Оліверъ Твістъ/42
| ◀ Глава сорокъ перша | Оліверъ Твістъ Глава сорокъ друга |
Глава сорокъ третя ▶ |
|
Хочь и якъ умѣла Нансі удавати, а таки не змогла зовсѣмъ скрыти свого зворушеня, выкликаного єи поступкомъ. Она пригадувала собѣ, що такъ хитрый жидъ, якъ и звѣрскій Сайксъ розказували ѣй всѣ свои тайни̂ замѣры, а то тому, бо зовсѣмъ вѣрили ѣй и не могли єи о нѣчо по̂дозрѣвати. Погани̂ були си̂ замѣры, безъ сорома були ти̂, що ихъ укладали и она лютилась на жида, що вѣвъ єи що разъ глубше въ пропасть проступку и нужды, зво̂дки вже не могла выдобутись. А таки були хвилѣ, коли була лаго̂днѣйша супроти него и непокоилась на думку, що черезъ єи зносины зъ Рожею може єго стрѣнути доля, на яку вже давно заслуживъ.
Але таки̂ гадки и чутя були лише проминаючи̂ у неи и лише зъ привички приходили ѣй до головы; тымчасомъ она постановила собѣ рѣшучо, осягнути свою цѣль, а єи характеръ бувъ такій, що о̂дъ свого замѣру не дала бы ся нѣчимъ о̂двести. Зъ обавы о Сайкса могла ще цофнутись, поки бувъ часъ; але она вымогла на Рожи, що все буде задержане въ найбо̂льшо̂й тайнѣ и не показала жадного способу, котрымъ бы можна до̂йти до о̂дкрытя; для него не хотѣла покинути проступку и нужды, не хотѣла спасти ся — и що-жь бо̂льше могла зробити? Она твердо держалась своєи постановы.
Але хочь всяка єи внутрѣшна борба такъ ко̂нчилась, то таки все она о̂дновлювалась и лишала такожь сво̂й слѣдъ. По ко̂лькохъ дняхъ Нансі поблѣдла и змарнѣла. Часомъ не зважала на нѣчо, що коло неи дѣялось и до розмовы не мѣшалась, хочь давнѣйше брала она въ нѣй найживѣйшу и найголоснѣйшу участь; а часомъ зновъ смѣялась, хочь не була весела и галасувала безъ причины и цѣли. Инколи зновъ — а неразъ лише хвилину по̂знѣйше — сидѣла мовчки, засумована, скулена, зъ головою въ рукахъ, а пото̂мъ наразъ зривалась такъ, що зовсѣмъ було по̂знати єи неспоко̂й и що она зовсѣмъ не о то̂мъ думала, о чо̂мъ говорилось въ товариствѣ.
Надо̂йшовъ вечеръ въ недѣлю, а годинникъ найблизшого костела выбивъ одинацяту годину. Сайксъ и жидъ перестали говорити и слухали, але ще уважнѣйше слухала Нансі.
— Година передъ по̂вночею, — сказавъ Сайксъ, отворивши о̂кно и вернувши на своє крѣсло, — на дворѣ мрака и темно — добра но̂чь до роботы.
— Ахъ, справдѣ, — сказавъ Фажинъ — велика шкода Біль, що нема жаднои роботы.
— Правду кажешь, — о̂дповѣвъ Сайксъ гнѣвно. — Ще бо̂льша шкода тому, бо я якъ разъ маю велику охоту до того.
Жидъ похитавъ головою и зо̂тхнувъ.
— Мусимо страченый часъ надоложити, єсли що добре лучить ся, — говоривъ Сайксъ дальше.
— Треба надоложити, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ Фажинъ и осмѣливъ ся поклепати єго по плечехъ. — Дуже мене радує, що вы таке кажете.
— Дуже васъ радує — ага! Про мене! — сказавъ Сайксъ.
— Ха-ха-ха! — смѣявъ ся жидъ такъ, якъ бы ся мала уступка Сайкса справляла єму незвычайну радо̂сть. — Вы нинѣ вечеромъ правдивымъ Білемъ, мо̂й любый.
— Менѣ здаєсь, що я зовсѣмъ иншимъ, єсли вы свою стару зо̂вялу лабу положите менѣ на плечѣ — прочь зъ нею! — крикнувъ Сайксъ, о̂дпыхаючи руку жида.
