Огнем і мечем/Том I/Розділ III
| ◀ Розділ II | Огнем і мечем/Том I Розділ III |
Розділ IV ▶ |
|
|
Над берегами Сули, шуміли величезні лїси, майже недотикані людською рукою; місцями по позападаних берегах Сули, Рудої, Слїпороду, Коровая, Пчоли і иньших більших і меньших рік і допливів, творили ся мокляки, порослі густими корчами і лїсами, а в части луками. Ті лїси і багнища були безпечним прибіжищем для всїлякого рода зьвіри; по найтемнїйших лїсових закутинах жили безчисленні стада бородатих турів, медведїв і диких свиний, а коло них сїрі громади вовків, рисїв, кун, серен і сугаків; по багнах і річних ковбанях будували бобри свої домівки, а про сих бобрів ходили вісти на Запорожу, що межи ними є столїтні старцї, білї як сніг зі старости.
На високих сухих степах буяли стада диких коний. По ріках було повно риби і водного птацтва. Дивна се була земля, напів сонна, але носяча слїди колишнього людського житя. Всюди було повно попелищ з якихсь прастарих городів; всюди було повно могил новійших і старших, порослих вже дібровами. І ту, так як на Диких Нолях, вставали по ночах духи і опирі, а старі Запорожці оповідали собі при ватрах дива про се, що ся часами діяло в сих лісних нетрях, з котрих доходили витя якихсь незнаних зьвірів, напів людські а напів зьвірячі крики, страшні гамори, неначеб там відбували ся битви або лови. Під водами відзивали ся дзвони позатоплюваних міст. Земля не була гостинна і мало доступна, місцями розмякла, місцями без води, спалена і суха, а до мешканя небезпечна, бо поселенців, які лиш сяк так осіли ся і загосподарували ся, нищили татарські напади. Відвідували єї тілько Запорожці за бобрами, зьвіром і рибою, бо в часї мира більша часть Низовців розходила ся з Сїчи на лови, або як говорено: на "промисл“, по всїх ріках, ярах, лїсах, і комишах, бобруючи по місцях, про котрі навіть мало хто знав.
Однак осїле житє старало ся загнїздити ся на сих землях, так як ростина, що старає ся, де може, причепити ся до ґрунту корінцями і раз враз зривана, де може, відростає.
Ставали по пустках городища, сади, кольонїї, слободи і хутори. Земля була місцями родюча, а манила свобода. Але на добре зацвило там житє аж тодї, коли сї землї перейшли в руки князїв Вишневецьких. Князь Михаїл, оженивши ся з Могилянкою, почав старанно упорядковувати свої заднїпрянські посїлости, стягав людий, заселював пустки, запевнював свободи до трийцять лїт, будував монастирі і впроваджував своє княже право. Навіть і такий поселенець, що осїв на сих землях не знати як давно і думав, що сидить на своїм власнім ґрунті, радо ставав княжим чиншівником, бо за сей чинш ішов під могучу княжу опіку, котра єму давала захист і боронила перед Татарами. Але правдиве житє зацвило доперва під желїзною рукою молодого князя Яреми. Єго панованє зачинало ся зараз за Чигирином, а кінчило ся аж ген під Конотопом і Ромнами. Хоч не був се єще весь княжий маєток, бо почавши від Сандомирського воєвідства, мав він землї в Волинськім, Руськім і Київськім воєвідстві, але надднїпрянські посїлости були як-би єго власною державою.
Татарин довго чигав над Орлом чи над Ворсклою і вітрив, як вовк, нїм відважив ся пустити коня на північ. Місцеві неспокійні ватаги повступали на княжу службу. Желїзна рука князя уняла в карби свавільників і вони тепер сторожили границь аго маєтностий.
Отже зацвило житє і зароїло ся всюди. На слїдах давних шляхів побудовано дороги; ріки пообкопувано греблями, котрі мусїли сипати невільники або поволи закріпощувані хлопи.
Там де колись шумів вітер по очеретах а по ночах вили вовки і топільники, тепер гуркотїли млини. Поверх чотириста колїс, не числячи густо розсїяних вітраків, мололо збіже на самім Заднїпровю. Сорок тисяч чиншівників платило чинш до княжих кас, лїси зароїли ся пасїками, на окраїнах поставали щораз нові села, хутори і слободи. На степах, побіч диких табунів, пасли ся цїлі стада свійської худоби і коний. Непроглядний одностайний виднокруг дібров і степів причепурив ся димами з хатів, золоченими копулами церков і костелів — пустиня переміняла ся в залюднену країну.
Отже пан намісник Скшетуский їхав весело і не спішив ся, так якби через свої посїлости, маючи скрізь запевнені постої і нічлїги. Був се лиш початок сїчня 1648 року, але дивна, виємкова зима зівсїм недавала ся в знаки. В воздусї пахло весною; земля розмякла і сьвітила порозливаними водами, на полях була зелень, а сонце парило так сильно, що в полудни подорожним кожухи до плечий прилипали.
Віддїл намісника значно побільшив ся, бо в Чигиринї прилучило ся до него волоське посольство, котре вислав господар до Лубнїв під проводом пана Розвана Урсу. При посольстві було кільканайцять жовнїрів почетної сторожі і вози з челядию. Крім сего їхав з намісником наш знакомий пан Лонґінус Подбіпєнта, гербу Зервікаптур, зі своїм довгим мечем під пахою і з кількома слугами.
Сонце, чудова погода і запах надходячої весни упоювали серця веселостию. Намісник тимбільше був веселий, що вертав з довгої подорожи під княжий дах, що був заразом єго дахом, вертав, справивши ся добре, отже і певний доброго принятя.
Але єго веселість мала і иньші причини.
Крім ласки князя, котрого намісник любив з цїлої душі, чекали на него в Лубнях і одні чорні очи солодкі як мід.
Очи сї належали до Ганусї Божобогатої - Красїнської, двірської панни княгинї Ґризельди, що була найгарнїйшою дівчиною межи всіма двірськими панями, великої баламутки, за котрою пропадали всї мущини на княжім дворі в Лубнях, а она за нїким. На дворі княгині Ґризельди панувала сувора обичайність, однак се не перешкаджало молодїжи поглядати на себе горіючими очами і зітхати. Отже пан Скшетуский посилав свої зітханя до чорних очий, так як і другі, а коли бувало лишав ся сам в своїй кватирі, то брав лютню в руки і сьпівав:
"Ти є специял над специялами!“ —
або знов:
"Як татарська орда.
Береш в ясир корда (серця)!“
Але що він був чоловіком веселим а притім жовнїром дуже замилованим в своїм званю, отже не брав собі сего дуже до серця, що Гануся усьміхала ся так само до него, як і до пана Биховця з волоської хоругви, як до пана Вурцля з артилєриї і до пана Володийовского від драґонів, а навіть до пана Барановского з гусариї, хоч сей послїдний був вже добре шпаковатий і шепелявив, бо єму куля з самопалу розбила піднебінє. Наш намісник бив ся вже навіть на шаблї за Ганусю з паном Володийовским, але коли довело ся задовго сидіти в Лубнях без якоїсь виправи на Татарів, то кучно єму було навіть коло Ганусї, і коли треба було іти в похід — то ішов з охотою, без жалю і без споминів.
