Оліверъ Твістъ/41
| ◀ Глава сорокова | Оліверъ Твістъ Глава сорокъ перша |
Глава сорокъ друга ▶ |
|
— Отже то вы сами̂ були тымъ вашимъ приятелемъ — неправда? — спытавъ панъ Больтеръ, звычайно Кляйполь званый, коли по угодѣ зъ Фажиномъ переселивъ ся до єго мешканя. — Ото дурень зъ мене — та-жь я мо̂гъ бувъ вже вчера впасти на сю думку!
— Кождый самъ собѣ приятель, — о̂дповѣвъ Фажинъ. — Деяки̂ дурисвѣты кажуть, що число три чаро̂вне, и инши̂ зновъ, що сѣмь; але то неправда мо̂й приятелю. Число оденъ чаро̂вне!
— Ха-ха-ха! Число оденъ найважнѣйше!
— Въ тако̂мъ мало̂мъ товариствѣ, якъ наше, — сказавъ жидъ, котрый уважавъ потрѣбнымъ, пояснити свою думку, — маємо загальне число оденъ, то значить: вы не можете вважати себе числомъ оденъ, не вважаючи такожь мене и всѣхъ прочихъ молодцѣвъ такимъ же числомъ.
— Ото!
— Видите добре, — говоривъ дальше жидъ, удаючи, що не замѣтивъ єго оклику, — нашь хосенъ и наша шкода одна — и инакше не може бути. На прикладъ, вашимъ замѣромъ єсть, дбати про число оденъ — то єсть про самого себе.
— Такъ єсть, такъ єсть.
— Ну, добре, — але вы не можете дбати лише про себе самого, про число оденъ, не дбаючи заразомъ и про мене, такожь число оденъ.
— Число два хочете сказати, — перервавъ єго панъ Больтеръ, що бувъ самолюбнымъ въ найвысшо̂мъ степени.
— Нѣ, нѣ! — о̂дповѣвъ жидъ. — Я такъ само важный для васъ, якъ вы сами̂ для себе.
— Слухайте, — сказавъ панъ Больтеръ — вы дуже славный чоловѣкъ и я васъ дуже поважаю, але чей мы не таки̂ щири̂ приятелѣ, якъ вамъ здає ся?
— Ану розважте лише, розважте! — сказавъ жидъ, здвигаючи раменами и простягаючи руки. — Вы поступили собѣ дуже красно и я васъ тому люблю и поважаю. Але черезъ сво̂й поступокъ вы можете до̂стати на шию краватку, котру дуже легко заложити, але зняти самому годѣ — т. є. шнуръ.
Больтеръ хопивъ ся рукою за нашийну хустину такъ, мовь бы єго давила и заворкотѣвъ, що жидъ правду каже.
— Шибениця, — говоривъ Фажинъ дальше — шибениця, — мо̂й любый, то поганый дороговказъ, що вже показавъ дорогу на другій свѣтъ неодному славному, о̂дважному чоловѣкови. Отже держати ся зъ далека о̂дъ шибеницѣ и сеи дороги, се ваше число оденъ, мо̂й любый.
— Розумѣє ся, — сказавъ живо Больтеръ — але по що вы говорите о такихъ рѣчахъ?
— Щобы сказати свою думку докладно, — о̂дповѣвъ Фажинъ, по̂дтягнувши бровы въ гору. — Вы сами̂ не вчините нѣчого на свою руку, лишь вы зависими̂ о̂дъ мене, а я зависимый о̂дъ васъ, єсли моє мале ремесло має добре ити. Перше єсть ваше число оденъ, друге моє число оденъ. Чимъ бо̂льше вамъ на серци лежить ваше число оденъ, тымъ бо̂льше мусите вы дбати про моє; и такъ вко̂нци вертаємо до того, що я вамъ сказавъ заразъ зъ початку, — що старанье о число оденъ выходить всѣмъ намъ на добре, а якъ мы про него не будемо дбати, то всѣ пропадемъ.
— То правда, — замѣтивъ Больтеръ задумчиво. — Вы дѣйстно бувалый старый чоловѣкъ!
