Оліверъ Твістъ/32
| ◀ Глава трицять перша | Оліверъ Твістъ Глава трицять друга |
Глава трицять третя ▶ |
|
За богато майже було щастя, щобы можна було єго знести. Оліверъ бувъ несподѣваною вѣсткою якъ бы оголомшеный; не мо̂гъ анѣ плакати, анѣ говорити, анѣ встояти тамъ, де стоявъ. Ажь тогдѣ отямивъ ся и добре зрозумѣвъ се, що почувъ, коли по довго̂мъ волоченю въ тихо̂мъ вечѣрно̂мъ холодку заплакавъ и лекше єму стало. Чувъ, що величезный тягаръ, котрый страшно давивъ єго серце и котрого не мо̂гъ вже бо̂льше знести, упавъ єму зъ серця.
Смеркало вже, коли вертавъ до дому зъ вязанкою цвѣто̂въ, уложеныхъ незвычайно старанно, котри̂ зо̂рвавъ о̂нъ для окрасы комнаты хорои. Коли такъ скоро ишовъ до дому панѣ Мелі, почувъ за собою на дорозѣ гурко̂тъ воза. Оглянувъ ся, а се бувъ почтовый во̂зъ. Дорога була досыть вузка, а почтарь ѣхавъ чваломъ. Тому, щобы що єму не сталось, притиснувъ ся о̂нъ до брамы огорода. Во̂зъ зблизивъ ся и теперь побачивъ о̂нъ лице, майже сховане въ но̂чно̂й шапцѣ, що здавалось єму знанымъ. Зачавъ думати, хто се, коли сей не знакомый закликавъ єго и казавъ почтареви станути.
— Оліверъ, що дѣєсь зъ панею Рожею, що дѣєсь, Оліверъ? — спытавъ панъ Джайльсъ.
— Скажи правду коротко: лѣпше чи го̂рше? — обо̂звавъ ся молодый паничь, о̂до̂пхавъ Джайльса, а самъ высунувъ ся зъ воза.
— Лѣпше, много лѣпше! — о̂дповѣвъ Оліверъ скоро зъ радостію.
— Дякувати Богу! — сказавъ паничь. — А певно?
— Можете бути певни̂, пане, — о̂дповѣвъ Оліверъ; — передъ ко̂лькома годинами полѣпшилось, а панъ Льосбернъ сказавъ, що всяка небеспечно̂сть вже минула.
Паничь не сказавъ вже анѣ слова, але выскочивъ зъ воза, взявъ Олівера на бо̂къ и спытавъ єго дрожачимъ голосомъ:
— Такъ певно лѣпше? Не мылишь ты ся, малый? Не дури мене, бо будишь въ менѣ надѣю, а надѣя мене зведе.
— Де-жь бы я васъ дуривъ, пане! — о̂дповѣвъ Оліверъ. — Менѣ можете справдѣ вѣрити. Се слова пана Льосберна, що она буде жити и насъ всѣхъ ще довги̂ лѣта радувати. Я чувъ самъ, якъ о̂нъ се казавъ.
Въ очахъ єго явились сльозы, коли пригадавъ собѣ ти̂ слова, що зробили єго такъ несказано щасливымъ, а паничь о̂двернувъ лице и ко̂лька хвиль мовчавъ. Оліверови здавалось, що о̂нъ хлипає и тому не мавъ о̂дваги дальше говорити; стоявъ и удававъ, що занимаєсь своими цвѣтами.
Тымчасомъ панъ Джайльсъ сидѣвъ на возѣ, оперши ло̂ктѣ на колѣна, и обтиравъ очи, а коли паничь заговоривъ до него, а о̂нъ отворивъ очи, то они були червони̂. Певно, що не удававъ плачу.
— Ѣдьте до дому моєи матери, Джайльсъ, — сказавъ паничь, — а я помаленьки по̂йду за возомъ, щобы трохи прийти до себе, закимъ стану передъ єи очима. Можете ѣй сказати, що я прийду.
— Простѣть, пане Гаррі, — о̂дповѣвъ Джайльсъ, — але зробили бы вы менѣ велику ласку, коли бы почтареви казали се донести. Я не можу такъ передъ дамами являтись; всю повагу я бы у нихъ втративъ.
— Якъ хочете, Джайльсъ, — о̂дповѣвъ паничь усмѣхнувшись. — Можете и зъ нами ити, лише наложѣть на голову яку иншу шапку, щобы насъ не мали за божево̂льныхъ.
