Оліверъ Твістъ/14
| ◀ Глава тринацята | Оліверъ Твістъ Глава чотирнацята |
Глава пятнацята ▶ |
|
Оліверъ скоро прийшовъ до себе. Панъ Бравнльовъ и панѣ Бедвінъ не споминали въ розмовѣ вже нѣчого, що́ нагадувало-бъ єму образъ, або зъ-во̂дки о̂нъ ту взявъ ся, а старали ся приємно забавити єго, не дразнити. Але коли на другій день принесли єго зновъ у комнату господинѣ, заразъ звернувъ о̂нъ очи въ гору на стѣну въ надѣи, що побачить тамъ портретъ краснои дамы. Дивить ся зачудованый: портрету вже нема. Панѣ Бедвінъ заразъ завважила се.
— Нема, — свазала, — нема вже образу, люба дитино.
— Та бачу, панѣ, — о̂дповѣвъ Оліверъ зо̂тхаючи.— Чому єго забрали?
— Бо панъ Бравнльовъ говоривъ, що образъ тебе непокоить и може спинити твоє подужанье.
— О нѣ! О̂нъ зовсѣмъ не непокоивъ мене, панѣ. Я дуже любивъ дивити ся на него.
— Ну, ну, дитинко, — свазала добра панѣ, — подужай лишень скорше, а портретъ повѣсять зновъ, ручу тобѣ. А теперь говорѣмъ про що инше.
Въ часѣ недуги она выявляла для него таку безграничну любовь, що о̂нъ постановивъ не думати поки-що о портретѣ. Длятого уважно слухавъ єи оповѣданя про єи добрыхъ дѣтей и про поко̂йного, доброго мужа. О̂дтакъ пили чай. По чаю вчила єго панѣ Бедвінъ гры въ карты, званой „кріббеджь“, котру о̂нъ скоро понявъ, и гравъ радо, поки не прийшовъ часъ спати.
Щасливи̂ днѣ настали теперь для Олівера. Все коло него було такъ тихе, чисте и порядне, всѣ були такъ добри̂ и ласвави̂ для него, що єму здавалось, мовь-бы бувъ у небѣ. Якъ лишь мо̂гъ уже одягтись, постаравъ ся панъ Бравнльовъ для него о зовсѣмъ нову одѣжь. А коли єму сказали, що може зробити зо̂ старою одежію, що́ захоче, о̂нъ подарувавъ єя служници, котра такожь була для него дуже добра, та й сказавъ ѣй, щобы собѣ єи продала. Она заразъ скористала зъ того призволу и Оліверъ видѣвъ черезъ о̂кно, якъ жидъ забравъ усю єго давну одѣжь, звинувъ, вложивъ до мѣшка и о̂до̂йшовъ. Оліверъ чимало тѣшивъ ся тымъ, що не буде потребувати вдягати зновъ своє лахматье.
Може въ тыждень пото̂мъ покликавъ разъ по полудни панъ Бравнльовъ Олівера до своєи комнаты. Панѣ Бедвінъ поправила скоренько на нѣмъ одѣжь, пригладила волосье та завела єго по̂дъ сами̂ дверѣ пана Бравнльова. Цѣла комната була скро̂зь заповнева книжками, а одиноке о̂кно выходило на невеликій огородець зъ цвѣтами. Панъ Бравнльовъ о̂дложивъ книжку, яку мавъ въ рукахъ, и казавъ Оліверови по̂до̂йти близше и сѣсти. Оліверъ сѣвъ и думавъ собѣ, де найде ся то̂лько людей, щобы прочитали таку силу книжокъ, а ихъ написано мабуть на те, щобы свѣтъ ставъ розумнѣйшимъ. Се пытанье усе клопоче и розумнѣйшихъ людей, нѣжь Оліверъ Твістъ.
— Богато книжокъ, хлопче, правда? — запытавъ панъ Бравнльовъ.
— Дуже богато, — о̂дповѣвъ Оліверъ. — Я нѣколи ще не видѣвъ такои силы книжокъ.
— Ты ихъ навѣть попрочитуєшь, коли будешь добре вестись, и они тобѣ бо̂льше сподобають ся, нѣжь теперь ихъ окладинки; хочь неразъ бувають и таки̂ книжки, въ котрыхъ окладинка ще найлѣпша… А ты хотѣвъ бы стати розумнымъ чоловѣкомъ и писати книжки?
— Я волѣвъ бы ихъ читати — о̂дповѣвъ Оліверъ.
— Що? То ты не хочешь бути писателемъ?
