Оліверъ Твістъ/29
| ◀ Глава двацять осьма | Оліверъ Твістъ Глава двацять девята |
Глава трицята ▶ |
|
Брільсъ о̂дхиливъ дверѣ комнаты и спытавъ, хто тамъ. — Поліція зъ Банъ-стрітъ, по котру въ полудне прислали, — була о̂дповѣдь. Брільсъ, зовсѣмъ споко̂йный, отворивъ дверѣ широко и сейчасъ во̂йшовъ статный чоловѣкъ и казавъ Брільсови взяти коня о̂дъ єго товариша. Обохъ джентельмено̂въ заведено до комнаты и они безъ церемоній скинули верхни̂ одежѣ и капелюхи. Той, що пукавъ, бувъ сильный мужчина середного росту, мавъ може пятьдесять лѣтъ и блыскуче, досыть коротко обтяте волосье, кругле лице и быстри̂ очи. Другій бувъ рудый и худый, мавъ чоботы зъ о̂до̂гнеными холявами, зовсѣмъ не принадне лице и поганый, до горы задертый но̂съ.
— Скажѣть свому паньству, що приѣхали Блєзерсъ и Дифъ, — сказавъ сильнѣйшій чоловѣкъ, погладивъ ся по головѣ и положивъ пару кайданко̂въ на сто̂лъ. — А, добрый вечѣръ, пане! Чи можу зъ вами де-що поговорити?
Ся бесѣда була звернена до Льосберна, що якъ-разъ зъ обома дамами вступивъ въ комнату и давъ знакъ Брільсови, щобы выйшовъ. Докторъ сказавъ панови Блєзерсови, хто старша дама, и попросивъ єго и товариша сѣдати. Блєзерсъ не давъ довго проситись и сѣвъ, а Дифъ, що менше мабуть обертавъ ся въ добро̂мъ товариствѣ, або може й обертавъ ся, але не такъ то дуже вправно, потеръ впередъ ко̂лька разо̂въ порядно ногами по̂длогу, сѣвъ и сейчасъ запхавъ головку своєи палицѣ въ ротъ.
— Зачнѣмъ таки заразъ о̂дъ влому, що ту ставъ ся, — сказавъ Блєзерсъ до Льосберна. — Якъ то стало ся?
Льосбернъ хотѣвъ зыскати на часѣ и оповѣдавъ все широко и зъ додатками. Панове Блєзерсъ и Дифъ слухали зъ дуже мудрымъ выглядомъ лиця и о̂дъ часу до часу моргали на себе дуже значучо очима.
— Розумѣє ся, о то̂й справѣ я не можу нѣчо певного сказати, — замѣтивъ Блєзерсъ, коли Льосбернъ все оповѣвъ, — поки не огляну мѣсця влому. Але моя думка така, що то не вломлювавсь Кафръ. Може бути, що я помыляюсь и за далеко сягаю… Якъ тобѣ здаєсь, Дифъ?
Дифъ бувъ зовсѣмъ тои самои думки.
— Вы хочете сказати, — говоривъ Льосбернъ усмѣхаючись — що то не вломлювавсь селянинъ або не-Лондонець?
— Такъ єсть, пане. Чи знаєте ще що про вло̂мъ?
— Нѣ, — о̂дповѣвъ Льосбернъ.
— Але що то зъ тымъ хлопцемъ, о котро̂мъ служба въ домѣ говорить?
— Зовсѣмъ нѣчо, — о̂дповѣвъ докторъ. — Сторожь дому въ своѣмъ переполосѣ вбивъ собѣ въ голову, що той хлопець бувъ при вломѣ, Богъ знає, коли и якъ. Але то нѣчо бо̂льше, лишь глупота єго и пуста уява.
— Отсе значить: легко позбутись одного пытаня, — замѣтивъ Дифъ.
— Правду кажешь, Дифъ, — о̂дповѣвъ Блєзерсъ, кивнувъ головою и зачавъ бавитись кайданками, якъ бы то були кастанієты.
— Що то за хлопець? Що о̂нъ про себе каже? Зво̂дки приходить? чей зъ хмаръ не впавъ, пане?
— Певно, що нѣ, — о̂дповѣвъ Льосбернъ и глянувъ неспоко̂йно на дамы. — А я тымчасомъ знаю всю исторію єго житя, але — о то̂мъ чей по̂знѣйше можемо поговорити. Може бы вы передовсѣмъ хотѣли побавити мѣсце, де злодѣѣ вломлювались?