Джайльсъ нагадавъ собѣ зо̂ страхомъ свою шапку, сховавъ єи до кишенѣ, а замѣсть неи насадивъ капелюхъ. Почтарь поѣхавъ впередъ, а Джайльсъ, панъ Мелі и Оліверъ ишли за нимъ пѣшки.
Одъ часу до часу дививъ ся Оліверъ на панича зъ боку зъ великою цѣкавостію. Панъ Мелі мавъ може двацять пять лѣтъ и бувъ середного росту. Зъ правильныхъ чертъ єго лиця выглядала щиро̂сть, а поведенье єго було дуже звинне и приманливе. Мимо ро̂зницѣ въ вѣку бувъ о̂нъ такъ подо̂бный до старои дамы, що и Оліверъ бувъ бы мавъ єго за якого близького свояка панѣ, хочь бы о̂нъ и не назвавъ єи бувъ матерію.
Панѣ Мелі выжидала єго тужно и нетерпеливо, а привитанье матери и сына не було безъ зворушеня.
— Мамо, чому вы менѣ скорше не написали? — шептавъ о̂нъ.
— Я написала, — о̂дповѣла она — але розваживши добре, задержала листъ, поки не почула слова пана Льосберна.
— Чому-жь вы выставились на небеспечно̂сть, такъ можливу? Єсли бы Рожа — слова теперь не можу вымовити — єсли бы слабо̂сть Рожѣ взяла иншій зворотъ, то якъ бы вы се могли простити — якій споко̂й мо̂гъ бы я коли найти?
— Якъ бы найго̂рше лихо наступило, то мабуть ты ще го̂рше не мавъ бы спокою, а такъ се не богато значить, чи ты день скорше, чи по̂знѣйше приѣхавъ.
— Та вже вы найлѣпше знаєте, але на кождый случай се певно, що якъ бы найго̂рше лихо наступило, то мо̂й споко̂й —
— Рожа заслугує на найправдивѣйшу, найчистѣйшу прихильно̂сть, яку лише серце мужчины може подати. Єи благородно̂сть душѣ и єи любый, щирый характеръ оправдують всякій обявъ не звычайнои, але глубокои и тревалои взаимнои любви. Єсли бы я о то̂мъ не була переконана, а при то̂мъ не знала, що змѣна поведеня свояка супроти неи на смерть єи засмутила бъ, то моя задача не здавала сь бы менѣ такъ тяжка, чи то: я не вела бъ зъ собою такои борбы, коли роблю те, що менѣ обовязокъ конче наказує.
— Чи то несправедливо, мамо? Чи вы маєте мене ще за таку дитину, що я свого серця не знаю и зле розумѣю свои найсердечнѣйши̂, найгорячѣйши̂ и найлѣпши̂ чувства?
— Мо̂й любый Гаррі, молодо̂сть має богато благородныхъ чувствъ, та не тревалыхъ. Неразъ, коли имъ вдоволити, то они чимъ скорше минають. А що бо̂льше, мо̂й сыну: — возьме собѣ ентузіястичный, огнистый, честолюбный молодець жѣнку, на имени котрои єсть пляма. Хочь она тому не винна, та зимни̂, прости̂ люде возьмуть се за зле ѣй, а може и єи дѣтямъ. И чоловѣкъ и жѣнка мусять терпѣти всяки̂ насмѣшки и обмовы. Чимъ высше о̂нъ сягне, тымъ бо̂льше будуть єму тымъ дорѣкати. Хочь бы о̂нъ бувъ и якъ добрый та чесный, то таки въ по̂знѣйшо̂мъ вѣку може жалувати такого подружя въ молодости, а она сама буде мучитись и грызти ся, коли буде о то̂мъ знати.
— Мамо, — о̂дповѣвъ молодець нетерпеливо, — такій чоловѣкъ бувъ бы нужденнымъ самолюбомъ, негоднымъ имени мужчины и жѣнки такои, якъ вы єи змалювали.
— Такъ ты теперь думаєшь, Гаррі.
— И все такъ буду думати! Мука серця, якои я зазнавъ въ послѣдныхъ двохъ дняхъ, спонукує мене щиро признатись до пристрасти, котра — якъ добре знаєте — анѣ не вчерашна, анѣ не молодечо-легкодушня, анѣ не нерозважна. Моя прихильно̂сть до сеи любои, гарнои дѣвчины така глубока и тверда, яка лишь у мужчины може бути. Жаднои думки, жадного пляну житя, жаднои надѣѣ я не маю безъ неи, ще бо̂льше, якъ вы, а єсли вы противитесь моѣй любвѣ до неи, то нѣвечите мо̂й споко̂й, цѣле моє щастье на вѣки. Мамо, розважте лише и думайте лѣпше о менѣ! Не маловажте горячого чутя, котре вы мабуть такъ мало цѣните.