Та знов і повертав з радостию. Отже тепер, вертаючи з Криму полагодивши успішно поручені собі справи, підсьпівував весело і герцював конем їдучи побіч пана Лонґіна, котрий сидячи на великанській інфлянтській кобилї був, як завсігди, сумний і зажурений. Вози посольства, жовнїрська сторожа і челядь лишили ся значно по задї.
— Наш пан посол лежить на возї як колода і спить весь час — сказав намісник. — Чудасиї мені оповідав про свою Волощину, аж заснув. Нема що казати! Край богатий, клїмат лагідний, золота, вина, бакалій і худоби мав подостатком. Прийшло менї отже на думку, що наш князь з сином Могилянки і має таке саме право до господарського стілця, як хто иньший. А князь Михаїл прецїнь доходив сих прав. Не першина то нашим панятам Волощина. Побивали вже там нераз і Турків і Татарів і Волохів, і Семигородцїв...
— Але нарід там мякший, чим у нас, як менї пан Заґлоба росказував в Чигиринї, — сказав пан Лонґін — а колиби і єму не вірити то в книжках до набоженьства а доказ що се правда.
— А се як в книжках?
— Я сам маю таку книжку і можу єї вашмосцї показати, бо єї завсїгди з собою вожу.
Сказавши се, відчепив тороки при сїдлї, і, добувши невеличку книжочку, оправлену старанно в телячу шкірку, насамперед поцїлував єї побожно, а опісля, перевернувши кільканайцять карток, сказав:Читай васць!
Пан Cкшетуский почав читати:
— "Под твою милость прибігаєм, Богородице Дїво...
— А деж ту є що про Волохів? що васць говориш? — се молитва!
— Читай васць дальше.
— "Щобисьмо ся стали гідними Христових обітниць. Амінь.“
— Но, а тепер питанє...
Скшетуский читав:
— "Питанє: Чому волоська кінниця називав ся легкою? — відповідь: Бо легко втїкає. Амінь.“ — Гм! правда! Алеж бо се дивна мішанина в сій книжцї.
— Бо се жовнїрська книжка, в котрій крім молитов находять ся ріжні війскові інструкциї, з котрих можна научити ся про ріжні народи, котрі з них лїпші а котрі підлїйші; що до Волохів, то показує ся, що вони труси, а при тім великі зрадники.
Що зрадники, то річ певна, бо се видно і по пригодах князя Михаіла. По правдї, то і я чув, що се жовнїр вже з природи нїкчемний. Правда, що князь має одну знамениту волоську хоругву, в котрій є пан Биховець поручником, але беручи стисло, то в сїй хоругві, не знаю, чи є двайцять Волохів.
— Як же вашмосць міркуєш, пане наміснику, чи богато людий мав князь під оружєм?
— Буде з вісїм тисяч, не числячи Козаків, що стоять по паланках. Але говорив менї Зацьвілїховський, що тепер князь вербує нових людий.
— То може дасть Бог, що підемо на яку нову виправу?
— Говорять, що готовить ся велика війна з Турком, і що сам король мав вирушити з цілою силою Річи посполитої. Знаю також, що дарунки для Татарів зістали затримані, а прецїнь они сидять тихо і не сьміють розпустити своїх загонів. Про се чув я і на Кримі, де мене так ласкаво принято певно тому, що є поголоска, що як король рушить ся з гетьманами, то князь мав ударити на Крим і до чиста Татарів знищити. Бо і певна річ, що сеї роботи другому не дадуть.
Пан Льонґін підніс в гору руки і очи.
— Дай се Господи милосерний, дай таку сьвяту війну, на славу христіяньства і нашого народу, а мені допоможи сповнити свої обіти, щобим міг знайти потїху в смутку, або славну смерть на полю битви.
— То васць зложив якісь обіти що до війни?
— Так чесному товаришеви отворю всї тайни моєї душі, і хоч богато говорити, то коли вацьпан радо слухаєш, то зачну: Знаєш вашмосць, що мій герб називає ся Зервікаптур, а се для того, що коли єще під Ґрунвальдом мій предок, Стовейко Подбіпєнта, зобачив трох лицарів в монаших каптурах, як їхали в однім рядї, заїхав їх з боку, і за одним замахом стяв всім тром голови, а про сей славний вчинок пишуть лїтописи, з великими похвалами для мого предка...
— Видно, що не лекшу руку мав сей предок від васцї, але і зівсїм справедливо назвали єго Зервікаптуром.
— За се єму король і герб надав, а в гербі три козячі голови на срібнім поли, на памятку тих трох лицарів, бо они мали такі самі голови вироблені на своїх щитах. Сей герб, разом з сим ось мечем, переказав мій предок Стовейко Подбіпєнта своїм потомкам, з заповітом, щоби старали ся підтримати славу роду і меча.
— Нема що казати, походиш вашмосць зі славного роду!
Ту пан Льонґін почав ревно вздихати, а коли єму стало трохи лекше, так говорив дальше:
— Отже будучи послїдним з цїлого роду, зложив я в Троках обіт перед Пресьвятою Дївою, що буду жити в чистотї і не оженю ся скорше, доки за славним приміром мого предка, Стовейки Подбінєнти, не зітну тим самим мечем трох голов разом від одного замаху. О Боже милосерний, бачиш, що я зробив все, що було в моїй силі. Чистоту зберіг до нинішного дня, серцю сказав мовчати, шукав війни, але не мав щастя...
Поручник усьміхав ся під вусом.
— І не стяв вацьпан трох голов?
— Нї! не удало ся! Щастя нема! Бувало нераз по дві, але трох нїколи. Не удало ся заїхати, а годї просити ворогів, щоби ся рівно поуставляли. Бог один бачить мій смуток. Є сила в костех, маєток є... але молодість минає, добігає менї вже сорок пять лїт серце рве ся до любови, рід гине, а трох голов як нема, так нема!.. Такий то і Зервікаптур з мене. Посьміховисько для людий, як зівсїм слушно говорить пан Заґлоба, що я все терпеливо зношу і офіровою ласцї Спасителя.
Литовець почав так тяжко зітхати, що аж єго інфлянтська кобила, певно зі співчутя до свого пана, почала жалісно стогнати і хропіти.
Тілько лишень можу сказати вашмосцї — сказав намісник, — що коли під князем Яремою не знайдеш нагоди, то хиба не знайдеш нїколи.
— Дай Боже! — відповів пан Льонґін — длятого і їду просити князя о ласку.
Дальшу розмову перебив їм надзвичайний лопіт крил. Як вже сказано, тої зими птаство не повідлїтало до вирею, ріки не позамерзали, і длятого було скрізь повно всякого птаства, особливо понад багнами. Власне в сїй хвили поручник з паном Льонґіном доїздили до берега Кагамлика, як над їх головами зашуміло цїле стадо журавлїв, що летіли так низько, що можна було до них дручком докинути. Стадо летіло з страшенним вереском і замість запасти в очеретах, піднесло ся несподївано в гору.
