Оліверъ Твістъ/7
| ◀ Глава шеста | Оліверъ Твістъ Глава сема |
Глава осьма ▶ |
|
Ной вбѣгъ до дому убогихъ зъ такимъ жалѣснымъ крикомъ и зъ такимъ видомъ лиця, що Бумбль выбѣгъ зъ своєи комнаты безъ капелюха и безъ палицѣ и давъ доказъ, якъ неразъ такъ важный человѣкъ, якъ о̂нъ, впадає въ гнѣвъ и забуває на своє личне достоинство.
— Пане Бумбль! пане! — кричавъ Ной, — Оліверъ, пане, Оліверъ Твістъ!..
— Якъ? що? Чи — чи може втѣкъ?
— Нѣ, пане! О̂нъ уже зовсѣмъ безбожникъ, ледачій! О̂нъ хотѣвъ убити мене, Чарльоту и паню Соерберрі. Ой, пане, моя потылиця, моя голова, моє тѣло, моє все тѣло! — стогнавъ Ной, показуючи.
На сей зойкъ надбѣгъ панъ въ бѣло̂й камізоли.
— Пане, — кликнувъ до него Бумбль — отсе хлопець, котрого Оліверъ Твістъ мало-що не вбивъ.
— Тажья заразъ спершу по̂знавъ по то̂мъ чортику, що о̂нъ кандидатъ на шибеницю, — зауваживъ панъ въ бѣло̂й камізоли.
— Хотѣвъ убити и служницю, — сказавъ Бумбль поблѣдши.
— Господиню такожь, — додавъ скоро Ной.
— А правда, Ной, ты казавъ, що и господаря? — говоривъ дальше Бумбль.
— Нѣ, бо господаря не було дома, — о̂дповѣвъ Ной, — а то бувъ-бы и єго вбивъ. Казавъ шибеникъ, що хотѣвъ…
— Казавъ се! що-жь о̂нъ хотѣвъ? — спытавъ панъ въ бѣло̂й камізоли.
— Оттакъ, пане, — о̂дрѣкъ Ной — а панѣ Соерберрі просила, чи вы бы, пане Бумбль, не були ласкави̂ потрудити ся до насъ на часинку, щобы выбити єго добре, бо пана нема дома.
Ноя похвалили, що о̂нъ добрый хлопець, а Бумблеви поручили заразъ удатись до дому пана Соерберрі и тамъ Олівера покарати, и то не жалувати, а панови наказати, щобы державъ єго въ якъ найбо̂льшо̂й карности.
Бумбль и Ной пустили ся заразъ въ дорогу.
Коли прийшли до дому, Бумбль во̂звавъ вязня, щобы передовсѣмъ бувъ споко̂йный.
— Пустѣть мене! — крикнувъ Оліверъ.
— По̂знаєшь мо̂й голосъ, Олівере?
— По̂знаю!
— И не боишь ся? Не дрожишь, коли я коло тебе такъ близько?
— Нѣ!
Бумбль занѣмѣвъ зъ дива.
— О̂нъ певно збожеволѣвъ! — завважала панѣ Соерберрі.
— Нѣ, то не божево̂льно̂сть, панѣ! —сказавъ Бумбль. — То мясо!… А якъ же, панѣ: Мясо! Вы давали єму за много ѣсти, панѣ. Коли-бъ вы були годували єго лише о̂всяною юшкою, то о̂нъ не ставъ бы такимъ.
Панѣ Соерберрі почала собѣ за своє добре серце та свою щедро̂сть чинити тяжки̂ докоры, хочь яка она була невинна въ гадкахъ, словахъ и дѣлахъ.
Бумбль заявивъ, що лише хиба вязниця та строга дієта могли бы присмирити ворохобного духа малого шибеника, о̂дчинивъ дверѣ, вытащивъ зъ-во̂дтамъ Олівера, почастувавъ єго ко̂лькома здоровыми позаушниками и представивъ єму страшну єго провину.
— О̂нъ лаявъ мою маму, — сказавъ Оліверъ, не показуючи по собѣ нѣякои боязни.
— А хочь бы й лаявъ, ты, невдячный шибенику! — закричала панѣ Соерберрі. — Твоя мати заслужила на те, що о̂нъ сказавъ, ще й на бо̂льше!
— Нѣ, нѣ! — крикнувъ Оліверъ, — то брехня!
