Оповіданє про Сорок Розбійників

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Оповіданє про Сорок Розбійників, котрих повбивала одна дівчина (1915
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Скрентон: Українська книгарня в Скрентоні, 1915.
Обкладинка
ЧИСЛО 22.
ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНСЬКОЇ КНИГАРНЇ
В СКРЕНТОН, ПА.
 


Оповіданє про
Сорок Розбійників,
котрих повбивала
одна дївчина.
 

 

ДУЖЕ ЦЇКАВЕ І ПРЕКРАСНЕ ОПОВІДАНЄ ПРО БІДНОГО ДРОВОРУБА АЛЇ БАБУ, КОТРИЙ ЧЕРЕЗ ЧЕСНЕ І ПОБОЖНЕ ЖИТЄ ДІЙШОВ ДО ВЕЛИКИХ МАЄТКІВ І ПРО ЄГО НЕВІЛЬНИЦЮ, КОТРА ЧЕРЕЗ СВОЮ ОСТОРОЖНІСТЬ ОХОРОНИЛА ЄГО ВІД МНОГИХ НЕЩАСТЬ.

 

Другий наклад.


1915.
З УНЇВЕРЗАЛЬНОЇ ДРУКАРНЇ,
Scranton, Рa.

 

ДВОХ БРАТІВ. — АЛЇ БАБА І РОЗБІЙНИКИ. — В ПЕЧЕРІ. — ЗОЛОТО. — ВИКРИТЄ ТАЙНИ. — КАССИМ В ПЕЧЕРІ, ЙОГО СМЕРТЬ І ПОХОРОН. — ПОСТАНОВА РОЗБІЙНИКІВ. — ЗВІДИ. — ПРОВОРНІСТЬ МОРДЖИЯНИ НИЩИТЬ ВСЇ ПОСТАНОВИ РОЗБІЙНИКІВ. — ХТО ШТИЛЄТОМ ВОЮЄ, ВІД ШТИЛЄТА ГИНЕ.


В однім перськім містї жило двох братів, один звав ся Кассим, а другий Алї Баба. Малим маєтком, який полишив їм батько, подїлили ся оба по рівній половинї і всї думали, що і поводженє їх буде однакове; але судьба зарядила інакше.

Кассим оженив ся з дівчиною, котра в недовгім часї одїдичила великий склеп з маґазином, повним всяких дорогих товарів, і іньші значні посїлости. Через те зістав Кассим одним з найбогатших купцїв в містї.

Противно, Алї Баба взяв жінку, таку бідну як і сам, жив в великій бідї, а щоби удержати себе і дїти, рубав дрова в недалекім лїсї і продавав їх в містї. Дрова возив на трох ослах, котрі були його цїлим маєтком.

Одного дня пішов Алї Баба до лїса і коли нарубав тілько дров, кілько міг наладувати на свої осли, побачив велику куряву, котра зближала ся до него. Коли приглянув ся уважнїйше, побачив велику громаду людий на конях, котрі їхали дуже скоро.

Хотяй і чутки не було в тім краю про розбійників, однак Алї Баба догадав ся, що ті їздцї мусять занимати ся розбоєм. Не думаючи вже про ослів, лиш, щоби себе самого спасти, вилїз чим скорше на високе дерево, котрого галузє при землї було дуже густе. Схоронив ся отже на дереві так добре, що нїхто єго не міг видїти, а він бачив всїх добре. Дерево тоє росло при скалї далеко визшій від него, але так стрімкій, що вдерти ся на ню було майже неможливо.

Їздцї сї, високого росту, хоробрі, відважні і сильні, добре уоружені, прибули наконець під скалу і позсїдали з коний. Алї Баба начислив, що було їх аж сорок. Були то люди, котрі в тій околицї нїкому не робили шкоди, але їздили в далекі краї і там рабували.

