Оліверъ Твістъ/11
| ◀ Глава десята | Оліверъ Твістъ Глава одинацята |
Глава дванацята ▶ |
|
Крадѣжь сповнено въ окрузѣ, де бувъ дуже славный урядъ поліціи. Коли прийшли на поліцію, поки-що замкнули Олівера до якоись комнаты, подо̂бнои до пивницѣ, несказано бруднои, бо шѣсть пяниць просидѣло тамъ майже три днѣ. Але то нѣчого… Тажь що дня и що ночи замыкають мужчинъ и женщинъ за найменши̂, легкодушни̂ провины до такихъ гидкихъ норъ, що казнѣ для найбо̂льшихъ або вже й засудженыхъ злочинцѣвъ выглядають супротивъ нихъ якъ сальоны!
Старый панъ глядѣвъ на Олівера милосердно и печально.
— Выразъ лиця того хлопця якось дивно зворушує мене, — говоривъ о̂нъ самъ до себе. — О̂нъ мавъ бы бути виненъ?… гмъ! Менѣ здає ся, справдѣ, що я вже видѣвъ се лице або зовсѣмъ подо̂бне.
Почавъ думати. Пригадувавъ собѣ лиця давнѣйшихъ, теперѣшныхъ, забутыхъ або давно вже спочиваючихъ въ могилѣ приятелѣвъ, неприятелѣвъ та знакомыхъ, але не знайшовъ мѣжь ними такого лиця, котре подобало бы на Оліверове.
— Нѣ, то мабуть лишь привидъ, — вповѣвъ зо̂тхаючи и похитавъ головою.
Єго покликали до салѣ. Ту бувъ уже Оліверъ. Панъ Фанґъ, поліційный судья, читавъ пильно ґазету. Лице пана Фанґа було строге и дуже червоне. Єсли о̂нъ не мавъ звычаю пити бо̂льше, якъ лишь то̂лько, ко̂лько єму служило, то безъ сумнѣву мо̂гъ внести на своє лице жалобу и обиду чести, и певно судъ признавъ бы єму значне о̂дшкодованье.
Старый панъ поклонивъ ся низенько.— Отсе, пане, моє про̂звище и моя адреса, — сказавъ о̂нъ и подавъ пану Фанґови сво̂й білєтъ.
Панъ Фанґъ бувъ въ зло̂мъ гуморѣ и подививъ ся нахмурено.
— Хто вы такій?
Старый панъ, здивованый трохи, указавъ на сво̂й білєтъ.
Панъ Фанґъ зъ погордою о̂дсунувъ на бо̂къ ґазету разомъ зъ білєтомъ.
— Возьный! Що се за человѣкъ?
— Я, пане, называю ся Бравнльовъ — перебивъ скоро старый панъ зъ повагою якъ правдивый джентельменъ, що становило великій контрастъ до поведеня пана Фанґа. — Даруйте, що я запытаю ся о назвище судьѣ, котрый безъ нѣякои причины обиджає въ судѣ порядного чоловѣка.
— Возьный! — крикнувъ Фанґъ, — о що обжаловано сего чоловѣка?
— О̂нъ не обжалуваный, благородный пане, а самъ обвиняє хлопця.
Благородный знавъ се дуже добре, але то бувъ дуже выго̂дный а безпечный спосо̂бъ зробити кому пако̂сть.
— Ага, о̂нъ обвиняє хлопця, такъ! — мовивъ Фанґъ, мѣряючи зго̂рдно Бравнльова о̂дъ сто̂пъ до головы. — Возьмѣть о̂дъ него присягу!
— Закимъ зложу присягу, позволю собѣ напередъ сказати ко̂лька сло̂въ, — почавъ Бравнльовъ. — Єсли-бъ менѣ дѣйстно не лучилась така пригода, то я нѣколи не повѣривъ бы…
— Мовчѣть, пане! — перервавъ єму Фанґъ.
— Я хочу и буду говорити! — сказавъ ро̂вно-жь рѣшучо Бравнльовъ.— Заразъ менѣ мовчѣть, пане, а то, кажу васъ зъ-во̂дси вывести! А то якійсь безвстыдный чоловѣкъ! Якъ вы смѣєте грозити судьѣ?
Бравнльовъ почервонѣвъ зо̂ злости.
