Огнем і мечем/Том I/Розділ VII
| ◀ Розділ VI | Огнем і мечем/Том I Розділ VII |
Розділ VIII ▶ |
|
|
Було се вже в другій половині марта. Трави пустили ся буйно; перекотиполя зацвили, степ віджив новим житєм. Намісник, їдучи ранком на чолі своїх людий, їхав неначе морем, котрого рухливою филею, була вітром колисана трава. А всюди повно веселости і весняних голосів, криків і щебету, свистів, лопоту крил, радісного гудїня комах: степ гомонїв, як лїра, на котрій грає Божа рука. Над головами їздцїв яструби, висячі нерухомо в небесній синяві неначе позавішувані хрестики, трикутники диких гусий, ключі журавлів; на земли хороводи здичілих табунів. Он летить гурма степових коний, видно, як порють трави грудьми, ідуть як буря і стають як вкопані, окруживши їздцїв півколесом; їх гриви порозвіювані, ніздря роздимані, очи здивовані. Сказавбись, хочуть розтратувати непрошених гостий. Але єще хвиля і нагло втїкають і зникають рівно скоро, як прибігли — лишень трави шумлять, лишень цьвіти мигочуть. Тупіт затих, знов чути лишень гранє птацтва. Нїби весело, а якийсь сум серед сеї радости, нїби гамірно а пусто! — о! а широко, а просторо! Конем не здігнати, думкою не здогонити… хиба ті смутки, ту пустість, сї степи полюбити і кружляти над ними душею, спочивати на їх могилах, слухати їх голосу і відповідати.
Було рано. Великі каплі роси блищали на билинах і бурянах, часті подуви вітру сушили землю, на котрій по дощах стояли широкі баюри, неначе порозливані озера, сьвітячі до сонця. Віддїл намісника посував ся звільна, бо трудно було поспішати, бо конї западали ся часом по колїна в мягкій земли. Але намісник не давав їм віддиху по горбовинах, бо спішив заразом і витати і пращати. Отже вже другого дня по полудни, переїхавши кавалок лїса, добачив вітраки в Розлогах, що були порозкидувані по взгірях і поблизьких могилах. Серце било ся єму як молотом. Нїхто єго там не сподївав ся, нїхто не знає, що приїде, щож она скаже, коли єго побачить? От уже і хати підсусїдків, поховані по молодих вишневих садах — дальше село, а єще дальше видно і журавель на двірськім майданї. Намісник стягнув коня і пустив ся чвалом, а за ним єго семени; летїли так через село з дзвенькотом і гамором. Денеде вибігав хлоп з хати, дивив ся і хрестив ся: "Чорти, не чорти? Татари не Татари?“ Болото так бризґало з під копит, що і годї було розріжнити хто їде. А они тимчасом долетїли до майдану і станули перед запертою брамою.
— Гей там! Отвирай!
Гамір, стукіт і гавканє собак викликали людий з двора. Поприбігали отже до брами поперестрашувані, думаючи, що се хиба напад.
— Хто їде?
— Отвирай!
— Князів нема дома.
— Отвирайже поганська дитино, ми від князя з Лубнів, Челядь пізнала вкінци Скшетуского.
— А то ваша милість! Зараз! зараз!
Отворено браму, а втім і сама княгиня вийшла перед сїни і прикривши рукою очи, глядїла на прибувших.
Скшетуский зіскочив з коня і зближивши ся до неї, сказав:
— Імосць не пізнаєте мене?
— Ах, се вашмосць, пане наміснику! Я думала, що се напад татарський. Кланяю ся і прошу до кімнат.
— Вацьпанї певно дивуєш ся — сказав Скшетуский, коли війшли до середини, — видячи мене в Розлогах, а прецї я слова не зломав, бо се сам князь посилає мене до Чигирина і дальше. Казав менї притім затримати ся в Розлогах і спитати о ваше здоровлє.
— Вдячна я єго княжій милости, як ласкавому панови і добродїєви. Чиж скоро думає нас виганяти з Розлогів?
— Не думає він про се зівсїм, бо не знає, що вас треба виганяти, а я що сказав, то і буде. Лишити ся в Розлогах; маю свого хлїба досить.
Почувши се княгиня, зараз повеселїла і сказала:— Сїдайже вашмосць і будь собі радий, так як я тобі рада.
— А княжна здорова? де она?
— Знаю я, що ти не до мене приїхав, мій кавалєре. Здорова она, здорова; єще дївка від тих любощів потовстіла. Але зараз єї закличу і сама ся трохи огорну, бо аж встид так гостий приймати.
І справдї княгиня мала на собі вже добре споловілу сукню, на верха кожух і ялові чоботи на ногах.
Однак в тій хвили вбігла до кімнати Єлена, що хоч не кликана довідала ся від Татарина Чегли, хто приїхав. Вбігла задихана і червона як вишня, не могучи майже віддихати, лишень єї очи сьміяли ся від щастя і веселости. Скшетуский кинув ся цілувати єї руки, а коли княгиня дискретно вийшла, став цїлувати губи, бо був загонистим чоловіком. А вона і не боронила ся дуже, бо чула, що сили єї покидають, від надміру щастя і радости.
— А я не сподївала ся вацьпана, — шепотіла, прижмуруючи свої гарні очи, — але вже не цїлуй так, бо не годить ся.
— Як не маю цїлувати — відповів лицар, — коли менї мід не такий солодкий, як твої уста? Я вже думав, що прийде ся менї всохнути без тебе, аж мене сам князь сюди вислав.
— То князь знає?
— Я єму все сказав. А він єще і був радий, приганувши собі князя Василя. Ей, хиба ти менї чогось завдала, дївчино, що вже і сьвіта поза тобою не бачу.