Оліверъ надумавъ ся трохи и сказавъ вко̂нци, що, на єго думку, далеко лѣпше бути книгаремъ. Старый панъ засмѣявъ ся сердечно и сказавъ, що Оліверъ о̂дповѣвъ дуже дотепно. Оліверъ тѣшивъ ся зъ того, хочь по правдѣ зовсѣмъ не знавъ, що́ о̂нъ сказавъ такого дотепного.
— Не бо̂й ся, — вповѣвъ старый панъ, — я не зроблю зъ тебе писателя, поки ще є на свѣтѣ яке друге честне ремѣсло, котрого ты можешь вывчитись.
— Дякую вамъ, пане, — о̂дповѣвъ Оліверъ такъ поважно, що старый зновъ засмѣявъ ся, сказавъ ко̂лька сло̂въ о особливо̂мъ инстинктѣ, але Оліверъ не дуже зважавъ на нихъ, бо ихъ не розумѣвъ. О̂дтакъ зачавъ Бравнльовъ говорити ще приязнѣйшимъ, але заразомъ и поважнѣйшимъ, якъ дотеперь, голосомъ:
— Слухай теперь уважно, що́ я тобѣ скажу. Я буду говорити зъ тобою щиро, бо знаю, що ты зрозумѣєшь мене такъ добре, якъ неодинъ старшій чоловѣкъ.
Оліверъ налякавъ ся.
— Ой! — скрикнувъ о̂нъ, — не выганяйте мене, пане, о̂дъ себе, щобы я знову не потребувавъ тыняти ся по улицяхъ. Позвольте менѣ ту лишити ся, я буду вамъ слугою. Не о̂дсылайте мене назадъ въ той страшный до̂мъ, зъ-во̂дки я прийшовъ. Змилуйтесь надо̂ мною бѣднымъ, опущенымъ хлопцемъ, мо̂й добродѣю!
— Люба дитино, — вповѣвъ старый зворушеный, — не лакай ся! Я не пущу тебе о̂дъ себе, хиба самъ дашь до того причину.
— Нѣ, нѣкола, пане!
— И я сподѣваю ся, що ты не зробишь того, вѣрю тобѣ. Неразъ обманювали мене люде, котрымь я чинивъ добро, але я готовъ вѣрити тобѣ и жаль менѣ тебе бо̂льше, якъ иншихъ, хочь и не знаю самъ, чому. Люде, котрыхь я найбо̂льше любивъ, лежать о̂дъ давна въ могилѣ. Щастье и радо̂сть свого житя похоронивъ я разомъ зъ ними, але лишилось въ менѣ ще добре серце. И тяжка журба не погасила ще теплоты серця, а збо̂льшила єи. Бо такъ и повинни̂ наши̂ терпѣня чинити насъ все чистѣйшими и благороднѣйшими.
О̂нъ говоривъ се тихимъ голосомъ и якъ-бы до себе самого. Оліверъ сидѣвъ тихенько и притаивъ духъ.
— Я сказавъ се тому, що ты ще молодый, а коли ты вже знаєшь, ко̂лько я перенѣсъ горя и журбы, то чей будешь ще бо̂льше старати ся не засмутити мене нѣколи, — сказавъ старець веселѣйше. — Кажешь, що ты сирота и самъ собѣ полишеный на свѣтѣ. Все, о чо̂мъ я мо̂гъ до̂знати ся, свѣдчить, що ты говоришь правду. Отже розкажи менѣ: хто були твои батько-мати? де ты выховавъ ся и якъ доставъ ся въ се товариство, въ котро̂мъ я тебе найшовъ? Говори правду, а якъ побачу, що ты нѣчо злого не зробивъ, то поки мого житя, маєшь въ менѣ приятеля.
Оліверъ заплакавъ и не мо̂гъ черезъ ко̂лька хвиль вымовити слова; коли-жь, успокоившись трохи, забиравъ ся оповѣдати, уво̂йшовъ до хаты слуга и сказавъ, що панъ Ґрімвіґъ загостивъ на чай.
— То мо̂й приятель, панъ Ґрімвіґъ — сказавъ Бравнльовъ до Олівера. — Трохи шерсткій, але дуже честна душа.
Оліверъ запытавъ ся, чи має о̂до̂йти, але Бравнльовъ казавъ єму лишити ся. Въ той хвили во̂йшовъ до комнаты, по̂дпираючись здоровою палицею и храмаючи трохи на ногу, грубый старый панъ Ґрімвіґъ. Оліверъ не видѣвъ ще нѣколи такого прикрого лиця. Якъ лише го̂сть во̂йшовъ, заразъ показавъ приятелеви лупину зъ цитрины и давай гримати, що єму всюды по дорозѣ кидають таки̂ лупины по̂дъ ноги.
— Голову свою зъѣмъ, єсли ти̂ цитринови̂ лупки не стануть менѣ причиною смерти!