— Не о̂дкидайте єи, Біль, — памятаєте, що можуть васъ зловити? — спытавъ жидъ рѣшучо, не зраджуючи жадного зворушеня.
— Памятаю, але чортъ мене зловить, а не такій посѣпака. О̂дъ часо̂въ Адама не було ще чоловѣка зъ такимъ лицемъ, якъ твоє, хиба тво̂й батько, але й тому вже десь теперъ бороду обсмалили. А може й самъ чортъ тво̂й батько — мене бы се зовсѣмъ не дивувало.
Фажинъ не о̂дповѣвъ нѣчого на ти̂ лестни̂ слова, лише сѣпнувъ Сайкса за рукавъ и вказавъ на Нансі, котра зовсѣмъ тихо наложила капелюхъ и хотѣла вже выходити.
— Гей, Нансі! — крикнувъ Сайксъ, — Куды тобѣ, дѣвко, забагло ся ити въ опо̂вночи?
— Недалеко,
— Що се за о̂дповѣдь! Куды хочешь ити?
— Кажу, що недалеко.
— А я пытаюсь, куды? Чи ты чуєшь?
— Сама не знаю, куды.
— То я знаю, куды, — сказавъ Сайксъ, спротивляючись выходови Нансі, бо̂льше зъ примхи, якъ зъ якоись означенои причины, — Нѣгде не по̂дешь. Сиди дома!
— Менѣ недобре; я вамъ вже казала, що мушу выйти трохи на свѣжій воздухъ.
— Выставъ голову за о̂кно и будешь мати свѣжій воздухъ.— Етъ, що менѣ зъ него; я мушу трохи перейти ся.
— Такъ — отже не перейдешь ся, — о̂дповѣвъ Сайксъ, вставъ, замкнувъ дверѣ, вытягнувъ ключь, зо̂рвавъ дѣвчинѣ капелюхъ зъ головы и кинувъ на стару шафу. — Чи ще теперь не схочешь тутъ сидѣти?
— Я можу и безъ капелюха по̂йти — сказала Нансі поблѣдши. — Що се значить ся, Біль? Чи вы знаєте, що робите?
— Чи я знаю? Чуєте, Фажинъ, она збожеволѣла, бо инакше не впало бы ѣй на думку, такъ до мене говорити.
— Вы хочете, щобъ я зъ розпуки яке лихо заподѣяла, — заворкотѣла Нансі, притиснувши руки до грудей такъ, якъ бы хотѣла повздержати страшный выбухъ. — Пустѣть мене — сейчасъ — въ то̂й хвили!
— Нѣ! — крикнувъ Сайксъ.
— Фажинъ, скажѣть єму, най мене пустить. Я єму се раджу. Чуєте? — крикнула Нансі, бьючи ногами о по̂длогу.
— Чи я чую? Чую, — крикнувъ до неи Сайксъ — а якъ ще тебе разъ почую, то песъ тобѣ вырве зъ горла сей крикъ. Що тобѣ, бабо, що тобѣ прийшло до головы?
— Пустѣть мене, — благала Нансі, сѣла собѣ коло дверей на по̂длозѣ и говорила дальше: Біль, пустѣть мене! Вы не знаєте, що робите, — справдѣ не знаєте. Лише на одну — однѣсеньку годинку.
— Покраяти дамь ся, — крикнувъ Сайксъ, хопивши єи зовсѣмъ нелегко за рамя — єсли се неправда, що дѣвка збожеволѣла — зовсѣмъ сказила ся! Встань!
— Не встану скорше, поки мене не пустите — скорше нѣ! — крикнула Нансі.
Сайксъ дививъ ся на ню якійсь часъ, о̂дтакъ въ о̂дповѣдно̂й хвили хопивъ єи нагло за обѣ руки и хочь она рвалась, завѣвъ до сусѣднои комнаты, сѣвъ собѣ налавку, єи кинувъ на столець и придержувавъ руками. Она то просила ся, то старала ся силою вырвати зъ єго рукъ, але вко̂нци, коли дванацята выбила, зовсѣмъ втомлена перестала зъ нимъ тягатись. Сайксъ погрозивъ ѣй ще ко̂лька разо̂въ и вернувъ до Фажина.