Панѣ Соерберрі залила ся сльозами. Для пана Соерберрі — котрый мѣжь тымъ вернувъ до дому — не було вже выбору. Коли-бъ о̂нъ заразъ таки не бувъ выпаривъ Олівера, то бувъ бы, по̂сля всѣхъ правилъ супружои сварнѣ, ставъ помеломъ, нелюблячимъ мужемъ, чудовищемъ. Отже-жь хочь и якъ нерадо, а все таки побивъ Олівера такъ, що панъ Бумбль уже зовсѣмъ не потребувавъ уживати въ додатокъ своєи тростины. Пото̂мъ зновъ замкнули Олівера о хлѣбѣ и водѣ, ажь вечеромъ при немилосердныхъ кпинахъ Ноя казали єму лягати спати.
И ажь тутъ давъ Оліверъ волю своимъ чувствамъ. Зъ завзятою погордою знѣсъ о̂нъ всѣ насмѣшки й наруги, безъ скрику вытерпѣвъ болючи̂ побоѣ, и не бувъ бы заплакавъ, хочь бы єго навѣть живцемъ смажили, — така гордо̂сть збудилась въ єго груди. Але теперь, коли о̂нъ лишивъ ся самъ одинъ, упавъ на колѣна, закрывъ очи руками и заплакавъ такими сльозами, яки̂ Богъ посылає опечаленымъ и заляканымъ для полекшѣ ихъ серцю, якими рѣдко хто має причину плакати въ такихъ молодыхъ лѣтахъ, якъ Оліверъ.
Минуло досыть часу, закимъ Оліверъ по̂днявъ ся. Свѣчка вже догоряла. О̂нъ осторожно наслухувавъ, розглянувъ ся довкола, о̂дчинивъ по-тихоньки дверѣ и вызирнувъ на дво̂ръ. Но̂чь була темна и холодна. Звѣзды, бачилось єму, висѣли дальше о̂дъ землѣ, нѣжь звычайно, дерева, не рухани̂ вѣтромъ, бовванѣли, мовь духи. О̂нъ зновъ заперъ дверѣ, завязавъ усе своє невеличке добро въ хустину и сѣвъ на лавку, дожидаючи свѣта.
Якъ то̂лько першій промѣнь свѣтла проникъ черезъ скалубину о̂конницѣ, о̂нъ вставъ, зновъ о̂дчинивъ дверѣ, оглянувъ ся боязко кругомъ, завагавъ ся ко̂лька хвилинъ, выйшовъ и скоренько пустивъ ся йти, не знаючи, куды. По яко̂мсь часѣ спостерѣгъ, що опинивъ ся близько того дому, де проживъ перши̂ дитячи̂ лѣта.
Було тихо и не видно нѣкого. О̂нъ заглянувъ до огорода. Тамъ одинъ єго малый, значно молодшій товаришь половъ хопту на грядцѣ. Они не разъ у-купѣ терпѣли голодъ, побоѣ и вязницю.
— Пстъ! Дікъ! — закликавъ Оліверъ.
Хлопець по̂дбѣгъ и простягъ до него кро̂зь краты худеньки̂ руки.
— Чи вже вставъ хто?
— Лишь я, бо̂льше нѣхто.
— Не кажи нѣкому, що ты мене бачивъ, — сказавъ Оліверъ. — Я утѣкъ, не мо̂гъ довше выдержати и йду въ свѣтъ шукати щастя. Иду далеко зъ-во̂дси, хочь не знаю куды… Якій же ты блѣдый!
— Я чувъ, якъ лѣкарь говоривъ, що я мушу вмерти. Якъ же я радъ, що ты тутъ! Але не задержуй ся, утѣкай!
— Треба втѣкати! Бувай здоровъ! Я знаю певно, що мы ще побачимось. Ты будешь ще дуже щасливый.
— Сподѣваю ся — якъ умру, скорше нѣ. Я знаю, Олівере, що лѣкарь сказавъ правду, бо менѣ дуже часто снить ся небо, ангелы та приязни̂ лиця, а коли пробуджусь, не виджу ихъ нѣколи. Бувай здоровъ, Олівере! йди зъ Богомъ!
Оліверъ ще нѣколи не чувъ, щобы хто просивъ для него благословеня зъ неба и нѣколи не забувъ єго зъ устъ дитины середъ всѣхъ терпѣнь, турботъ, мукъ, борбъ та змѣнности долѣ.