О̂нъ такъ звычайно заклинавъ ся, але хочь-бы хто колись и вынайшовъ спосо̂бъ, якъ зъѣдати власну голову, то навѣть такому чоловѣкови, якъ панъ Ґрімвіґь, було-бъ усе таки за тяжко упорати ся наразъ зъ такимъ обѣдомъ.
Панъ Ґрімвіґъ побачивъ Олівера, о̂дступивъ ко̂лька кроко̂въ у-задъ и здивованый запытавъ Бравнльова: що́ се за хлопець.
— То Оліверъ Твістъ, о котро̂мъ я вамъ говоривъ, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ.
Оліверъ поклонивъ ся.
— Але се не той хлопець, що мавъ пропасницю? — вповѣвъ Ґрімвіґъ, о̂дступаючи ще дальше.
— Той самъ! — о̂дповѣвъ Бравнльовъ, осмѣхаючись.
Ґрімвіґъ зъ палицею въ руцѣ сѣвъ и почавъ льорнетою пильно приглядатись Оліверови. Той ажь по уха зарумянивъ ся.
— Ну, якъ ся маєшь?
— Дякую, пане, теперь менѣ далеко лѣпше, — о̂дповѣвъ Оліверъ.
Бравнльовъ, бачилось, побоювавъ ся, щобы єго приятель-дивакъ не сказавъ Оліверови що неприятного, для того по̂славъ хлопчину до панѣ Бедвінъ звѣстити ѣй, що ждуть на чай. Оліверъ выйшовъ дуже радо.
— Чемный хлопець, правда? — спытавъ Бравнльовъ.
— Не знаю ще — о̂дповѣвъ Ґрімвіґъ якъ-бы гнѣвно.
— Не знаєте?
— Не знаю. Не бачу нѣякои ро̂зницѣ межи хлопцями. Знаю лише два роды хлопцѣвъ: вымоклыхъ и пузатыхъ.
— А до котрыхъ же кладешь Олівера?
— До вымоклыхъ. Знаю одного пузатого, — поганый хлопчище. Голосъ у него, якъ у наймита корабельного, а жере, якъ вовкъ.
— Ну, Оліверъ чей-же що иншого, то й не потребуєшь гнѣватись на него.
— Правда, що иншого, але сей може ще го̂ршій…
Бравнльовъ подразненый почавъ кашляти, а се, бачилось, дуже тѣшило єго приятеля.
— Такъ, такъ, може ще й го̂ршій, — говоривъ дальше Ґрімвіґъ. — Зъ-во̂дки о̂нъ? хто о̂нъ и що? О̂нъ мавъ пропасницю, а добри̂ люде не до̂стають пропасницѣ, лише зли̂. Я знавъ одного чоловѣка, котрого въ Ямайцѣ повѣсили за те, що убивъ свого пана. О̂нъ мавъ шѣсть разо̂въ пропасницю и тому не хотѣли вже єго уласкавити.
Ґрімвіґъ въ глубинѣ сердя признававъ, що Оліверъ дуже милый хлопчина, але о̂нъ дуже любивъ перечитись, а лупина зъ цитрины розгнѣвала єго немало и о̂нъ постановивъ не дати собѣ нѣкому накинути гадки о хлопци. Зъ такихъ важныхъ причинъ задумавъ о̂нъ зъ-разу суперечити приятелеви. Коли Бравнльовъ признавъ ся опо̂сля, що про хлопця не мо̂гъ ще добре вывѣдатись, Ґрімвіґъ засмѣявъ ся досыть злобно и спытавъ: чи господиня добре наглядає за срѣбною посудою и чи замыкає єи, бо о̂нъ бы зовсѣмъ не дивувавъ ся, якъ бы такъ колись хибло ко̂лька ложокъ, або що инше…
Бравнльовъ бувъ трохи горячій чоловѣкъ, але всего того слухавъ споко̂йно, бо знавъ мухи свого приятеля. Чай и тѣста вдоволили старого дивака и все по̂йшло вже лѣпше, якъ можна було сподѣвати ся. Олівера покликали звову и о̂нъ чувъ ся вже свобо̂днѣйшимъ въ товариствѣ непривѣтного пана. По чаю запытавъ Ґрімвіґъ свого приятеля: коли о̂нъ вывѣдає ся докладно всю правду о житю и доли хлопця.
— Завтра рано, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ. — Я хотѣвъ бы поговорити зъ нимъ въ чотири очи. Зайди до мене, Олівере, завтра передъ полуднемъ о десято̂й годинѣ.
— Добре, пане, — сказавъ Оліверъ затинаючись, бо о̂нъ трохи змѣшавъ ся, коли панъ Ґрімвіґъ при своѣмъ запытаню подививъ ся остро на него.