Фажинъ замѣтивъ зъ найбо̂льшимъ вдоволеньемъ, що се не була лише облестно̂сть, але що свому новобранцеви показавъ свою силу и хитро̂сть, — а се въ початкахъ ихъ знакомости було дуже важне. Щобы враженье, яке зробивъ на молодци, ще скрѣпити, розказавъ єму деяки̂ свои прехитри̂ операціи, причо̂мъ, о̂дповѣдно до цѣли, помѣшавъ правду зъ неправдою такъ вправно, що поважанье пана Больтера до него очевидно зросло, а заразомъ повставъ въ нѣмъ спасенный страхъ, чого собѣ жидъ найбо̂льше бажавъ.
— Лише взаимне довѣрье — сказавъ жидъ — потѣшає мене въ тяжкихъ стратахъ. Що йно вчера стративъ я свого найлѣпшого помо̂чника.
— Пропавъ? — спытавъ Больтеръ.
— Пропавъ проти своєи волѣ, — о̂дповѣвъ Фажинъ. — Єго обвинили о кишеневу крадѣжь и найшли при нѣмъ срѣбну табакирку. То була єго власна, мо̂й любый, єго власна, бо о̂нъ самъ нюхавъ табаку, а табакирка була дорога. Переслухъ о̂дложили на нинѣ, бо думали, що о̂днайдуть властителя. О, о̂нъ варта бо̂льше, якъ пятьдесять срѣбныхъ табакирокъ, и я бы ихъ давъ, якъ бы лишь зновъ мавъ єго у себе. Кобы вы були знали майстра, мо̂й любый, кобы вы були знали!
— Сподѣваюсь, що я єго ще по̂знаю, — думаєте, що нѣ, Фажинъ?
— Мабуть нѣ вже, — о̂дповѣвъ жидъ зо̂тхнувши. — Єсли не будуть мати жадного иншого доказу противъ него, то за шѣсть або во̂сѣмь недѣль будемо єго зновъ мати межи собою; инакше засиплятъ єго на цѣле житье, певно на цѣле житье; бо они вже знають, що то за зѣленько той майстеръ.
— Що вы хочете сказати, що єго засиплятъ? — спытавъ Больтеръ. — Чого вы менѣ говорите таки̂ слова, коли знаєте, що я ихъ не розумѣю?
Фажинъ хотѣвъ вже пояснити єму, що засипати значить вывезти зъ краю, але въ то̂й хвили во̂йшовъ панъ Бетсъ зъ руками въ кишеняхъ о̂дъ штано̂въ и зъ лицемъ смѣшно сумнымъ.
— Пропавъ, Фажинъ, — сказавъ о̂нъ, коли представлено єго новому товаришеви такъ, якъ треба.
— Що кажешь? — спытавъ жидъ дрожачиши устами.
— О̂днайшли пана, до котрого табакирка належала и ще о яки̂сь инши̂ проступки єго обвинили, — повезесь майстеръ за дармо, — о̂дповѣвъ панъ Бетсъ. — Фажинъ, дайте менѣ цѣлу жалобну одѣжь и крепу на капелюхъ, най я єго о̂двѣдаю, закимъ о̂дъѣде. Ото склалось! Джекъ Докінсъ, — славный Джекъ Докінсъ — майстеръ — великій майстеръ — и єго мають засипати за дурну тубакирку! за незначне липкарство![2] Менѣ здавалось, що хочь за золотый годинникъ и ланцушокъ зъ печаткою, а то… Кобы хочь бувъ закнаявъ ся[3] до якого богатого пана та свиснувъ єму всѣ грошѣ, все до чиста, — тогды бодай о̂дъѣхавъ бы собѣ, якъ джентельменъ! — а то якъ простый липкарь, безъ славы, безъ чести!
Высказавши такъ сво̂й жаль за нещасливымъ приятелемъ, невдоволеный и маркотный сѣвъ собѣ панъ Бетсъ на першо̂мъ лѣпшо̂мъ крѣслѣ, яке побачивъ.
— Що ты плетешь: о̂нъ безъ славы, безъ чести! — кликнувъ Фажинъ, гнѣвно глянувши на свого выхованця. — Чи о̂нъ васъ всѣхъ не перевысшавъ — чи мо̂гъ котрый зъ васъ зъ нимъ змѣритись — хочь въ дечо̂мъ єму доро̂внати, га?
— Правда, правда! Але чи не жалко чоловѣкови, — о̂дповѣвъ Чарль — чи серце не може пукнути зъ жалю, що сего въ судѣ знати не будуть, що нѣхто и половины зъ сего не до̂знаєсь, хто и що о̂нъ бувъ? Якій нужденный титулъ до̂стане о̂нъ въ нюґетско̂мъ календари, а може єго тамъ и не впишуть! Охъ-охъ, якъ жалко!