— Заприсягнѣть того чоловѣка! — крикнувъ Фанґъ до писаря. — Я нѣчого бо̂льше не хочу чути!
Бравнльовъ бувъ дуже обуреный, але постановивъ здержуватись, щобы не пошкодити хлопцеви, и зложивъ присягу.
— Ну, на що вы жалуєтесь? — запытавъ Фанґъ. — Що маєте сказати?
— Я стоявъ передъ книгарнею, — почавъ говорити Бравнльовъ, та Фанґъ перервавъ єму.
— Мовчѣть! Де поліціянъ? Заприсягнѣть єго! Ну, поліціяне, розкажи, якъ то було!
Зъ приналежною смирностью ставъ поліціянъ розказувати, якъ схопивъ хлопця, якъ перешукавъ єго кишенѣ и не знайшовъ нѣчого. Бо̂льше не знавъ.
— Є свѣдки? — запытавъ Фанґъ.
— Нема, благородный пане!
Фанґъ сидѣвъ якійсь часъ мовчки. О̂дтакъ звернувъ ся до Бравнльова и закричавъ зъ великою лютостію:
— Чи обвиняєте того хлопця, чи нѣ? Вы присягли! Коли не схочете правды казати, я укараю васъ за зневагу суду, я васъ до…
Що судья мавъ на мысли, того Бравнльовъ не дочувъ, бо якъ-разъ тогдѣ писарь дуже закашлявъ ся и пустивъ на по̂длогу книгу. Розумѣє ся, нѣбы-то нехотячи.
Вко̂нци змо̂гъ Бравнльовъ высказати те, що́ хотѣвъ, а пото̂мъ додавъ:
— Єсли-бъ вы, пане судьо, мали приймати за рѣчь доказану, що хлопець коли не злодѣй, то стоить въ звязи зъ злодѣями, бодай засудѣть єго якъ найлаго̂днѣйше. О̂нъ вже богато вытерпѣвъ, — ко̂нчивъ старый — и я бачу, що о̂нъ дуже слабый.
— О, безъ сумнѣву! — сказавъ насмѣшливо Фанґъ. — Ты, малый волоцюго, не грай ту менѣ комедіи, кажу тобѣ, бо тымъ не выкрутишь ся! Якъ зовешь ся?
Оліверъ хотѣвъ сказати, але языкъ о̂дмовивъ послуху. О̂нъ бувъ смертельно блѣдый и здавало ся єму, що все разомъ зъ нимъ крутить ся.
— Якъ зовешь ся, непоправный го̂льтяю? — крикнувъ Фанґъ у-друге. — Возьный, якъ зове ся той хлопчиско?
Возьный нахиливъ ся надъ Оліверомъ и повторивъ пытанье, але побачивъ, що той справдѣ не годенъ бувъ о̂дповѣсти. Знаючи, що мовчанье ще бо̂льше розлютить судью и побо̂льшить кару, сказавъ:
— О̂нъ каже, що зове ся Томъ Вайтъ, благородный пане!
— Де живе? — пытавъ дальше Фанґъ.
— Де може, — о̂дповѣвъ зновъ за Олівера милосердный возьный.
— Має родичѣвъ?
— Каже, що померли, якъ ще бувъ малый, — о̂дповѣвъ возьный.
То була звычайна о̂дповѣдь въ такихъ случаяхъ.
При остатныхъ словахъ Оліверъ по̂днѣсъ голову, поглянувъ довкола молячо очима и попросивъ слабымъ голосомъ о склянку воды.
— Дурень ты! — крикнувъ Фанґъ, — думаєшь, що мы не розумѣємось на такихъ штучкахъ?
— Я думаю, що о̂нъ справдѣ не здоровъ, благородный пане, — вмѣшавъ ся возьный.
— Я вже се знаю лѣпше — сказавъ Фанґъ.— Возьный, по̂ддержѣть єго, бо впаде! — скрикнувъ старый панъ.
— Забирайсь, возьный! — загорлавъ Фанґъ. — Най паде!
Оліверъ скориставъ зъ приязного дозволу и зо̂млѣвши поваливъ ся передъ своєю лавкою на доло̂вку.
Судья велѣвъ не рухати єго такъ довго, доки самъ не встане. Писарь запытавъ тихо судью, якъ о̂нъ гадає справу полагодити.
— Сумарично, — о̂дповѣвъ панъ Фанґъ. — Замкнути на три мѣсяцѣ, розумѣєсь при тяжко̂й роботѣ.
