Огнем і мечем/Том I/Розділ VIII
| ◀ Розділ VII | Огнем і мечем/Том I Розділ VIII |
Розділ IX ▶ |
|
|
В Чигирині застав пан Скшетуский старого Зацьвілїховського в великім зворушеню і горячцї; виглядав він нетерпеливо княжого післанця, бо з Сїчи доходили щораз грізнїйші вісти. Не улягало вже жадному сумнївови, що Хмельницький готовив ся доходити збройною рукою своїх кривд і давних козацьких привілєїв. Зацьвілїховський мав про него відомости, що находив ся в Кримі у хана і просив о поміч, з котрою сподївали ся єго на Сїчи кождого дня. Отже на Низу готовила ся проти Річи посполитої велика війна, що при татарській помочи, могла оказати ся погубною. Буря зарисовувала ся щораз близше, виразнїйше і страшнїйше. Се вже не глухі, або неознаечні трівоги перебігали через Украіну, але певність війни. Гетьман великий, що з початку не богато собі робив з сеї справи, присунув ся тепер з війском аж до Черкас, а висунені наперед віддїли коронних війск доходили аж до Чигирина,а то головно, щоби стримувати утїкачів, бо городові Козаки і чернь почали утїкати на Сїч цїлими масами. Шляхта громадила ся по містах. Говорено, що в полудневих воєвідствах має бути проголошене загальне ополченє. Декотрі отже навіть не чекали на вітиї і відсилали жінки і дїти до замків, а самі тягнули під Черкаси. Нещаслива Украіна поділила ся на дві половини; одна спішила па Сїч, друга до коронного обозу; одна, передовсім шляхта, стояла за старим порядком, друга, нарід і Козацтво ставало по стороні оборонців козацьких вільностий. Страшна війна, нїм в ній набрали ваги релігійні кличі, була передовсїм суспільною війною, війною кляси поневолених мас проти горстки пануючого паньства і шляхти.
Але хоч які чорні хмари зібрали ся над Украіною, хоч від них падала зловіща тїнь, хоч в їх нутрі клекотїло і гудїло, а з кінця в конець перелїтали громи, люди єще собі не здавали справи, до якої степени розшалїла ся та буря. Може і сам Хмельницький не здавав собі з сего справи, але він тимчасом слав листи до пана краківського, до комісара козацького і до коронного хорунжого, повні жалів і нарікань, з заявами вірности для короля і Річи посполитої. Чи хотїв він лиш зискати на часі, чи може думав, що дасть ся єще зробити загоду, ріжні ріжно думали, — двох лишень людий, Зацьвілїховський і Барабаш, не дурили ся анї одної хвилї.
Старий полковник дістав рівнож лист від Хмельницького. Лист був глумливий і повний зневаг. "Зачнемо з цїлим запорожським війском — писав Хмельницький — горячо просити і апелювати, щоби сповнено сї привілєї, котрі ваша милість таїв-єсь у себе. А щось таїв їх для власної користи і пожитків, проте цїле війско запорожське вважає тебе гідним полковникувати над вівцями або свиньми, але не над людьми. А я від себе прошу о вибаченє, єсли я в чім не догодив вашій милости в своїй убогій хатї в Чигирині, на празнику сьв. Миколая — і щом відїхав на Запороже без відомости і позволеня.“
— Дивіть ся, вашмосцьове — говорив до Зацьвілїховського і до Скшетуского Барабаш, — єще і насьміває ся з мене.
— Заповідає отже, що з цїлим запорожським війском, буде допоминати ся о привілєї — сказав Зацьвілїховський. — Отже се попросту домашна війна, найстрашнїйша зі всїх воєн.
На се Скшетуский:
— Виджу, що менї треба спішити ся; дайте мені вашмосцьове листи до сих, з котрими менї треба буде війти в зносини.
— До отамана кошового васць маєш?
— Маю від самого князя.
— Дам тобі отже до одного курінного отамана, а імц Барабані має там також свого кревняка Барабаша: від них дізнаєш ся всего. Але хто знає, чи се вже не запізно на таку виправу. Хоче князь знати, що там направду чувати? — коротка відповідь: зле чувати! А хоче знати, чого ся тримати? — коротка рада: зібрати як найбільше війска і получити ся з гетьманами.
— То вишлїть до князя післанця з відповідию і радою, — сказав пан Скшетуский, — Я мушу їхати, куди мене післано, і не можу зміняти княжих рішень.
— А чи знаєш васць, що се страшно небезпечна виправа? — сказав Зацьвілїховський. — Ту вже нарід так збурений, що годї висидїти. Колиби не близкість коронного війска, то чернь кинула би ся на нас. А щож доперва там! Лїзеш так як смокови в пащу.
