Оліверъ Твістъ/13
| ◀ Глава дванацята | Оліверъ Твістъ Глава тринацята |
Глава чотирнацята ▶ |
|
Коли „майстеръ“ и Бетсъ звалили всьо небезпеченьство на Олівера, и осягнули свою цѣль, скрутили скоренько въ бо̂чну улицю и помчали домо̂въ. Скоро прийшли трохи до себе, почавъ Бетсъ голосно смѣяти ся, бо зъ незмѣрною втѣхою нагадавъ о̂нъ собѣ и приятелеви, якъ то смѣшно Оліверъ утѣкавъ а они бѣгли за нимъ та цькували єго, а сами̂ вже мали крадену хустину въ кишени. Але приятель перервавъ єму мову и спытавъ, що то имъ скаже Фажинъ.
— А що-жь має сказати? — спытавъ Чарль.
— Гмъ! — сказавъ Джекъ, засвиставъ и задумавъ ся.
Чарль ишовъ за нимъ задумчиво и небавомъ прийшли они до дому.
— Де подѣли-сте Олівера, гольтяпаки? — накинувъ ся на нихъ жидъ, скоро лише уво̂йшли.
Они мовчали. Тогды жидъ хопивъ майстра за гортанку и грозивъ, що задушить єго, якъ сейчасъ не скаже правды. Чарль ставъ зъ цѣлои силы верещати о помо̂чь, а єго приятель скочивъ, хопивъ за но̂жь и вже хотѣвъ нимъ пхнути жида въ бо̂къ, коли якъ-разъ о̂дчинили ся дверѣ и уво̂йшовъ четверый чоловѣкъ. За нимъ вбѣгъ гаркаючи покусаный песъ.
— До сто чорто̂въ, що ту дѣє ся! Жиде паскудный, що се значить ся? — закричавъ о̂нъ грубымъ и гро̂мкимъ голосомъ.
Бувъ то кремѣзный, може сорокпятьлѣтный хлопъ, зъ лицемъ широкимъ и поглядомъ лютымъ та мрачнымъ. Борода єго була давно небрыта, а одно око по̂дбите десь недавно. Якъ лишь було подивити ся на него, то легко було можна представити собѣ єго ще зъ кайданами на рукахъ и ногахъ.
О̂нъ розсѣвъ ся выго̂дно.
— Що ту дѣє ся? — говоривъ о̂нъ дальше. — Чому ты збыткуєшь ся надъ хлопцями, ты ненасытный скупарю-злодюго? Я лише дивую ся, що они тобѣ горла не прорѣжуть, бо я давно зарѣзавъ-бы тебе, якъ-бы я такъ бувъ въ ихъ шко̂рѣ та ще й твоимъ ученикомъ. Правда, не до̂ставъ бы я нѣчого за твою шко̂ру та кости, бо ты до нѣчого, хиба щобы показувати тебе якъ потвора въ спиритусѣ, але такихъ великихъ бутлѣвъ нема.
— Тихше, тихше, пане Сайксъ — перервавъ жидъ дрожачи. — Не кричѣть такъ голосно!
— Я тебе навчу! тобѣ завсѣгды мухи въ носѣ та не сиди лише тихо! Ты знаєшь моє про̂звище, я єго не зганьблю, якъ прийде на то часъ.
— Ну, вже добре, добре, Біль Сайксъ — сказавъ жидъ поко̂рно по̂дходячи — вы чогось зло̂сни̂.
А Біль єго вдруге обсыпавъ такими докорами та послѣдными словами и згадавъ при то̂мъ таки̂ по̂дозрѣни̂ справы, що жидъ зо̂ страхомъ глянувъ на него и на обохъ хлопцѣвъ скоса, якъ-бы пытавъ, чи о̂нъ не збожеволѣвъ случайно. Біль махнувъ такъ рукою, якъ бы вязавъ петлю за лѣвымъ ухомъ, пото̂мъ наклонивъ голову на праве плече, а сей знакъ розумѣвъ мабуть жидъ дуже добре. О̂дтакъ зажадавъ Біль горѣвки та пригадавъ, щобы лишь не по̂дсыпали въ ню отруты. О̂нъ сказавъ се на шутку, но єсли-бы мо̂гъ бувъ видѣти страшный поглядъ жида, якъ той ишовъ по горѣвку до шафы, то безперечно подумавъ бы, що осторога не була злишною.
Выхиливши ко̂лька чарокъ горѣвки, рѣшивъ ся о̂нъ выслухати оповѣданя паничѣвъ о то̂мъ, якъ взяли Олівера на поліцію. Оповѣданье було подро̂бне, але зъ такими додатками и прикрасами, яки̂ майстеръ уважавъ за конче потрѣбни̂.
— Я лякаюсь, щобы о̂нъ зъ де-чимъ не выхопивъ ся, а то мали-бысмо черезъ него клопо̂тъ, — завважавъ жидъ.
— То дуже можливе — сказавъ Біль зо̂ злобнымъ жалемъ. — Ты, Фажине, пропавъ!
Жидъ удавъ, що не чує, впяливъ очи въ Сайкеса и говоривъ дальше:
— Я думаю, що єсли менѣ що зроблять, то вамъ ще бо̂льше дадуть ся въ знаки. А тогды, любчику, зъ тобою буде го̂рше, якъ зо̂ мною.
Сайксъ ажь по̂дскочивъ, глянувъ люто на жида, але той здвигавъ раменами и дививъ ся на передъ себе. По довго̂мъ мовчаню сказавъ Сайксъ лаго̂днымъ голосомъ:
— Треба конче до̂знати ся, що дѣялось въ поліціи.