— Противно, Гаррі, я такъ цѣню горячи̂ и чутливи̂ серця, що рада бы ихъ боронити о̂дъ зраненя. Але на теперь досыть, а таки й за богато бесѣды о то̂й справѣ.
— То нехай Рожа рѣшає, а чей вы не будете такъ остри̂ и не будете менѣ ставити перепонъ на дорозѣ.
— То нѣ, але я бы хотѣла, щобы ты добре роздумавъ —
— Я вже роздумавъ — роздумувавъ лѣтами — майже о̂дъ тогды, о̂дъ коли я поважно мо̂гъ думати. Мои чувства не змѣнились, такъ чому я маю о̂дкладати се на по̂знѣйше и ждати и мучитись, зъ чого може й хо̂сна не буде. Рожа мусить мене выслухати, закимъ о̂дъѣду.
— Добре, — сказала панѣ Мелі.
— Якъ бы по вашо̂мъ тонѣ судити, то она мене нерадо выслухає, — сказавъ молодець зо̂ страхомъ.
— Зовсѣмъ нѣ, — о̂дповѣла мати — выслухає радо.
— Чи она справдѣ нѣкого иншого не любить?
— Нѣ. Ты вже пануєшь зовсѣмъ надъ єи серцемъ. Инакше я дуже мылюсь. — Послухай мене, — говорила дальше, коли сынъ хотѣвъ ѣй о̂дповѣсти, — ще тобѣ одно скажу. Розважь добре, закимъ свою судьбу поставишь на сей жребій, закимъ дашь ся увести найвысшо̂й надѣи, розважь исторію житя Рожѣ, мо̂й любый сыну и роздумай, якій се буде мати вплывъ на єи рѣшенье, єсли она довѣдаєсь о своѣмъ сумнѣвно̂мъ походженю. Бо она намъ о̂ддана всею своєю благородною душею, а прито̂мъ потрафить и въ великихъ и въ малыхъ рѣчахъ зробити зъ себе найбо̂льшу жертву.
— Що вы тымъ хочете сказати, мамо? — спытавъ сынъ.
— Я хочу, щобы ты самъ о̂дгадавъ, — о̂дповѣла панѣ Мелі. — А теперь мушу ити до Рожѣ. Богъ зъ тобою!
— Чи я нинѣ вечеромъ буду зъ нею видѣтись?
— Будешь, якъ лишь о̂до̂йду о̂дъ Рожѣ.
— Скажете ѣй, що я ту?
— Розумѣєсь.
— А такожь, — якъ я дуже о ню лякавъ ся и якъ я бажаю зъ нею видѣтись?
— И се скажу, — о̂дповѣла панѣ Мелі, стиснула сынови щиро руку и по̂шла.
По̂дчасъ сеи короткои розмовы стоявъ Льосбернъ зъ Оліверомъ въ найдальшо̂мъ кутѣ комнаты. Теперь звитавъ ся щиро зъ Гаррімъ и мусѣвъ єму оповѣсти якъ найдокладнѣйше слабо̂сть и теперѣшный станъ хорои, Джайльсъ занимавъ ся пакунками, але слухавъ дуже цѣкаво оповѣданя Льосберна.
— Чи вы въ тыхъ дняхъ нѣчого не застрѣлили, Джайльсъ? — спытавъ докторъ, ско̂нчивши своє справозданье.
— Нѣ, пане, нѣчого не застрѣливъ, — о̂дповѣвъ Джайльсъ и почервонѣвъ по сами̂ уха.
— И не зловили жадного злодѣя, анѣ розбо̂йника не найшли? — пытавъ дальше Льосбернъ трохи злобно.
— Нѣ пане, — о̂дповѣвъ Джайльсъ дуже поважно.
— Менѣ дуже прикро, бо вы на то̂мъ всѣмъ дуже добре розумѣєтесь. А якъ Брільсъ має ся?
— Сей молодець має ся дуже добре и казавъ вамъ дуже низенько поклонитись.
— Гарно, — сказавъ докторъ. — Але тому, що васъ ту бачу, Джайльсъ, нагадую собѣ, що тогды, коли васъ ваше добре паньство по мене по̂слало, я взявъ на себе маленьке порученье, для васъ досыть користне. Ходѣть зо̂ мною на хвилю до о̂кна!