— Летять, якби що за ними гонило — сказав пан Скшетуский.
— А он! бачиш васць — сказав пан Льонґін, покаючи на білого птаха, що перетинаючи воздух скісним летом, старав ся підлетїти під стадо.
— Сокіл, сокіл! не дає їм запасти! — кликав намісник. — Посол має соколи, мусїв їх пустити.
В тій хвилї пан Розван Урсу надїхав чвалом на чорнім анатолськім кони, а за ним кількох слуг.
— Пане поручнику, прошу на забаву — сказав.
— Чи се сокіл вашої чести?
— Так, знаменитий ловець, побачиш вашмосць...
Пігнали в трійню наперед, а за ними з обручем сокільник Волох, що з очима зверненими на стадо кричав зі всеї сили заохочуючи сокола до борби.
Відважний сокіл вже тимчасом примусив стадо підняти ся в гору, а потім сам підлетїв як блискавиця в гору єще висше і завис над ним. Журавлї збили ся в одну величезну купу і шуміли крилами, як буря. Птахи повитягали шиї, понаставляли в гору клюви, неначе списи, і ждали на атак.
Сокіл тимчасом кружляв над ними. То опускав ся, то знов підносив ся, неначеби ватував ся кинути ся на діл, де на єго грудь ждало сто острих клювів. Єго білі пера, осьвічені сонцем, сьвітили на погідній синяві неба, як само сонце.
Нагло, замість кинути ся на стадо, полетів як стріла в далечінь і незабаром зник за купами дерев і очеретів.
Перший Скшетуский пустив ся за ним конем. Посол, сокільник і пан Льонґін пішли за єго приміром. Втім на скрутї дороги намісник стримав коня, бо новий і дивний вид представив ся єго очам. На серединї гостинця лежала боком карита зі зломаною вісю. Двох козачків тримало випряжені конї. Погонича не було зівсїм; очевидно поїхав наперед шукати ратунку. При каритї стояло дві женщини, одна вбрана в лисячий толуб і такуж шапку з округлим дном, з суворим, мужеським обличем; друга, була се молода панянка, пишного росту, з гарними панськими рисами. На рамени сеї молодої панї сидїв сокіл і роздувши піря на груди, гласкав їх своїм клювом.
Намісник спинив коня, що аж копита зарили ся в пісок гостинця, і піднїс руку до шапки, змішаний і не знаючи, що має говорити, чи витати, чи допоминати ся о сокола. Змішаний був єще і тому, що з під шапочки глянули на него такі очи, яких єще в житю своїм не бачив: чорні, оксамітні і мягкі і огнисті, при котрих очи Ганусї Божобогатої, згаслиби, як сьвічка при похідни. Над тими очима рисували ся нїжними луками шовкові чорні брови, румяні лиця цвили, як найгарнїйша цьвітка, через малинові губи, трохи відхилені, виглядали, не зуби а перли, з під шапочки спливали буйні звої чорного волося. "Чи се Юнапа у власній особі, чи якась друга богиня?“ — подумав намісник, видячи сей стрілистий зір, випуклу грудь і сего білого сокола на рамени. Стояв отже наш поручник без шапки і задивив ся, як в чудотворний образ, і очи єму ся сьвітили, а за серце хапало єго щось, якби рукою. І вже мав розпочати свою мову словами: ”Єсли ти є смертним єством, а не богинею…“ коли як раз в тій хвилї надїхав посол і пан Льонґін, а з ними сокільник з обручем. Видячи се, богиня наставила соколови руку на котру сей сейчас перейшов з рамени, переступаючи з ноги на ногу. Намісник випереджуючи сокільника, хотїв сам зняти птаха, коли несподївано счинила ся дивна ворожба. Отсе сокіл, поставивши одну ногу на руцї панни, вхопив ся другою намісникової долонї і замість пересїсти ся, став радісно квилїти і притягати сї руки до себе так сильно, що мусіли ся зіткнути. Намісником аж стрясло, а сокіл аж тодї дав ся перенести на обруч, як сокільник заложив єму каптур на голову. Тодї старша пані почала промовляти:
— Лицарі — говорила — хтоби ви не були, не відмовте помочи женщинам, котрі лишивши ся на дорозї без помочи, самі не знають, що почати. До дому вже нам не далеко, всего три милї, але в каритї оси попукали, і прийде ся нам хиба в поли ночувати; погонича післали до синів, щоби нам бодай вози вислали, але нїм він доїде і назад верне, буде вже темно, а ту страшно самим лишати ся, бо могили не далеко.
Стара шляхтянка говорила скоро і таким грубим голосом, що намісник аж здивував ся, але відповів чемно:
Не думайтеж імосць, щоби ми вас і вашу доньку мали лишити без помочи. Їдемо до Лубнїв, бо єсьмо жовнїрами на службі у князя Яреми, і мабуть наша дорога іде в ту саму сторону, а хочби і нї, то радо і зїдемо з дороги, колиби лишень наша поміч не прикрила ся. Що до возів то їх не маю, бо з товаришами їду по жовнїрськи, верхом, але пан посол має вози, і думаю, що як чемний кавалєр, він панї і панянцї радо послужить.
Посол уклонив ся соболевою шапкою, бо знаючи полську мову, зрозумів, о що ся розходить і сказавши паням гарний комплїмент, дав росказ сокільникови, щоби сейчас вернув ся за возами, що були лишились значно по задї. Через цїлий сей час намісник вдивляв ся в панну, котра не могучи знести єго пожираючого погляду, спустила очи в долину, а дама з козачим обличем так говорила далї:
— Нехай Господь заплатить вашмосцям за поміч. А що до Лубнїв далека єще дорога, то не погордите моїм і моїх синів дахом, під котрим вам будемо раді. Ми з Розлогів Сїромахів, я вдова по по князеви Курцевичеви-Булизї, а се не моя дочка, але дочка по старшім Курцевичеви, по братови мого мужа, що віддав нам сироту під опіку. Сини мої тепер в дома, а я вертаю з Черкасів, кудим їздила, щоби помолити ся перед образом сьвятої Пречистої. Аж ось се підчас повороту стрінула нас ся пригода і колиби не услужність вашмосцїв, то хибаби нам довело ся на дорозї ночувати.
Княгиня говорилаби була єще довше, але от показали ся на скрутї скоро надїзджаючі вози окружені службою посла і жовнїрами пана Скшетуского.
— То їмосць панї вдова по князеви Василеви Курцевичеви? — спитав намісник.
— Нї! — заперечила скоро і якби з гнївом княгиня. — Я вдова по Константинови, а се є дочка Василя, Єлена, — сказала, показуючи на панянку.
— Про князя Василя богато в Лубнях оповідають. Був се жовнїр великий і повірник небіщика князя Михаїла.
— В Лубнях я не була — сказала гордо Курцевичева — і про єго жовнїрські заслуги не знаю, а про єго пізнїйші поступки нема що згадувати, бо і так всї про них знають.
