Оліверъ Твістъ/31
| ◀ Глава трицята | Оліверъ Твістъ Глава трицять перша |
Глава трицять друга ▶ |
|
Весна скоро минула, а прийшло лѣто и якъ на веснѣ було все красне, такъ теперь цвило и блищало все въ повно̂й, буйно̂й красѣ. Дерева розтягнули свои рамена по-надъ жадно́ю землею, замѣнили пусти̂ и о̂дкрыти̂ мѣсця въ тѣнисти̂ и таємничи̂, а якъ мило було дивитись зъ ихъ тихои, величавои тѣни на поля, ясни̂ о̂дъ сонця! Земля прибралась въ свою блискучу найзеленѣйшу одежу, а міліоны цвѣто̂въ наповняли воздухъ запахомъ. Все зеленѣло, цвило, блищало въ воздусѣ и радувалось.
Житье въ сельско̂мъ домѣ панѣ Мелі плыло дальше споко̂йно и радо уживали мешканцѣ краснои поры. Оліверъ выздоровѣвъ и ставъ сильнымъ, а таки — якъ се неразъ у иншихъ лучаєсь — не змѣнивъ свого чутя и свого поведеня. Бувъ все тымъ лаго̂днымъ, нѣжнымъ и милымъ хлопцемъ, якъ перше, коли зъ недуги и болю минали єго силы, коли недуга и въ найменшихъ потребахъ робила єго зависимымъ о̂дъ добрыхъ пань.
Одного красного вечера ходивъ о̂нъ зъ панею Мелі и Рожею на дуже далеку прогульку. За дня було дуже парно, а теперь легкій вѣтеръ холодивъ воздухъ, а на небѣ свѣтивъ повнолицый мѣсяць. Рожа була дуже весела и вдоволена. Середъ веселои розмовы ишли они дальше, якъ звычайно, ажь вко̂нци панѣ Мелі втомилась и они помалу вернули домо̂вь. Рожа зняла капелюхъ, сѣла, якъ звычайно, за фортепянъ, ударила ко̂лька акордо̂въ, заграла сумну, поважну мельодію и граючи зачала хлипати.
— Чого ты плачешь, люба дитино? — спытала панѣ Мелі, але Рожа не о̂дповѣла, лише грала трохи скорше, такъ, якъ бы єи хто збудивъ зъ тяжкои задумы.
— Дорога дитинко, що тобѣ? — спытала панѣ Мелі, вставши скоро и схилившись надъ нею, — Ты плачешь. Чого тобѣ сумно, дорога дитино?
— Нѣчого, тѣточко, нѣчого, — о̂дповѣла Рожа. — Сама не знаю, що менѣ — не можу сего вамъ описати я чогось такъ безсильна, такъ —
— Чей ты не слаба, Роже? — спытала скоро панѣ Мелі.
— Нѣ, нѣ, — о̂дповѣла молода панѣ и задрожала такъ, якъ бы ѣй наразъ перейшовъ морозъ по-за плечѣ, — менѣ буде заразъ лѣпше. Замкни о̂кна, Оліверъ!
Оліверъ замкнувъ скоро о̂кна, а она силувалась бути веселою и грала якусь веселу мельодію. Але руки опали ѣй безсильно на подолокъ, она встала, впала на софу, закрыла лице и дала слезамъ волю, бо не могла вже ихъ перемогти.
— Дитинко, любко, — говорила панѣ Мелі, притискаючи єи до грудей, — ты ще нѣколи така не була.
— Я лишь дуже нерадо васъ занепокоюю, — о̂дповѣла Рожа, — але нѣякъ не можу здержатись о̂дъ плачу. Менѣ здаєсь, тѣточко, що я слаба.
И справдѣ була она слаба, бо якъ принесли свѣтло, то всѣ замѣтили, що небавомъ по поворотѣ румяне єи лице поблѣдло, якъ марморъ. Красы оно не втратило, а таки видно було въ єго чертахъ змѣну, якійсь неспоко̂й, якусь втому, чого нѣколи у неи не було видко. По хвили зарумянилось зновъ єи лице, єи сини̂ очи стали палки̂ и таємничи̂, и все зновъ скоро щезло, якъ маленька хмаринка, а лице знову поблѣдло.
