Одно слово (1930)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Одно слово (1930
Леся Українка
Існують інші версії цієї роботи: Одно слово
Видання: Луцьк: Волинський союз сільської молоді, 1930.
Обкладинка
 

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

 

ОДНО СЛОВО

 

ПОЕМА.

 
Леся Українка. Одно слово - cover1.jpg
 

Видавництво: Волинський Союз Сільської Молоді.
—  —  —  —  Луцьк вул. Міцкєвіча 1.  —  —  —  —

 

Друкарня Польська в Рівному
— вул. Пілсудського № 13. —

 

 
Леся Українка – Одно слово.djvu
 
Леся Українка в юнацькому віці.
 

ЛЕСЯ УКРАЇНКА.
 

Ларіса Косачівна (по чоловікові Квітка) народилась у м. Звягелі на Волині р. 1872 (13 лютого по старому стилю). Батько її, Петро Косач, був тоді предсідателем з'їзду мирових посередників і пізніше він перейшов на таку-ж посаду до Ковля, поблизу якого мав маєток, с. Колодяжне; там Леся Українка прожила свій дитячий вік. Мати Лесіна, письменниця Олена Пчілка (Ольга Косачева) була з роду Драгоманових, рідна сестра Михайла Драгоманова.

Почала писати Леся ще бувши 12-літньою дівчиною. Перша збірка її віршів під назвою „Відгуки” вийшла у Львові р. 1892; пізніше вийшла збірка: „На крилах пісень”, „Перезви”.

Оцей вірш „Одно слово” надруковано в Київі р. 1908 окремою книжечкою.

З більших поетичних творів Лесі Українки можна зазначити: „В катакомбах”, „Бояриня“, „Роберт Брус”, „Сафо”, „Кам'яний господар”, „Лісова пісня” й багато інших, що вийшли у світ у III томах.

Леся Українка вмерла 1.VIII року 1913 в Сурамі, на Кавказі, де чоловік її, Клим Квітка, служив, яко судовий слідчий.

***
У цьому віршованому оповіданні, „Одно слово” Леся Українка описує тяжке життя політичних засланців у далеких країнах Сибіру. Царський уряд засилав туди на довгі роки, іноді навсе життя, тих щирих народолюбців, що хотіли здобути волю й краще життя пригнобленому народові.

Про одного з таких засланців ніби-то оповідає якут. То був молодий лікар, а може студент медицини. Якути, дикі й темні люде, полюбили були його, бо він до них ставився добре, давав їм лікарські поради, оповідав їм, читав їм книжки й сам навчився по-якутському, записував їхні пісні й казки. Нещасний засланець занедужав з туги за волею, якої не мав сам і не міг здобути для свого народу. І коли якути питали, чого він тужить, чого йому бракує, то він не міг їм сказати, бо на мові якутській нема слова: „воля”. Він їм хотів пояснити те слово ріжними прикладами, але темні якути ніяк не могли зрозуміти його.

З туги за волею засланець умер.

А якути думали що те невідоме їм слово, то якісь чари, якесь закляття, коли від його люде умирають.

Бо дійсно таки за волю кращі люде, кращі борці за народ свій, готові й життя своє віддати.

 

Було їх тута три чужих людей;
тепер нема. Один умер одразу,
як тільки-що приїхав, був слабий,
такий, як дівчина, огнем все дихав,
не їв нічого, тільки сніг і лід,
і з того вмер. Другий „чужий” поїхав
кудись, не знаю, може, що додому,
а може далі, ми не розібрали,
як він казав. А третій зостався
ще довго тут. І сам у хаті жив,
не хотів нікого. Я ходив до нього,
мій син ходив, сусіди теж ходили.
Приходили — він нам казав: „сідайте”
(так і казав по-нашому, — навчився
й цього слова, й інших слів багато).
І ми сідали, він давав нам чаю,
і до вогню пускав, і так давав
що-небудь, — що просили, тільки часом
нічого не було, то так сиділи:
він в книжку дивиться, а ми на нього.
І довго так, аж поки нудно стане.
А спати не давав у нього в хаті.