— Добре, — сказавъ Блєзерсъ. — Перше оглянемъ мѣсце, а пото̂мъ переслухаємо службу. Такъ звычайно водить ся при такихъ справахъ.
Панове Блєзерсъ и Дифъ, констабль зъ кухнѣ, Брільсъ, Джайльсъ — словомъ: всѣ мешканцѣ дому удались до маленькои комнатки при ко̂нци сѣней дому и подивились черезъ о̂кно. Пото̂мъ выйшли на дво̂ръ и подивились у о̂кно, оглянули о̂конницѣ, слѣды о̂дъ но̂гъ при свѣтлѣ лѣхтарнѣ и вилами перешукали всѣ корчѣ. По то̂й процедурѣ, при котро̂й всѣ майже безъ о̂ддыху брали участь, уво̂йшовъ Блєзерсъ и Дифъ назадъ до дому и переслухавъ Джайльса и Брільса, що знали о пригодѣ страшнои ночи. Джайльсъ и Брільсъ оповѣдали все шѣсть разо̂въ замѣсть разъ, при першо̂й о̂дповѣди лише въ одно̂й точцѣ сказавъ оденъ такъ, другій инакше, а при послѣдно̂й наговорили оба цѣлу купу суперечностей. По тако̂мъ переслуханю казали Блєзерсъ и Дифъ всѣмъ вынестись зъ комнаты, а сами̂ зачали нараджуватись и радили такъ довго, таємничо и поважно, що нарада славныхъ лѣкарѣвъ надъ якоюсь дуже тяжкою недугою була дитинною забавкою въ поро̂внаню зъ ихъ нарадою.
Тымчасомъ Льосбернъ ходивъ въ сусѣдно̂й комнатѣ дуже неспоко̂йно сюды и туды, а панѣ Мелі и Рожа дивились на него ще неспоко̂йнѣйше.
— Слово даю, — обо̂звавсь о̂нъ, подвоивъ хо̂дъ и станувъ наразъ, — самъ не знаю, що ту робити.
— Єсли бы имъ обомъ — казала Рожа — оповѣсти по правдѣ исторію нещасного хлопця, то певно не вважали-бъ єго проступникомъ.
— Сумнѣваю ся, моя дорога панно, — обо̂звавсь докторъ и похитавъ головою. — Не знаю, чи ся исторія вдоволила бы ихъ, або й высшихъ поліційныхъ и судовыхъ уряднико̂въ. Сказали-бъ, що о̂нъ, якъ єсть, такъ єсть, а утѣкъ зъ прихода и о̂дъ свого занятя. Якъ бы такъ судити єго исторію житя по̂сля чисто свѣтскихъ поглядо̂въ и здогадо̂въ, то она выйшла-бъ дуже не певна.
— Та-жь вы вѣрите въ ню? — спытала скоро Рожа.
— Вѣрю, хочь и якъ она дивна, и може тому зъ мене великій дурень, що вѣрю, — говоривъ докторъ — але все таки не вважаю сеи исторіи зовсѣмъ такою, що могла-бы вдоволити досвѣдного урядника поліційного.
— Чому нѣ? — спытала Рожа.
— Тому нѣ, моя красна панѣ, — о̂дповѣвъ Льосбернъ — бо якъ дивитись на сю исторію очима тыхъ пано̂въ, то въ нѣй можна найти богато злыхъ обставинъ. Хлопець може сказати лише, що зле, а що добре, того не скаже. Прокляти̂ педанты, таки̂ якъ ихъ наставники, будуть пытати ся: чому и якъ? и нѣчо не буде для нихъ правдою, чого имъ ясно не докаже ся. О̂нъ же самъ каже, що якійсь часъ живъ зо̂ злодѣями, бувъ въ поліціи обвиненый о кишеневу крадѣжь, а зъ дому обкраденого пана єго насильно увели, о̂нъ самъ не може сказати анѣ не догадуєсь, куды. Завели єго до Черці и пхають єго черезъ о̂кно, щобъ обрабувавъ до̂мъ, такъ дурнѣ вѣрять єму. И якъ разъ въ ту хвилю, коли о̂нъ хоче мешканцѣвъ будити и показати свою невинно̂сть, де не бересь проклятый сторожь дому, перестрѣлює єму рамя, якъ бы нарокомъ хотѣвъ єго спинити, щобъ не прислуживъ ся собѣ и другимъ. Розумѣєте те все?