Оліверъ, що добре дививъ ся на стару даму, замѣтивъ великій неспоко̂й у неи и самъ такожь дуже занепокоивъ ся. А що она на око силувалась выглядати такъ, якъ бы собѣ се маловажила, то и о̂нъ такъ робивъ, а се — якъ здавалось — мало добрый вплывъ на Рожу. Бо якъ на просьбу тѣтки поклалась до ло̂жка, то зновъ лѣпше выглядала, запевняла, що ѣй вже лѣпше, и була певна, що на другій день рано стане здорова и весела, якъ звычайно.
— Чей панѣ Рожа не дуже слаба? — спытавъ Оліверъ, коли панѣ Мелі вернула. — Хочь и выглядала нинѣ вечеромъ досыть зле, та —
Стара панѣ махнула рукою, щобы мовчавъ, сама сѣла собѣ, по̂дперла мовчки голову, а вко̂нци обо̂звалась дрожачимъ голосомъ:
— И я того сподѣваюсь, Оліверъ. Ко̂лька лѣтъ прожила я зъ нею щасливо, може й надто щасливо, и вже мабуть прийшла пора, що стрѣне мене якесь нещастье, — але чей не се…
— Яке нещастье, панѣ? — спытавъ Оліверъ.
— Тяжкій ударъ, — о̂дповѣла стара панѣ майже безъ житя — єсли бы я втратила дорогу дѣвчину, що вже такъ довго для мене була єдиною потѣхою.
— Боже борони! — сказавъ Оліверъ скоро.
— И я кажу: Боже борони и амѣнь до того, моя дитино! — перервала єго стара панѣ, заломлюючи руки.
— Такого страшного нещастя певно не можете сподѣватись, — говоривъ дальше Оліверъ. — Та жь панѣ Рожа була передъ двома годинами зовсѣмъ здорова!
— А теперь слаба — о̂дповѣла панѣ Мелі — и певно буде ѣй ще го̂рше. О, моя дорога, люба Роже! Що-жь я по̂чну безъ неи?
Єи напавъ такій тяжкій жаль, що Оліверъ мимо власнои обавы о Рожу, старавъ ся єи успокоити и просивъ дуже, щобы вже зъ огляду на дорогу, молоду даму не додавала собѣ и ѣй жалю.
— Подумайте лише, панѣ, — сказавъ о̂нъ, ледви здержуючись о̂дъ слѣзъ, що пхались єму на очи, — яка она молода и добра и якъ она всѣхъ радує. Я знаю цѣлкомъ певно, що она буде зважати и на себе и на васъ и на насъ всѣхъ тай не помре. Нѣ, Богъ не позволить ѣй вже теперь померти!
— Ахъ, мо̂й добрый Оліверъ, ты говоришь и думаєшь, якъ дитина, — сказала панѣ Мелі, поклавши єму руку на голову, — и мылишь ся, хочь и якъ се природне, що ты кажешь. Але ты пригадавъ менѣ мо̂й обовязокъ и сподѣваюсь прощеня, бо я вже стара, видѣла неодну слабо̂сть и смерть тай знаю бо̂ль тыхъ, що зо̂стають ся по чиѣйсь смерти. Такожь маю досыть досвѣду и знаю, що оставши̂ не все суть дуже молоди̂ и добри̂. Але се повинно насъ радше радувати, якъ журити, бо Богъ мудрый и добрый, а досвѣды таки̂ учать насъ докладно, що єсть ще красшій свѣтъ, якъ нашь, и що мы небавомъ тамъ перейдемо. Най буде воля Божа. Але якъ я єи люблю, якъ дуже люблю, се лишь О̂нъ знає!
