Оліверъ Твістъ/15
| ◀ Глава чотирнацята | Оліверъ Твістъ Глава пятнацята |
Глава шѣснацята ▶ |
|
Въ своѣмъ прозаично̂мъ епосѣ мавъ бы я тутъ знамениту нагоду забавити читателя ро̂зными мудрыми помѣченями о очевидно̂й немудрости тыхъ людей, котри̂ своимъ ближнимъ добро чинять и не надѣють ся нагороды на земли, або радше мо̂гъ бы я показати; якъ то розумъ конче наказує, особливо въ безнадѣйно̂мъ случаю, выявити трохи любови и прихильности до людей, але пото̂мъ разъ на все позбутись такихъ слабыхъ сторо̂нъ. Хосенъ зъ того очевидный. Єсли той, котрому вы подали руку, веде ся добре, а ваша помо̂чь иде єму на добро, то о̂нъ буде васъ, на чо̂мъ свѣтъ, выхвалювати и вы станете дуже поважаными людьми и будете славни̂ зъ того, що безъ шуму робите богато доброго, зъ чого хиба двацяту частину всѣ знають. Але єсли о̂нъ покаже ся невдячнымъ и него̂днымъ, то вамъ зъ тымъ ще выго̂днѣйше, бо люде скажуть, що вы були дуже безкористовными, милосердными и услужливыми, а лишь черезъ до̂знану невдячно̂сть и зраду стали вы ворожо о̂дноситись до людей, и вамъ нѣхто вже не возьме за зле постановы: жадному бо̂льше чоловѣкови не помагати, щобы зновъ не розчаруватись и не згрызти ся. Я знаю богато людей, котри̂ поступили собѣ по̂сля такого мудрого правила, и можу васъ запевнити, що ихъ загально и — розумѣє ся — совсѣмъ заслужено всюды поважають.
Але Бравнльовъ не належавъ до такихъ; о̂нъ стоявъ уперто при то̂мъ: робити добро для самого добра, для успокоєня серця и для радости, яку зъ того має ся. Обманеный ко̂лька разо̂въ, не стративъ о̂нъ свого довѣря, ласкавости и прихильности до людей, а невдячно̂сть поодинокихъ не довела єго до думки, щобы за се мстити ся на цѣло̂й терплячо̂й людскости. Тому не буду я вже рушати тыхъ многихъ мудрыхъ помѣчень, а якъ-бы ще сеи причины за мало було, то можу додати, що я впрочо̂мъ таки й зовсѣмъ не мавъ намѣру рѣчь такъ вести.
Въ темно̂й комнатѣ поганои гостинницѣ, що находить ся на само̂мъ ко̂нци найбруднѣйшои улицѣ Літль Сафронъ Гіль, сидѣвъ при чарцѣ горѣвки и склянцѣ пива якійсь чоловѣкъ. Хочь комнату залягавъ сумеркъ, однакъ кождый, хочь трохи досвѣдный аґентъ поліційный по̂знавъ бы въ то̂мъ чоловѣцѣ Біля Сайкса. У єго но̂гъ лежала бѣла, червоноока собака. Не знати, чи Біль не мавъ що лѣпшого робити, чи може хотѣвъ выявити чимъ-небудь сво̂й злый гуморъ, досыть, що крѣпко копнувъ ногою пса. А псови такъ дуже не подобавсь такій очевидно сваво̂льный поступокъ, що хопивъ свого пана за ногу. Біль въ злости хвативъ гачокъ о̂дъ печи, пото̂мъ сво̂й но̂жь, але якъ-разъ хтось о̂дчинивъ дверѣ и песъ драпнувъ на дво̂ръ. Звѣстна рѣчь: самъ зъ собою не станешь сварити ся, длятого Біль давай сварити ся зъ тымъ, що прийшовъ.
— Проклятый жиде, чого лѣзешь помѣжь мене и мого пса? — закричавъ.
— Та-жь я не знавъ, мо̂й дорогій, я не знавъ, що вы на пса напосѣлись, — о̂дповѣвъ Фажинъ поко̂рно.
— Го̂льтаю, чи ты крику не чувъ?
— Ѣй Богу, Біль, я не чувъ нѣчого.
— О, ты справдѣ не чуєшь, ты нѣчого не чуєшь, — говоривъ Сайксъ зъ насмѣшкою. — Такъ само, якъ и не чути тебе, коли приходишь и о̂дходишь. Я хотѣвъ бы лише, щобы ты бувъ теперь псомъ.
— Чому-жь се? — запытавъ Фажинъ зъ вымушенымъ осмѣхомъ.
— Тому́, що урядъ боронить житя такихъ харцизякъ якъ ты, що не мають а половины тои о̂дваги, що́ має найпослѣднѣйша собака, а той самъ урядъ позваляє кождому вбити свого пса, коли єму лишь подобає ся… Отъ чому! — о̂дповѣвъ Сайксъ, сховавъ но̂жь и глянувъ на жида дуже значущо.