Коли прибули на місце, кождий їздець розховстав свого коня, привязав його, заложив єму на голову мішок з ячменьом, котрий привіз з собою, відтак здіймив з коня другий мішок і взяв його на плечі. Де-котрі мішки були так тяжкі, що Алї Баба думав, що в них мусить бути золото і срібло. По хвилї один з них, далеко більший і сильнїйший від других, котрого Алї Баба уважав за ватажка злодїїв, передер ся через гущавину дерева, і станувши перед скалою сказав ті слова: „Сезаме, вітвори ся!“ І сейчас двері вітворили ся. Ватажко впустив поперед себе всїх своїх людий, а відтак і сам пішов за ними, і двері замкнули ся.

Довго сидїли розбійники в тій печері. Алї Баба сидїв на дереві а не злазив на землю, бо бояв ся, щоби розбійники його не почули і не зловили. Тому сидїв тихо і терпеливо очікував, коли они від'їдуть. Справдї брала єго охота зійти на землю, вхопити два конї, сісти на одного а другого при собі вести і разом з ослами утїчи чим скорше до міста, але позаяк не був певний, чиби йому се удало ся, волїв сидїти на дереві і ждати.

Наконець вітворили ся двері печери, вийшло сорок розбійників, а ватажко їх, що передтим послїдний ввійшов, тепер вийшов перший і стояв, доки не вийшли всї.

Алї Баба зауважав, що ватажко, замикаючи двері, сказав ті слова: „Сезаме замкни ся!“

Кождий з розбійників повернув до свого коня, наховстав його, відвязав, здіймив з голови мішок, котрий привязав до сїдла і всїв на верх. Коли ватажко побачив, що всї готові вже до їзди, станув на їх чолї і всї від'їхали тою дорогою, котрою приїхали.

Однак Алї Баба не зараз єще злїз з дерева, бо думав собі в дусї:

„Може бути, що они єще дещо забули і вернуть ся, тогдї бим доперва попав ся в їх руки!“

Проте слїдив їх очами як довго тілько міг видїти, а для більшого безпеченьства зліз з дерева доперва по довгім часї. Позаяк добре памятав слова, котрими ватажко розбійників вітвирав і замикав двері, проте зібрала го цїкавість, чиби і йому не вітворили ся двері, якби вимовив ті самі слова. З тою гадкою злїз з дерева, передер ся через корчі і побачив двері, котрі за галузями були укриті. Станув перед дверми і сказав:

„Сезаме вітвори ся!“

І сейчас цїлі двері вітворили ся.

Алї Баба думав, що в серединї буде темно і страшно. Як однак здивував ся, коли побачив велику ясну печеру, викуту в скалї людською рукою, до котрої впадало оьвітло з гори великим вікном. Найшов там великі засоби живности, цїлї паки дорогих товарів, шовкових матерій і дорогих килимів а також великі купи золота і срібла, що лежали на землї в скіряних мішках.

Коли Алї Баба придивив ся всьому тому, набрав переконаня, що та печера не від кількох лїт, але від кількох віків була мешканєм і захистом для розбійників, і що одні по других мусїли її одїдичити в спадку.

Не довго надумував ся, що має робити: війшов до печери. Коли вже був в серединї, двері за ним замкнули ся. Алї Баба не настрашив ся того, бо знав як має їх вітворити. Не брав ся до срібла але до золота і набрав його тілько, що ледви міг наладувати на своїх трох ослів. Наладував на них золото, а щоби не було єго видно, наложив з верха дров.

Коли Алї Баба зробив все те, удав ся до міста, а коли прибув до дому, завів осли на подвірє а ворота замкнув за собою. Зняв зверха дрова, котрими були прикриті мішки з грішми, відтак позносив мішки до хати і поклав їх перед свою жінку, котра сидїла тогдї на софі.

Коли се побачила жінка його Алєґо, думала, що єї чоловік допустив ся крадїжи і закликала з великим страхом:

„Алї Бабо; на таке ти вже зійшов, що…“. Але він перебив її і сказав:

„Стій, моя жінко, я не є злодїй. Пожди най роскажу тобі, яке велике щастє мене нинї стрітило, тогдї певно не будеш мене о нїщо підозрівати.“

Тогдї висипав всї гроші з мішків на купу, і оповів жінцї цїлу пригоду, яка йому притрафила ся, від початку до кінця і упоминав єї тільки, щоби о тім нїкому і слівцем не згадувала.