— Вже-жь, розумѣю, — о̂дповѣла Рожа и усмѣхнулась, що докторъ такій горячій, — та все таки не виджу въ то̂мъ доказу, що хлопець виненъ.
— Не видите, ей! — крикнувъ Льосбернъ. — Таки̂ то вже жѣночи̂ ясни̂, быстри̂ очи, що въ добро̂мъ чи зло̂мъ все видять лише одну сторону, и то якъ разъ сю, що перша впала имъ въ очи!
Льосбернови ажь о̂драднѣйше стало, що пани Рожѣ сказавъ таке спостереженье зъ досвѣду, сховавъ руки въ кишенѣ и зачавъ ходити по комнатѣ ще скорше, якъ перше. — Чимъ бо̂льше о то̂мъ думаю — говоривъ знову — тымъ бо̂льше виджу перепонъ, щобъ обохъ тыхъ людей можна переконати о правдивости оповѣданя Олівера. Я переконаный, що они таки не повѣрять сему и хочь бы вко̂нци не мали за що вчепитись, таки будуть по̂дозрѣвати єго и сумнѣватись, а се готово бути важною перепоною до выратуваня хлопця зъ нужды.
— Що-жь робити, дорогій докторе? — спытала Рожа. — Бо̂йтесь Бога! и десь Джайльсови прийшла нещаслива думка, посылати по поліцію!
— Дала бы-мь не знати що за те, щобъ такъ було не сталось, — сказала панѣ Мелі.
— Маю лишь одну раду, — сказавъ докторъ и сѣвъ собѣ такъ споко̂йно, якъ то въ роспуцѣ буває, — безъ довгихъ заходо̂въ выжену безъ сорому гультаѣвъ зъ дому и вже. Цѣль добра и тымъ можу оправдатись. У хлопця видко сильни̂ обявы пропасницѣ и о̂нъ находить ся въ тако̂мъ станѣ, що выпытувати єго теперь бо̂льше годѣ. То дуже добре. Треба старатись выкористати сю обставину якъ найлѣпше, а якъ се не пощастить ся, то не наша вина. Прошу!
Явились Блєзерсъ и Дифъ. Першій зъ нихъ сказавъ заразъ сво̂й судъ о вломѣ такъ незрозумѣло, що анѣ Льосбернъ анѣ дамы не знали, о що ходить. Попросили єго, яснѣйше сказати, а о̂нъ глянувъ зго̂рдно на Льосберна, звернувъ ся до дамъ ласкаво, и сказавъ, що служба при задумано̂мъ розбою не була въ порозумѣню зо̂ злодѣями.[1]
— Мы таки й не по̂дозрѣваємо єя въ нѣчо̂мъ, — замѣтила панѣ Мелі.
— Може бути, панѣ, — о̂дповѣвъ Блєзерсъ, — але служба могла такожь свои руки въ то̂мъ вмочити.
— И якъ-разъ тому, — перебивъ єго Дифъ — що нѣхто єи не по̂дозрѣвавъ, треба було за тымъ ще лѣпше слѣдити.
— Мы о̂дкрыли, що сей вло̂мъ — то лондоньска штука, — говоривъ дальше Блєзерсъ, — знаменито взялись злодѣѣ до роботы.
— Справдѣ знаменито, — замѣтивъ тихо Дифъ.
— Здодѣѣвъ було двохъ — говоривъ зновъ Блєзерсъ — и они мали зъ собою хлопця, якъ се видко зъ дѣры въ о̂кнѣ. Бо̂льше не можна теперь сказати. Покажѣть-же намъ хлопця, що маєте дома.
— Але може панове дещо выпють, панѣ Мелі, — сказавъ докторъ весело, якъ бы єму нова думка впала до головы.
— Певно, — перебила єго скоро Рожа. — Що роскажете, всѣмъ можна вамъ служити.
— Дякую красно, панѣ, — сказавъ Блєзерсъ, обтерши рукавомъ уста. — Такій переслухъ — то суха робота. Що маєте по̂дъ рукою, панѣ? не робѣть собѣ черезъ насъ богато заходу.
— Що-жь вы любите? — спытавъ докторъ и по̂шовъ за панною до шафы.