Оліверъ здивувавъ ся, що панѣ Мелі по тыхъ словахъ перестала наразъ нарѣкати, выпрямилась и здавала ся зовсѣмъ споко̂йною. А ще бо̂льше здивувавъ ся, коли замѣтивъ, що она и не спала и клопоталась, а все була такъ само споко̂йна и навѣть удавала при кождо̂й роботѣ веселу. Але о̂нъ бувъ молодый и ще не знавъ, якъ сильни̂ серця вмѣють терпѣти и зносити всяки̂ тяжки̂ и нево̂драдни̂ обставины. Тай зво̂дки-жь мо̂гъ о̂нъ се знати, коли сильни̂ звычайно сами̂ не знають своєи силы?
Наступила страшна но̂чь, а коли прийшло рано, то слова панѣ Мелі ажь надто справдились. Рожа лежала въ першо̂й стадіи сильнои и небезпечнои пропасницѣ.
— Треба щось робити, Оліверъ, а не нарѣкати и журитись безъ хо̂сна, — сказала панѣ Мелі, поклала палець на уста и остро глянула єму въ очи. — Се письмо треба якъ найскорше о̂до̂слати панови Льосбернови. Ты маєшь завести єго ажь на мѣсце, до котрого зво̂дси пѣшки мусить ити чотири милѣ. Тамъ передашь єго черезъ по̂сланця до Черці. По̂сланця має господарь гостинницѣ и я сподіваюсь, що ты все зробишь якъ належить ся.
Оліверъ не годенъ бувъ о̂дповѣсти, але зъ лиця єго видко було, що не мо̂гъ на мѣсци встояти, такъ скоро хотѣвъ ити въ дорогу.
— А ту ще одно письмо, — говорила дальше задумана панѣ Мелі — але й сама не знаю, чи по̂слати єго, чи ждати, що станесь зъ Рожею. Я бы волѣла се письмо задержати и выслати ажь тогды, якъ буде дуже небезпечно.
— Чи се такожь до Черці, панѣ? — спытавъ Оліверъ нетерпеливо и дрожачу руку простягъ за листомъ.
— Нѣ, — о̂дповѣла панѣ.
Але таки дала хлопцева письмо, бо за думками й забула про него, а Оліверъ прочитавъ, що адресоване було се письмо до Гаррі Мелі въ добрахъ одного льорда, котрого про̂звища о̂нъ ще нѣколи не чувъ.
— Такъ взяти и се письмо? — спытавъ нетерпеливо Оліверъ.
— Нѣ, зажду до завтра, — о̂дповѣла панѣ Мелі, казала о̂ддати собѣ письмо, дала єму грошѣ и о̂нъ выбѣгъ. Скоро прибувъ на мѣсце весь запорошеный. Найшовъ гостинницю по̂дъ Юріємъ и звернувъ ся до почтаря, сей о̂дославъ єго до паробка, паробокъ до господаря и ажь той перечитавъ помалу адресу и зачавъ писати та выдавати приказы. На се потребувавъ немало часу. Оліверъ мало самъ не скочивъ на коня и не поѣхавъ. Але вко̂нци надъѣхавъ дорогою по̂сланець господаря и за хвилю зновъ о̂дъѣхавъ. Оліверъ, що стоявъ передъ дверми, выйшовъ зъ легкимъ серцемъ на подво̂рьє гостинницѣ, щобы якъ найскорше вернути домо̂вь. Звернувши коло угла стайнѣ, набѣгъ на якогось великого чоловѣка, схованого въ плащи, що якъ разъ въ ту хвилю выйшовъ мабуть зъ гостинницѣ.
— А, до чорта, се що? — крикнувъ сей чоловѣкъ, о̂дскочивши въ задъ и влѣпивши очи въ Олівера.
— Простѣть, пане, — сказавъ Оліверъ — я дуже спѣшивъ ся и не видѣвъ васъ.
— До сто чорто̂въ! — воркотѣвъ той самъ до себе и все дививъ ся своими великими чорными очима на хлопця. — И хто бы сподѣвавъ ся? На порохъ єго зо̂три, а о̂нъ и зъ марморовои домовины встане и заступить тобѣ дорогу!
— Менѣ дуже прикро, пане, — залепетѣвъ змѣшаный Оліверъ — чей я вамъ нѣчо злого не зробивъ.