Охоловши зі страху, жінка Алєґо тїшила ся разом з ним зі щастя, яке до них зайшло і хотїла перечислити всї ті гроші.

“Чи ти здуріла“, сказав до неї Алї Баба, „щож ти хочеш робити? Коли би ти перерахувала всї ті гроші? Нам нема часу гаятись, треба як найскорше упоратись з тими грішми, от пійду викопаю яму і закоплю там всї гроші.“

“Добре би було“, сказала жінка Алєґо, „аби ми мали бодай яке таке понятє, кілько то є тих гроший, от побіжу до сусїдки, пожичу у неї малу мірку і перемірю всї гроші, єще заки ти викопаєш яму на них.“

“Моя жінко“, сказав Алї Баба, “то на нїщо тобї нездасть ся; далабись радше тому спокій, єсли бись хотїла мене послухати. А впрочім роби що хочеш, але памятай аби твоя непотрібна цїкавість не зрадила нашої тайни.“

Щоби таки конечно догодити своїй цїкавости, жінка Алї Баби пішла до брата чоловіка до Кассима, котрий недалеко від них мешкав.

Кассима не було дома, отже Алєґо удала ся до його жінки з просьбою, щоби її пожичила своєї мірки на короткий час. Братова поспитала якої она хоче, меншої чи більшої. Жінка Алєґо попросила її о меньшу.

„Дуже добре“, відповіла братова, „пожди хвилинку, а я тобі зараз принесу.“

І справдї по кількох хвилях принесла, мірку, але що була дуже цїкава довідати ся, яке то збіже будуть они міряти, бо знала добре про біду і нужду Алї Баби, прилїпила до дна мірки кавалок лою, і віддаючи жінцї Алєґо мірку, перепрошала єї що так довго затримала єї і оправдувала ся тим, що мусїла вичистити мірку.

Жінка Алєґо повернула до хати і змірила всьо золото. Дуже ся утїшила, коли начислила много мірок і пішла чим скорше сказати се чоловікови, котрий вже викопав яму.

Підчас коли Алї Баба закопував гроші до ями, жінка його пішла віднести братовій мірку і з великої радости не завважала, що одна штука золота причіпила ся до дна.

„Братово!“ сказала віддаючи мірку, „видиш що я не довго тримала твоє начинє. Дякую тобі щось менї пожичила.“

Сказавши тоє, попращала ся і вийшла. Жінка Кассима оглянула дно мірки і дуже зачудувала ся, коли там побачила золотий гріш. На вид сей, серце єї опанувала заздрість.

„А то що!“ сказала сама до себе. „Алї Баба має тілько золота, що аж міркою від збіжа мусить його мірити? Звідки сей нуждар міг набрати тілько гроший?“

Кассима не було єще в дома, він сидїв в своїм склепі, з котрого доперва вечером повертав. Жінка вже не могла єго діждати ся, так мучила єї терпеливість, щоби йому чим скорше оповісти о тім золотї, і була певна, що і Кассима зацїкавить се так само як і єї зацїкавило.

Як тілько Кассим прийшов, сказала она до него:

„Мій Кассиме, ти себе маєш за богача, але ти дуже помиляєш ся, бо твій брат Алї Баба є далеко богатший. Він не числить золото так як ти, але мірить міркою.“

Кассим попросив жінку, щоби вияснила єму цїлу ту загадку. Жінка оповіла єму, якої ужила штуки, щоби довідати ся о тім всїм і показала йому золотий гріш, що прилїпив ся до дна мірки. Гріш той був такий старий, що она навіть не чула імени того короля, котрого образ і імя було на на нїм витиснене.

Місто, щоби тїшити ся зі щастя, яке спіткало брата, котре могло видвигнути бідного Алї Бабу з нужди, Кассим почув в собі смертельну ненависть і з тої причини цїлу ніч і ока не зажмурив. На другий день, ледви зійшло сонце, пішов до Алї Баби. До того часу не обходив ся з ним як з братом і від коли став богачем, забув цїлком про бідного Алї Бабу.