— Що за дивне сотворѣнье зъ тои дѣвки, — свазавъ о̂нъ обтираючи по̂тъ.
— Дивне сотворѣнье, Біль, се правда, — о̂дповѣвъ жидъ задумчиво.
— Якъ тобѣ здаєсь, що ѣй въ голову влѣзло: такъ по̂зно конче выходити зъ хаты? Ты єи лѣпше знаєшь, жиде; якъ ты думаєшь про се?
— Се вперто̂сть, менѣ здаєсь, — бабски̂ примхи и вперто̂сть, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ жидъ, здвигаючи раменами.
— И менѣ такъ здаєсь. Я думавъ, що вже єи освоивъ, а она така зла, якъ и давнѣйше.
— Ще го̂рша, Біль. Чогось подо̂бного я ще въ неи не видѣвъ та ще зъ такои малои причины.
— И я ще не видѣвъ. Мабуть набавилась о̂дъ мене пропасницѣ тай зъ крови ѣй не хоче выйти — що?
— Може бути.
— Я ѣй трохи крови пущу и безъ лѣкаря, якъ лише ще разъ такъ зробить.
Жидови подобалась ся думка.
— Она була день и но̂чь при менѣ, — говоривъ Сайксъ дальше, — коли я лежавъ хорый, а ты, фалшива собако, и не показавъ ся у мене. Черезъ весь часъ мы не мали що до устъ взяти и мабуть черезъ те стала она гнѣвна и неспоко̂йна. Де-жь такъ довго сидѣти въ хатѣ — га?— Щира правда, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ Фажинъ шепотомъ. — Пстъ!
Въ то̂й хвили во̂йшла зновъ Нансі и сѣла на своѣмъ звычайно̂мъ мѣсци. Єи очи були червони̂ и напухли̂; она хиталась сюды и туды, по̂дняла голову, а по яко̂мсь часѣ засмѣялась на весь голосъ.
— А тобѣ що зновъ? — крикнувъ Сайксъ и здивованый звернувъ ся до Фажина.
Жидъ давъ єму знакъ, щобы теперь не звертавъ на ню уваги, и по ко̂лькохъ хвиляхъ сидѣла она зновъ такъ, якъ перше. О̂нъ шепнувъ Сайксови, що о̂дъ теперь она вже буде зовсѣмъ споко̂йна, взявъ сво̂й капелюхъ и сказавъ єму добрано̂чь. Коло дверей постоявъ хвилину, обернувъ ся ще разъ и попросивъ, щобы єму хто посвѣтивъ на темныхъ сходахъ.
— Посвѣти єму, — сказавъ Сайксъ, набиваючи люльку тютюномъ. — Шкода бы було, якъ бы о̂нъ ту каркъ собѣ зломивъ; ти̂, що люблять на вѣшанье дивитись, не мали бы вже такои нагоды до роззявлюваня рота.
Нансі провела старого жида зо̂ свѣтломъ на долину. Въ сѣнехъ коло брамы поклавъ о̂нъ палець на уста и шепнувъ ѣй до уха: — Чого тобѣ захотѣлось, люба дитино?
— Якъ то: чого? — о̂дповѣла она такожь шепотомъ.
— Чого ты конче захотѣла выйти? Єсли о̂нъ — ту вказавъ жидъ костистымъ пальцемъ на гору — обходить ся зъ собою такъ по варварски, — бо о̂нъ звѣръ, Нансі, нерозумный дикій звѣръ, — то чому…
— Що? — спытала она, коли о̂нъ приложивъ свои уста майже до єи уха, а свои очи впяливъ въ ню и замовкъ.— Не скажу теперь, — о̂дповѣвъ о̂нъ по хвили - иншимъ разомъ про се поговоримо. Я тво̂й приятель, дитино, тво̂й вѣрный приятель. Я маю способы, — єсли ты хочешь на нѣмъ по̂мститись. О̂нъ же зъ тобою обходить ся, якъ зъ псомъ, ще го̂рше якъ зъ псомъ, бо пса часомъ погласкає. Ходи до мене, кажу тобѣ, ходи до мене. О̂нъ приятель на оденъ день, але мене ты знаєшь зъ давна, Нансі, — ще дитиною була…
— Знаю васъ дуже добре, — о̂дповѣла дѣвчина, не зраджуючи найменшого зворушеня. — Добра-но̂чь!