Затираючи руки, присѣвъ жидъ за столомъ и силувавъ ся смѣятись изъ жарто̂въ приятеля, але очевидячки не було єму до смаку.
— Лишь не скали зубо̂въ, — сказавъ Сайксъ и глянувъ зго̂рдно на жида. — Дамъ я тобѣ смѣяти ся! Стережись, небоже, мене и догоджуй менѣ, бо кажу тобѣ: мене повѣсять, але й ты повиснешь!
— Ну добре, добре, любчику, — перебивъ жидъ, — вже знаю все. Користи и небезпечности у насъ спо̂льни̂.
— Гмъ, — моркотѣвъ Сайксъ, немовь роздумуючи, що таки бо̂льшу часть користей загарбує жидъ. — Ну, що-жь ты хочешь менѣ сказати?
— Все по̂йшло гладко и щасливо. Отсе ваша пайка. Она, правда, бо̂льша, нѣжь бы вамъ, мо̂й дорогій, належала ся, але я знаю, що вы для мене ще неразъ будете такъ ласкави̂ и — —
— Досыть вже балаканя, — перервавъ нетерпеливо Сайксъ. — Давай сюды, що маєшь!
— Заразъ, заразъ, лишь такъ не спѣшѣть ся!
Жидъ выймивъ зъ-за пазухи стару бавовняну хустину, розвязавъ вузликъ и подавъ Сайксови пачечку, котру той отворивъ и поквапно зачавъ рахувати золото.
— То вже все? — запытавъ Сайксъ.
— Все.
— А не отвиравъ ты пачечки по дорозѣ та не лыкнувъ ко̂лька штукъ? Лишь не удавай обидженого, тобѣ се прецѣ не першина… Задзвони но!
Фажинъ задзвонивъ и явивъ ся иншій жидъ, трохи молодшій о̂дъ Фажина, однакъ не менше о̂дражаючій и непевный зъ лиця. Сайксъ указавъ мовчки на порожну чарку. Жидъ порозумѣвъ знакъ и выйшовъ, але передъ тымъ ще глянувъ пытаючо на Фажина, а сей — ледви замѣтно кивнувъ головою. Сайксъ тогдѣ бувъ схиливъ ся, а то, запримѣтивши рухи обохъ жидо̂въ, мо̂гъ бы бувъ подумати, що ти̂ пантоміны ихъ не заповѣдають для него нѣчого доброго.
— Нема ту нѣкого, Барней? — запытавъ Фажинъ повернувшого жида.
— Лишь панѣ Нансі.
— Кажи ѣй прийти сюда! — сказавъ Сайксъ.
Барней глянувъ звовъ пытаючо на Фажина, выйшовъ и вернувъ небавомъ зъ Нансі.
— А що-жь ты, душко, вже попала на слѣдъ? правда? — спытавъ Біль и подавъ ѣй повну чарку.
— Вже, — о̂дповѣла молода дама, выхиливши чарку до дна, — але чимало мала я труду. О̂нъ бувъ недужій и — —
Нансі помѣтила, якъ Фажинъ моргнувъ на ню и заразъ змѣркувала осторогу, щобы не була така балаклива. Отже урвала и почала бесѣду о чо̂мъ иншо̂мъ. По десяти мінутахъ Фажинъ закашлявъ ся, а Нансі заразъ заявила, що ѣй пора. Сайксъ вповѣвъ, що по̂дведе єи троха, бо и о̂нъ йде въ тую сторону, що она. Выйшли разомъ. Песъ ступавъ за ними трохи подальше. Фажинъ выглянувъ за Сайксомъ кро̂зь о̂кно, погрозивъ за нимъ кулакомъ, проворчавъ гро̂мкій прокло̂нъ, зновъ присѣвъ страшно роздратованый за столомъ и заразъ взявъ ся читати лондоньскій дневникъ поліційный.
Мѣжь-тымъ Оліверъ спѣшивъ до книгарнѣ, не догадуючи ся, що находить ся такъ близько коло веселого старого жида. О̂нъ попавъ въ бо̂чну улицю и перейшовъ єи вже до половины, коли завваживъ, що зле йде. Але щобы не тратити часу, постановивъ ити дальше до ко̂нця улицѣ, будучи певнымъ, що й нею зайде добре. По̂дбѣгцемъ спѣшивъ весело та думавъ о своѣмъ щастю и що то бы о̂нъ давъ, коли-бъ тымъ щастьемъ мо̂гъ подѣлити ся зъ бѣднымъ малымъ Дікомъ, ажь наразъ голосный крикъ: „Охъ, мо̂й дорогій братчикъ!“ — перелякавъ єго и розбурхавъ зъ сонныхъ мрѣй. Ледви оглянувсь, а вже двоє рукъ якоись дѣвчины обняли єго крѣпко. О̂нъ почавъ вырыватись, але дѣвчина придержувала єго тымъ дужче и кричала голосно зъ радости:
— Слава-жь Тобѣ Господи! Прецѣнь наконецъ о̂днайшла тебе! Охъ, Олівере, пустый вѣтре, ко̂лько я вытерпѣла черезъ тебе! Слава-жь Богу, що хочь найшла тебе!