„Алї Бабо“, сказав приступивши до него „який ти скритий в своїх дїлах, удаєш бідака, а золото міриш чверткою.“

„Мій брате“, відповів єму Алї Баба, „я тебе зовсїм не розумію, говори яснїйше.“

„Прошу тебе, не жартуй собі з мене“, сказав Кассим і показав йому золотий гріш, котрий дала єму жінка.

“Чи богато маєш золота до того подібного? Вчера знайшла моя жінка той гріш на днї мірки, котру вам пожичала.“

Алї Баба зараз пізнав, що через глупоту жінки Кассим вже о золотї знає, немав отже що скривати перед братом і розказав йому цїлий припадок, на котрім місци знайшов ту печеру, як підслухав розбійників і як дістав ся до золота. Навіть обіцяв показати братови ту печеру, аби тільки лишило ся се тайною і нїхто о тім не довідав ся.

„Власне я того хочу“, сказав гордо Кассим, „але також хочу пізнати всї знаки і подробицї що до того місця, де находить ся скарб, і в який спосіб буду міг дістати ся до середини, єсли би мене зібрала охота. Єсли менї не покажеш, так сей час донесу о тім до суду. Єсли будеш менї противний, так не тілько, що всьо стратиш, що тепер маєш, але ще і покараний зістанеш, а я дістану за се нагороду, щом тебе завдав до суду.“

Алї Баба, радше з доброго серця, як зі страху перед грозьбами брата, оповів йому докладно всьо чого хотїв, навіть сказав і слова, котрі треба було сказати, коли ся входило і виходило з печери.

Кассим не питав вже Алї Бабу о нїщо білше, і чим скорше відійшов до дому, з з тим наміром, аби заволодїти цїлим скарбом. На другий день, ще перед сходом сонця, обладував десять, мулів великими куфрами і поспішив як найскорше до печери, щоби забрати звідтам всьо золото і перевезти мулами до своєї хати. А єслиби там ще троха золота лишило ся, то думав приїхати по него другий раз. Поїхав отже тою дорогою, котру вказав йому Алї Баба і прибув під скалу. Сейчас розпізнав дерево, на котрім Алї Баба схоронив ся був вчера перед розбійниками. Віднайшов двері і сказав ті слова:

„Сезаме, вітвори ся!“

Двері сейчас вітворили ся а коли він війшов в печеру, замкнули ся. Коли Кассим докладно оглянув цїлу печеру, дуже здивував ся, бо знайшов в ній далеко більше золота і других скарбів, як сподївав ся з оповіданя брата. Подив єго зрастав що раз більше, коли кожду річ оглянув з осібна. Чоловік лакомий і так як він жадний богацтв, перебув би тут цїлий день і бавив би свої очі видом тих скарбів, єслиби не мав на мисли, що прибув тут не на те, аби оглядати ті скарби, але щоби їх забрати і спакувати чим скорше на мули. Набрав отже тілько мішків, кілько міг унести і пішов до дверий. Перед дверми оглянув ся, і серце го заболїло на вид великої купи золота, котру мусїв лишити, бо вже не мав місця де забрати. Серед того забув цїлковито, яке то слово треба сказати, щоби двері відчинили ся і місто сказати „Сезаме“ він закликав:

„Ячменю, вітвори ся!“

Коли побачив, що двері не вітвирають ся, остовпів і здеревів з великого перестраху. Затревожений, почав викрикувати много іньших назв збіжа, але двері не вітвирали ся.

Кассим не сподївався такого випадку.

В так великім небезпеченьстві огортав його що раз більший перестрах. Чим більше намагав ся пригадати собі то слово „Сезам“ тим більше мішала ся йому память, а слово тото вилетїло йому з голови, так якби його нїколи і не чув. Мішки з золотом, котрими обладував ся, кинув на землю, і занепокоєний, зачав бігати по печері то в одну то в другу сторону. Вже не бажав нї золота нї скарбів, лиш щоби вийти з сеї печери.