Казав: „ідіть, я буду спати сам,
я буду сам” — і так покаже палець
один, що так один він буде в хаті.
І вже тоді, як хто не йде, він візьме
за плечі й виведе за двері геть.
Не бив, а так виводив; він ніколи
не бив нас. Як лихий бував, тоді
кричав, ногами тупав, щось багато
по-свойому балакав, тільки ми
того не розуміли. Часом так,
хто зна чого, він сердився — чужий,
його не розбереш… Ну, все-ж був добрий,
не то що наш „тойон“. У нас казали,
що може він дурний, того і добрий.
Але-ж дурний хіба на книжці знає?
Він знав, куди і звідки річка йде,
і хто від чого хворий, хто умре,
хто видужає. Він багато знав,
дурний того не знає. Ми, питали,
чи він розумний і чи в нього дома
усі такі. То він сміявся тільки,
нічого не казав, не вмів сказати,
а може не хотів. Він потім знав
багато говорити і пісень
навчився наших, — дивиться на книжку,
таку, що сам зробив, і так співає,
як ми колись співали, геть до слова.
А пастки ставити і невід затягати

не вмів і не навчився, хоч і хтів.
Морозу він боявся. Рідко-рідко
виходив на мороз. Тоді як сполох
бувало видко, він тоді виходив,
хоч і мороз, любив на те дивитись.
У їхній стороні нема такого.
У їхній стороні й зимою сонце
і щось таке росте, що в нас нема,
і різне єсть таке, що ми не знаєм.
Він нам хотів про все те розказати,
але у нас те все ніяк не зветься —
казав „чужий“ — нема в нас слів таких.
Він нам по-свойому казав слова,
як зветься це і те, я знав тоді,
тепер забув — давно було, старий я,
тоді ще молодий, а борода велика…
Ще поки був здоровий, не така
була то борода, а як заслаб,
то виросла така, що аж по пояс,
так наче в казці… В нас таких немає.
Він довго був слабий, — казав, від того,
що сторона йому чужа. Хто знає?
Він їв, і пив, і спав, все як здоровий,
казав: „нічого не болить“. А схуд
і перше все лежав, дивився на стіну,
ні з ким не говорив і виганяв,
як хто приходив в хату. Потім раз
прийшов до нас у хату сам. Багато

казав нам і співав своїх пісень,
все про таке, що в нас його немає,
ми слухали, а потім всі поснули.
Прокинулись — він плаче. Ми питаєм:
„що хто тобі зробив?“ — „Ніхто нічого“.
Так і пішов і більше не приходив.
А ми ходили часто до „чужого“,
як він лежав. Він вже не був лихий,
не виганяв нікого, тільки часто
так якось плакав і сміявся разом
і все хотів одно якесь там слово
нам розказати так, щоб зрозуміли;
казав, що лекше буде, як розкаже.
А ми таки того не розібрали,
то щось таке, що в нас його нема.
Нераз казав, що як-би те одно
йому хто дав, то він-би був здоровий.
Питали ми, чи то яка рослина,
чи звір, чи птиця, страва, чи одежа.
Казав, що ні. Раз батько мій сказав:
„Як-би тут був твій батько або мати,
брат чи сестра, чи жінка, певне-б ти
тоді здоровий був, — це-ж певне їх
немає тут, і може й звуться так,
як в нас ніхто не зветься?“ Він подумав,
а потім головою покивав,
і каже: „ні, ще гірше-б я журився,
як-би й вони усі були в цій пущі,