Дѣвчина выбухла плачемъ, залилась сльозами, здавалось, туй-туй корчѣ єи вхоплять. Ко̂лька милосердныхъ пань звернулись уже до стоячого тутъ рѣзничого хлопця, чи не треба бы побѣгти по лѣкаря, але о̂нъ зовсѣмъ споко̂йно, єсли навѣть не зовсѣмъ ро̂внодушво, о̂дповѣвъ, що на єго гадку, до того не до̂йде.
— Нѣ, нѣ, дайте споко̂й! — закричала теперь и сама дѣвчина зъ кошикомъ и ключемъ въ руцѣ. — Менѣ вже лѣпше. Ходи-жь хлопче, ходи заразъ зо̂ мною, недобрый мо̂й любчику!
— Що тутъ такого? — запытала ся одна зъ стоячихъ пань.
— Охъ, уже чотири тыжднѣ, якъ ось утѣкъ о̂дъ батька-матери, го̂дныхъ людей, що жиють зъ працѣ рукъ, и вдавъ ся зъ злодѣями и волоцюгами… Мати зъ грыжѣ мало не умерла…
— А ты малый го̂льтаю! Заразъ иди до дому, ты ледащо! — закричали жѣнки.
— Я не втѣкъ зъ дому, — закричавъ Оліверъ въ велико̂й тревозѣ, — у мене нема нѣ сестры, нѣ батька-матери. Я мешкаю въ Пентонвіль.
— Охъ, Господи! якій о̂нъ ставъ зухвалый! — захлипала дѣвчина.
— А, то Нансі! — скрикнувъ Оліверъ дуже зачудованый, ажь теперь приглянувшись лицю дѣвчины.
— Бачите, о̂нъ мене знає, — по̂дхопила Нансі. — Люде дебри̂, поможѣть менѣ завести єго до дому. Инакше батько-мати и всѣ мы помремо зъ журбы про него.
— До сто чорто̂въ, що ту такого? — крикнувъ наразъ чоловѣкъ, выбѣгши зъ шинку. — Оліверъ? А ты бѣсове насѣнье! заразъ рушай до дому! — и хопивъ Олівера за ковнѣръ.
Хлопець почавъ кричати и благати о помо̂чь.
— Помогти тобѣ? — гукнувъ Сайксъ. — Я тобѣ заразъ поможу! Що се за книжки у тебе? Певно крадени̂. Давай сюды!
Вырвавъ пачку зъ рукъ Олівера и сильно ударивъ нею хлопця по головѣ.
— Добре єму такъ! — закричали жѣнки, — то але́ прожене упо̂ръ!
— И я такъ думаю! — сказавъ Сайксъ, ударивъ Олівера ще ко̂лька разо̂въ и во̂звавъ єго йти безъ опору, а то заразъ по̂джене єго песъ, що ступавъ за ними.
Слабый ще зъ недуги, заголомшеный ударами и несподѣванкою цѣлой пригоды, страхаючись пса, що гаркотѣвъ, и брутальности здорового якъ дубъ чоловѣка, прибитый похвалою, яку давали стоячи довкола люде єго противникамъ — що-жь мо̂гъ зробити Оліверъ, слаба, немо̂чна дитина? Вже змеркло, улиця сама собою выглядала по̂дозрѣно, помочи не було видати нѣ-зъ-во̂дки, опо̂ръ не здавъ бы ся нѣ-на-що. Не знаючи добре, що зъ нимъ дѣє ся, розумѣвъ Оліверъ лишь то̂лько, що волѣкли єго лябіринтомъ вузкихъ улиць, а коли часомъ скрикнувъ, то нѣхто сего не чувъ. Впрочо̂мъ тягли єго такъ скоро, що єму о̂ддыху не ставало на крикъ та й нѣхто бы й не звервувъ на се уваги.
По улицяхъ горѣли вже ґазови̂ лямпы. Панѣ Бедвінъ дожидала зъ найбо̂льшою нетерпеливостію, що отъ-отъ о̂дчинять ся дверѣ. Служниця перебѣгла улицю зъ двацять разо̂въ, шукаючи Олівера, а оба стари̂ панове все ще непорушно сидѣли въ темно̂й комнатѣ передъ годинникомъ, поставленымъ на столѣ.