Джайльсъ, досыть здивованый, приступивъ до доктора и мавъ честь вести зъ нимъ коротку тайну розмову, по котро̂й богато разо̂въ вклонивъ ся и незвычайно поважно о̂дступивъ въ задъ. О чо̂мъ шептали, нѣхто въ комнатѣ не довѣдавъ ся, але въ кухни то заразъ о то̂мъ знали, бо тамъ удавъ ся сейчасъ Джайльсъ, казавъ собѣ подати пива и заявивъ всѣмъ, що за єго о̂дважный поступокъ при вломѣ зволила панѣ Мелі зложити для него до касы ощадности двацять пять фунто̂въ. Кухарка и покоѣвка по̂дняли руки и очи въ гору и думали, що до пана Джайльса теперь и не приступай! Але панъ Джайльсъ взявъ ся за ковнѣръ сорочки и о̂дповѣвъ, що дуже помыляють ся и що буде имъ вдячный за всяку увагу, коли бы у него яку гордо̂сть замѣтили и коли бы о̂нъ забувъ бути чемнымъ супроти низшихъ. О̂дтакъ зачавъ о̂нъ широко розповѣдати, якій о̂нъ скромный и не выбагливый, за що єго дуже похвалили, бо такъ звычайно дѣєсь въ такихъ случаяхъ при знатныхъ особахъ.
А на горѣ минавъ вечѣръ дуже весело, бо докторъ бувъ въ найлѣпшо̂мъ настрою, а Гаррі Мелі хочь якъ бувъ зъ початку втомленый и задуманый, не мо̂гъ и самъ не розвеселитись. Льосбернъ жартувавъ и оповѣдавъ, а Оліверови здавалось, що ще нѣколи въ житю не чувъ такъ смѣшныхъ рѣчей. На велику потѣху доктора о̂нъ безнастанно смѣявъ ся, докторъ такожь а вко̂нци и Гаррі, бо и смѣхъ має силу заразливу. Словомъ, були они такъ вдоволени̂, якъ лише середъ даныхъ обставинъ могли бути. Вже по̂зно було, коли всѣ зъ легкимъ и споко̂йнымъ серцемъ захотѣли спати, бо по непевности и обавѣ, зазнано̂й въ послѣдныхъ дняхъ, дуже потребували спокою.
На другій день рано взявъ ся Оліверъ до свого звычайного занятя такъ радо и зъ такою надѣєю, якъ се єму по єго думцѣ вже давно не лучалось. Журба щезла зъ єго лиця, якъ черезъ яки̂ чары; здавалось єму, що цвѣты въ двоє такъ ясно блыщать по̂дъ росою, що лего̂тъ шелестить милѣйше листьемъ, що небо чистѣйше и бо̂льше ясне, якъ звычайно.
Се вплывъ нашого власного внутрѣшного успособленя, коли мы инакше дивимось на свѣтъ. Ти̂, що нарѣкають на свѣтъ и людей и кажуть, що все чорне и неясне, правду кажуть; але темни̂ барвы — се о̂дбитки ихъ хорыхъ очей и сердець. Правдиви̂ и дѣйстни̂ суть краски нѣжни̂, лишь треба на нихъ веселѣйшими очима дивитись.
Се го̂дне уваги и Оліверъ се не мо̂гъ не замѣтити, що вже не лише самъ выбиравъ ся на ранну прогульку. Коли Гаррі Мелі побачивъ въ перве, якъ Оліверъ вертавъ зъ вязанкою цвѣто̂въ до дому, то така пристрасть до цвѣто̂въ напала єго и такъ умѣвъ о̂нъ ихъ порядкувати, що Оліверъ зовсѣмъ не мо̂гъ єму доро̂внати. За те знавъ о̂нъ, де найкрасши̂ цвѣты можна найти. Они оба ходили що дня по цѣло̂й околици и приносили чудови̂ букеты до дому. О̂кно Рожѣ було все отворене, бо бальсамічный лѣтній воздухъ крѣпивъ єи. На то̂мъ о̂кнѣ що рана являвъ ся свѣжій, дуже старанно уложеный букетъ зъ цвѣто̂въ. Оліверъ замѣтивъ, що зо̂вялыхъ цвѣто̂въ нѣколи не выкидано и що докторъ, коли переходивъ городомъ, все дививъ ся на гору и значучо усмѣхаючись хитавъ головою. Такъ минали днѣ за днями, а здоровлье Рожѣ скоро поправлялось.
И нашому Оліверови минавъ уже часъ скоро, хочь молода панѣ не выходила ще зъ комнаты и хочь не було прогульокъ, якъ давнѣйше; хиба лишь де-коли выходивъ зъ панею Мелі на малый прохо̂дъ. За те въ двоє бо̂льше учивъ ся зо̂ срѣбно волосымъ старцемъ такъ, що єго самого дивувавъ скорый поступъ въ науцѣ.