— Єсли можна, то каплю горѣвки, пане, — о̂дповѣвъ Блєзерсъ. — Намъ було зимно ѣхати зъ Лондону, а горѣвка розо̂грѣє трохи чоловѣка.
Послѣдни̂ слова звервувъ о̂нъ до панѣ Мелі, а докторъ высунувъ ся тымчасомъ зъ комнаты.
— Ахъ, мои панѣ, — говоривъ Блєзерсъ, держучи въ рукахъ подану чарку, — переживъ я вже въ своѣмъ житю богато такихъ исторій.
— На прикладъ вло̂мъ въ Едмонтонъ, — перебивъ єго Дифъ.
— А якъ-же, — сказавъ Блєзерсъ. — То бувъ вло̂мъ майже подо̂бный до тутешного. То Конкей Чіквідъ добивавъ ся.
— Ты все такъ казавъ, що то о̂нъ, — о̂дповѣвъ Дифъ — а я тобѣ кажу, що то родина Пітъ добивалась, а Конкей не мѣшавъ ся до того, такъ само, якъ я.
— Ей, що ты кажешь! я вже се лѣпше знаю. Пригадуєшь собѣ ще, якъ Конкеєви вкрали грошѣ? То була исторія, ще дивнѣйша, якъ неразъ въ книжкахъ пишуть.
— Оповѣджте намъ, — обо̂звалась Рожа, щобы непрошеныхъ гостей удержати при добро̂мъ гуморѣ.
— То була штучка, панѣ, яку мало хто выдумавъ бы, — зачавъ Блєзерсъ. — Конкей Чіквідъ — —
— Конкей значить то̂лько, що доносчикъ, — замѣтивъ Дифъ.
— Але-жь се дамы знають, — сказавъ Блєзерсъ. — Не перебивай мене вже бо̂льше! Оже, панѣ, Конкей Чіквідъ мавъ гостинницю повысше Батль Бріджь и комнатку, де богато молодыхъ льордо̂въ заходило дивитись на бійку когуто̂въ, ловы борецко̂въ и т. п., чого нѣгде не можна було лѣпше побачити. О̂нъ ще тогды не належавъ до мантѣѣвъ. Ажь разъ въ ночи вкравъ єму зо̂ спальнѣ триста двацять сѣмь ґвіней якійсь великій чоловѣкъ зъ чорнымъ плястромъ надъ окомъ, що сховавъ ся по̂дъ ло̂жко, а пото̂мъ выскочивъ черезъ о̂кно. Скоро о̂нъ скочивъ, але й Конкей зухъ собѣ. Шелестъ збудивъ єго. Скочивъ зъ ло̂жка, стрѣлявъ за злодѣємъ и побудивъ сусѣдо̂въ. Ти̂ звели великій крикъ: Лови! Лови! шукають, дивлять ся: на значно̂мъ просторѣ слѣды зъ крови, а дальше вже ихъ нема. Очевидно вцѣливъ Конкей злодѣя. Грошѣ пропали и Чіквідъ оголосивъ банкротство. Ко̂лька днѣвъ ходивъ якъ самъ не сво̂й, рвавъ на собѣ волосье, а всѣ єго зачали такъ жалувати, що зъ о̂дси и зъ о̂дти посыпались для него дарунки, отворено для него субскрипцію и т. и. Одного дня впадає о̂нъ на поліцію и самъ на самъ розмавляє о чо̂мсь зъ мировымъ судьєю. Той дає Джема Спієра, що бувъ тогды найлѣпшимъ поліцаємъ, Чіквідови до помочи, щобы зловити злодѣя. — Спієръ, — каже Чіквідъ — я видѣвъ, якъ о̂нъ вчера переходивъ по-по̂дъ мо̂й до̂мъ. — „Чому-жь вы єго не зловили?“ — пытає Спієръ. — Я такъ злякавъ ся, що и патычкомъ могли вы менѣ голову розчерепити — о̂дповѣвъ бѣдакъ — але мы вже єго зловимо, бо нинѣ вечеромъ межи десятою а одинацятою годиною о̂нъ зновъ буде туды йти.