— Мосцї хорунжий, Йона був вже в череві, не в пащі кита, а за божою помочию вийшов здоровий.
— Отже їдь. Хвалю твою рішучість. До Кодака можеш васць доїхати безпечно, а там ся розглянеш, що буде можна дальше зробити. Ґродзїцкий старий жовнїр, він тобі дасть найлїпші інструкциї. А до князя я певно сам поїду; єсли ся маю бити на свої старі лїта, то волю під ним, як під ким иньшим. Тимчасом приготовлю для васцї байдак і перевізників, що тебе завезуть до Кодака.
Скшетуский вийшов і удав ся просто до своєї кватири в княжім домі на ринку, щоби поробити послїдні приготованя. Мимо небезпеченьств сеї подорожи, про які єму говорив Зацьвілїховський, намісник думав про ню не без певного рода задоволеня. Мав побачити Днїпро майже в цїлій довготї аж до Низу, і пороги, а була се для тодїшного лицарства неначе зачарована земля, повна таємниць, до котрої тягнув кождпй охочий на пригоди. Не оден прожив цїле жита на Украінї, а не міг ся похвалити, що бачив Сїч — хиба колиби хотїв вступити до брацтва, а до сего вже не булу богато охотників межи шляхтою. Часи Самуіла Зборовського вже минули і не мали більше вернути. Пролом межи Сїчию а Річи посполитою, що вже зазначив ся на добре за часів Наливайка і Павлюка, не лишень не зменьшував ся, але противно більшав щораз більше, і наплив шляхти на Сїч, не тілько полської але і украінської, що не ріжнила ся від Низовцїв анї мовою анї вірою, був значно меньший. Такі Булиги Курцевичі не мали богато наслїдувачів; взагалї на Низ, до брацтва гнало тепер шляхту хиба нещастє, банїция, одним словом провини, неможливі до відпокутованя.
Тож якась непроглядна таємниця оповила сю низову републику, як днїпрові мраки. Оповідано про ню чуда, котрі пан Скшетуский хотїв оглянути власними очима.
Не сподївав ся він також, що правда, щоби не мав звідтам вернути ся. Що посол, то посол, особливо від князя Яреми.
Так роздумуючи, дивився через вікно своєї кватири на ринок. Тимчасом минула година і друга, коли нагло Скшетускому видало ся, що побачив якісь дві знакомі постати, що прямували на Дзвонецький кут, де був склеп Волоха Допули.
Придивив ся уважнїйше; був се пан Заґлоба з Богуном.
Ішли, тримаючи ся попід руки, і незабаром ввійшли в темні сїни, над котрими сторчала віха, що означала шинок і винарню.
Намісника задивував побут Богуна в Чигирині і єго приязнь з паном Заґлобою.
— Ржендзян! сам ту! — закликав на хлопця.
Хлопець вказав ся в дверех примежної кімнати.
— Слухайно, Ржендзян, пійдеш до винарнї, онтам під віхою і знайдеш там грубого шляхтича з дїрою па чолі і скажеш єму, що хтось, що має до него пильну справу, хоче єго бачити. А колиби питав хто, не говори.
Ржендзян вибіг і за якийсь час побачив єго намісник, як вертав разом з паном Заґлобою.
— Витай вашмосць — сказав пан Скшетуский, коли шляхтич указав ся у дверех кімнати, — чи собі мене пригадуєш?
— Чи собі пригадую? Нехайже мене Татари на лій перетоплять і пороблять з мене сьвічки до мечетів, єсли я забув. Се васць тому кілька місяців отворив Чаплїнським двері у Допула, що мені дуже припало до смаку, бо і я свого часу увільнив ся таким самим способом з вязницї в Стамбулї. А що поробляє пан Повсїноґа гербу Зервіплюдри, разом зі своєю невинностию і мечем. Чи завсїгди єму воробцї сїдають на голову, беручи єго за сухе дерево?
— Пан Подбіпєнта здоров і казав кланяти ся вашмосцї.
— Дуже се богатий шляхтич, але сильно дурний. Єсли зітне такі три голови як єго власна, то се зробить лиш півтора голови, бо зітне трох півголовків. Тьфу! яке горячо, хоч доперва марець. Язик в горлї засихає.
— Маю я ту знаменитий трійняк, може вашмосць позволиш шкляночку?
— Кеп відмавляє, коли не кеп просить. Власне менї цирулик поручив пити мід, шоби відтягнуло мелянхолїю від голови. Тяжкі бо се часи приходять на шляхту: дієс іре ет калямітатіс (день гніву і нещастя). Чаплїнський здох зі страху, не ходить до Допула, бо там пє козацька старшина. Я оден наставляю хоробро чоло небезпекам і дотримую компанії сим полковникам, хоч їх полковництво смердить дігтем! Добрий мід! дїйсно знаменитий! Звідки єго васць маєш?