Чуючи се, князївна Єлена склонила голову на груди, як квітка підтята косою, а намісник відповів скоро:
— Сего вацьпанї не говори. Князь Василь, засуджений через страшну ошибку людської справедливости на утрату майна і житя, мусїв утїкати, але пізнїйше викрила ся єго невинність, що в своїм часї оголошено і привернено єго назад до слави і чести; а слава повинна бути тим більша, чим більша була кривда.
Княгиня подивила ся бистро на намісника, і в єї неприємнім, острім обличу виразно відбив ся гнїв. Але пан Скшетуский, хоч молодий, мав в собі тілько якоїсь лицарської поваги і так ясне лице, що не сьміла єму нїчого відповісти, натомість звернула ся до князївни Єлени:
— Вацьпаннї того не треба слухати. Іди і доглянь, щоби пакунки переложено з карити до возів, на котрих за позволенєм їхмосцїв будемо їхати.
— Позволите панї, що вам поможу — сказав намісник.
Пішли обоє до карити, але коли тілько станули напротив себе по обох сторонах її дверцят, шовкові вії очий князївни піднесли ся і її зір упав на лице намісника, як ясний сонячний промінь.
— Якже маю дякувати вашмосцї — сказала голосом, що видавав ся намісникови солодкою музикою — якже маю дякувати, щось обстав за славою мого батька і за тою кривдою, що єго стрічає від найблизших кревних.
— Мосця панно! — відповів намісник, а чув що єго серце тає, як той снїг на весну. — Так менї Боже допоможи, що я за сю подяку готов в огонь скочити, або і кров свою проляти, а що охота так велика, то і заслуга меньша, і тому не годить ся менї приймати подяки.
— Єсли вашмосць пан нею погорджуєш, то як убога сирота не маю як оказати своєї вдячности.
— Не погорджую я нею — говорив щораз живійше намісник, — але бажаю заробити собі на так велику ласку довгою і вірною службою, і о се тільки прошу, щоби мене панї на сю службу ласкаво зволила приняти.
Князївна, чуючи сї слова спаленїла і змішала ся, потім поблїдла нагло і підносячи руки до лиця, відповіла смутним голосом:
— Така служба могла-би вацьпану принести хиба одно нещастє.
А намісник нахилив ся через дверцї карити і так говорив тихо а сердечно:
— Принесе, що Бог дасть, а хочби навіть і біль, то я прецїнь готов упасти вацьпаннї до ніг і о ню просити.
— Не може се бути, лицарю, щоби вацьпан доперва мене побачивши, мав таку велику охоту до сеї служби.
— Як лиш я тебе побачив, том відразу забув про себе, і бачу, що вільному жовнїрови доведе ся хиба перемінити ся в невільника, але така мабуть вже Божа воля. Любов, се так як стріла, що несподївано прошиває грудь, і от вже чую єї вістрє, хоч вчера самбим сему не вірив, якби менї був хто сказав се.
— Коли вашмосць вчера не вірив, якжеж я маю повірити нинї?— Час о тім вацьпанну найлїпше переконає, а щирість мою можеш бачити хочби й тепер, не тілько в очах, але і в обличу.
І знов шовкові вії очий князївни піднесли ся і єї зір стрінув ся з мужеським і щирим обличем молодого жовнїра і з таким замилованим поглядом, що темні румянцї покрили єї лице. Але вже не спускала очий в долину і він через хвилю пив солодість єї чудових очий. І так глядїли на себе як два єства, що стрінувши ся чи то на гостинци, чи на стені, чують, що себе вибра ли відразу, і котрих душі зачинають, зараз до себе взаїмно горнути ся, як два голуби.
Але ту хвилю запалу перервав їм острий голос княгинї Константинової, що кликали князївни. Надїйшли вози. Слуги стали переносити на них пакунки і за хвилю все було готове.
Пан Розван Урсу, чемний бояр, відступив обом женщинам власну колясу, намісник сїв на коня. Рушено в дорогу.
День вже хилив ся до вечора. Розлиті води Кагамлика сьвітили золотом заходячого сонця і багряного зарева. Високо на небі посували ся стада легоньких хмарок, що червонїючись краями, линули поволи до границь овиду, неначе ішли спати десь до незнаного пристановиска. Пан Скшетуекий їхав з боку коло князївни, але не бавив єї розмовою, бо говорити з нею так, як перед хвилею, при других не міг, а пусті слова не хотїли єму якось через горло пролїзти. В серцю тілько чув радість, а в голові шуміло єму щось, як вино.
Цїла каравана посувала ся жваво наперед, а тишину переривало тільки порсканє коний і дзвенькіт стремен. Волоські жовнїри, їдучі на задних возах, розпочали сьпівати сумну волоську пісню, а коли скінчили, роздав ся носовий голос пана Льонґіна, що сьпівав набожну пісню. Тимчасом смеркло ся. На небі замиготїли зьвізди, а з вогких лугів вставали білі тумани як безкрає море.
Вїхали в лїс, але ледви уїхали парусот кроків, як дав ся чути кінський тупіт, і перед караваною показало ся пять їздцїв. Були се молоді князї, котрих погонич повідомив о пригодї, що стрінула їх матїр, отже спішили їй на зустріч, везучи з собою віз запряжений в чотири конї.— Чи то ви, синки? — закликала стара княгиня.
— Ми, мамо!
— А ходїть близше!... Завдяки отсим іхмосцям, не потрібую вже помочи... То мої синки, котрих поручаю ласцї І. М. панів: Симеон, Юр, Андрей і Миколай — а то хто пятий? — сказала, придивляючи ся пильнійше. — Гей, єсли старі очи єще видять напотемки, то Богун — що?
Князївна подала ся назад в середину коляси.
— Чолом вам, княгине, і вам князівно Єлено! — сказав пятий їздець.
— Богун! — говорила стара. — Від полку приїхав-єсь, соколе? А з теорбаном? Витайже, витай! Гей, сини! Просила я вже І. М. панів на нічліг до Розлогів, а тепер і ви їм поклоніть ся! Гість в дім, Бог в дім! Будьтеж іхмосдьове на наш дім ласкаві.
Булиги поклонили ся шапками.
— Просимо покірно вашмосцїв в низькі пороги.
— Вже менї пообіцяли, і єго високість пан посол і пан намісник. Будемо гостити знаменитих кавалєрів, тілько що они привикни до ріжних специялів на дворах, тож не знаю, чи їм буде смакувати наша убога паша.
— На жовнїрськім, не на двірськім хлїбі, ми виросли — сказав пан Скшетуский.
А пан Розван Урсу додав:
— Пробував я вже хлїба по шляхотських домах і знаю, що і двірський єму не дорівназ.
Вози рушили наперед, а стара княгиня говорила дальше:
— Давно се вже, давно минули для нас лїпші часи. На Волини і на Литві є єще Курцевичі, що жиють по великопанськи, але они убожших кревних не хочуть знати, за що нехай їх Бог скарає. У нас майже козача біда, що нам вашмосцьове мусите вибачити і щирим серцем приняти се, на що щиро просимо. Я і пять синів сидимо на однім селї і кільканайцять слободах, а з нами і єще ся їмосцянка на опіцї.