Тимчасом коло полудня повернули розбійники до печери. Коли побачили перед скалою мули Кассима, обладувані куфрами, дуже занепокоїли ся і сейчас догадали ся, що тут десь мусить бути їх властитель. На вид їздцїв, мули пополошили ся, а що не були попривязувані, порозбігали ся по цїлім лїсї так, що зовсїм щезли з очий розбійників. Але розбійникам пе хотїло ся гонити за ними, они постановили відшукати чим скорше їх властителя. Одні порозбігали ся поміж скали, а другі з ватажком позсїдали з коний і з видобутими шаблями підійшли до дверий печери. Ватажко вимовив звичайні слова і двері вітворили ся.

Кассим почувши в печері тупіт коний, догадав ся, що се прибули розбійники. З великого страху стануло єму волосє дубом на голові. Прочував свою смерть. Однак хотїв пробувати щастя, і як тілко вітворили ся двері, вискочив з печери з таким розгоном, що перевернув ватажка на землю. Але не утїк перед другими розбійниками, котрі стояли з видобутими шаблюками і сейчас убили його на місци.

По тім випадку постановили розбійники перешукати цїлу печеру. Коли зайшли до середини, знайшли там мішки, котрі Кассим напакував золотом, аби їх потому винести і наладувати на свої мули. Мішки ті позбирали до купи і зложили на своїм місци, не завважавши цїлком, що троха бракує золота, бо вже Алї Баба перед тим забрав досить богато. Потому зачали всї думати, яким способом міг Кассим дістати ся до середини печери. Прийшло їм на гадку, що він спустив ся з гори вікном, через котре доходило до печери сьвітло. Але вікно було так високо, а скала з внї так була недоступна, що наконець пізнали, що се є неможливе дійти, куда він зайшов в печеру. Они нїколи навіть не припускали, щоби він міг дістати ся до середини дверми, бо були переконані, що тайна ся тілько їм самим є звісна.

Позаяк розходило ся їм передовсїм, щоби забезпечити свої скарби, постановили порізати тїло Кассима на чотири части і положити їх при дверях печери, дві части по одній а дві по другій сторонї, для відстрашеня кождого, хтоби посьмів так як Кассим зайти до середини. Відтак постановили не вертати до печери, аж по якімсь часї, коли труп вже цїлком вивітріє. По довершеню сего вийшли з печери і від'їхали для дальших розбоїв по гостинцях, куда найчастїйше переїжджали купецькі каравани, на котрі они нападали і рабували.

Тимчасом жінка Кассима була дуже занепокоєна, бо вже ніч надходила, а муж єї не повертав. Цїла затревожена пішла до Алї Баби і сказала:

„Брате, ти певно знаєш, що брат твій Кассим поїхав до лїса по золото. До сеї пори він ще не повернув, а то вже так пізно, вже темна ніч, бою ся, щоби йому не приключило ся яке нещастє.“

Алї Баба вже з розмови, яку мав з братом, догадував ся, що він поїде до лїса і тому не пішов сам того дня до лїса, аби уникнути підозріня брата. Не робив отже єго жінцї жадних докорів, щоби собі єї не зразити, і успокоював єї, що не має чого бояти ся і що певно Кассим постановив собі не вертати скорше до міста, аж десь коло півночи.

Жінка Кассима успокоїла ся, бо погадала собі, що Кассим справдї мусить бути дуже осторожний, бо інакше власти потягнула би його до відвічальности і хто знає, чи не дістав би ся єще до арешту.

Повернула отже до хати і ожидала терпеливо півночи. Але мука єї в дома єще більше змогла ся, і жаль стискав єї серце, що не могла явно розказати сусїдам про своє горе, не могла навіть голосно плакати анї нарікати, побоюючись, щоби не зрадити куда пішов єї муж. Тогдї то доперва пізнала, як то тяжко покарав єї Пан Біг за цїкавість і заздрість. Цїлу ніч очікувала мужа і гіркими заливала ся сльозами, а коли вже зачало днїти, поспішила чим скорше до Алї Баби і таки розказала йому про своє горе, що Кассим доси єще не повернув.

Алї Баба заледви вислухав просьби своєї братової, котра його просила, щоби пішов довідати ся про судьбу Кассима, сейчас забрав своі осли і поїхав до лїса. Коли станув коло скали, дуже здивував ся, що не побачив нїгде анї Кассима, анї його мулів, тільки коло дверий була земля від крови червона. На вид крови задрожав, і серце його огорнуло прочутє великого нещастя.