як-би й вони без того пропадали,
без чого я тут гину…“ Батько мій
спитав його: „А в вашій стороні
того багато є?“ Він знов подумав, —
такі якісь у нього стали очі,
як в оленя, що на морозі плаче.
„Ні, каже, в нас його теж не багато,
ми більше мучимось, коли-б здобути,
ніж тішимося з нього, але — все-ж
нам часом хоч здається, що вже маєм
хоч трошечки, або от-от здобудем,
або хоч забуваєм, що нема.
Але ж ми живемо хоч трохи… ну, не знаю,
як це по-вашому… не так, як тут живуть“.
На це і я сказав: та вже-ж, у вас
і їжі і всього більше“ — „Ні, не те, —
сказав чужий, — я не про те кажу.
Ну, от коли хто хоче вийти з юрти,
а тут його не пустять, ще й прив'яжуть,
то як по-вашому, де він сидить?“
— Та вже-ж у юрті — всі ми загукали.
— „А як не в юрті, а де-небудь так,
аби це там було, де він не хоче,
то це як зветься?“ — тут ми не вгадали:
один казав „у лісі“, другий „в полі“,
усе не до ладу, а я мовчав,
бо що так говорити, як не знаєш?
Чужий усе загадував: Ну, добре,

а як то зветься, як хто має пташку
таку, що довго вже сиділа в нього
і випустить летіти; як сказати,
куди він випустив її?“ Знов кажуть:
хто „в поле“, хто „в тайгу“, а хто — „на сніг“.
Чужий розсердився та вже до мене:
„Ну, каже, як тебе тойон посадить
в холодну“… „За що він мене посадить?
Я заплатив усе!“ кажу чужому,
та й сам розсердився. Той засміявся.
— „Ну, каже, не тебе, а так кого —
то що тому найгірше у холодній:
чи те, що їсти й пити не дають,
чи те, що йти додому не пускають
і не дають робити, що він хоче?“
— „Та як кому, хто що найбільше любить“, —
Сказав мій батько. Тут чужий зрадів
(не знаю вже, чого!) і знов питає:
— „Ото-ж, коли хто любить, щоб пускали
ходити скрізь, робити все, що хоче,
то як сказати, що він любить? тільки
одним сказати словом? Ну, хто скаже?“
Тут хто сказав: „робити“, хто — „ходити“,
а хто — „не знаю“. Зморщився чужий:
„Ні, каже, все не те, немає слова!
Ну, я вам так, без слова розкажу.
Ви тільки добре слухайте“. — „Та добре“,
сказали ми, хоч нам уже обридло,

та жаль було чужого, бо слабий.
Він став казати: „Бачите, для мене
найкраще те, як можна скрізь ходити
і все робити, от цього й немає“.
Ми засміялись: видумав чужий!
Він скрізь ходив, куди і ми ходили,
хіба що сам не хтів, коли мороз,
а то ходив на влови, і на рибу,
і раз далеко їздив до „чужих“,
і до тойона, та й до нас приходив,
усюди був і все робив що хтів;
дивився в книжку, сам робив книжки,
і пив, і чай варив, і їв, що хтів,
що тільки мав, не одбирав ніхто.
„Хто-ж не дає ходити і робити? —
кажу йому, — не ми-ж“? — „Та ні, не ви“!
— „Хіба тойон? Так він коли приїде,
А ти собі тим часом скрізь ходи
і все роби, що хочеш, ми не скажем
тойонові“. — „Тойонів тих багато,
не тільки цей один“ сказав чужий.
— Так ті ще далі, ніж оцей, бо зроду
сюди не приїздять, ти їх не бійся,
не знатимуть, — вмовляєм ми чужого,
а він махнув рукою: що казать вам!
Не знаєте! Куди я тут піду?
І що я тут зроблю у вашій пущі?
а геть від вас поїхати не можу,