Намісника дивували сї слова, бо чув в Лубнях, що Розлоги були великою маєтностию, а по друге, що належали колись до князя Василя, вітця Єлени. Однак не випадало єму питати ся, в який спосіб перейшли в руки Константина і єго вдови.
— То їмосць панї маєш пять синів? — запитав пан Розван Урсу.
— Малам пятьох, як львів — відповіла княгиня, але найстаршому Василеви поганцї очи викапали смолоскипами в Білгородї, і від сего єму і розум надпсував ся. Коли молоді підуть на виправу, то я сама лишаю ся дома з ним тільки і з сею їмосцякою, з котрою більше біди як потїхи.
Згірдний тон, з яким стара княгиня говорила про князївну, був так очевидний, що се звернуло увагу намісника. Закипів гнївом і мало не сказав поганого проклону, але слова застигли єму на устах, коли глянувши на князївну, побачив при місячнім сьвітлї, що єї очи заляли сльози.
— Що є з вацьпанною? чого плачеш? — запитав з тиха.
Князївна мовчала.
— Я не можу знести слїз вацьпанни — говорив пан Скшетуский, а видячи, що стара княгиня заговорила ся з паном Розваном Урсу і не дивить ся в єго сторону, налягав дальше: — На Бога, промов хоч слово, бо Бог видить, що кров і здировіє віддавбим, щоби тебе потїшити.
Нагло почув, що оден з їздцїв напирає на него так сильно, що аж конї отирають ся боками.
Розмова з князївною була перервана, отже пан Скшетусшй здивований, і розгнїваний, звернув ся до сьмільчака.
До сьвітла місяця побачив пару очий, що дивили ся на него зухвало, визиваючо а заразом глумливо.
Очи сї сьвитили страшно, як очи вовка, серед лїса.
— Що до біса, — подумав намісник — чорт, чи що? — І заглянувши з близька в ті горіючі очи спитав:
— А чого то васць так напиразш конем і вдивляєш ся в мене очима?
Їздець не відповів нїчого, лиш все вперто і зухвало вдивляв ся в намісника.
— Єсли тобі темно, то могу викресати огню, а єсли гостинець затїсний, то гайда в степ! — сказав намісник сердитим голосом.А ти, Ляшку, відлїтай від коляси коли степ бачиш — відповів їздець.
Намісник замість відповіди ударив ногою коня напасника так сильно, що сей аж застогнав і в однім моменті опинив ся аж на краю гостинця.
Їздець осадив коня на місци і через хвилю здавало ся, що кине ся на намісника, коли заговорила стара княгиня:
— Богун, що з тобою?
На сї слова їздець обернув конем і переїхав на другий бік коляси до княгинї, що говорила дальше:
— Що з тобою? Вважай, що ти не в Переяславі, анї на Кримі, але в Розлогах. От лїпше поїдь наперед і провадь вози, бо зараз буде яр, а в ярі темно.
Пан Скшетуский був тілько здивований, що і розгнїваний. Сей Богун очевидно шукав зачіпки; але чому шукав? звідки ся несподївана напасть?
Через голову намісника перелетїла думка, що ту певно входить в гру княжна, тим більше, що глянувши на ню, побачив мимо темряви, що була блїда і немов перестрашена.
Тимчасом Богун поїхав наперед, так як єму сказала княгиня, котра спозираючи за ним, сказала панів до себе, напів до намісника:
— То шалена голова.
— Видно несповна розуму — відповів з погордою пан Скшетуский. — Чи сей козак на службі у панї?
Стара княгиня кинула ся в зад коляси:
— Що вацьпан говориш, се Богун підполковник, преславний юнак, друг моїх синів, а менї якби шестий прибраний син. Не можеж се бути, щоби вашмосць про него не чув, бож про него всї знають.
І дїйсно пану Скшетускому було добре знане се імя. Оно виплинуло на верха з поміж імен ріжних козацьких полковників і отаманів і було на устах всїх по обох боках Днїпра. По ярмарках і коршмах сьпівали слїпцї піснї про Богуна, а по вечорницях росказувано чуда про молодого ватажка. Хто він був, звідки ся взяв, ніхто не знав. Єго колискою були степи, Днїпро, Пороги і Чортомлик зі своїм лябіринтом проливів, заливів, ковбань, островів, скал, ярів і очеретів... Від маленькости зжив ся і заприязнив ся з сим напів диким сьвітом.
В мирних часах ходив з другими "за рибою і за зьвіром“, товк ся по днїпрових закрутах, бродив по багнах і очеретах — або знов перебував цїлими місяцями серед глухих лїсів. Єго школою були виправи на Дикі Поля за татарськими чередами і табунами, засїдки, битви, напади на татарські улуси, на Білгород, на Волощину, виправи чайками Днїпром аж ген на Чорне море. Днював на кони а ночував на степу при ватрі. Скоро став любимцем цїлого Низу, став проводити другим, і перевисшив всїх відвагою. Готовий був іти зі стома людьми хочби на Бахчисарай і засьвітити луною в очи самому ханови; палив татарські улуси і міста, витинав мешканцїв в пень, роздирав кіньми полонених татарських мурзів, спадав як буря, переходив як смерть. На морю кидав ся як вихор на турецькі ґалєри. Пускав ся аж в середину Будяку, влазив, як говорено в пащу льва. Деякі з єго виправ були впрост шалені. Меньше відважні і очайдушні конали на палях в Стамбулї або гнили на турецьких ґалєрах приковані до весел — він завсїгди виходив цїлий і здоровий, а до того з великою добичею. Говорено, що зібрав величезні скарби і що тримає їх поховані по днїпрових комишах. Нераз бачено як доптав заболоченими ногами по золотом тканих материях, стелив коням під ноги дорогоцїнні коври, або як убраний в оксаміти купав ся в дігти, показуючи тим козацьку погорду для пишних тканин і вборів. Місця нїде довго не загрів. Часами, прибувши до Чигирина, Черкасів або Переяславя, гуляв на смерть з Запорожцями, часами жив як чернець, не говорив до людий, утїкав в степи. Нераз окружав ся слїпцями і по цїлих днях слухав їх пісень, за що по просту обсипав їх золотом. Межи шляхтою вмів ся знайти як сьвітовий, огладжений кавалєр, межи козаками був козаком, межи лицарями лицарем. По що на сьвітї жив, чого хотїв, до чого стремів, кому служив, над сим не думав. Служив степам, вихрам, війнї, любови і власній фантазиї. Ся власне фантазия відріжняла єго від других ватажків, для котрих було все одно, кого бити, своїх чи Татарів. Богун брав добичу, але волїв війну від добичі, любив небезпеку з погорди для тоїж небезпеки; платив золотом за піснї, шукав слави, а про решту не дбав.
Зі всіх ватажків він найлїпше уособляв Козака-лицаря і тому і пісня вибрала єго за свого любимця а єго імя прославило ся по цїлій Україні.
Послїдними часами зістав переяславським підполковником, але на дїлї мав власть полковника, бо старий Лобода вже слабо держав булаву в старечій долони.