— З Лубнів. То богато ту є старшини?
— Кого ту нема? Федор Якубович є, старий Фелон Дзєдзяла є, Данило Ничай є, а з ними їх очко в голові, Богун, котрий став менї приятелем, відколи-м єго перепив, і обіцяв адоптувати. Всї они смердять тепер в Чигиринї, і виглядають, в котру сторону повернути ся, бо не сьміють єще оповісти ся отверто при Хмельницькім. Але вели ся не оповідять, то се буде моя заслуга.
— А то яким чином?
— Бо пючи з ними, приєдную їх для Річи посполитої і намовляю до вірности. Єсли король не дасть менї за се староства, то вір менї вацьпан, нема вже справедливости в сїй Річи посполитій, анї нагороди для заслуг, і лїпше в такім разі садити кури, чим наражувати голову для публичного добра.
— Лїпшебись вацьпан єї наражував, бючи ся з ними, а так думаю, що лишень надармо витрачуєш гроші на трактаменти, бо в сей спосіб їх не приєднаєш.
— Я витрачую гроші? За кого мене вашмосць маєш? То не досить, що я заходжу собі з хамами, щобим єще мав за них платити? За ласку се уважаю, що їм позволяю за себе платити!
— А сей Богун, що він ту робить?— Він? наставляа уха, як і другі, що з Сїчи чувати. По се ту приїхав. Се любимець всїх Козаків. Залицяють ся они до него, як малпи, бо се певно, що переяславський полк піде за ним, а не за Лободою. А хто знає, за ким і реєстрові Кречковського пійдуть. Богун Низовцям брат, як треба іти на Турка або Татарів, але тепер дуже роздумує, бо менї признав ся по пяному, що любить ся в шляхтянцї і хоче ся з нею женити, проте не випадає єму саме перед шлюбом братати ся з хлопством. Таж він хоче, щоби я єго адоптував і приняв до гербу... Дуже знаменитий сей трійняк вашмосцї!
— Випий васць єще.
— Випю, випю. Не під віхами се продають такий трійняк.
— А не питав-єсь ся васць, як називає ся та шляхтянка, з котрою Богун хоче женити ся?
— Моспане, а що мене обходить єї назвиско? Знаю лишень, що як Богунови приправлю роги, то буде ся називати пані рогачева.
Намісник почув нагло велику охоту тріпнути в ухо пана Заґлобу, а сей не спостерігши ся на нїчім, говорив дальше:
— За молодих лїт був з мене не аби який красавець. Якбим лишень оповів васцї, за що дістав-єм мученичу пальму в Галатї. Бачиш сю дїру, на моїм чолї? Досить, коли скажу, що се менї єї вибили евнухи в гаремі тамошного баші.
— А говорив-єсь, що се розбійнича куля?
— Говоривєм? Том добре говорив! Кождий Турок розбійник — нехай менї так Бог помагає!
Дальшу розмову перервав прихід Зацьвілїховського.
— Но, мостивий наміснику — сказав старий хорунжий, — байдак готовий, перевізники люди певні, їдь в імя Боже, хочби й зараз. А отсе листи.
— То скажу людям зараз іти на берег.
— А куди васць вибираєш ся? — спитав пан Заґлоба.
— До Кодака.
— Горячо тобі там буде.
Але намісник не чув вже ворожби, бо вийшов з кімнати на подвірє, де при конях стояли семени, вже майже готові до дороги.— На конї і на берег! — закомандрав пан Скшетуский. — Впровадити конї на байдаки і чекати на мене!
Тимчасом в кімнатї старий хорунжий сказав до Заґлоби:
— Чув я, що васць собі заходиш з козацькими полковниками і пєш з ними.
— Про публїко боно, (для загального добра), мосцї хорунжий.
— Маєш васць острий дотеп, і мабуть більший від встиду. Хочеш собі з'єднати Козаків при келишках, щоби опісля в разі побіди, були тобі приятелями.
— Хочбим навіть, будучи турецьким мучеником, не хотїв зістати і козацьким, не булоби в тім нїчого дивного, бо два гриби могуть і найлїпший борщ зіпсувати. А що до встиду, нїкого не прошу, щоби зі мною пив — сам єго випю, і дасть Бог, що менї не буде гірше смакувати від сего меду. Заслуга, як олива, мусить виплинутв на верха.
В тій хвили вернув Скшетуский.
— Люди вже їдуть — сказав.
Зацьвіліховський налив мірку:
— За щасливу подорож!
— І здоровий поворот! — додав пан Заґлоба.
