Оліверъ Твістъ/5
| ◀ Глава четверта | Оліверъ Твістъ Глава пята |
Глава шеста ▶ |
|
Коли Оліверъ оставь ся самъ въ склепѣ похоронного предприємця, поставивъ лямпку и ставъ спозирати довкола зъ трепетомъ и тревогою. По серединѣ комнаты стояла нова, майже готова домовина. Готови̂ вже дошки, поспирани̂ довкола стѣнъ, выглядали при млаво̂мъ свѣтлѣ, немовь яки̂ духи. По земли валяли ся велики̂ цвяхи, трѣски, шматки чорного сукна та емблємы на домовину. На стѣнѣ по-надъ столомъ висѣвъ страшный образъ — змальованый похоронный похо̂дъ. Въ комнатѣ було дуже душно, Оліверови вдавалось, що се гробовый воздухъ, а порожне мѣсце по̂дъ столомъ, де було єго леговиско, выглядало єму, мовь челюсти гробу.
Не лишь тоти̂ чувства непокоили Олівера. Онъ чувъ ся одинокимъ и опущенымъ на свѣтѣ, а хотяй не чувъ жалю по розлуцѣ зъ товаришами, то таки єму було тяжко на серцю. А якъ влазивъ на своє вузке леговиско, то бажавъ собѣ, щобъ оно єму стало за домовину, щобъ єго зъ-во̂дси понесли на кладовище: тамъ росла бы по-надъ нимъ высока неподвижна трава и шелестѣла бы при подувѣ вѣтру, а сумный гомо̂нъ старого дзвона наводивъ бы на него красни̂ привиды въ єго солодко̂й дрѣмотѣ.
Раннымъ-раномъ гро̂мкій стукъ до дверей розбудивъ єго зъ неспоко̂йного сну. О̂нъ схопивъ ся и побѣгъ о̂дчиняти дверѣ. Зъ гукомъ-стукомъ уво̂йшовъ до комнаты хлопець, богато бо̂льшій о̂дъ Олівера, и остро та влѣзливо ставъ розпытувати єго, чи о̂нъ новый ученикъ, ко̂лько має лѣтъ и т. и. Боязко и невинно запытавъ єго Оліверъ, чи о̂нъ може потребує домовины.
— Чекай, — о̂дповѣвъ той гнѣвно, — небавомъ ты самъ потребувати-мешь домовины, коли собѣ жартуєшь зъ тыхъ, що мають право тобѣ росказувати. Чи знаєшь ты, хто я? Я Ной Кляйполь, а ты мо̂й слуга, пане безбатченку! Пово̂дчиняй о̂конницѣ, дармоѣде!
Оліверъ зробивъ, що єму казали, а небавомъ пото̂мъ во̂йшли до комнаты панъ и панѣ Соерберрі. Оліверъ и єго новый тиранъ по̂йшли до кухнѣ на снѣданье. Кухарка Чарльота доглядала Ноя добре, а про Олівера не дбала; єго ще загнавъ Ной въ темный кутъ та глузувавъ собѣ зъ него не въ мѣру.
Ной бувъ во̂льнымъ ученикомъ а не сиротою зъ дому убогихъ. О̂нъ знавъ дуже добре себе, якого о̂нъ роду; родичѣ єго мешкали въ сусѣдствѣ. Мати була прачкою, а отець вѣчно запитымъ, о̂дставнымъ воякомъ. Знакоми̂ хлопцѣ склепови̂ прозывали Ноя зго̂рдно „камашею“ и иншими словами, але о̂нъ зносивъ все те мовчки. За те тымъ радше и тымъ зухвалѣйше знущавъ ся о̂нъ надъ слабшимъ и безро̂днымъ и на такого дививъ ся о̂нъ дуже зъ горы… Що за пышный матеріялъ до розважуваня любои вдачи людскои, котрои прикметы показують ся такъ у знатного льорда, якъ и у хлопця жебручого!…
Оліверъ проживъ уже у пана Соерберрі три чи чотири тыжднѣ, коли о̂нъ разъ въ розмовѣ зъ жѣнкою згадавъ за хлопця.
— Той Оліверъ выглядає справдѣ добре.
— Не диво, — о̂дповѣла она, — бо ѣсть добре.
— Яке у него незмѣрно мелянхолійне лице, а такій все засумованый, що мо̂гъ бы бути знаменитымъ „нѣмымъ“.[1]
Жѣнка зъ по́дивомъ глянула на человѣка, а о̂нъ говоривъ дальше:
— Я думаю, не при старшихъ, але при дитячихъ похоронахъ бувъ бы добрый. То щось буде нового, якъ такихъ малыхъ нѣмыхъ уставить ся, заробити щось на то̂мъ можна.
Пани Соерберрі подобалась тая гадка, то̂лько зробила замѣтку, чому єи недотепный человѣкъ не впавъ давнѣйше на тую думку. Отже панъ Соерберрі рѣшивъ зазнакомити Олівера зо̂ всѣми тайнами похоронного предпринятя и заразъ уже до першого похорону, якій пригодить ся, взяти єго зъ собою. На нагоду не треба було довго ждати, бо вже за по̂въ годины прийшовъ Бумбль и замовивъ новый похоронъ.
Соерберрі запорядивъ потрѣбни̂ приготованя и взявъ Олівера зъ собою. По̂йшли до вказазаного дому взяти мѣру на домовину. Тутъ представивъ ся ихъ очамъ видъ найстрашнѣйшои нужды. Олівера, хоть о̂нъ уже досыть навыкъ до нужды, сей видъ вразивъ безконечно прикро.
Другого дня, холодного и слотного, они зновъ зайшли до хаты мерця. Трупа вложено въ домовину и на все даный бувъ розпорядокъ. Панъ Соерберрі сказавъ тымъ, що мали мерця нести, нехай спѣшать ся и на священика не чекають, бо й такъ уже по̂зно. Ти̂ поспѣшили зъ домовиною майже бѣгцемъ и Оліверъ мусѣвъ бѣгти, щобы поспѣвати. Священика ще не було. Домовину зложено тымчасомъ въ кутѣ цвинтаря при гробѣ, а панъ Соерберрі и Бумбль зайшли до закристіи, сѣли собѣ при огнику и взяли читати ґазеты.
Въ якои по̂въ годины появивъ ся священикъ. Бумбль розо̂гнавъ уличныхъ хлопцѣвъ, котри̂ забаву робили собѣ зъ того, що перескакували черезъ домовину. Священикъ о̂дчитавъ скоренько похоронни̂ молитвы и по̂йшовъ. Домовину спущено до гробу, присыпано землею, и всѣ стали розходити ся домо̂въ.
— Ну, Олівере, якъ тобѣ сподобало ся? — запытавъ панъ Соерберрі.
— Дякую, пане, досыть добре, — о̂дповѣвъ пиняво Оліверъ, — але, правду сказати, не дуже добре.
— Зъ часомъ привыкнешь — сказавъ предприємець, — потому вже зовсѣмъ нѣчо…
Оліверъ радъ бувъ до̂знати ся, ко̂лько панъ Соерберрі потребувавъ часу, заки навыкъ до того всего, але не смѣвъ пытати ся. О̂нъ вертавъ зо̂ своимъ паномъ до дому и думавъ о то̂мъ, що видѣвъ и що чувъ.
——————
- ↑ Слуга предприємця похороно̂въ, котрый мовчки стоить передъ домомъ жалобы.