. Вправдї, для свого власного добра, повинни були дотримати єму слова, і майже що не мали иньшого виходу, але хтож міг знати, що придумають, на що ся відважуть, особливо, коли мали над головою страшного ватажка, котрого очевидно заразом і любили і бояли ся. Легко би єму було і присилувати їх, щоби віддали дївчину, бо і такі случаї нераз лучали ся. Таж прецїнь свого часу товариш нещасного Наливайка, Лобода, присилував паню Поплїнську, щоби єму віддала за жінку свою вихованицю, хоч дівчина була шляхтянкою з доброго роду. А коли було правдою, що говорено про величезні Богунові богацтва, то міг їм заплатити і за дївчину і за втрату Розлогів. А опісля — що? Опісля — думав пан Скшетуский — повідомлять єго глумливо, що вже ”по гарапі“, а самі утечуть десь в литовські або мазовецькі пущі, де їх навіть могуча княжа рука не досягне. На саму гадку про се тряс ся пан Скшетуский як в пропасници, термосив ся як вовк на ланцуху і жалував свого лицарського слова, даного княгини — і не знав, що має робити. А був се чоловік, що не любив давати ся поривати обставинам. Вже з природи був незвичайно підприємчивим і енерґічним. Нє ждав він на се, що єму судьба наднесе; любив він борикати ся з судьбою і кувати свою долю на перекір обставинам, тому і було єму тяжко сидіти в Лубнах з заложеними руками.
Отже постановив щось робити. Мав він служку Ржендзяна, ходачкового шляхтича з Полїся, що хоч мав лиш шіснайцять лїт, але був франтом, кутим на чотири ноги, що міг і старого лиса вивести в поле. Єго то порішив тепер Скшетуский вислати до Єлени на розвіди. Лютий вже був скінчив ся; дощі переставали падати і на марець заповідала ся погода. Дороги мусїли також пооправляти ся. Отже Ржендзян вибрав ся в дорогу. Пан Скшетуский дав єму лист, паперу, пер і фляшку чорнила, і наказав єму щоби пильнував сего добра, як ока в голові, бо памятав добре, що сих річий нема в Розлогах. Поручив також хлопцеви, щоби не говорив від кого їде, щоби удавав, що їде до Чигирина і щоби звертав на все пильну увагу, а особливо, щоби розвідав ся добре, про Богуна, де він знаходить ся і що поробляє. Ржендзян не дав собі повтаряти поручень два рази, насунув шапку на бакир, свиснув нагайкою і поїхав.
Для пана Скшетуского настали тепер тяжкі дні очікуваня. Для скороченя часу стинав ся в пальцати з паном Володийовским, що був великим майстром в сїй штуці, або кидав списою до перстеня. Стала ся також в Лубнах пригода, котрої намісник мало житєм не заплатив. Одного дня зірвав ся з ланцуха медвідь на замковім подвірю, і покалїчивши двох машталєрів, сполошив конї пана комісара Хлїбовського і вкінци кинув ся на намісника, що ішов власне з цекгавзу від князя, без шаблї, маючи лишень в руках легонький патик з мосяжною головкою. Намісник бувби без сумнїву згинув, коли би не пан Льонґін, котрий, побачивши з цекгавзу, що ся дїє, вхопив за свій Зервікаптур і прибіг на ратунок. Пан Льонґін сказав ся гідним потомком Стовейка, бо на очах цїлого двора відвалив за одним замахом медвежу голову разом з лапою. Сей доказ надзвичайної сили бачив з вікна сам князь, котрий впровадив опісля пана Льонґіна до покоїв княгинї, де Гануся Божобогата так надила єго оченятами, що на другий день мусїв іти до сповіди, а опісля через три дни не показував ся в замку, доки горячими молитвами не повідганяв лихих покус.
Тимчасом минуло десять днїв, а Ржендзяна не було з поворотом. Наш пан Ян похудїв з очікуваня і так помізернів, що аж Гануся Божобогата почала випитувати ся через послів, що з ним є — а княжий лїкар, Карбонї, записав єму якусь дриякву від мелянхолії. Але єму бракувало иньшої дриякви, бо днем і ночию думав про свою княжну, і почував щораз сильнїйше, що се не жадне хвилеве бажанє загнїздило ся в єго серци, але що се любов, могуча і велика, котра мусить бути заспокоєна, бо инакше розсадить людську грудь, як павутину.
Отже легко уявити собі радість пана Яна, коли досьвіта одного дня війшов до єго кватири Ржендзян, заболочений, змучений і змізерований, але веселий, очевидно вертав з добрими вістями. Намісник побачивши єго зірвав ся з ліжка і прибігши до него, хватив за рамена і крикнув:
— Лист маєш?
— Маю, пане. Ось він тут.
Намісник вирвав і почав читати. Довго сумнївав ся, чи єму Ржендзян привезе лист, бо не був певним, чи Єлена вміє писати. Женщини на пограничах не бували учені, а до того Єлена виховувала ся межи простаками. Але видно єще батько научив єї писати, бо написала довгий лист на чотири сторони паперу. Не уміла она вправдї висловлювати ся реторично, але писала впрост з серця, як слїдує:
- "Вже я вацьпана нїколи не забуду, вацьпан мене скорше, бо чую, що є і нестаточні межи вами. Але коли прислав єсь умисно післанця тілько миль дороги, то видно, щом тобі мила, як і ти менї, за що дякую з цїлого серця. Не думай також вацьпан, щоби се не було проти моєї скромности, писати тобі про сю мою любов, але знать вже лїпше правду сказати, як збрехати, або єї укривати, коли в серцю дїє ся що иньшого. Випитувала ся я також імц. Ржендзяна, що поробляєш в Лубнах і які є обичаї на великім дворі, а коли менї почав оповідати про уроду і красу тамошних панянок, том мало не заплакала з великого жалю…"
Ту намісник перервав читанє і запитав Ржендзяна:
— Що ти там кпе наговорив?
— Все добре, — пане! — відповів Ржендзян.
Намісник читав дальше:
- ”… Бо якже менї простачцї рівняти ся з ними. Але сказав менї хлопець, що вацьпан на жадну і дивити ся не хочеш…“
— Тось добре говорив! — сказав намісник.
Ржендзян не розумів вправдї, о що ся розходить, бо намісник читав лист потихо, але зробив мудру міну і кашельнув значучо, а Скшетуский читав дальше:
- ”… І я зараз потїшила ся, просячи Бога, щоби тебе і надальше заховав таким жичливим до мене і благословив нам обом — амінь. Вже я ся так зтужила за вацьпаном, якби за материю, бо смутно менї сиротї на сьвітї, але не смутно при вацьпанови… Бог бачить моє серце, що воно чисте, а що иньшого є простацтво, котре мусиш мені вибачити…“
Дальше доносила гарна княжна, що виїдуть з стрийною до Лубнів, як лиш дороги пооправляють ся, і що сама княгиня хоче виїзд приспішити, бо з Чигирина доходять вісти о якихсь несупокоях межи Козаками, отже лишень чекає на поворот молодих князїв, що поїхали на кінський ярмарок до Богуславя.
- ”Правдивий з вацьпана чарівник — писала дальше Єлена, — що умів-єсь собі навіть стрийну з'єднати.“
Ту намісник усьміхнув ся, пританувши собі, яким то способом мусів з'єднувати стрийну. Лист кінчив ся запевненєм сталої і уцтивої любови, яку винна будуча жінка мужови. Взагалї з цїлого листа видно було дїйсно щире серце, і тому намісник перечитував сей сердечний лист по кільканайцять разів від початку до кінця, повторяючи собі в душі: "Моя мила дівчино! нехайже мене Бог покине, коли я тебе понехаю“.
А опісля почав випитувати ся про все Ржендзяна.
Спритний хлопець здав єму докладне справозданє з цілої подорожи. Приняли єго добре. Стара княгиня випитувала єго про намісника, а довідавши ся що був знаменитим лицарем і повіреним князя, а притім богатим чоловіком, була рада.