Коли о̂нъ хотѣвъ ѣй подати руку, она цофнулась, але сказала єму ще разъ твердо добра-но̂чь, глянула такъ само на него, якъ о̂нъ при прощаню на ню, — очевидно обоє незле себе порозумѣли — и засунула за нимъ дверѣ.
Задуманый вертавъ Фажинъ до свого мешканя. Якійсь часъ, особливо по̂дъ вплывомъ послѣднои пригоды, думавъ собѣ, що ѣй надоѣло вже звѣрске обходженье Сайкса и якогось вже нового приятеля найшла собѣ. Бо въ послѣдныхъ часахъ змѣнилась чогось: выходила часто сама, була досыть ро̂внодушна на зыски и втраты шайки, хочь сама давнѣйше такъ ревно про ню дбала, а ось сего вечера якъ разъ въ означену годину конче забаглось ѣй выйти зъ дому. Те все переконувало єго, що незле догадуєсь и о̂нъ майже бувъ вже певный, що не помыляє ся. Чоловѣкъ, котрого дѣвчина полюбила, не належавъ до єго шайки. Отъ якъ бы то єго зыскати до своєи громады, — думавъ собѣ жидъ — се бы було гарно и треба конче о се якъ найскорше постаратись…
Прито̂мъ мавъ о̂нъ ще й иншу, го̂ршу цѣль. Сайкса знавъ о̂нъ занадто добре, а єго груби̂, образливи̂ слова кололи и ранили єго мимо того, що старавъ ся ихъ забувати. Нансі могла бути певна, що якъ бы розлучилась зъ Сайксомъ, то не скрыєсь передъ єго лютостью. О̂нъ по̂мстить ся такожь на єи ново̂мъ любовнику такъ, що не лишь єго кости, але цѣле єго житье буде наражене на очевидну небезпечно̂сть. Фажинъ думавъ, що она легко дасть ся намовити, єго отруити. — Женщины думавъ о̂нъ собѣ — зробили вже неразъ такъ, або й ще го̂рше, щобы осягнути таку цѣль, яку теперь Нансі має на думцѣ. Зробить се, то я буду во̂льный о̂дъ небезпечного шибеника, чоловѣка, котрого ненавиджу, — за него до̂стану заступника, а мо̂й вплывъ на Нансі буде безмежный, тымъ бо̂льше, що буду знати єи проступокъ.
Таки̂ були єго думки, коли выйшовъ о̂дъ Сайкса, и тому то старавъ ся о̂нъ выслѣдити дѣвчину. Она зовсѣмъ не налякалась и не удавала, що єго не розумѣє; противно, зъ очей єи, коли єму въ-друге говорила добра-но̂чь, видко було ясно, що дуже добре по̂знала єго думку.
Але она мабуть вагалась, говорити про замахъ на житье Сайкса, а о се головно ходило.
— Якъ менѣ сво̂й вплывъ на ню збо̂льшити? — думавъ жидъ вертаючи домо̂вь. — Якій новый спосо̂бъ найти на ню?
Мозокъ такій, якъ єго, умѣвъ найти спосо̂бъ. Хочь не довѣдавсь о̂дъ неи нѣчого, але чей можна выслати кого на звѣдины, по̂дглядѣти, що то за новый єи любовникъ, а пото̂мъ загрозити, що все роскаже Сайксови, котрого она дуже лякалась; а якъ нѣ, то нехай робить се, чого о̂нъ жадає. Такій спосо̂бъ найшовъ о̂нъ, щобы єи зробити послушною.
— Все по̂де, якъ по маслѣ, — сказавъ о̂нъ майже голосно. — Якъ лишь буду знати єи тайну, то вже мусить мене слухати, єсли ѣй о житье ходить, я маю способы, Нансі; а ты, Сайксъ, пожди, я васъ вже маю въ рукахъ, обоє маю!