Пан Скшетуский проте добре знав, хто був Богун, а коли питав княгинї, чи то не козак в єї службі, робив се навмисне, з погорди, бо прочував в нїм ворога.
Додумував ся також, що скоро ся зачало, то оно на чімбудь не скінчить ся. Але пан Скшетуский був також завзятий і не любив ховати ся перед небезпекою. Готов був хочби і зараз пустити коня за Богуном, але їхав при боцї княжни. Впрочім вози минули вже яр і з далека показали ся сьвітла в Розлогах.
Курцевичі — Булиги, був то старий княжий рід, що виводив свій родовід від Корията, і мабуть дїйсно походив від Рурика. Було дві головні лїнїї в родинї, з котрих одна жила па Литві, а друга на Волини, а на Заднїнрє перенїс ся доперва князь Василий, оден з численних потомків волинської лїнїї, котрий, будучи убогим, не хотїв жити межи богатими кревними і вступив на службу до князя Михаіла Вишневецького, батька ”Яреми“.
На сїй службі окрив ся славою і віддав князеви значні прислуги, за що одержав на вічність маєтність Розлоги, які опісля задля великого числа вовків названо Вовчими Розлогами, і в них осїв на стало. В 1629. роцї перейшов на латинський обряд і оженив ся з Рагозянкою, панною зі значного шляхотського роду, що походив з Волощини. З того подружа по роцї прийшла на сьвіт донька Єлена; мати умерла при єї уродженю, а князь Василий не думаючи вже другий раз женити ся, посьвятив ся цїлковито господарцї і вихованю одиначки. Був се чоловік високо характерний і надзвичайно чесний. Доробивши ся досить скоро значного майна, подумав зараз про старшого брата Константина, що відтручений богатою родиною жив на Волини в бідї. Єго разом з жінкою і пятьма синами спровадив до Розлогів і дїлив ся з ним кождим кусником хлїба. В сей спосіб оба Курцевичі жили спокійно аж до 1634. року, в котрім князь Василь пішов з королем Володиславом під Смоленьск. Там то лучила ся та нещаслива пригода, що спричинила єго згубу. В королівськім обозї перелапано лист писаний до Шегина, підписаний назвиском князя і запечатаний єго гербом. Так явний доказ зради зі сторони лицаря, що до того часу не мав на собі жадної змази, всіх здивував і поразив. Надармо князь Василий сьвідчив ся Богом, що анї рука, анї підпис на листї не єго — герб Курч на печати усував всякі сумнїви, бо в те, що він згубив свій перстень, чим князь ся оправдував, нїхто не хотїв вірити. Кінець кінцїв нещасливий князь, засуджений за сей злочин на утрату житя і чести, мусїв ся ратувати утечею. Приїхавши ночию до Розлогів, казав братови Константинови присягнути, що буде опікувати ся єго дочкою, як батько, — відїхав на все. Говорено, що раз єще писав до князя лист з Бару з просьбою, щоби не відбирав Єленї кусника хлїба і лишив єї в спокою в Розлогах під опікою Константина, а опісля по нїм слух загинув. Були вісти, що зараз помер, то знов, що пристав до цїсаря і згинув в Нїмеччинї на війнї, але хтож міг що знати на певно? Мусїв згинути, коли більше не довідував ся про доньку. В короткім часї перестали про него говорити, а пригадали собі зго аж тодї, як єго невинність вийшла на верха. Якийсь Купцевич з Витебська, признав ся умираючи, що то він писав під Смоленьском лист до Шегіна і запечатав єго перстенем, який знайшов в обозї. По тім відкритю огорнув всїх великий жаль. Несправедливий вирок знесено і імя князя Василя привернено до слави, але для него самого ся нагорода прийшла за пізно. Що до Розлогів, то Ярема і не думав їх відбирати, бо Вишневецькі, знаючи лїпше князя Василя, не хотїли вірити в єго провину. Міг він був навіть і лишити ся і кпити собі з вироку під їх опікою, а утїк длятого, що не міг знести нечести.Отже Єлена росла спокійно в Розлогах під нїжною опікою стрийка, і доперва по єго смерти зачали ся для неї тяжкі часи. Жінка Константина, з родини сумнївого походженя, була сувора, загониста і енерґічна, котру оден муж міг утримати в руках. По єго смерти забрала она в свої желїзні руки провадженє справ в Розлогах. Служба дрожала перед нею, двірники бояли ся єї як огню, а і сусїдам дала ся небавом в знаки. В третім роцї своєї управи два рази нападала збройно Сївінських в Броварках і сама в мужеськім перебраню, на кони, доводила челядию і нанятими Козаками. Коли раз полки князя Яреми розбили ватагу Татарів коло Семи Могил, княгиня на чолї своїх людий знищила до тла купу недобитків, що була загнала ся аж під Розлаги. В Розлогах розсїла ся на добре і уважала їх за свою і своїх синів власність. Синів любила, як вовчиця молодих, але що сама була простачкою, то не постарала ся для них о відповідне вихованє. Чернець грецького обряду, спроваджений з Кієва, научив їх читати і писати, і на тім скінчила ся їх школа. А прецї недалеко були Лубнї, а в них княжий двір, на котрім молоді князї могли набрати ся оглади, обзнакомити ся в княжій канцеляриї з публичними справами, або вступити під хоругов і перейти лицарську школу. Але княгиня мала свої причини, задля яких не віддавала їх до Лубнїв.
А нужби князь Ярема приганув собі, до кого належать Розлоги і вглянув в справу опіки над Єленою, або зі взгляду на память князя Василя перебрав сю опіку на себе? Довелось би ся тодї хиба вибирати ся з Розлогів; отже княгиня воліла щоби в Лубнях забули, що на сьвітї є якісь Курцевичі. Але за се молоді князї виховували ся більше по козацьки як по шляхотськи. Ще хлопцями брали участь в сварах старої княгинї, в наїздах на Сївінських і в виправах на татарські ватаги. Маючи вроджену відразу до книжок і письма, цїлими днями стріляли з луків або вправляли ся в робленю шаблями і в киданю арканів. Не займали ся навіть господарством, бо мати нїчого не випускала з рук. Жаль було дивити ся на тих потомків знаменитого роду, в котрих жилах плила княжа кров, але котрих обичаї були суворі і грубі, а умовий розвій і затвердїлі серця нагадували дикий, неуправний степ. Але про те повиростали, як дуби; однак, будучи самі сьвідомі сего, що є простаками, встидали ся жити зі шляхтою і волїли товариство козацьких ватажків. Завчасу вже війшли в зносини з Низом, де їх уважано за товаришів. Часами по півроку сидїли на Сїчи; ходили на промисл з Козаками, брали участь в походах на Турків і Татар, що стало вкіньци їх головним і улюбленим занятєм. Мати не противила ся тому, бо часто привозили з собою богату добичу. Та підчас одного з таких походів найстарший Василь попав ся в руки поганцїв. Братя при помочи Богуна і єго Запорожцїв вправдї єго відбили, але з викапаними очима. Від тої пори він мусїв сидіти в дома. І хоч перед тим був найзавзятїйшим зі всїх, то опісля злагіднїв і жив на побожних роздумуванях. Брати провадили дальше воєнне ремесло, і здобули собі призвиско князїв-козаків. Тай досить було оком глянути на Розлоги Сїромахи, щоби пізнати, які там люди мешкають. Коли посол і пан Скшетуский заїхали перед браму зі своїми возами, побачили не двір, а радше великанську шопу, побудовану з грубезних дубових колод, з вузкими вікнами, подібними до стрільниць. Мешканя для челяди і козаків, стайнї, і шпіхлїрї притикали безпосередно до сего двора, і творили одну велику безфоремну будівлю, складаючу ся з множества висших то низших частий, що все з надвору виглядало так убого і простачо, що колиби не сьвітла в вікнах, то годї би було припустити, що там мешкають люди. На майданї перед домом видно було два журавлї при колодязях; коло брами стояв стовп а на нїм на верху колесо, на котрім перебував освоєний медвідь. Сильна брама з дубових бальків провадила на майдан, що був оточений ровом і частоколом.