— А! Єсли ты такъ думаєшь, — сказавъ жидъ, вдоволено усмѣхаючись и подаючи єму руку, — єсли ты такъ думаєшь, то що инше. Дивѣть ся, мо̂й любый, — звернувъ ся о̂нъ до Больтера — яки̂ они горди̂ на сво̂й станъ и своє званье! Ажь радость бере чоловѣка!
Панъ Больтеръ бувъ тои самои думки, а жидъ приступивъ зъ радо̂стною гордостію до Чарля, поклепавъ єго по плечехъ и сказавъ потѣшаючо: — Не жури ся, Чарль; чей колись выявить ся и о̂нъ самъ покаже, чимъ бувъ; не нанесе о̂нъ сорому на своихъ давныхъ товаришѣвъ и свого учителя. Подумайте лише: якій о̂нъ ще молодый! Чи се жь не велика о̂дзнака, що въ тако̂мъ вѣцѣ засиплять єго на цѣле житье?
— Певно — я о то̂мъ и не думавъ — то справдѣ велика честь для него! — о̂дповѣвъ Чарль трохи потѣшеный.
— Буде мати все, чого потребує; — говоривъ жидъ дальше — будуть єго въ квачи[4] держати, якъ джентельмена, буде мати що дня пиво и грошѣ въ кишени, и буде грати въ карты, єсли не буде мо̂гъ на що инше ихъ выдати.
— Справдѣ? — скликнувъ Чарль.
— ЦѢлкомъ певно, цѣлкомъ певно! — сказавъ Фажинъ. — А мы єму найдемо адвоката — якого лишь найхитрѣйшого зможемо найти — и той буде єго боронити, а єсли хоче, то и самъ може боронитись, а мы то все перечитаємо въ часописяхъ. Що ты на се Чарль?
— Знаменито! знаменито! — кликнувъ Чарль Бетсъ. — Я такъ виджу єго передъ собою, якъ о̂нъ стари̂ перуки за но̂съ водить, якъ они гороѣжать ся, щобы выглядати поважно, а о̂нъ говорить до нихъ довѣрочно якъ бы ихъ панъ-братъ, якъ бы бувъ ро̂днымъ сыномъ судьѣ и мавъ бесѣду при обѣдѣ — ха-ха-ха!
— Але, Чарль, — сказавъ жидъ — мы мусимо выдумати якій спосо̂бъ и вывѣдатись, якъ єму поводить ся та що зъ нимъ дѣєсь.
— Чи маю по̂ти? — спытавъ панъ Бетсъ живо, бо о̂нъ сподѣвавъ ся видѣти дуже цѣкаву сцену, въ котро̂й майстеръ, що недавно у него выкликавъ такій жаль, мавъ грати свѣтлу ролю.
— За жадни̂ грошѣ, — о̂дповѣвъ Фажинъ.
— То по̂шлѣть того — новобранця; — радивъ Чарль — єго ще нѣхто не знає.
— Незла рада, — сказавъ жидъ. — Що вы на те, мо̂й любый?
— Нѣ, нѣ, — о̂дповѣвъ панъ Больтеръ, хитаючи головою, — и не говорѣть, то не моя рѣчь.
— Яке-жь вы єму занятье призначили, Фажинъ? — спытавъ Чарль Бетсъ, оглядаючи дуже згорда недбалу стать Ноя. — Сидѣти за печею, коли треба заризикувати и зъѣдати все, коли дома споко̂йно сидимо?
— Тобѣ до того зась, — перервавъ єго панъ Больтеръ и ты собѣ не кпи зъ людей, до котрыхъ ты, нездаро, не доро̂съ, а то по̂знаєшь, що не въ ти̂ дверѣ попавъ.
Панъ Бетсъ высмѣявъ єго чванливу грозьбу такъ голосно, що Фажинъ мусѣвъ ажь заждати, щобы пану Больтерови справу пояснити. По̂ти до поліціи — сказавъ о̂нъ — зовсѣмъ єму не небезпечно, бо за єго незначный проступокъ ще певно нѣхто въ столици не знає тай го̂нчого листу нема; а якъ бы и бувъ, то переодѣвшись нѣгде въ Лондонѣ не буде безпечнѣйшимъ, якъ въ поліціи, бо тамъ певно ажь на конець будуть єго шукати.