Вже брали ся два дверники о̂днести зо̂млѣлого хлопця до казнѣ, коли нагло вбѣгъ до салѣ задыханый старшій панъ, одягненый просто, аде порядно.
— Чекайте, чекайте! — крикнувъ о̂нъ, — Ради Бога, лишь хвильку потерпѣть!
Поліція має повну власть надъ волею, доброю славою и именемъ, а навѣть и надъ житьемъ поодинокого по̂дданого королѣвского. Особливо поступають судьѣ по̂сля своєи волѣ зъ бѣднѣйшою клясою и хотяй ту дѣють ся таки̂ рѣчи, котри заставили бы навѣть ангело̂въ плакати кровавыми сльозами, то публика о то̂мъ нѣчого не знає, хиба, якъ подадуть що часописи. Тому розсердивъ ся панъ Фанґъ не мало приходомъ непрошеного гостя, котрый ще такъ не по̂сля порядку ту явивъ ся.
— Що то такого? Хто се? За дверѣ зъ нимъ! — крикнувъ о̂нъ.
— Я хочу и мушу говорите, пане, вы не можете мене прогнати, я все видѣвъ. Я властитель книгарнѣ. Заприсягнѣть мене, я жадаю сего! Вы мусите мене выслухати, пане Фанґъ, вы не сьмѣєте менѣ о̂дмовити зложити свѣдоцтво.
О̂нъ говоривъ правду, а говоривъ такъ рѣшучо, що судья справдѣ не могъ єму одмовити. Тому казавъ єму Фанґъ зложити присягу. И спытавъ єго пото̂мъ, що має сказати.
— Я видѣвъ трехъ хлопцѣвъ, отсего и ще двохъ иншихъ. Они крутили ся коло того пана, що стоявъ передъ моєю книгарнею и переглядавъ книжку. Але обо̂кравъ єго иншій хловець. А сей бувъ тымъ такъ здивовавый, що зъ мѣсця не мо̂гъ рушити ся.
— А чому-жь вы не прийшли сюды скорше?
— Не було на кого здати книгарнѣ. Теперь надыбавъ заступника, то и прибѣгъ.
— Отже кажете, що овбинитель читавъ?
— Такъ. Читавъ отсю саму книжку, що держить теперь въ рукахъ.
— Добре. А заплачена она?
— Нѣ, — сказавъ смѣючи ся книгопродавець.
— Господи! я зовсѣмъ забувъ на те! — скрикнувъ простодушно забудьковатый старый панъ.
— Славно! И вы ще берете ся обвиняти того бѣдного, нещасливого хлопчину! — завважавъ Фанґъ, смѣшно силкуючись прибрати приязный видъ лиця. — Менѣ здає ся пане, що вы набули сю книжку въ дуже по̂дозрѣный и нечесный спосо̂бъ и можете уважати ся щасливымъ, що властитель не хоче васъ скаржити. Нехай то буде для васъ наукою, мо̂й приятелю, а то иншимъ разомъ по̂знаєте, що то законъ. Хлопець уво̂льненый! Забирайте ся зъ салѣ!
Середъ обяво̂въ обуреня, якого вже не мо̂гъ довше повздержати, выпроваджено старого пана за дверѣ. О̂нъ станувъ на подво̂рю и гнѣвъ єго минувъ. Оліверъ лежавъ на камѣню. Єму натерли выски водою. Блѣдый бувъ якъ мерлець и судорожно трясъ ся на цѣло̂мъ тѣлѣ.— Бѣдна дитина, бѣдна дитина! — сказавъ Бравнльовъ нахиляючи ся надъ нимъ. Люде добри̂, покличте менѣ сейчасъ яку по̂дводу…
Небавкомъ переѣздивъ тамтуды порожный во̂зъ. Олівера по̂дняли осторожно и посадили на во̂зъ. Старый панъ сѣвъ коло него.
— Чи можу и я усѣсти? — запытавъ книгопродавець.
— Сѣдайте, прошу, дорогій пане! — о̂дповѣвъ Бравнльовъ — я зновъ забувъ на васъ, простѣть. Отъ и нещаслива книжка. Ну, садовѣть ся скоренько, шкода часъ тратити.
Квигопродавець присѣвъ коло Бравнльова и они о̂дъѣхали.