Очевидно було се оборонне місце, забезпечене проти нападів і наїздів. Ві всїм нагадувало пограничну козацьку паланку, а хоч більшість шляхетських осель на пограничу була такого самого стилю, то прецї ся, єще більше як другі, виглядала на якесь розбійниче гнїздо. Челядь, що вийшла напротив гостий з похіднями, була подібнїйша до опришків, як до служби. Великі пси на майданї шарпали ланцухами, якби хотїли ся повривати і кинути на прибувших, а по стайнях іржали конї; молоді Булиги разом з материю почали кликати на службу, видавати прикази і клясти. Серед такого гармідру війшли гостї до середини дому. Але ту доперва пан Розван Урсу, котрий, видячи з надвору убожество оселї, почав вже був жалувати, що дав ся запросити на нічлїг, здумів ся до чиста на вид сего, що побачили єго очи. Середина дому зівсїм не відповідала єго зверхному виглядови. Гостї війшли насамперед до просторих сїний, котрих стїни були майже цїлковито покриті збруєю, оружєм і скірами диких зьвірят.
В двох величезних грубах горіли деревлянні колоди і при їх яснім сьвітлї було видно богаті сїдла на конї, блискучі панцирі, нагрудники, польські і турецькі шоломи і місюрки зі срібними верхами. На противлежній стїнї висїли щити, яких вже не уживано в тих часах, коло них ратища і списи і сїчна збруя, почавши від шабель а скінчивши на кинжалах і ятаганах, котрих рукояти миготїли при блеску огню ріжними барвами, як маленькі зірки. По кутах звисали цїлі вязанки шкір з лисів, вовків, медведїв, кун і горностаїв — доказ мисливського хисту молодих князїв. Низше, вздовж стїн, дрімали на обручах яструби, соколи і великі беркути, спроваджені з далеких східних степів, а уживані до погонї за вовками.
З тих сїний перейшли гостї до великої гостинної кімнати. І ту на коминї з припічком горів яркий огонь. Ся кімната була єще богатше прибрана як сїни. Гибльовані стїни були покриті килимами, а підлога була вистелена пишними східними коврами. На серединї стояв довгий стіл на перехресних ногах, збитий з простих дошок а на нїм кришталева посуд а, золочена, або різана з ненецького шкла. По під стїнами стояли меньші столи, шафи; і полицї, а на них сепети, скринки викладані бронзом, мосяжні лїхтарі і годинники зрабовані свого часу Турками від Венециян а відтак Козаками від Турків. Цїла кімната була заложена множеством дорогоцїнних предметів, яких ужиток був самим ґаздам дуже часто незнаний. Скрізь було богацтво мішане з степовою простотою. Цїнні турецькі комоди, викладані бронзом, гебаном або перловиною, стояли побіч негибльованих поличок, прості деревляні крісла побіч мягких соф, повкриваних коврами. Подушки, що лежали після східної моди на софах, були повипихані сїном або гороховинєм. Дорогі тканини і богаті предмети — було се так зване "добро“ турецьке, або татарське, куплене за півдармо від Козаків, або здобуте на війнї в части єще старим князем, в части молодими Булигами, що волїли пускати ся чайками на Чорне Море, ніж женити ся і пильнувати ґаздівства. Все те зівсїм не дивувало пана Скшетуского, що знав пограничні доми, але волоський боярин з дива не міг зійти видячи серед сего богацтва Курцевичів повбираних в ялові чоботи і кожухи не дуже лїпші від тих, що носила служба; дивував ся також і пан Льонґін Подбіпєнта, що привик на Литві до иньших порядків.
Тимчасом молоді князї приймали гостий щиро і з великою охотою, але що не мали оглади в сьвитї, то робили се так незґрабно, що намісник ледви міг стримати ся від сьміху.
Старший Симеон говорив:
— Радісьмо вашмосцям і вдячні за ласку. Дім наш — дім ваш, отже будьте як у себе в дома. Кланяємо ся панам добродїям в низьких порогах.
І хоч не знати було в єго голосі нїякої покори, або розуміня, щоби приймав висших від себе, прецїнь кланяв ся їм козацьким звичаєм по пояс, а за ним кланяли ся молодші брати, думаючи, що сего вимагав гостинність, говорячи:
— Чолом вашмосцям, чолом!
Тимчасом княгиня, потягнувши Богуна за рукав, випровадила єго до иньшої кімнати.
— Слухай, Богун — сказала скоро — не маю часу богато говорити. Я завважала, що ти сего молодого шляхтича взяв на зуб і шукаєш з ним зачіпки?
— Мати — відповів Козак, цілуючи стару в руку. — Сьвіт широкий, єму иньша дорога, а менї иньша. Анї я єго знав, анї за него чував, але нехай ся він менї не нахиляв до князївни, бо як жию, шаблею в очи засьвічу.— Гей, здурів, ошалїв! А де голова, Козаче? Що ся з тобою дїє? Чи ти хочеш погубити і нас і себе? Се є жовнїр Вишневецького і намісник, визначний чоловік, бо від князя їздив до хана в посольстві. Нехай єму під нашим дахом волосок з голови спаде, знаєш, що буде? Зараз воєвода очи зверне на Розлоги, єго пімстить, нас нажене на чотири вітри, а Єлену забере до Лубнїв — і що тодї? Чи нападеш на Лубни? Спробуй, то побачиш. Хилить ся шляхтич до дівчини, нехай ся хилить, як приїхав, так і поїде, і буде спокій. Отже гамуй ся, а як не хочеш, то їдь, звідкись приїхав, бо нам єще ту спровадиш нещастє!
Козак гриз вус і сопів, але зрозумів, що княгиня має слушність.
— Они завтра відїдуть, — сказав — і я ся погамую, але нехай лишень чорнобрива до них не виходить.
— А тобі що? Щоби думали, що єї замикаю? Отже вийде, бо я сего хочу. Ти ся менї в хатї не розпоряджай, бось не господар.
— Не гнївайте ся княгине. Як не можна инакше, то буду для них солодкий, як турецькі бакалїї. Зуба на зуб не поставлю, шаблї анї діткну ся, хочби мене гнїв мав пожерти, хочби душа мала плакати. Нехайже буде ваша воля!