Такими и подо̂бными поясненями давъ ся вко̂нци панъ Больтеръ намовити по̂ти въ поліцію, хочь и якъ се було єму не въ смакъ. Але о̂нъ лякавъ ся жида и тому згодивъ ся. Фажинъ давъ єму сейчасъ плащь, якій во̂зники носять, манчестрови̂ штаны по колѣна, шко̂ряни̂ камашѣ, капелюхъ зъ о̂дзнакою и бато̂гъ, а о добрый успѣхъ зовсѣмъ не лякавъ ся, бо панъ Больтеръ бувъ до того и такій неповоротный, якъ во̂зникъ. Описали єму докладно майстра, а панъ Бетсъ завѣвъ єго побо̂чными уличками ажь на Бавъ-Стрітъ, показавъ єму дорогу, подавъ ще деяки̂ потрѣбни̂ звѣстки, казавъ спѣшитись и прирѣкъ ждати на єго поворотъ на то̂мъ мѣсци, де теперь.
Панъ Бетсъ розказавъ єму все такъ докладно, що Ной Кляйполь або Моррісъ Больтеръ, якъ читатель хоче, дуже легко и нѣкого не пытаючись зайшовъ до поліціи. Перепхавъ ся черезъ громаду людей, що складалась головно зъ дѣвчатъ и во̂йшовъ до темнои та бруднои комнаты судовои. Передъ столомъ судьѣ стояли двѣ женщины, що кивали головами до своихъ задивованыхъ свояко̂въ, а тымчасомъ писарь о̂дчитувавъ двомъ поліцаямъ и якомусь просто одягненому, на столѣ опертому мужчинѣ высказы свѣдко̂въ. Коло нихъ стоявъ сторожь вязницѣ и о̂дъ часу до часу кричавъ: „споко̂й!“ „вывести дитину!“, єсли далось чути яке неприличне шептанье або выкрикъ дитины при грудяхъ. Ной оглядавъ ся быстро за майстромъ, бачивъ досыть людей, що могли бы бути братами, сестрами або родинами єго, але не побачивъ такого, якого єму описали. Вко̂нци засуджено и выпроваджено жѣнку зъ комнаты и ажь теперь побачивъ Ной обжалованого, що певно бувъ майстромъ.
Джекъ ишовъ досыть смѣло передъ сторожемъ вязницѣ, державъ капелюхъ въ право̂й руцѣ, лѣву запхавъ въ кишеню, въ штаны, а коли станувъ въ лавѣ присяжныхъ, спытавъ сейчасъ голосно, чому єго завели на такъ соромне мѣсце?
— А не стулишь ты пыска? — крикнувъ ключникъ на него.
— Чи я не Анґлієць? — крикнувъ и собѣ майстеръ. — Де моя свобода?
— Заразъ єи будешь мати — о̂дповѣвъ ключникъ и то ще зъ перцемъ.
— Но-но, най лишь менѣ допѣкають, то вже секретарь державный для справъ внутрѣшныхъ буде знати, що сказати судьямъ, — говоривъ Джекъ Докінсъ дальше. — А теперь — ну, що се? Чи мирови̂ судьѣ не будуть такъ ласкави̂, полагодити сю малу справу и мене не задержувати? Они часописи читають! Я замовивъ собѣ одного джентельмена до Сіті, — а я слова додержую и я въ справахъ точный; — и о̂нъ тому по̂йде собѣ, коли мене не застане въ означено̂мъ часѣ та ще готовъ заскаржити о о̂дшкодованье тыхъ, що мене задержали. — Гей вы, тонконогій возьный, якъ зовуть ся ти̂ оба дерихвосты тамъ на лавѣ судьѣвъ? — звернувъ ся о̂нъ до сторожа вязницѣ. Се такъ подобалось близько стоячимъ, що сердечно засмѣялись и панъ Бетсъ бувъ бы такожь не о̂дъ того, але о̂нъ не чувъ сего шутливого пытаня.
— Тихо! — крикнувъ ключникъ.
Оденъ зъ мировыхъ судьѣвъ спытавъ, зъ чого повставъ смѣхъ.
— Ту є кишеневый злодѣй, ваше благородіє.
— Чи вже той хлопець бувъ тутъ коли?
