Оліверъ Твістъ/9
| ◀ Глава осьма | Оліверъ Твістъ Глава девята |
Глава десята ▶ |
|
Вже будо не рано, коли Оліверъ проснувъ ся зъ довгого, крѣпкого сну. О̂нъ находивъ ся въ то̂мъ посередно̂мъ станѣ мѣжь сномъ а пробудженьемъ. Ще зовсѣмъ не пробудивъ ся, а вже чувъ и видѣвъ усе, що дѣяло ся довкола него.
Кро̂мъ Олівера бувъ у комнатѣ лише жидъ. Якъ-разъ высербавъ о̂нъ каву, о̂дсунувъ по хвили судину на-бо̂къ, постоявъ часинку коло печи, мовь-бы вагавъ ся, що має теперь робити, пото̂мъ глянувъ на Олівера и закликавъ єго по имени. Оліверъ не о̂дозвавъ ся, здавало ся, ще спавъ.
Жидъ постоявъ хвилю наслухуючи, ввернувъ ся до дверей и заперъ ихъ на засувку. О̂дтакъ здавало ся Оліверови, що жидъ вынявъ зъ заглубленя въ по̂длозѣ маленькій ящикъ и поставивъ єго на столѣ. Очи ёго заблестѣли, коли отворивъ ящикъ и заглянувъ до середины. О̂нъ сѣвъ и вынявъ зъ ящика золотый годинникъ, котрый такъ и сіявъ о̂дъ брилянто̂въ.
— Ага! — воркотѣвъ о̂нъ усмѣхаючись погано, — що за штудерни̂ бестіи! и выдержали до ко̂нця! Нѣ словечкомъ не выдали старому попови, не „засыпали“ старого Фажина. Ба, та й чи помогло-бы имъ се? Якъ мали повиснути, то й такъ були бы повисли. Нема що казати, брави̂ хлопцѣ!Вложивъ годинникъ зновъ до ящика и ставъ выймати зъ него инши̂ годинники, пото̂мъ перстенѣ, нараменники и инши̂ дорогоцѣнности, про котри̂ Оліверъ не знавъ нѣ якъ они зовуть ся, нѣ на що они. Всему тому приглядавъ ся жидъ зъ великимъ вдоволеньемъ. О̂дтакъ поклавъ на свою широку руку якусь маленьку дорогоцѣнно̂сть и призиравъ ся ѣй довго зъ увагою, наче бъ хотѣвъ о̂дчитати, що на нѣй було вырыте. Пото̂мъ вложивъ єи назадъ до коробочки, мовь-бы не мо̂гъ письма о̂дчитати, и проворкотѣвъ:
— И що то за красна выдумка — шибениця! Небо̂щикъ не покає ся, не зробить уже дурницѣ и не розкаже нѣчого. Сама тямка на шибеницю робить ихъ о̂дважными и смѣлыми. А се для интересу дуже добре! Пятьохъ повѣсили за покотомъ и теперь нема нѣкого, зъ кимъ бы я мусѣвъ подѣлити ся або котрый бы мене „засыпавъ“…
О̂нъ глянувъ довкола и єго чорни̂, проймаючи̂ очи зустрѣли ся зъ поглядомъ Олівера, котрый глядѣвъ на усе зъ нѣмымъ подивомъ. Жидъ спостерѣгъ ся заразъ, замкнувъ скоренько ящикъ, хопивъ но̂жь, що лежавъ на столѣ, и прискочивъ до Олівера лютый, ажь дрожавъ на цѣло̂мъ тѣлѣ.
— Що се значить? — крикнувъ о̂нъ, — чого мене по̂дглядаєшь? на що пробудивъ ся? Що ты видѣвъ? Говори, ледащо, коли тобѣ житье миле!
— Я не мо̂гъ довше спати, — о̂дповѣвъ заполохано Оліверъ, — и менѣ дуже прикро, що я вамъ перешкодивъ!
— Ты пробудивъ ся вже передъ годиною! — крикнувъ жидъ.
— Нѣ, пане, справдѣ нѣ, — сказавъ Оліверъ.
— Правду кажешь? — закричавъ гро̂зно жидъ.— Чесне слово! — запевнивъ Оліверъ.
— Ну, ну, то добре! — сказавъ жидъ, приймаючи зновъ звычайный видъ лица. — Тажь я знаю, а то̂лько хотѣвъ тебе налякати. Ты бравый хлопець, Олівере!