— А зо̂гнивъ бы ты! — воркотѣвъ дальше чоловѣкъ, затыснувши зубы. — Кобы я такъ мавъ о̂двагу сказати слово, за одну но̂чь уво̂льнивъ бы ся я о̂дъ него. Все лихо на твою голову и джума на тебе, ты пекольне насѣнье! Що ты ту маєшь робити?
Погрозивъ пястуками, заскреготавъ зубами и ступивъ крокъ впередъ, якъ бы хотѣвъ ударити Олівера, але наразъ упавъ на землю и зачавъ вити ся, а густа пѣна выступила єму на уста. Оліверъ дививъ ся ще хвилю на божево̂льного (бо за такого мавъ о̂нъ сего страшного чоловѣка) и побѣгъ до гостинницѣ, во̂звати о помо̂чь. Пото̂мъ не гаючи часу побѣгъ до дому, дуже здивованый и самъ не сво̂й черезъ того дивного, незнаного чоловѣка. Але небавомъ забувъ за ту цѣлу пригоду, бо вернувши до дому панѣ Мелі, побачивъ и почувъ що иншого, а се дало зовсѣмь иншій напрямъ єго думкамъ.
Станъ Рожѣ дуже пого̂ршивъ ся и вже о̂дъ по̂вночи лежала она въ горячцѣ и мрѣла. Хирурґъ зъ села сказавъ пани Мелі, що слабо̂сть Рожѣ дуже небеспечна и то такъ, що выздоровленье було бы чудомъ.
Якъ часто выскакувавъ Оліверъ зъ ло̂жка сеи страшнои ночи, щобы тихенько выйти по сходахъ и по̂дслухати, що дѣє ся въ комнатѣ хорои! О̂нъ майже дрожавъ на цѣло̂мъ тѣлѣ, а каплѣ зимного поту выступали єму на чоло, коли по яко̂мъ шелестѣ думавъ, що вже найго̂рше лихо наступило. О̂нъ нѣколи такъ щиро не моливъ ся, якъ сеи ночи о задержанье при житю єго дорогои, милои приятельки, що вже однымъ крокомъ була въ гробѣ.
Непевно̂сть, страшна непевно̂сть, коли мы бездѣльно стоимо, а коло насъ важить ся судьба найдорожшихъ осо̂бъ, — тяжки̂ думки, що нападають умъ и стискають серце такъ, що оно скорше и сильнѣйше бьє ся, ажь о̂ддыху не стає, — конечне бажанье, щобъ зъ роспуки щось зробити для усмиреня болю, котрого не можемо усмирити, и сумне роздратованье, коли бачимо, що помогти не можемъ; — зъ чимъ дадуть ся поро̂внати ти̂ муки?! яка розвага и яки̂ заходы зможуть насъ потѣшити въ то̂мъ велико̂мъ зворушеню, въ то̂мъ тяжко̂мъ нещастю?
Надо̂йшло рано, а дома було тихо и сумно. Всѣ лише шептали. О̂дъ часу до часу можна було коло брамы побачити налякани̂ лиця, а жѣнки и дѣти о̂дходили зъ плачемъ. Черезъ цѣлый день и довго ще по заходѣ сонця ходивъ Оліверъ по городѣ сюды и туды, зносивъ все очи въ гору въ сторону, де була комната хорои, и дрожавъ, побачивши тамъ затемнене о̂кно, бо здавалось єму, що тамъ смерть нишкомъ зачаилась. По̂зно вечеромъ приѣхавъ панъ Льосбернъ.
— Прикро, — сказавъ о̂двертаючись докторъ, що мавъ мягке серце, — прикро — така молода — такъ всѣ єи любили — але мала надѣя…
На другій день рано засвѣтило сонце ясно — такъ ясно и весело, якъ бы не бачило жадного терпѣня, жаднои журбы; и коли цвѣты розцвитались въ єго промѣню, коли кругомъ кипѣло житье и здоровлье, а звуки радо̂стни̂ розлягались въ воздусѣ, то въ комнатѣ молода и красна дѣвчина стояла вже надъ гробомъ. Оліверъ выбѣгъ на тихе подво̂рье, сѣвъ на малу зелену купину и въ само̂тно̂й тишинѣ плакавъ за нею.