— О̂нъ вже неразъ повиненъ тутъ бути, ваше благородіє, а впрочо̂мъ всюды инде о̂нъ вже бувъ. Я знаю єго дуже добре, ваше благородіє.
— Такъ! Отже вы мене знаєте? — кликнувъ майстеръ и поважно додавъ: Дуже добре. Я обвиняю сего чоловѣка о зневагу мого доброго имени.
Єго зновь высмѣяли и зновь крикнувъ ключникъ: споко̂й.
— Де свѣдки? — зачавъ писарь.
— А, правда, отсе добре! — впавъ єму въ бесѣду Джекъ Докінсъ. — Де свѣдки? Я бы радъ ихъ видѣти?
Єго бажанье заразъ сповнилось, бо выступивъ поліцай, котрый видѣвъ, якъ обжалованый вытягнувъ одному панови зъ кишенѣ хустинку, а що хустина вже була стара, то лишь уживъ єи до носа и зновъ запхавъ панови въ кишеню. Тому о̂нъ єго увязнивъ и при нѣмъ найдено срѣбну табакирку зъ именемъ властителя, вырытымъ на вѣку. Властитель табакирки такожь бувъ въ комнатѣ и присягъ що табакирка єго и що о̂нъ єи стративъ тогды, коли протиснувъ ся черезъ натовпъ, въ котро̂мъ — якъ видко — обжалованый и хустину вытягъ та назадъ запхавъ. Такожь замѣтивъ о̂нъ, що якійсь молодый джентельменъ скоро о̂дъ него о̂ддаливъ ся, а тымъ джентельменомъ бувъ якъ разъ майстеръ.
— Ча ты, хлопче, маєшь о що свѣдка спытати? — звернувъ ся судья до майстра.
— Я не хочу такъ понизитись и зъ нимъ говорити, — о̂дповѣвъ Джекъ Докінсъ.
— Чи взагалѣ маєшь що сказати?
— Чи ты не чуєшь пытаня єго благородія: чи маєшь що сказати? — обо̂звавсь живо ключникъ, торкнувши ло̂ктемъ мовчазного майстра.
— Простѣть! — сказавъ Джекъ, — оглядаючись розсѣяно. — Чи вы до мене говорили?
— Ваше благородіє, — замѣтивъ ключникъ — я ще въ своѣмъ житю не видѣвъ такого молодого архиго̂льтая. Чи маєшь що сказати, хлопче?
— Нѣ, — о̂дповѣвъ майстеръ — тутъ не скажу нѣчого; се не до̂мъ справедливости а и мо̂й адвокатъ снѣдає нинѣ рано у віцепрезидента низшои палаты. Але мы ще, т. є. я и о̂нъ, поговоримо де инде зъ одною дуже знатною особою; тогды ажь будуть судови̂ перуки нарѣкати, чому на свѣтъ прийшли, або чому ихъ слуги не повѣсили, закимъ мали зо̂ мною процесуватись. Я хочу —
— Най перевезесь, до вязницѣ зъ нимъ — вывести єго! — крикнувъ судовый писарь.
— Ходи сюда хлопче, — сказавъ ключникъ.
— Иду вже, — сказавъ майстеръ, выгладжуючи рукою капелюхъ, а пото̂мъ звернувъ ся до лавы судьѣвъ: — Нѣчо вамъ не поможе, панове, хочь бы и якъ вамъ маркотно було. Я милосердя надъ вами не буду мати, анѣ за гро̂шь. О̂дпокутуєте вы менѣ за те, и я за жадни̂ грошѣ не хотѣвъ бы бути на вашо̂мъ мѣсци. Я васъ не зво̂льню, хочь бы вы мене о те на колѣнахъ просили. Возьный, веди мене до вязницѣ!
Ключникъ взявъ єго за ковнѣръ; Джекъ грозивъ, що о̂ддасть справу до парляменту, а пото̂мъ зъ великимъ вдоволеньемъ усмѣхнувъ ся до ключника.
Якъ лишь Ной побачивъ, що вже єго ведуть до вязницѣ, побѣгъ назадъ до пана Бетса. Той скрывъ ся въ яко̂мсь о̂дповѣдно̂мъ сховку и показавъ ся ажь тогды, коли побачивъ, що нѣхто не йде за єго знакомымъ. Скоро по̂йшли оба до дому, щобы Фажинови подати радо̂стну звѣстку, що майстеръ поступивъ собѣ зовсѣмъ чесно и заслуживъ собѣ на велику славу.