Фажинъ кивнувъ головою, якъ-бы годивъ ся зъ тою гадкою.
— Єсли о̂нъ нѣчого не выспѣвавъ и єго замкнули, то намъ нѣчого бояти ся. Лише потреба допильнувати, коли єго пустять, щобы знову зловити єго.
Жидъ опять кивнувъ головою. Рада була дуже добра, то̂лько выконанье єи було не легке, бо кождый зъ чотирохъ джентельмено̂въ не мавъ найменшои охоты ити на поліцію. Они заклопотано споглядали на себе, коли уво̂йшли ти̂ двѣ молоди̂ дамы, котрыхъ Оліверъ по̂знавъ передъ ко̂лькома днями. Розказали имъ цѣлу пригоду и жидъ высказавъ надѣю, що Бетсі возьме на себе сю задачу. Молода дама була занадто добре выхована и занадто чутлива, щобы могла членови товариства легко або навѣть остро о̂дмовити та не выконати єго просьбы. Она не сказала рѣшучо „нѣ“, але сказала имъ, що радше дала бы ся повѣсити, якъ-бы мала се зробити.
Жидъ звернувъ ся до єи товаришки, майже пышно убранои и спытавъ:
— Ну, добра Нансі, що-жь ты на се?
— И не думайте, щобы я ишла. Я стережу ся.
— Що се значить? — сказавъ Сайксъ гро̂зно.
— А се, що вже я сказала, Біль, — о̂дповѣла дама зовсѣмъ споко̂йно.
— Але-жь тобѣ найбезпечнѣйше ити, тебе тамъ нѣхто не знає.
— Бо я й не бажала-бъ, щобы мене тамъ хто знавъ, и зовсѣмъ було-бы се непотрѣбне.
— Она по̂йде, Фажинъ — сказавъ Сайксъ.
— Нѣ, не по̂де — сердила ся Нансі.
— Але по̂йде — стоявъ при своѣмъ Сайксъ.
И о̂нъ говоривъ правду. Просьбами, погрозами та обѣцянками наклонили єи до того и не потребувала она такъ, якъ товаришка, бояти ся, що стрѣне тамъ кого зо̂ своихъ численныхъ знакомыхъ, бо она що йно недавно прийшла зъ околицѣ Фієльдлянъ до далекого, дуже чистенького передмѣстя Раткліфъ. Жидъ одягнувъ єи одежію, яку выбравъ зо̂ свого незмѣрного складу, такъ якъ було потрѣбно, въ одну руку давъ кошикъ, а въ другу ключь о̂дъ хаты.
— Ахъ, мо̂й братику, мо̂й бѣдный, любый, малый братику! — почала Нансі нарѣкати, заливаючи ся сльозами и заломлюючи руки. — Ахъ, що стало ся зъ моимъ братомъ, де я єго найду? Змилуйте ся надо̂ мною, мои панове, скажѣть менѣ, що зъ нимъ стало ся?Слухачѣ одушевились. Она засмѣяла ся, моргнула значучо очима и по̂йшла.
— Нансі то розумна дѣвчина, — сказавъ жидъ поважно та кивнувъ головою въ сторону молодыхъ своихъ приятелѣвъ, якъ бы радивъ имъ брати зъ неи примѣръ.
— То окраса жѣночого роду — сказавъ Сайксъ, наливаючи чарку та стукнувши нею по столѣ. — Пью за єи здоровлье, щобы всѣ стали такими якъ она!
Мѣжь-тымъ ишла славна Нансі до поліціи. Трохи зо̂ страхомъ, впрочо̂мъ зовсѣмъ оправданымъ, бо она ишла сама безъ опѣки по улицяхъ, достала ся она тамъ щасливо и безъ перешкоды. Даремно чѣпала сего и того, ажь вко̂нци приступила зъ плачемъ и нарѣканями до сторожа тюрмы. О̂дъ него довѣдала ся, що судья пересвѣдчивъ ся о невинности Олівера и що єго взявъ зъ собою окраденый панъ, котрый мешкає въ околици Пентонвіль, бо тамъ казавъ во̂зникови ѣхати. Зъ тыми вѣстями побѣгла она до дому жида.
Коли все розказала, закликавъ Біль Сайксъ скоро собаку, надѣвъ капелюхъ и выйшовъ зъ хаты, навѣть не попращавши товариства.
— Мы мусимо єго о̂днайти, мусимо знати, де о̂нъ, — сказавъ жидъ дуже зворушеный. — Ты Чарль, иди на звѣды и принеси конче якусь вѣстку, може де-що почуєшь о нѣмъ, або побачишь. Люба Нансі, мы мусимо єго мати! Я зовсѣмъ спускаю ся на тебе и на „майстра“. Отъ, на́ вамъ грошѣ! Нинѣ вечеромъ о̂дходжу зъ-во̂дси; чей знаєте, де мене шукати. А теперь забирайтесь, вы ту не можете зо̂стати анѣ на хвильку.
О̂нъ выпхавъ усѣхъ за дверѣ, замкнувъ хату на ключь та поховавъ свои дорогоцѣнности въ кишенѣ.
— О̂нъ не зрадивъ нѣчого на поліціи, — шептавъ жидъ, — але о̂нъ розкаже все людямъ, у котрыхъ пробуває. Мы до̂станемо єго та заткаємо єму ротъ…