Спієръ по̂шовъ за нимъ и въ гостинници станувъ собѣ за занавѣсу. Курить собѣ споко̂йно люльку, а ту Чіквідъ якъ не крикне: Злодѣй! Злодѣй! Лови! Лови! Скочивъ Джемъ Спієръ до хаты, дивить ся, а Чіквідъ бѣжить за злодѣємъ. Зачинає самъ бѣгти, бѣжить-бѣжить, паде на якусь купу, дивить ся, а тамъ Чіквідъ, а злодѣя нема. Се було досыть дивно. На другій день сидить знову Спієръ въ гостинници та дивить ся, чи не йде хто зъ чорнымъ плястромъ на оцѣ, мало собѣ очей не выдивить. Одвертає очи, бо зболѣли єго, а ту въ то̂й само̂й хвили якъ зачне Чіквідъ знову кричати! Джемъ зъ хаты, бѣжать за нимъ, бѣжуть оба въ двоє то̂лько, якъ попередного дня, а злодѣй десь знову пропавъ. И такъ то було ко̂лька разо̂въ. Сусѣды казали, що то чортъ Чіквіда обо̂кравъ тай ще жартувавъ собѣ зъ него, а други̂ казали, що нещасный Чіквідъ готовъ въ журбы збожеволѣти.
— Що сказавъ Джемъ Спієръ? — спытавъ докторъ, вернувши зновъ до комнаты.
— Джемъ Спієръ — о̂дповѣвъ оповѣдаючій — не говоривъ довго нѣчого, а слухавъ всього, — хочь того по нѣмъ не було видко, — на знакъ, що розумѣє ся на своѣмъ ремеслѣ. Але разъ рано приходить о̂нъ до Чіквіда и каже: „Приятелю добрый, я вже знаю, хто се крадѣжь поповнивъ.“ — Справдѣ! — крикнувъ Чіквідъ — о, мо̂й дорогій Спієръ, зробѣть такъ, щобъ я мо̂гъ по̂мститись на то̂мъ шибенику; тогды хочь вдоволеный помру. Дорогій Спієръ, якъ зове ся злодѣй? — „Приятелю добрый, — о̂дповѣвъ Спієръ и подавъ єму понюхати табаки — не робѣть зъ мене дурня. Вы сами̂ то зробили“. И такъ оно й було, Чіквідъ заробивъ собѣ черезъ те порядни̂ грошѣ, а зъ людей нѣхто й не догадавъ ся сего, бо о̂нъ мавъ розумъ и не кинувъ на себе по̂дозрѣня.
— Дивный случай, — замѣтивъ докторъ. — Але якъ хочете, то вже теперь можете по̂йти до хлопця.
Оба констаблѣ удали ся зъ Льосберномъ до комнаты Олівера. Джайльсъ присвѣчувавъ имъ. Хорый хлопець спавъ и выглядавъ слабше и блѣдше, якъ за дня. Докторъ по̂днявъ єго такъ, що о̂нъ мо̂гъ на хвилю сѣсти. Хлопець глянувъ блудными очима довкола, не знавъ, що зъ нимъ дѣє ся, и не пригадувавъ собѣ, де єсть и що зъ нимъ стало ся.
— Отже той хлопець, — сказавъ Льосбернъ тихо, хочь таки дуже живо, — що въ городѣ зво̂дси недалеко за якусь малу провину, якъ то у дѣтей часто буває, стрѣлявъ самъ до себе и зранивъ ся. Потомъ хотѣвъ просити помочи у панѣ Мелі, а отсей быстроумный панъ зо̂ свѣтломъ въ руцѣ заразъ имивъ єго и такъ зъ нимъ зле обходивъ ся, що житю пацієнта грозить значна небезпечно̂сть. Се я можу посвѣдчити яко лѣкарь.
Блєзерсъ и Дифъ впялили очи на такъ имъ описаного Джайльса, а на єго лици було знати смѣшну мѣшанину зо̂ страху и заклопотаня.
— Чей не заперечите? — додавъ Льосбернъ, кладучи зновъ Олівера.
— Я хтѣвъ якъ найлѣпше, пане! — о̂дповѣвъ Джайльсъ. — Я думавъ, що то той хлопець; инакше бувъ бы я нимъ нѣ трохи не занимавъ ся. Та-жь я не такій недолюдокъ, пане.
— За якого хлопця вы єго мали? — спытавъ Блєзерсъ.
— За того, що вломлювавъ ся до комнаты, — о̂дповѣвъ Джайльсъ. — Они — они мали хлопця зъ собою.
— А маєте и теперь вы єго за того самого хлопця?
— Не можу певно сказати, не можу присягнути, що то о̂нъ.
— Що-жь думаєте?