— А так то і говори, соколе, возьми теорбан, заграй, засьпівай, то і на душі стане тобі лекше. А тепер ходи до гостий.
Вернули назад до гостинної кімнати, в котрій князї, не знаючи як бавити гостий, все їх запрошували, щоби були собі раді і все кланяли ся по пояс. Пан Скшетуский глянув остро і гордо Богунови в очи, але не знайшов в них зачіпки анї визову. Обличе молодого підполковника було ясне і веселе. Намісник приглядав ся єму уважно, бо перше в темряві не міг бачити єго рисів. Тепер побачив юнака, стрункого як тополя, зі смаглявим лицем, прикрашеним чорним буйним вусом. Веселість єго облича продирала ся через украінську задумчивість, як сонце через хмару. Чоло мав високе, на котре спадала чорна чуприна, обтята рівно над рясними чорними бровами. Орлиний ніс, роздуті ніздря і білі зуби, що полискували при кождій усьмішцї, додавали єще принади сему буйному типови украінської краси, що аж за очи брала. Надзвичайно богатий убір виріжняв також молодого підполковника від князїв повбираних в кожухи. Богун мав на собі жупан зі срібної лями, і червоний контуш, яку то барву носили всї переяславські Козаки. На бедрах носив креповий пояс, з котрого звисала дорогоцінна шабля на шовкових спонах; але і шабля і убір гасли при богацтві турецького кинжала, затканого за пояс, котрого рукоять так була висаджена дорогими камінями, що аж сипало від неї іскрами. Так прибраного кождийби радше уважав аго за якесь панятко високого роду, нїж за Козака, тим більше, що і єго свобода рухів і великопанські манєри не зраджували низького походженя. Приблизивши ся до пана Льонґіна, вислухав істориї про предка Стовейка і про зітненє голов трох Хрестоносцїв, а потім звернув ся до намісника і, так якби межи ними нїчого не зайшло, спитав з повною свободою:
— Ваша мосць, чую, повертаєш з Криму?
— З Криму — відповів сухо намісник.
— Був і я там, і хоч не заганяв ся аж до Бахчисараю, то думаю, що єще і там буду, єсли ся справдить се, про що говорять.
— Про що васць думаєш?
— Говорять, що єсли милостивий король розпічне війну з Турками, то князь воєвода навістить Крим огнем і мечем, і через сї вісти є велика радість на Украінї і на Низу, бо єсли під таким вождом не погуляємо в Бахчисараю, то хиба під жадним.
— Погуляємо, як Бог на небі, — відізвали ся Курцевичі.
Поручникови подобало ся се поважанє, з яким підполковник говорив про князя і він усьміхнуши ся, сказав вже лагіднїйшим тоном:
— Васцї, як виджу, не досить походів з Низовцями, які тебе прецї окрили славою.
— Мала війна, мала слава. Велика війна, велика слава. Конашевич Сагайдачний здобув єї не тілько на чайках але і під Хотином.
В тій хвилї відчинили ся двері, і до кімнати війшов Василь, найстарший з Курцевичів, проваджений за руку княжною Єленою. Був се чоловік середних лїт, блїдий і худий, з обличем аскета, що нагадувало византийські образи сьвятих. Довге волосє, що передвчасно посивіло від нещасть і болю, спадало єму аж на рамена, а замість очий мав дві червоні ями; в руках тримав мосяжний хрест, котрим почав благословити кімнату і всїх присутних.
— В імя Бога і Отця, в імя Спаса і Сьвятої Пречистої — говорив — єсли ви є апостолами і приносите добрі новини, витайте в христіянських порогах. Амінь!
— Вибачте вашмосцьове, — сказала тихо княгиня, — він має розум помішаний.
Василь все благословив всїх хрестом і говорив дальше:
— Так як написано в апостольських книгах: ”Ті, що пролиють кров за віру, будуть спасенні; котріж поляжуть для земських дібр, для зиску або добичі, — будуть осуджені…“ Молїм ся! Горе вам, братя! горе менї, бо ми воювали задля добичі! Боже, будь милостив нам грішним! Боже, будь милостив… А ви, мужі, що прибулисьте з далека, які новини приносите? Чи єсьте апостолами?
Замовк, і здавало ся, що чекає на відповідь, отже намісник відповів по хвили:
— Далеко нам до такої високої ранґи. Ми є тілько жовнїрами, що готові полягти за віру.
— То будете спасенні — сказав слїпий — але для нас не надійшла година визволеня… Горе вам, братя! горе менї!
Послїдні слова вимовив майже з зойком, а на єго лици малювала ся така безмірна розпука, що гостї не знали, що робити. Тимчасом Єлена посадила єго на кріслі, а сама побігла до сїний і вернула за хвилю з лютнею.
Тихі звуки лютні полетїли по кімнаті, а їм до втуру почала княжна сьпівати набожну пісню:
Вкажи дорогу, о Всемогучий,
Бо як паломник на роздорожу,
Як той човен на синім морю,
Блуджу, блукаю.
— Аби лиш не переривати сьпіву, то він цїлковито успокоїть ся — сказала тихо княгиня. — Бачите вашмосцьове, єго помішанє полягає на тім, що цїлий час очікує апостолів, і хтоби не прийшов до дому, сейчас питає, чи не апостоли…
Тимчасом княжна Єлена сьпівала дальше:
В ночи і в день до Тебе кличу,
Прости провини, успокій душу.
Будь менї батьком, добрим, ласкавим,
Вислухай, прошу!
Єї дзвінкий голос щораз кріпшав, і з сею лютнею в руцї, з очима зверненими в гору, виглядала так чудово, що намісник не міг від неї очий відірвати. Задивив ся в ню і забув о сьвітї.
З подиву розбудили єго доперва слова старої княгинї:
— Досить сего! вже він тепер не скоро розбудить ся. А тимчасом прошу іхмосцїв до вечері.
— Просимо на хлїб і сіль! — відізвали ся за материю молоді Булиги.
Пан Розван, як кавалєр зі сьвітовими манєрами, подав рамя княгини, а видячи се пан Скшетуский посунув ся зараз до княжни Єлени. Серце єму змякло на віск, коли почув єї руку на своїй, в очах стали іскри — і заговорив:
— Знать вже і ангели в небі не сьпівають гарнїйше від вацьпанни.
— Грішиш, лицарю, прирівнуючи мій сьпів до ангелського — відповіла Єлена.
— Не знаю, чи грішу, але се певне, що радо давбим собі і очи викапати, щоби тілько міг слухати твого сьпіву до смерти. Але що я говорю! Будучи слїпим, не мігбим тебе бачити, а се знов булоби страшною мукою.— Не говори сего вашмосць, бо виїхавши звідси завтра, завтра забудеш.
— О, не буде сего, бо так-єм ся в вацьпанні розлюбив, що доки мого житя, не хочу знати другої любови, а сеї не забуду!
Темні румянцї виступили на лице князївни, і єї грудь почала сильнїйши филюватись. Хотїла відповісти, але тілько губи єї дрожали, отже пан Скшетуский говорив дальше: