Огнем і мечем/Том I/Розділ VI
| ◀ Розділ V | Огнем і мечем/Том I Розділ VI |
Розділ VII ▶ |
|
|
По цїлій Украінї і на Заднїпрю почало шуміти неначе перед бурею; від села до села, від хутору до хутору, перелїтали якісь дивні вісти, так як ті перекотиполя, що їх в осени жене вітер степом. По містах шептали собі про якусь велику війну, хоч нїхто не знав, хто і против кого має воювати. Але всеж таки на щось заповідало ся. Людські облича стали якісь неспокійні. Рільник неохотно ішов з плугом в поле, хоч весна прийшла рана, тепла і тиха, і над степами давно сьпівали жайворонки. Вечерами громадили ся люди по селах і стоячи по дорогах говорили про страшні річи. Слїпцїв, що ходили з лїрами і піснею, випитувано пильно про новини. Декотрим здавало ся, що по ночах бачили якісь відблески на небі, і що з поза лісїв вставав місяць червонїйший як звичайно. Ворожено нещастя або королївську смерть — а все те було тим дивнїйше, що на сих землях, що привикли до несупокоїв, битв і нападів, страх не мав легкого приступу; мусїли отже висїти в воздусї якісь виїмкові страховища, коли несупокій став ся загальним.
Було тим тяжше і душнїйше, що нїхто не міг сказати, звідки грозить небезпека. Однаковож дві признаки вказували, що дїйсно щось загрожує. По перше безлїч дїдів лїрників появило ся по всїх селах і містах, а були межи ними і якісь дивні постати, незнані нїкому, про котрих говорено, що се фальшиві дїди. Они, переходячи ся з місця на місце, скрізь заповідали в таємничий спосіб, що зближає ся день суду і Божого гнїву. А по друге, Низовцї почали на смерть пити.
Друга признака була єще небезпечнїйша. Сїч, обнята в занадто тїсних границях, не могла виживити всїх своїх людий, походи не завсїгди лучали ся, проте степи не давали Козакам хлїба, отже богато Низовцїв розходило ся рік річно підчас супокою по заселених околицях. Повно їх було скрізь по цїлій Украінї. Одні вступали на службу до старостів, другі шинкували горівкою по дорогах, а ще иньші займали ся по селах і місточках ріжними ремеслами і торговлею. Майже в кождім селі стояла оподалїк хата, в котрій мешкав Запорожець. Декотрі мали по таких хатах жінки і ґаздівство. А такий Запорожець, яко бувалий і досьвідчений чоловік, був до певної міри добродїйством для цїлого села в котрім мешкав. Не було від них ліпших ковалів, колодїїв, гарбарів, пасїчників, рибаків і мисливих. Козак все умів, все зробив; хату поставив і сїдло ушив. Звичайно однак не були они спокійними поселенцями, бо жили лиш тимчасовим житєм. Хто хотїв збройною рукою виконати вирок, напасти на сусїда, або оборонити ся від нападу, той потрібував лишень крикнути, а молодцї злїтали ся зі всїх сторін. Уживала їх отже шляхта, уживали панове, що вели межи собою безнастанні спори, коли однак не було таких виправ, то сидїли тихо по селах працюючи як в ярмі і здобуваючи в потї чола кавалок насушного хлїба.
І тревало так нераз і рік і два, аж нагло приходила вістка про якусь велику виправу, чи то на Татарів, чи на Ляхів, чи разом з полськими панами на Волощину; — і зараз сї колодїї, ковалї, гарбарі і пасїчники покидали свої спокійні занятя і передівсїм починали пити по всїх українських шинках.
Пропивши все, пили дальше на борг, не на то, що є, але на то, що ще буде. Сподівана добича мала заплатити за гулятику.
Се явище повторяло ся так стало, що опісля досьвідчені люди на Украінї привикли говорити: ”Трясуть ся шинки від Запорожцїв, щось буде нового на Украінї.“
І зараз старости скріпляли залоги по замках, і звертали пильну увагу на все, панове стягали війско, а шляхта висилала жінок і дїтий до міст.
Отже сеї весни Козаки почали пити, як єще нїколи перед тим, тратити на слїпо запрацьоване добро, і то не в однім повітї, або воєвідстві, але по цїлій довгій і широкій Украінї.
Щось ся варило напевно, хоч самі Низовцї не знали зівсїм, що такого. Почали говорити про Хмельницького і про єго утечу на Сїч, про городових з Черкасів, Богуславя і Корсуня і иньших міст, що за ними повтїкали, але говорено також і що иньшого. Вже від довших лїт, ходили вісти про велику війну з поганцями, котрої хотїв король, щоби добрим молодцям приспорити добичі, лиш Ляхи сего не хотїли — отже тепер сї вісти помішали ся з собою і зродили в людських головах несупокій і очікуванє чогось надзвичайного.
Сей несупокій передер ся і поза лубенські мури. Годї було замикати очи на ті всї признаки, а крім сего князь Ярема немав сего звичаю. В єго посїлостях сей неспокій не перейшов вправді в заколот, але в короткім часі зачали доходити вісти, що ту і там хлопи зачинають ставити опір шляхтї, що мордують жидів, що хочуть насильно записувати ся до реєстру на війну з поганами, і що число утїкачів на Сїч щораз зростає.
Отже князь порозсилав післанцїв; до пана краківського, до пана Калиновського, до Лободи в Переяславі, а сам стягав стада зі степів і війска з паланок. Тимчасом прийшли успокоюючі вісти. Пан гетьман великий доносив все, що знав про Хмельницького, однак не думав, щоби з сего мала вибухнути яка заверуха; знов пан гетьман польний писав, що ”гільтайство звичайно як пчоли, бурить ся на весну.“ Оден старий хорунжий Зацьвілїховський прислав лист, в котрім заклинав князя, щоби нїчого не легковажити, бо з Диких Піль іде велика буря. Про Хмельницького писав, що поїхав з Сїчи на Крим, щоби просити хана о поміч. ”А як менї доносять приятелї з Сїчи — писав, — то там кошовий стягає зі всїх лугів і рік піше і кінне війско, і не говорить нїкому, пощо се чинить, думаю проте, що ся буря звалить ся на нас, а коли се стане ся при татарській помочи, то дай Боже, щоби се не принесло згуби нам всїм“.
Князь, вірив Зацьвілїховському більше як самим гетьманам, бо знав, що на цїлій Украінї, нїхто так добре не знав Козаків і їх способів, отже постановив стягнути як найбільше війска, а рівночасно довідатися, як ся дїйсно річ має.
Отже одного раня казав прикликати до себе пана Биховця, поручника волоської хоругви, і сказав єму:
— Поїдеш васць на Сїч в посольстві від мене, до пана отамана кошового, і віддаш єму сей лист з моєю господинською печатию. Але щобись знав, чого ся тримати, то скажу тобі так: лист є позором, а цїла вага посольства лежить в васцїним розумі, щобись на все дивив ся, що ся там дїє, кілько війска скликали, і чи єще більше скликають. А особливо се тобі наказую, щобись собі там зєднав яких людий і довідав ся добре всего про Хмельницького, де він є, і чи се правда, що поїхав на Крим просити Татарів о поміч. Розумієш васць?
— Так якби менї хто виложив на долони.
— Поїдеш на Чигирин, а по дорозі не будеш більше попасати як одну ніч. Прибувши там, удаш ся до хорунжого Зацьвілїховського, щоби тобі дав листи до своїх приятелїв на Сїчи, і ті їм тайком передаш. Они тобі все оповідять. З Чигирина поїдеш байдаком до Кодака, поклониш ся від мене пану Ґродзіцкому і віддаш єму се письмо. Він постарає ся перепровадити тебе через пороги і достарчить перевізників. На Сїчи також не бав ся; диви ся, слухай і вертай, коли лишиш ся живим, бо се не легка подорож.
— Ваша княжа милість є шафаром моєї крови. Кілько маю з собою людий взяти?
— Возьмеш з собою сорок почтових. Виїдеш сегодня над вечером, а нїм поїдеш прийдеш єще по інструкциї. Се поручаю вашмосцї важну місию.
Пан Биховець вийшов утїшений; в передпокою стрінув Скшетуского з кількома офіцирами від артилєриї.
— А що там? — запитали єго.
— Сегодня вибираю ся в дорогу.
— А куди, куди?
— До Чигирина; а звідтам єще дальше.
— То ходи зі мною — сказав Скшетуский.
І запровадивши єго на кватиру, давай просити, щоби єму відступив сю місию.
— Так як приятель — каже — жадай, чого хочеш, коня турецького, дам, нїчого не пожалую, колибим лишень міг їхати, бо душа рве ся в тамті сторони. Хочеш гроший, дам, тілько відступи менї сю службу. Слави се не принесе, бо коли має бути війна, то зачне ся ту скорше, — а згинути можеш. Знаю також, що Гануся тобі мила, так як і другим; поїдеш, то єї тобі збаламутять.
Сей послїдний аргумент поцїлив пана Биховця лїпше як другі, але все таки опирався. Щоби на се сказав князь, колиби уступив? чи не взявби єму сего за зле? Таж се прецїнь доказ княжої ласки таке порученє.
Почувши се, Скшетуский полетїв просто до князя, і казав себе сейчас замельдувати.
По хвили вернув паж з повідомленєм, що князь позволяє війти.
Намісникови било ся серце як молот, бо ануж почує коротке: ”нї!“, по котрім не лишить ся нїчого більше, як всего понехати.