Одного вечера, коли о̂нъ учивъ ся задачѣ на другій день, стрѣтила єго и несподѣвана и немала пригода. Мала комнатка, въ котро̂й о̂нъ звычайно сидѣвъ при своихъ книжкахъ, була на долѣ зъ заду дому. О̂кно выходило на городъ, а зъ города ишло ся черезъ дверѣ на огороджену луку, зъ о̂дси на пасовиско и мѣжь корчѣ. Зачинало смеркати, а Оліверъ пильно читавъ и учивъ ся на память, а що все ще було дуже горячо и трохи парно, то задрѣмавъ надъ книжкою.
Насъ нападає часомъ якійсь ро̂дъ дрѣмсты, коли тѣло спочиває, а душа на-по̂въ свѣдома того, що довкола дѣє ся, може собѣ лѣтати доволѣ. Єсть то сонъ, если сномъ назвати можна якійсь незмѣрный тягаръ, якесь обезсиленье волѣ, цѣлковиту немо̂чь, щобъ запанувати надъ гадками и уявою. А мимо того, въ тако̂мъ станѣ мы хочь спимо, а знаємо, що коло насъ дѣє ся, бачимо все, чуємо и бесѣду и всяки̂ инши̂ звуки, яки̂ до̂йдуть до уха. Вко̂нци дѣйстно̂сть зъ уявою такъ дивно помѣшає ся, що пото̂мъ майже годѣ розро̂знити одну о̂дъ другои. Хочь тогды наше чутье и наши̂ очи неначе мертви̂, то таки се фактъ, що гадки по̂дчасъ сну и рѣчи, яки̂ намъ наводить уява, суть лише о̂дбиткомъ нѣмои дѣйсности, якогось дѣйсного предмету, котрый, коли мы очи примкнули, не потребувавъ бути близько, а о єго зближеню або присутности мы властиво нѣчого не знаємо.
Оліверъ знавъ докладно, що находить ся въ своѣй мало̂й комнатцѣ, що єго книжки лежать передъ нимъ на столѣ, а вѣтрець передъ о̂кномъ шелестить листьемъ, — а таки о̂нъ спавъ. Наразъ наступила цѣлковита змѣна въ єго обставинахъ, воздухъ ставъ горячій и парный, а єму зо̂ страхомъ привидѣлось, що о̂нъ знову въ домѣ жида. Страшный старый жидъ сидить въ кутѣ, якъ звычайно, вказує на него пальцемъ и шепче щось до другого чоловѣка, що коло него сидить зъ о̂дверненымъ лицемъ.
— Тихо! мо̂й любый! — нѣбы каже жидъ — то о̂нъ, то о̂нъ певно. Ходѣмъ!
— Думаєте, що я єго не по̂знавъ? — о̂дповѣдає другій. — А хочь бы цѣла громада чорто̂въ приняла єго стать, а о̂нъ стоявъ въ то̂й громадѣ, то таки по̂знавъ бы я єго и найшовъ бы. Закопайте єго и на пятьдесятъ сто̂пъ въ землю и заведѣть мене на єго гро̂бъ, то хочь бы тамъ и значка жадного не було, я по̂знаю, що то о̂нъ тамъ лежить. Хочь бы и зо̂гнивъ и попеломъ ставъ, я по̂знавъ бы!
А слова ти̂ вымавляє той чоловѣкъ зъ такою ненавистію, що Оліверъ дрожить зо̂ страху и — будить ся.
Боже! ажь кровъ застигла єму въ жилахъ, нѣ рушитись, нѣ крикнути не може. Коло о̂кна — два кроки лише о̂дъ него — такъ близько що майже до̂ткнути єго може — стоить, до хаты заглядає та въ очи хлопцеви — жидъ! Оліверъ дивить ся, а коло него стоить той самъ чоловѣкъ, що недавно нагнавъ єму такого страху на подво̂рю гостинницѣ, такій блѣдый зъ лютости, чи зъ огиды, чи зъ якого иншого внутрѣшного чутя, а все лишь гнѣвно кидає очима на Олівера!
Але Оліверъ бачивъ ихъ лише хвилину; пото̂мъ оба щезли. О̂днакожь за той часъ и они єго и о̂нъ ихъ по̂знавъ, а ихъ поглядъ и ихъ рухи лиця вбились єму въ память такъ крѣпко и такъ глубоко, якъ бы они були вырыти̂ на камени и все стояли єму передъ очима. Хвилю стоявъ о̂нъ, якъ бы вросъ въ землю, пото̂мъ скочивъ передъ о̂кно до города и крикнувъ о помо̂чь.