Гро̂зно махнувши рукою, глянувъ хмарно въ улицю позадъ себе, де покинувъ скаженого шибеника, и ступаючи дальше запхавъ костисти̂ руки въ кишеню подертого плаща та стиснувъ ихъ спереду разомъ такъ, якъ бы зненавидженого ворога мавъ вже межи ко̂нчастыми пальцями.
На другій день вставъ дуже рано и чекавъ нетерпеливо на свого нового союзника. Той явивъ ся ажь по яко̂мсь часѣ, що жидови выдавалось безконечно довго, и сейчасъ лакомо кинувъ ся снѣдати.
— Больтеръ, — обо̂звавъ ся жидъ, сѣдаючи на супротивъ него.
— Що? — спытавъ Ной. — Не давайте менѣ нѣякои роботы, поки не поснѣдаю. Зъ тымъ тутъ и бѣда; не дадуть чоловѣкови и попоѣсти.
— Ай, та-жь говорити при ѣдѣ можна, — сказавъ жидъ, проклинаючи зъ цѣлого серця свого молодого ласого приятеля.
— Ще й лѣпше ѣсть ся, коли говорю, — о̂дповѣвъ Больтеръ, о̂дкравуючи величезный кусень хлѣба. — Де подѣлась Шарльота?
— Я выславъ єи нинѣ рано зъ другою молодою дѣвчиною, бо хотѣвъ тутъ бути самъ.
— Я хотѣвъ лише, щобы вы дѣвцѣ казали напражити грѣнокъ зъ масломъ. Но, отже балакайте, — се менѣ не перешкаджає, — сказавъ Ной и справдѣ здавалось, що о̂нъ не дасть ся нѣчимъ спинити о̂дъ дальшои жвавои працѣ.
— Вчера списались вы добре, — сказавъ жидъ — дуже красно. Шѣсть шилінґо̂вь, девять пенсо̂въ и по̂въ пенні першого дня! Бубны зроблять васъ богачемъ!
— А три збанки на пиво и горнець на молоко забули? — спытавъ Больтеръ.
— Нѣ, нѣ, мо̂й любый. Збанки на пиво — се доказъ вашого великого ґенія, а вже горнець той — то правдива штука.
— Якъ на початокъ — незле вдалось, — замѣтивъ Больтеръ значучо. — Збанки знявъ я зъ кратъ въ сутеренахъ, а горнець стоявъ передъ гостинницею. Думаю собѣ: ще заржевѣє на дощи, або простудить ся, знаєте. Ха-ха-ха!
Жидъ засмѣявъ ся такожь нѣбы сердечно, а Больтеръ ѣвъ дальше безъ упину. О̂дтакъ перехилившись черезъ сто̂лъ скажавъ жидъ: — Вы менѣ щось зробите, мо̂й любый; прито̂мъ треба бути дуже осторожнымъ.
— Фажинъ, — о̂дповѣвъ Ной — лише не жадайте о̂дъ мене чого небезпечного и не посылайте мене на поліцію; бо разъ на все кажу вамъ: се менѣ не до вподобы и я того не хочу.
— Але-при то̂мъ, що я кажу, нема найменшои небезпечности — вы лише маєте по̂дглядѣти одну дѣвчину.
— Стару?
— Молоду.
— Но, на то̂мъ я розумѣю ся незле, — се менѣ удавалось, коли я ще до школы ходивъ. Що-жь я маю вывѣдатись про сю молоду особу?
— Куды она ходить, зъ кимъ сходить ся и єсли можна, о чо̂мъ розмавляє; маєте собѣ затямити улицю, єсли то улиця, або до̂мъ, єсли то до̂мъ и принесѣть менѣ то̂лько вѣстей, ко̂лько зможете.
— А що дасте за те? — спытавъ Ной цѣкаво.— Якъ вамъ добре вдасть ся, то фунтъ, мо̂й любый, а якъ же: цѣлый фунтъ, — о̂дповѣвъ Фажинъ, що радъ бувъ якъ найбо̂льше зацѣкавити єго сею справою. — Я ще нѣкому не давъ то̂лько грошей тай ще за роботу, при котро̂й мало що зыскую.
— Що-жь то за дѣвчина?
— Одна зъ нашихъ.
— Гмъ-ага! То вы ѣй не вѣрите?
— Она собѣ найшла новыхъ любовнико̂въ, а я мушу знати, що то за одни̂.