— А що скажеш? — спитав князь, побачивши намісника.
— Мостивий князю, я прийшов просити найпокірнїйше, щоби менї повірено виправу на Сїч. Биховець може би і уступив, бо є менї приятелем, а менї на сїм залежить більше, як на житю, — лишень Биховець боїть ся, що ваша княжа милість буде ся на него кривити.— На Бога! — сказав князь — таж ябим нїкого більше не посилав, як тебе, але я думав, що не радо поїдеш, відбувши недавно таку, довгу подорож.
— Милостивий князю, хотяйби мене щодня посилано, завсїгди поїду радо в тамту сторону.
Князь подивив ся на него довго своїми чорними очима і по хвили спитав:
— Що ти там маєш?
Намісник стояв заклопотаний не могучи знести княжого погляду.
— Вже я бачу, що мушу сказати всю правду — відповів — бо перед розумом вашої княжої милости нїчого ся не скриє, лишень не знаю, чи найду ласкавий послух у вашої княжої милости.
І ту почав оповідати, як пізнав доньку князя Василя, як в нїй залюбив ся, і бажав би тепер єї відвідати, а вертаючи з Січи спровадити єї до Лубнів, щоби охоронити єї перед козацькою заверухою і перед Богуном. Не сказав лишень про махінациї старої княгинї, бо ту був звязаний словом. І так почав благати князя, щоби єму повірив роботу Биховця, що князь сказав:
— Я би тобі і так позволив їхати і людий дав, але колись вже так мудро все уложив, щоби власну справу погодити з сим посольством, то вже мушу се для тебе зробити.
Сказавши се князь закляскав в долонї і сказав пажови покликати пана Биховця.
Намісник поцїлував з радости княжу руку, а сей стиснув єго за голову і наказав бути спокійним. Любив він дуже Скшетуского, як хороброго жовнїра і офіцира, на котрого можна було ві всїм спустити ся. Крім того була межи ними ся звязь, яка витворює ся межи підвладним, що любить з цїлої душі свого зверхника, а зверхником, котрий се добре відчуває. Коло князя крутило ся немало двораків, що служили і підхлїбляли ся для власної користи, але бистрий ум Яреми, знав добре, що про кого думати. Знав, що Скшетуский був чоловіком чистим як слеза — отже цїнив єго і був єму вдячний за привязанє.
З радостию почув також, що єго любимець полюбив доньку Василя Курцевича, старого слуги Вишневецьких, котрого память була для князя дорогою.— Не з невдячности се против князя — сказав — не довідував ся я про дївчину, але коли опікуни не заглядали до Лубнів і не було на них жадних скарг, то я думав, що суть уцтиві. Однак скоро ти менї тепер про ню наганув, то буду про ню памятати, як про рідну.
Чуючи се, Скшетуский, не міг надивувати ся доброті свого пана, котрий, здавало ся, сам собі тепер робив закиди, що при надмірі розличних справ не заняв ся долею давного жовнїра і дворянина.
Тимчасом надійшов пан Биховець.
— Моспане — сказав до него князь — слово сказало ся і єсли схочеш, поїдеш, але тебе прошу зроби се для мене і відступи сю функцию Скшетускому. Має він свої добрі причини, щоби єї домагати ся, а я придумаю для васцї щось иньшого.
— Мостивий князю — відповів Биховець, — висока ласка вашої княжої милости, що могучи росказати, здаєш се на мою волю, і я не бувби варта сеї ласки, колибим єї не приняв з вдячним серцем.
— Подякуйже приятелеви — сказав князь звертаючи ся до Скшетуского, — і іди лагодити до дороги.
Скшетуский дїйсно дякував горячо Биховцеви, і за кілька годин був готовий до дороги. В Лубнях вже від давна годї єму було висидїти, а ся виправа відповідала всїм єго бажаням. Насамперед мав побачити Єлену, а опісля — правда, що треба було ся з нею на довший час розлучити, але власне такого часу було потрібно, щоби дороги могли пообсихати, щоби можна їхати возами. Скорше княгиня не моглаби приїхати до Лубнів, мусївби отже Скшетуский або заждати в Лубнах, або сидїти в Розлогах, що знов противило ся угодї з княгинею, а що більше, моглоби збудити в Богуна підозрінє. Єлена могла бути безпечною проти єго замірів доперва в Лубнах, отже коли мусїла з конечности лишити ся єще через довший час в Розлогах, то найлїпше було Скшетускому відїхати, а за се з поворотом, забрати єї вже під ослоною княжих жовнїрів. Обдумавши се, спішив ся намісник з виїздом і полагодивши все, взявши листи і інструкциї від князя, а гроші на виправу від скарбника, виїхав єще кавалок до вечера, маючи з собою Ржендзяна і сорок семенів з козацької княжої хоругви.