нема-ж мені тут… ех, немає слова“!
Та як замовк чужий, то так до ночі
просидів і до нас не озивався.
Не знаю й досі, що йому зробилось,
що він такий лихий в той вечір був!
І нащо там йому здалось те слово?
Нема, ну, то й нема! багато слів
було у нього в книжці, ну, й казав-би
собі, яке хотів, а ми не знаєм,
у нас нема книжок і мало слів.
Еге, не доказав я про чужого.
Так знаєте, умер він. Я до нього
усе ходив. Питав я раз його
чого він умирає, чи з морозу,
чи з кого слабість перейшла на нього
(він часом так про інших говорив
коли хто умирав), — „то-ж ти розумний,
сказав я, — знав про інших, — знай про себе“.
А він сказав: „я знаю, я від того
вмираю, що у вас ніяк не зветься,
хоч єсть його без міри в вашім краю,
а те, від чого міг-би я ожити,
не зветься теж ніяк, немає слова,
але й його самого в вас нема…
Як-би було хоч слово, може-б я
ще й жив-би з вами“… і чужий аж плакав,
як те казав, і я заплакав з ним,
бо жаль було чужого, добрий був.

А теє слово раз мені казав
чужий по-свойому, та я його забув,
чуже воно, та й що ним називати?
Не треба нам його. Чужим, бач, треба, —
казав чужий, що не один вмирає,
отак, як він, і ще умре багато…
Уже-б ми їм казали теє слово,
як хто з чужих людей отак заслабне,
так що-ж, коли його у нас нема.
І що воно й до чого теє слово?
То, певне, чари, то якесь закляття,
коли від того люде умирають…

 
Леся Українка. Одно слово - p.15.jpg

БІБЛІОТЕКА „МОЛОДОГО СЕЛА"

дає сільській молоді видавництва, що ведуть до відродження сільського життя, що ширять засади суспільно-освітньої та господарчої праці на Волині.

До цього часу вийшли й продаються слідуючі видання:

1. Я. ДЕЦ — „Рух молодого села на Волині“ (вид. польське).

2. Те саме (вид. українське).

3. А. ГЕРМАШЕВСЬКИЙ — „Як організувати Гуртки Сільської Молоді на Волині“? (вид. польське).

4. Те саме (вид. українське)

5. ЛЕСЯ УКРАЇНКА — „Одно слово“ поема (вид. українське).

 АДРЕСУВАТИ:

 Волинський Союз Сільської Молоді
 Луцьк вул. Міцкєвіча 1.

 або Редакція „Молодого Села“
 Рівне вул. Сєнкєвіча 23.

ВОЛИНСЬКИЙ СОЮЗ СІЛЬСЬКОЇ МОЛОДІ
В ЛУЦЬКУ ВУЛ. МІЦКЕВІЧА № 1.
постійно видає свій орган
„Молоде Село
Суспільно-Освітовий і Рільничий двотижневик.

 „Молоде Село” це сердечний приятель і провідник української та польської молоді, зорганіз. в Гуртки Сільської Молоді.

 „Молоде Село” містить українські та польські статті про культурно-освітову та суспільно-рільничу працю на селі.

 „Молоде Село” подає відомості про те, що діється на Волинськім селі та в цілій Державі; описує, як молодь і старші працюють масово над розвоєм культури та добробуту села.

 „Молоде Село” не ділить, а з'єднує українську та польську молодь в тім напрямку, щоб в згоді та в об'єднанні працювала вона для кращого завтра волинського села на користь цілої Держави.

 „Молоде Село” через те повинно бути в руках широких мас молоді, в кожнім Гміннім Уряді, в кожній сільській школі й в кожній громадській організації на селі.

Адр. редакції „Молоде Село” Рівне Сєнкєвіча 23
Передплата виносить: за цілий рік 6 зол., за півріччя 3 зол. Конто П. К. О. 80.935.
ОКАЗОВЕ ЧИСЛО ВИСИЛАЄМО БЕЗПЛАТНО.

ЗАМОВЛЯЙТЕ ТА ЧИТАЙТЕ „МОЛОДЕ СЕЛО”!!!

Редакція „Молоде Село”.


Ціна 20 грош.
Леся Українка. Одно слово - cover2.jpg
м.Рівне на Волині.
 


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Польщі.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Польщі і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Польщі
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 1984 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1913 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 100 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.