Смѣючи ся, ставъ жидъ затирати руки и глянувъ неспоко̂йно на ящикъ.
— Ты видѣвъ ти̂ красни̂ рѣчи? — спытавъ о̂нъ по хвили мовчаня.
— Видѣвъ, пане!
— Ахъ! — скрикнувъ жидъ блѣднѣючи. — То, Олівере… моя власно̂сть, моя маленька власно̂сть, то все, що я зложивъ собѣ на стари̂ лѣта. Люде зовуть мене скупаремъ, але-жь я мушу жити…
Оліверъ подумавъ собѣ, що старый справдѣ мусить бути скупаремъ, бо инакше не мешкавъ бы такъ нужденно, маючи то̂лько скарбо̂въ. Мѣжь тымъ прийшло єму на гадку, що любовь отсего пана до Джека и до другихъ хлопцѣвъ безперечно мусить єго богато коштувати. Несмѣло спытавъ Оліверъ, чи можна єму вставати. Жидъ казавъ єму взяти собѣ зъ глечика воды та вмыти ся. А якъ лишь Оліверъ начерпавъ воды и оглянувъ ся, ящика вже не було.
Ледви вспѣвъ умыти ся, уво̂йшовъ до комнаты „майстеръ“ та ще оденъ хлопець зъ тыхъ, котрыхъ Оліверъ видѣвъ уже вчера зъ люльками. Джекъ представивъ Оліверови по формѣ свого товарища Чарля Бетса и всѣ четверо засѣли до снѣданя, котре принѣсъ Джекъ въ своѣмъ капелюсѣ.
— Сподѣваю ся, що вы добре попрацювали сегодня рано, — мовивъ жидъ до Джека, поглядаючи лукаво на Олівера.
— Славно попрацювали! — сказавъ Оліверъ.
— Якъ молотѣльники! — докинувъ Чарль Бетсъ.— О, вы зухи хлопцѣ! А що-жь ты принѣсъ, „майстре“?
— Двѣ мошонки, — о̂дповѣвъ Джекъ и подавъ панови обѣ, одну червону, другу зелену.
Жидъ отворивъ мошонки, перешукавъ дрожачи зъ нетерпячки.
— Не такъ то й набити̂, якъ бы могли, — замѣтивъ о̂нъ. — Але порядна робота, дуже порядна робота. Не правда-жь, Олівере?
— Правда, пане, — о̂дрѣкъ Оліверъ и здивувавъ ся немало, бо Чарль Бетсъ зареготавъ ся голосно на єго слова.
— А що-жь ты принѣсъ, Чарль? — запытавъ жидъ.
— Хусточки — сказавъ Чарль Бетсъ и поклавъ на столѣ чотири бѣли̂ хустинки до носа.
Жидъ взявъ и ставъ имъ уважно приглядатись.
— Добри̂ хустинки, — сказавъ, — то̂лько ты зле позначивъ. Треба выпороти буквы, а того хиба нехай учить ся Оліверъ. Хочешь, Олівере?
— Дуже радо, пане, коли то̂лько прикажете, — о̂дповѣвъ Оліверъ.
— А ты бы постаравъ ся такъ легко о хустинки, якъ Чарль?
— Чому нѣ? лишь навчѣть мене…
Ся о̂дповѣдь Олівера выдала ся Чарльови Бетсови такъ смѣшною, що о̂нъ зареготавъ ся на цѣле горло и мало не вдавивъ ся, бо якъ-разъ тогдѣ взявъ кусень ѣды до рота.
— Отъ простодушный! — сказавъ о̂нъ, мовь-бы на оправданье своєи нечемности.
„Майстеръ“ сказавъ, що прийде часъ, коли и Оліверъ всего навчить ся. Жидъ побачивъ, якъ Оліверъ почервонѣвъ и звернувъ бесѣду на що инше. О̂нъ запытавъ хлопцѣвъ, чи богато людей було нинѣ при вѣшаню на шибеницю, а Оліверъ ще бо̂льше здивувавъ ся, коли зъ о̂дповѣдей хлопцѣвъ догадавъ ся, що они оба тамъ були. О̂нъ не мо̂гъ собѣ представити, якъ они по-при те, що ходили дивити ся на вѣшанье, могли ще такъ богато зробити.