— Буде ся вам добре їхати, бо води страшенні.
— Сїдайте, вашмосцьове, випємо решту. Не великий се анталок. Сїли і пили.
— Цїкавий край побачиш васць — говорив Зацьвілїховський.
— А кланяй ся панови Гродзїцкому в Кодаку! Ей, жовнїр се, жовнїр! Сидить на кінци сьвіта, далеко від гетьманських очий, а порядок у него такий, що дай Боже такого в цїлій Річи посполитій. Знаю я добре Кодак і пороги. За давних лїт, нераз туди їздив, коли подумаю, що все те перейшло, минуло, а тепер...
Ту хорунжий спер сиву голову на руцї і задумав ся глубоко. Настала хвиля тишини; чути було лишень тупіт коний при брамі. Се послїдні з людий пана Скшетуского виїзджали на берег до байдаків.
— Мій Боже — говорив, збудивши ся з задуми Зацьвілїховський — а однак давнїйше, хоч і були непорозуміня, таки були лїпші часи. Ось памятаю так як нинї, під Хотином, двайцять сїм лїт тому назад. Коли гусария ішла під Любомірським до атаку на яничарів, то Козаки в своїх окопах кидали шапки в гору і кричали, аж земля дрожала, до Сагайдачного: "Пускай батьку з Ляхами умирати!“ А сегодня що? Сегодня Низ і Хмельницький лучать ся з Татарами, щоби своїх кривд доходити...
— Випиймо на сей смуток! — перервав Заґлоба. — Що се за трійняк!
— От коби Бог позволив як найскорше вмерти, щоби не дивити ся на домашну війну — говорив дальше старий хорунжий. Спільні провини мають ся обмивати в крови, але буде се кров братня. Бо хтож на Низу? Украінцї. А хто в війску князя Яреми? хто по панських залогах? Украінцї. А чи мало їх в короннім обозї? А я сам хто такий? Ох, нещасна Украіно!
— Не горюйтеж вже так мосцї хорунжий! — сказав пан Скшетуский — бо сльози нам стають в очах. А може єще і погідне сонце нам засьвітить!
Але сонце власне заходило, і єго послїдні промінї падали червоним блеском на білий волос хорунжого.
В містї дзвонено на "Ангел Господен".
Вийшли. Пан Скшетуский пішов до костела, пан Зацьвілїховський до церкви, а пан Заґлоба до Допули в Дзвонецький Кут.
Темно вже було, як знов зійшли ся над берегом Тасьминової пристани. Люди пана Скшетуского сидїли вже на байдаках. Перевізники зносили єще вюки. Зимний вітер тягнув від поблизького Тасьминового уйстя до Днїпра, і не показувало на погоду. До сьвітла огню, що горів на березї, вода в ріцї полискувала кровавою барвою і утїкала в темну далечінь.
— Но, щаслива дорога — говорив хорунжий, стискаючи сердечно руку молодця. — А пильнуй ся васць.
— Нїчого не занедбаю. Дасть Бог, що ся незадовго побачимо.
— Хиба в Лубнах, або в княжім обозї.
— То вашмосць таки на певно до князя?
Зацьвілїховський піднїс в гору рамена.
— А що менї, коли війна, то війна.
— Бувайже здоров, мосцї хорунжий.
— Нехай тебе Бог провадить.
— Віве валєкве (жий і будь здоров) — кликав пан Заґлоба. — А коли вода занесе васцї аж до Стамбулу, то кланяй ся Султанови. Або нехай там! Чудесний се був трійняк! Брр! як ту зимно.
— До побаченя!
— До побаченя!
Заскрипіли весла і вдарили об воду. Байдаки поплинули. Огонь, що горів на березї, почав ся скоро віддалювати. Через довгий час видїв єще Скшетуский старечу стать хорунжого, осьвічену поломінею костира, і якийсь смуток стиснув єго нагло за серце. Несе єго ся вода, несе, але віддалює від жичливих сердець і від коханої дївчини, від знаних місць; несе єго невмолимо як судьба, але в дикі сторони, в темряву…
Виплинули з уйстя Тасьмину на Дніпро.
Вітер свистав, а весла плюскотали рівномірно і якось смутно. Перевізники почали сьпівати:
”Ой, то не пили пилили,
Не тумани уставали…“
Скшетуский завинув ся в бурку і ляг на постели, зробленій для него жовнїрами. Почав думати про Єлену, про се, що она єще не в Лубнах, що Богун лишив ся, а він відїзджає. Лихі прочутя і журби насїли на него як стадо ворон. Почав їх відганяти, аж ся змучив, думки єму ся мішали якось дивно зі свистом вітру, плюскотом весел і з піснями рибаків — аж заснув.