Оліверъ Твістъ/6
| ◀ Глава пята | Оліверъ Твістъ Глава шеста |
Глава сема ▶ |
|
Настала тогдѣ якъ-разъ нездорова пора и Оліверъ мавъ нагоду въ ко̂лькохъ тыждняхъ набрати богато досвѣду. Успѣхи остроумнои спекуляціи пана Соерберрі перейшли всѣ єго ожиданя. Найстарши̂ люде не затямили, щобы коли то̂лько дѣтей умирало на ко̂ръ, якъ тогдѣ, а Оліверъ въ капелюсѣ зъ чорными, по колѣна сягаючими биндами, о̂дводивъ на кладовище оденъ похоронъ за другимъ. Матерѣ невмѣру подивляли єго и були несказано зворушени̂. А що о̂нъ мусѣвъ часто ходити зо̂ своимъ паномъ и на похороны дорослыхъ, щобы навчитись ро̂внодушности и панованя надъ собою, такъ потрѣбного для взо̂рцевого предприємця похороно̂въ, то мавъ о̂нъ часто нагоду видѣти, якъ богато людей споко̂йно по̂ддає ся судьбѣ и показує велику силу духа въ такъ тяжко̂мъ горю и по тако̂й втратѣ.
На прикладъ хоронивъ панъ Соерберрі яку стару, богату даму, або старого, богатого пана. А той панъ мавъ богато сестрѣнцѣвъ та сестрѣниць, братанко̂въ та внуко̂въ, котри̂ по̂дчасъ єго слабости не могли собѣ о̂драды найти, а навѣть въ очахъ великои, а неразъ и дуже великои публики не могли запанувати надъ своимъ жалемъ. Але рѣдко коли лучало ся, щобы они мѣжь собою не були такъ весели̂, якъ сего собѣ лишь бажати можна; безжурни̂ и вдоволени̂ розмовляли они мѣжь собою, або й смѣяли ся, якъ коли-бъ они нѣколи не зазнали нѣякого смутку. Чоловѣки переносили утрату своихъ жѣнокъ зъ лицарскимъ спокоємъ, а жѣнки надягали по своихъ чоловѣкахъ жало̂бни̂ сукнѣ въ такій спосо̂бъ, якъ коли-бъ черезъ те бажали робитись приманливыми, а не заявляти свою печаль. Богато пань п пано̂въ, котри̂ при похоронѣ, здавалось, божеволѣють зъ роспуки, утихомирювались вже по дорозѣ до дому, и то̂лько выпили чай, ставали вже зовсѣмъ споко̂йни̂. Всему тому приглядатись було приємно и поучаючо и Оліверъ глядѣвъ на се зъ великимъ по́дивомъ.
Не можу на певно сказати, чи примѣръ такъ многихъ терплячихъ горе настроивъ Олівера до терпеливости и резиґнаціи, але то скажу, що о̂нъ цѣлыми тыжднями зносивъ поко̂рно наруги и знущаня о̂дъ Ноя, котрый изъ зависти стававъ ся що-разъ бо̂льше завзятымъ супротивъ него. И Чарльота обходила ся зъ Оліверомъ зле, бо такъ робивъ Ной, и панѣ Соерберрі була єго ворожицею, бо єи чоловѣкъ поступавъ зъ нимъ досыть людяно. И такъ при тыхъ ворогованяхъ и при безнастанныхъ трудахъ похоронныхъ Оліверови не було зовсѣмъ такъ выго̂дно, якъ тому поросяти, що за-для недогляду замкнено єго въ коморѣ одного бровару.
Теперь же мусимо розказати о одно̂й пригодѣ, котра, хоть сама собою маловажна, спровадила велику змѣну въ Оліверѣ само̂мъ и въ єго доли.