По снѣданю панъ, веселый, и оба хлопцѣ стали забавляти ся дуже незвычайною грою. Старый повкладувавъ у кишенѣ табакирку, нотесъ та годинникъ, припявъ до сорочки грудну шпильку, перевѣсивъ черезъ шию ланцюшокъ о̂дъ годинника, застегнувъ добре халатъ, почавъ ходити сюды й туды по комнатѣ, поставкувавъ десь-колись, мовь-бы глядѣвъ на выставы склепо̂въ, оглядавъ ся ненастанно довкола, наче-бъ лякавъ ся злодѣѣвъ, та мацавъ свои кишенѣ, якъ бы хотѣвъ пересвѣдчити ся, чи що єму не щезло, а все те робивъ такъ смѣшно и природно, що Оліверъ ажь заходивъ ся о̂дъ реготу. Мѣжь тымъ оба хлопцѣ йшли въ слѣдъ за старымъ и коли о̂нъ то̂лько оглянувъ ся, заразъ щезали о̂дъ него такъ скоро, що годѣ було надивуватись. Наконець „майстеръ“ наступивъ єму нѣбы случайно на ногу, а Чарль Бетсъ надбѣгъ тымчасомъ зъ-заду и при то̂мъ о̂дняли въ него хустину до носа, годинникъ, табакирку, шпильку и инше, а все се стало ся такъ зручно, що Оліверъ ледви мо̂гъ се завважати. Коли старый почувъ руку въ кишени, то значилось, що злодѣй зловленый, и тогдѣ зачиналась забава на-ново.
Вже ко̂лька разо̂въ повторили тую гру, якъ прийшли у о̂двѣдины до молодыхъ паничѣвъ двѣ молоди̂ дамы. Одна звала ся Бетсі, друга Нансі. Волося у нихъ було невычесане, а обувь и панчохи вытерти̂ й латани̂. Не о̂дзначали ся красою, але на лицяхъ мали румянцѣ и выглядали крѣпко й весело. Поводили ся дуже во̂льно та охочо, але Оліверъ думавъ, що то мусять бути статочни̂ дѣвчата, якими они безъ сумнѣву й були…
О̂двѣдины тревали довго. Молоди̂ дамы стали нарѣкати на холодъ и длятого заразъ внесено вина. Розмова оживилась. Наковець пригадавъ собѣ Чарль Бетсъ, що вже часъ ити. Добрый старуганъ давъ єму и „майстрови“ ро̂зни̂ поученя та й грошѣ на выдатки й они по̂йшли разомъ зъ Бетсі и Нансі.
— А що? не приємне житье ведуть мои хлопцѣ? — промовивъ Фажинъ.
— То они по̂шли на роботу? — запытавъ Оліверъ.
— А вже-жь, — о̂дповѣвъ жидъ. — Они працюють охо̂тно черезъ цѣлый день, сли то̂лько нѣхто имъ не перебье. Бери собѣ зъ нихъ примѣръ, сынку! роби все, що они тобѣ скажуть, и у всему глядай у нихъ порады, а найпаче слухай „майстра“. О̂нъ выйде на великого человѣка и зъ тебе зробить такого самого, коли то̂лько возьмешь собѣ єго за взорець… Любчику, чи не выстає тамъ менѣ зъ кишенѣ ко̂нчикъ хустки?
— Выстає, добродѣю, — сказавъ Оліверъ.
— Ану попробуй, чи вытягнешь єи такъ, щобы я не почувъ? Ты бачивъ, якъ поперѣдъ тамти̂ два робили…
Оліверъ пригадавъ собѣ добре, що бачивъ, якъ то чинивъ Джекъ, и робивъ такъ само.
— Що? вытягнувъ?
— А ось!
— То зъ тебе розумный хлопець, — сказавъ старый панъ, погладивши єго по головѣ, — я ще не видѣвъ такои спосо̂бнои дитины. За те ось тобѣ шіллінґа. Лише такъ дальше, а станешь найбо̂льшимъ человѣкомъ межи сучасными. Теперь покажу тобѣ, якъ то выпорює ся буквы.Оліверъ зовсѣмъ не мо̂гъ зрозумѣти, якъ се о̂нъ мавъ бы стати найбо̂льшимъ человѣкомъ за-для того, що выймивъ хустину зъ кишенѣ старого пана, але подумавши, що старый мусить то знати лѣпше о̂дъ него, заразъ забравъ ся пильно до новои завданои єму науки.