— Розумѣю вже, — щобы мати се вдоволенье и по̂знати ихъ, єсли то поважни̂ люде — що? такъ? Ха-ха-ха! Вже вы на мене спустѣть ся!
— Я знавъ, що на васъ можна спуститись.
— Певно, певно! Де-жь она? Де я маю на ню зачаитись? Коли маю выйти?
— Все те вы, мо̂й любый, довѣдаєтесь о̂дъ мене въ сво̂й часъ. Будьте лишь готови̂, а все проче менѣ лишѣть.
Шѣсть вечерѣвъ сидѣвъ шпіонъ Больтеръ въ чоботахъ, перебраный за во̂зника, готовый до роботы, и черезъ шѣсть вечерѣвъ вертавъ жидъ до дому маркотный та казавъ, що ще не пора. Семого — въ недѣлю вечеромъ — во̂йшовъ въ комнату зъ вдоволеньемъ, котрого не мо̂гъ скрыти.
— Выходить нинѣ вечеромъ — сказавъ о̂нъ — и я певный, що она тамъ иде, де можна выслѣдити се, чого я потребую; бо сидѣла сама черезъ цѣлый день, а чоловѣкъ, котрого она лякаєсь, верне ажь надо днемъ. Ходѣть, ходѣть — скоро, за мною.
Зворушенье жида заразило такожь и Ноя и о̂нъ зо̂рвавъ ся. Выйшли зъ дому, перейшли лябіринтъ улиць и доро̂гъ и прийшли вко̂нци передъ одну гостинницю. Ной по̂знавъ, що се „калѣка“. Вже було по одинацято̂й и дверѣ були замкнени̂; але коли жидъ легко свиснувъ, дверѣ отворились и зновъ замкнулись, коли они тихенько во̂йшли. Фажинъ вже не шептавъ, лише нѣмими знаками умавлявъ ся зъ молодымъ жидикомъ, пото̂мъ вказавъ на мале о̂конце и казавъ Ноєви вылѣзти на столець, щобы придививъ ся особѣ въ сусѣдно̂й комнатѣ.
— Чи то ся дѣвчина? — шепнувъ Ной. — Дивить ся на землю, а свѣтло стоить за нею. Не можу спо̂знати єи лиця.
— Сто̂йте тихо, — шепнувъ Фажинъ и давъ Барнеєви знакъ. Той сейчасъ выйшовъ, по ко̂лькохъ хвиляхъ явивъ ся въ сусѣдно̂й комнатѣ, и щобы нѣбы-то обтерти свѣчку, поставивъ єи передъ дѣвчину — Нансі, — заговоривъ до неи и тымъ спонукавъ єи по̂днести голову.
— Теперъ бачу єи — шепнувъ Ной.
— Добре?
— По̂знаю єи и мѣжь тысячами иншихъ.
Нансі встала и готова була выйти. Скоро зо̂скочивъ о̂нъ зо̂ сто̂льця и оба зъ Фажиномъ сховались за якусь занавѣсу. Заразъ пото̂мъ перейшла Нансі черезъ комнату и выйшла до дому.
— Пстъ! — сказавъ Барней, котрый о̂дмикавъ ѣй дверѣ, — теперь!
Ной переглянувъ ся зъ Фажиномъ и высунувъ ся зъ гостинницѣ.
— На лѣво, — шепнувъ Барней — идѣть по лѣво̂й руцѣ и другимъ бокомъ.
Ной побачивъ дѣвчину при свѣтлѣ лѣхтарнѣ вже въ о̂ддаленю. Поспѣшивъ за нею и ишовъ биля неи такъ близько, якъ уважавъ потрѣбнымъ; однакожь тримавъ ся по друго̂мъ боцѣ улицѣ, щобы єи лѣпше видѣти. Она обзиралась ко̂лька разо̂въ боязко по за себе и разъ станула, щобы пустити на передъ ко̂лькохъ мужчинъ, що ишли заразъ за нею. Здавалось, що чимъ разъ дальше, тымъ ставала смѣлѣйша и йшла певнѣйшимъ крокомъ. Шпіонъ ступавъ за нею въ о̂дповѣдно̂мъ о̂ддаленю и не спускавъ єи зъ очей.