— Я вже й самъ не знаю, що думати. Але здаєсь менѣ, що се не той самъ хлопець, — я майже певный, що то не о̂нъ. Вы знаєте, що то о̂нъ и не може бути.
— Пане, чи о̂нъ не выпивъ трохи? — спытавъ Блєзерсъ доктора.
За той часъ пробувавъ докторъ живчикъ Олівера, о̂дтакъ станувъ и замѣтивъ, що якъ панове сумнѣвають ся, то можуть въ сусѣдно̂й комнатѣ Брільса выпытати. Всѣ удались до сусѣднои комнаты, де закликано Брільса. О̂нъ подо̂бно, якъ Джайльсъ, наговоривъ то̂лько суперечностей и несотвореныхъ рѣчей, що зъ того всього нѣчо яснѣйше не выходило, якъ лишь єго власна неясно̂сть. Хиба зъ деякихъ єго о̂дповѣдей выходило, що того хлопця бы не розпо̂знавъ, а Олівера мавъ за злодѣя, бо такъ Джайльсъ казавъ; а Джайльсъ ще передъ пяти мінутами казавъ въ кухни, що о̂нъ чи не занадто скоро осудивъ хлопця.
Межи иншими быстроумными пытанями було й таке, чи взагалѣ панъ Джайльсъ трафивъ кого. Коли оглянули другу цѣвку єго пістолета, показалось, що лишь порохомъ була набита. Се о̂дкрытье зробило велике вражѣнье на всѣхъ зъ выимкомъ доктора, котрый десять мінутъ передъ тымъ вынявъ кулю. Але найбо̂льше вражѣнье зробило се на Джайльса самого. О̂нъ дуже лякавъ ся тои думки, що смертельно зранивъ невинну дитину; тому теперь всѣми силами по̂дпиравъ здогадъ, що и перша цѣвка була лише порохомъ набита. Наконецъ не богато вже про Олівера думаючи, о̂до̂йшли Блєзерсъ и Дифъ, зо̂ставили констабля зъ Черці, а прирекли прийти на другій день рано.
На другій день въ мѣсточку, де они ночували, розо̂йшла ся чутка, що двохъ мужчинъ и хлопця задержано въ ночи середъ дуже по̂дозрѣныхъ обставинъ и о̂дведено до Кінґстону. Тому Блєзерсъ и Дифъ удались тамъ. Тымчасомъ по докладнѣйшо̂мъ розслѣдѣ тыхъ по̂дозрѣныхъ обставинъ показалось, що делінквенты спали въ яко̂йсь копици сѣна. Хочь се и великій проступокъ, але за се можна покарати лише вязницею. Законъ анґлійскій, що на всѣхъ своихъ по̂дданыхъ дивить ся ласкаво и любить ихъ, не мавъ иншихъ доказо̂въ ихъ вины, а се, що они спали въ копици сѣна, не стояло въ звязи зъ вломомъ и тому годѣ було ихъ засудити на смерть. И такъ Блєзерсъ и Дифъ вернули зъ тымъ, зъ чимъ поѣхали.
Коротко сказавши, по довгихъ переговорахъ межи ними, а найблизшимъ мировымъ судьєю, давъ ся судья наклонити, щобы панѣ Мелі и панъ Льосбернъ заручили за хлопця и въ кождый часъ приставили єго до суду, коли єго заво̂звуть. Блєзерсъ и Дифъ достали ко̂лька ґвіней нагороды и вернула до Лондону зъ ро̂зными думками. Роздумавши добре всѣ обставины, Дифъ казавъ, що се родина Пітъ хотѣла вломатись, а Блєзерсъ бувъ переконаный, що то дѣло треба приписати великому Конкеєви Чіквідови.
По̂дъ спо̂льнымъ стараннымъ доглядомъ панѣ Мелі, Рожѣ и щиросердечного доктора Оліверъ приходивъ щоразъ бо̂льше до здоровля. Єсли горячихъ молитвъ, що зъ вдячного серця плывуть, выслухує Богъ, — бо на що-жь и здались молитвы, єсли Богъ ихъ не слухає? — то почувъ о̂нъ, якъ сирота-хлопець благословивъ своихъ добродѣѣвъ и якъ се они зъ вдоволеньемъ и радостію приймали за нагороду.
- ↑ Бо̂льша часть крадежей въ Лондонѣ о̂дбуваєсь въ порозумѣню зо̂ службою. — Прим. перекладчика.