Разъ въ полуднево̂й порѣ въ кухни мучитель Ной почавъ допѣкати Оліверови ще бо̂льше, якъ звычайно, и очевидно задумавъ роздрочити єго до безпамяти такъ, щобы ажь плакавъ. То̂льки-жь се довго єму не удавалось. Наконець Ной сказавъ жартомъ, що о̂нъ не залишить приглянутись, якъ Олівера будуть вѣшати, а пото̂мъ додавъ:— То̂льки що на те скаже твоя мати?.. Якъ же ѣй поводить ся?
— Моя мати померла, — о̂дповѣвъ Оліверъ, розчервонѣвши зъ лютости, — и не важь ся менѣ про неи сказати нѣчого злого!
— А зъ чого-жь она померла? — пытавъ Ной дальше.
— Зъ горя и зъ муки серця. Такъ сказала менѣ одна наша стара бабуся, — о̂дповѣвъ Оліверъ, наче розмовляючи бо̂льше зъ самымъ собою, нѣжь о̂дповѣдаючи на пытанье Ноя. — Менѣ бачить ся, я разумѣю, що́ то значить на те умирати…
По єго лици сточила ся сльоза. Ной засвиставъ веселу арію и повѣвъ дальше:
— За кимъ ты плачешь? — за своєю матѣрью?
— Не смѣй говорити менѣ про неи бо̂льше нѣ слова, бо.. памятай собѣ! — скрикнувъ Оліверъ.
— Що? я маю памятати? я? Маю боятись такого безвстыдного дармоѣда? И про кого то не во̂льно сказати нѣ слова? Про твою матѣрь? О, она мусѣда бути го̂дна — ха, ха, ха!
Оліверъ закусивъ зъ болю зубы и мовчавъ. Тогдѣ Ной прибравъ тонъ зневажливого милосердія.
— Ну, ну, успоко̂й ся… того вже не переиначишь… О, я тебе дуже жалую, якъ усѣ. Однакъ то правда, я знаю, твоя мати була ледащо, цѣлкомъ пропаща людина, и отъ добре зробила, що померла, бо теперь було бы досыть зле зъ нею… ну, коли бъ єи були куды не вывезли або не повѣсили. Не правду-жь я кажу, годованче?
Оліверъ вже не выдержавъ. О̂нъ скочивъ, хвативъ Ноя за горло, стрясъ нимъ и, зо̂бравши всѣ свои силы, однымъ замахомъ кинувъ нимъ до землѣ. Здавалось, немовь о̂нъ нагле перемѣнивъ ся, ставъ зовсѣмъ инчою людиною. Передъ часинкою бувъ се тихій, поко̂рный, несмѣлый, загулюканый хлопчина.
Ной обуривъ ся и почавъ страшно кричати:
— Ратуйте! хоче мене убити! Чарльото! панѣ Соерберрі! Оліверъ збожеволѣвъ! Ратуйте!
Не тревало довго, а на єго крикъ озвавъ ся другій. Надбѣгла Чарльота. Панѣ Соерберрі задержалась ще на сходахъ, щобы впередъ пересвѣдчити ся, чи єи житю не грозить небезпечно̂сть. Вко̂нци прибѣгла и она на мѣсце. Чарльота схопила Олівера и давай обкладати сильнымъ кулакомъ; панѣ Соерберрі зловила єго за другу руку и додрапала єму лице, а Ной, по̂днявши ся зъ землѣ, почавъ стусанити въ плечѣ. Коли вже потомили ся, заволѣкли Олівера до смѣтниковои комо̂рки и замкнули.
Панѣ Соерберрі повалила ся знеможена на столець и голосно дякувала Богу, що єи вкупѣ зъ Чарльотою и Ноємъ не вымордувавъ Оліверъ. Чарльота сказала, що прецѣнь буде для пана маленька научка, щобы не бравъ до дому креатуръ, що́ вже о̂дъ колыски призначени̂ на злодѣѣвъ и розбо̂йнико̂въ. Ной остерѣгъ, що Оліверъ хоче вывалити дверѣ своєи вязницѣ. Пана Соерберрі не було дома, то выслано чимъ скорше Ноя, щобы заразъ покликавъ пана Бумбля.