— Ласка се Божа таке твоє заслїпленє.
— А тямиш сю ворожбу, яку вчинив сокіл, коли стягнув наші руки до купи? Знать так вже було судило ся.
— Тямлю...
— А я з туги ходив в Лубнах на Солоницю і ти менї там привиджувала ся, як жива, а коли-м лиш простягнув руки, тось все зникала. Але вже менї більше не втечеш, бо думаю, що вже нам більше нїчого не стане на перешкодї.
— Єсли що стане, то не моя воля.
— Скажи менї єще раз, що мене любиш!
Єлена спустила очи, але відповіла з повагою і виразно:
— Як нїкого на сьвітї.— Хочби мене хто обсипав золотом і достоїнствами то я волївби сї твої слова, бо чую, що говориш правду, хоч сам не знаю, чим я собі заслужив у тебе на таке добродїйство.
— Бо ти мене пожалував, бось мене пригорнув і уняв ся за мною, і говорив до мене такими словами, яких я перед тим не чула.
Єлена замовкла від зворушеня, а поручник почав на ново цілувати єї руки.
— Будеш менї панею, не жінкою — сказав.
І через хвилю мовчали, лишень він не спускав з неї очий, хотячи собі винагородити довгі хвилї розлуки. Видала ся єму єще гарнїйшою, як давнїйше. І справдї в сїй отїненій сьвітлици, при грі соняшних лучів, що ломали ся в шклянних віконних кружках, виглядала як ті образи сьвятих в мрачних церковних каплицях. А рівночасно било від неї таке тепло і житє, на єї лици і в цїлій стати малювало ся тілько розкішних жіночих принад, що можна було голову стратити, залюбити ся на смерть і любити на віки.
— Від твоєї краси прийде ся мені хиба ослїпнути, — сказав намісник.
Білі зубенята княжни блиснули весело від усьміху.
— Певно панна Анна Божобогата сто разів гарнїйша від мене.
— Так єї до тебе, як приміром циновій мисцї до місяця.
— А імц Ржендзян говорив що иньшого.
— Імц Ржендзян варта дістати в лице. Що менї там по тій панні. Нехай иньші пчоли збирають мід з сего цьвіту, а є їх там немало.
Дальшу розмову перервав прихід старого Чегли, що прийшов витати намісника. Уважав він вже єго за свого будучого пана, отже кланяв ся єму ще від порога, віддаючи поклони після східного обичаю.
— Но, старий Чеглий, возьму я і тебе з панною. А ти єї вже служи до смерти.
— Не довго вже на ню ждати, ваша милість, але доки житя, доти й служби. Бог оден!
— За який місяць, наколи поверну з Сїчи, їдемо до Лубнів — сказав намісник, звертаючи ся до Єлени, — там ксьондз Муховєцкій чекаа зі стулою.
Єлена перестрашила ся:
— То ти на Сїч їдеш?
— Князь посилає з листами. Але не бій ся. Особа посла сьвята і у поган. А тебе з княгинею відіславбим хочби і зараз до Лубнів, але дороги страшні. Сам бачив-єм, навіть верхом не легко переїхати.
— А довгож лишиш ся в Розлогах?
— Єше сегодня на вечер виїзджаю до Чигирина. Скорше поїду, скорше приїду. Впрочім княжа служба; не мій час, не моя воля.
— Прошу на перекуску, єсли вже аморів досить, — сказала, входячи, княгиня. — Го! го! лиця у дївчини червоні, видно щось не дармував пане кавалєре! Но, але я вам ся не дивую...
Сказавши се, поклепала ласкаво Єлену по плечи, і пішла на обід. Княгиня була в знаменитім гуморі. Богуна вже давно віджалувала, а тепер складало ся так, що завдяки щедрости намісника, Розлоги "кум боріс, лясіс, ґраніцебус ет кольонїіс,“ могли вже бути уважані за єї і єї синів власність.
А були се прецї немалі добра.
Намісник випитував ся про князів, чи скоро повернуть.
— Сподїваю ся їх кождого дня. Маркотно їм було спершу на вацьпана, але опісля, роздумавши про твої поступки, дуже тебе полюбили, як будучого кревного, бо говорять, що кавалєра з такою фантазиєю трудно вже знайти в нинїшних мягких часах.
По обідї вийшли намісник з Єленою до вишневого саду, що припирав до окопу за майданом. Сад був обсипаний вчасним цьвітом неначе снїгом, за садом чорнїла ся діброва, а в нїй ковала зазуля.
— Се нам на щасливу ворожбу — сказав пан Скшетуский, — але треба ся поспитати.
І звернувши ся к діброві, питав:
— Зазуле небого, а кілько лїт будемо жити в парі з отсею панянкою?
Зазуля почала ковати і коватп. Начислили пядесять і більше.
— Дай Боже.
— Зазулї завсїгди правду говорять — сказала Єлена.
— А коли так, то єше буду питати! — сказав розохочений намісник.
І питав:
— Зазуля небого, а кілько будемо мати хлопчиків?
Зазуля, якби замовлена, зараз почала відповідати і викувала їм нї більше нї меньше лиш дванайцять.
Пан Скшетуский не знав, що робити зі втїхи.
— От, зістану старостою, як менї Бог милий! Чулась вацьпанна, га?
— Нїчогом не чула — відповіла червона як вишня Єлена, — навіть не знаю про щось питав.
— То може повторити?
— І того не треба.
На таких розмовах і забавах зійшов їм день як сон. Вечером надійшла хвиля довгого пращаня, і намісник поїхав до Чигирина.