— Питала мене також — говорив Ржендзян, — чи єґомосць, як що обіцяє, завсїгди дотримує слова, а я їй на се: ”Моя мосця панї! Колиби сей коник, на котрім я приїхав, був менї приобіцяний, знав бим, що він вже мій…“
— Хитрун з тебе — сказав намісник, — але колись вже так за мене поручив ся, то єго затримай. Отже не удавав єсь нічого, сказав-єсь, що се я тебе прислав?
— Сказав єм, бом побачив, що можна, і зараз єще лїпшє мене приняли, а особливо панна, яка є так чудова, що певно на сьвітї нема такої другої. А дізнавши ся, що се я приїхав від єґомосця, то вже не знали де мене посадити, і колиби не піст, то було би менї лїпше як в небі. А читаючи лист єґомосця, з радости заляла ся слезами.
Намісник замовк рівнож з радости і доперва по хвилинї знов спитав: —
— А про сего Богуна нїчогось ся не довідав?
— Не випадало менї питати ся про него панни або панї, але я зайшов собі зі старим Татарином Чеглим, котрий, хоч поганин, є вірним слугою панянки. Сей менї росказував, що всї вони спершу дуже відказували на єґомосця, але опісля перестали, а то тодї, як довідали ся, що се, що говорять про скарби сего Богуна, то байка.
— Якимже способом они про се довідали ся?
— А то, бачите єґомосць, було так: мали они непорозумінє з Сївінськими, і мали їм щось сплачувати. Як прийшов речинець, вони до Богуна: Пожич! А він на се: Добра турецького, каже, трохи маю, але скарбів нема, бо щом мав, том все пороскидав. Як они се почули, то зараз він їм потанїв, — і звернули свої очи на єґомосця.
— Нема що казати, добре ти про все порозвідував ся.
— Мій єгомосць, колиби я довідав ся про одно, а про друге нї, тодїби єгомосць міг менї сказати: Коня-сь менї дарував, а сїдла не дав. Щоби єгомосць робив з конем без сїдла?
— Коли так, то возьми вже і сїдло.
— Дякую покірно єґомосцеви. Вониж зараз виправили Богуна до Переяслава, отже я почувши про се, думаю: чомуж би і я не мав поїхати до Переяслава? Буде з мене мій пан радий, і скорше діжду ся барви…
— Дістанеш барву на другий квартал. Тось був і в Переяславі?
— А був. Але-м Богуна там не застав. Старий полковник Лобода хорий. Говорять, що незадовго Богун зістане полковником на його місце. Але там дїє ся щось дивного. Семенів лишило ся при хоругві лишень мала горстка, а решта, говорять, пішли за Богуном, чи повтїкали на Сїч, і се є, мій єґомосць, важна річ, бо там мабуть приготовляє ся якась ребелїя. Хотїв я конче довідати ся щось про Богуна, але все, що я довідав ся, то се, що він переправив ся на правий беріг Днїпра; як так, подумав я собі, то наша панянка від него безпечна, і взяв тай вернув ся назад.
— Добресь ся справив. А не зазнав-єсь в дорозї якої пригоди?
— Нї, мій єґомосць, лишень дуже хоче ся менї їсти.
Ржендзян вийшов, а намісник, лишивши ся самий, почав на ново читати лист від Єлени і цїлувати лїтери, що не були такі гарні, як та ручка, що їх писала. Надїя вернула до єго серця, і думав собі так: "Незадовго дороги пообсихають, коби лиш Бог дав погоду. А Курцевичі, довідавши ся, що Богун голий, певно вже мене не зрадять. Винайму їм Розлоги, і ще свого доложу, коби лиш дістати сю зірку…“
І зібравши ся, з ясним лицем, і з грудию переповненою щастєм, пішов до каплицї, щоби насамперед подякувати Богови за добру новину.
- ↑ Є се слова Машкевича, котрий міг не знати про побут на Сїчи Самуіла Зборовського.