Чудовый бувъ лѣтный день, освѣченый сонцемъ краєвидъ веселый и блыскучій, птички спѣвали и скакали весело по галузяхъ або й злѣтали безжурно въ воздухъ, все очевидно взывало до радости и забавы а Оліверови, коли отворивъ заплакани̂ очи, прийшло несвѣдомо на думку, що теперь нѣякъ не пора вмирати и Рожа не може померти, коли такъ богато меншихъ сотворѣнь радуєсь житьемъ. Могилы радше годять ся для холоднои, непривѣтнои зимы, а не для ясного, запашного, радо̂стного лѣта. Майже здавало ся єму, що домовины для старыхъ и пережитыхъ, а не можуть вкрывати страшною ночею молодыхъ и красныхъ людей.
Звукъ церковного звона перервавъ дуже рѣзко єго дитинни̂ думки. Звонили на похоронну молитву. Сельскій похоронъ перейшовъ браму церкви. Ти̂, що несли домовину, прибрались въ бѣли̂ шарфы. Се ховали якогось молодця. Всѣ стояли зъ о̂дкрытыми головами коло гробу, а мѣжь ними клячала и плакала мати. Але сонце свѣтило ясно, птички щебетали и скакали по галузяхъ дальше.
Оліверъ вернувъ до дому, роздумуючи о преро̂зныхъ тыхъ добродѣйствахъ, якихъ зазнавъ о̂дъ молодои панѣ, и бажаючи собѣ, щобы прийшовъ ще часъ, коли бы о̂нъ мо̂гъ безнастанно доказувати ѣй, якъ вдячный о̂нъ для неи и якъ дуже єя любить. О̂нъ не мавъ собѣ нѣчо закинути, бо радо ѣй услугувавъ, а таки пригадувавъ собѣ десятки случаѣвъ и думавъ, що тогды ще бувъ за мало пильный.
Мы повинни̂ дуже дбати о се, щобы якъ найбо̂льшу любовь оказувати тымъ, зъ котрыми насъ доля злучить, бо при кождо̂мъ случаю смерти находить на насъ ро̂й думокъ, ко̂лько то мы залишили, якъ мало мы зробили, ко̂лько то мы забули, и богато иншихъ случаѣвъ, коли мы могли лѣпше зробити та вже направити не можемъ. Подо̂бни̂ спомины можуть насъ мучити, а они дуже а дуже го̂рки̂. Жаденъ жаль не болить такъ, якъ даремный, а якъ не хочемо зазнати такои муки, то завчасу стараймось сему запобѣгти.
Коли Оліверъ прийшовъ до дому, найшовъ паню Мелі въ мало̂й комнатѣ. Серце єго затремтѣло, коли єи побачивъ, бо она ще анѣ на хвилю не о̂до̂йшла о̂дъ ло̂жка Рожѣ, а теперъ зъ якоись причины о̂до̂йшла. Тому о̂нъ задрожавъ. Довѣдавъ ся, що хора тяжко заснула и збудить ся або до смерти, або до житя, може ще скаже своимъ любымъ въ послѣдне: „будьте здорови̂!“ и простить ся зо̂ свѣтомъ.
Цѣлыми годинами сидѣли они и наслухували. Обѣду нѣхто й не рушивъ, всѣ дивились на чудовый захо̂дъ сонця, але думками були деинде. Почули, якъ хтось ишовъ, и зблизились до дверей, а се Льосбернъ во̂йшовъ въ комнату.
— Що-жь скажете о Рожи? — спытала єго заразъ стара панѣ, — Кажѣть заразъ! Все знесу, лишь непевности нѣ. Бо̂йтесь Бога, кажѣть! Померла померла?
— Нѣ, — о̂дповѣвъ докторъ дуже зворушеный. — О̂нъ добрый и милосерный, она буде жити, щобы насъ всѣхъ ще довги̂ лѣта радувати.
Стара панѣ впала на колѣна и силувалась руки зложити; але сила єи, котрою она такъ довго намагала, опустила єи за першимъ зо̂тхненьемъ вдячности Богу и она впала назадъ въ руки надбѣгшого доктора.