— Я вамъ щось скажу, — шепнувъ Ґрімвіґъ Бравнльови до уха. — О̂нъ не прийде до васъ завтра рано. Я добре дививъ ся на него. О̂нъ васъ друже обманює.
— Я присягну, що прийде, — обставъ зъ жаромъ панъ Бравнльовъ.
— А я готовъ зъѣсти свою голову, що не прийде.
— Я житьемъ ручу, що о̂нъ говорить правду.
— А я головою, що бреше.
— Побачимо, — сказавъ Бравнльовъ, здержуючи гнѣвъ.
— А вже-жь, побачимо, — повторивъ Ґрімвіґъ, вызываючо усмѣхаючись.
Якъ на те уво̂йшла саме тогдѣ панѣ Бедвінъ зъ ко̂лькома книжками, котри̂ Бравнльовъ выбравъ собѣ сегодня у вѣдомого книгаря. Она положила книжки на сто̂лъ и хотѣла выйти.
— Задержѣть но ще хлопця зъ книгарнѣ, — сказавъ Бравнльовъ. — Я хочу передати черезъ него деяки̂ книжки и грошѣ для книгаря за книжки куплени̂.
Але хлопця вже не було.
— Менѣ дуже прикро, — говоривъ дальше Бравнльовъ. — Тажь книгарь потребує грошей и я хотѣвъ-бы конче нинѣ о̂ддати книжки.
— О̂дошлѣть Оліверомъ, — сказавъ Ґрімвіґъ зъ иронічнымъ осмѣхомъ. — О̂нъ о̂днесе ихъ, де треба.
— О̂днесу! Позвольте менѣ ихъ о̂днести, — попросивъ Оліверъ скоренько. — Цѣлу дорогу побѣгну.
Бравнльовъ хотѣвъ уже сказати, що нѣякимъ робомъ не пустить Олівера нѣкуды, та злобный кашель приятеля наказавъ єму змѣнити свою постанову, щобы пересвѣдчити Ґрімвіґа, якъ безосновно по̂дозрѣває о̂нъ хлопця. Длятого казавъ о̂нъ Оліверови взяти книжки и до того давъ єму пять фунто̂въ штерлінґо̂въ на заплату книжокъ купленыхъ.
— Зъ того выдасть тобѣ книгарь десять шілінґо̂въ, — сказавъ Бравнльовъ.
Оліверъ о̂дповѣвъ, що певно верне за десять мінутъ, поклонивъ ся чемно и побѣгъ. Панѣ Бедвінъ провела єго до брамы, показала єму докладно найблизшу дорогу и ко̂лька разо̂въ упоминала не бѣгти, щобы не перестудивъ ся… Она дуже нерадо пускала єго о̂дъ себе, хотѣла сваритись зъ паномъ Бравнльовомъ, и проводила Олівера очима ажь до скруту улицѣ. Тутъ о̂нъ обернувъ ся и поздоровивъ стару, кивнувши головою.
— Найдальше за десять мінутъ поверне назадъ, — сказавъ Бравнльовъ и поклавъ на столѣ сво̂й годинникъ. — Тогды стане вже змеркати.
— Чи вы й справдѣ думаєте, що о̂нъ верне?
— А вы нѣ? — запытавъ Бравнльовъ осмѣхаючись.
У пана Ґрімвіґа розбудилась знову велика страсть до суперечки а осмѣхъ Бравнльова ще єи по̂дбивъ.
— Нѣ, о̂нъ не верне! — сказавъ рѣшучо. — Въ новѣсѣнько̂й одежи, зъ пачкою дорогихъ книжокъ по̂дъ пахою и зъ пять фунтами въ кишени по̂йде о̂нъ просто до своихъ товаришѣвъ и ще васъ высмѣє. Я готовъ зъѣсти свою голову, коли вы єго ту коли небудь побачите.
При тыхъ словахъ присунувъ о̂нъ крѣсло близше до стола и оба сидѣли тихо та ждали. Щобы показати, яку вагу приписуємо мы нашому власному осудови и якъ мы певни̂ о свои и пересадни̂ думки, то скажемо, що хочь Ґрімвіґъ бувъ чоловѣкомъ доброго серця, и хочь єму певно було бы дуже прикро видѣти, що єго дорогого приятеля обманули, — то однакъ теперь бажавъ о̂нъ зъ цѣлого серця и мавъ надѣю, що Оліверъ не верне. Отъ зъ якихъ то суперечностей складає ся чоловѣкъ!
Змеркло ся вже такъ, що не можна було побачити на годиннику, котра година, але оба старцѣ сидѣли непорушно и дивили ся мовчки на годинникъ.