Тогдї промовив звичайні слова і двері вітворили ся. Здеревів, коли побачив тїло свого брата розрубане на чотири части. Недовго однак надумав ся, що має робити, сейчас забрав ся до роботи, щоби віддати послідну прислугу помершому братови.

В печері знайшов велику паку, до котрої вложив порізане на чотири части тїло брата, відтак вложив ту паку на одного осла, а з верха прикрив галузями. Другі два осли обладував мішками золота і удав ся з поворотом до міста. Був однак на стільки осторожний, що на краю лїса задержав ся аж цїлком стемнїло ся, аби неспостережено міг вернути до міста:

Повернувши щасливо до дому, два осли обладувані золотом завів на своє подвірє. Жінцї казав зняти мішки з золотом і оповів їй коротко, яка доля спіткала Кассима. Відтак завів третого осла з пакою до братової.

Коли тільки запукав, вітворила йому Морджияна браму. Була се невільниця розумна і второпна а притім уміла найтяжші пляни щасливо перевести, така була дуже спритна. О тім всїм знав дуже добре Алї Баба. Коли заїхав на подвірє, зняв з осла галузє і паку і взявши на бік Морджияну, сказав до неї:

„Перша річ, о котру тебе прошу, є та, щобись заховала все те в тайнї, що тобі скажу. Зараз побачиш, як дуже вимагає сего моя і твоєї панї справа. Ото в тій пацї находить ся тїло твого пана. Мусимо його так похоронити, якби помер власною смертию. Заведи мене тепер до своєї панї, щобим міг з нею поговорити, а ти уважно прислухуй ся нашій розмові.“

Морджияна дала знати своїй панї, а Алї Баба, котрий йшов в слїд за нею, ввійшов до покою.

„Що-ж там, дорогий брате?“ поспитала його братова з великим непокоєм. „Яку приносиш менї відомість про мого мужа? З твого засумованого лиця пізнаю, що не приносиш менї такої відомости, котра би могла мене потїшити.“

“Братово“, відповів Алї Баба, „не могу тобі скорше нїчого сказати, доки ти менї не приречеш, що вислухаєш, мене терпеливо від початку до кінця і що не будеш менї переривати. Вспільне наше добро вимагає сего, щоби те, що ся стало, заховати в як найбільшій тайнї“.

„Ах!“ закликала братова болісним голосом, „та твоя бесїда звіщає вже менї смерть мого дорогого мужа. Мимо того прирікаю тобі сьвято, що додержу тайни, о котру мене просиш. Лиш говори скорше“.

Алї Баба оповів їй про цїлу свою подорож до лїса, аж до повороту з тїлом Кассима.

„Так, моя люба братово,“ кінчив Алї Баба своє оповіданє, “отже причина твоєї гризоти є тим більша, чим меньше булась на ню приготована. Хоч нема жадного способу на се нещастє, єсли однак може тебе що потїшити в тім терпіню, я дуже радо получу свій малий маєток з твоїм і возьму тебе за жінку[1]. Я запевняю тебе, що жінка моя не буде сему противна і що обі будете жити в як найліпшій згодї. Єсли отже гадка моя тобі подобала ся, то треба нам подумати, щобисьмо так зробили, аби ся здавало, що брат мій помер природною смертию. Менї здає ся, що ту справу можеш цїлком безпечно здати на Морджияну, а я з своєї сторони поможу єї кільки буду мав сил“.

Чи могла найти лїпшу партію вдовиця Кассима над ту, котру їй предложив Алї Баба? Дуже радо приняла його осьвідчини і зараз потїшила ся в своїм терпіню. — Алї Баба лишив тодї вдовицю Кассима а наказавши Морджиянї щоби зробила се, що їй припоручено, всїв на осла і повернув до свойого дому.

Морджияна взяла ся сейчас до роботи. Коли відійшов Алї Баба, она побігла до аптикаря, що мешкав в сусїдстві. Запукала до склепу а коли їй отворено, попросила о лїкарство дуже помічне в найнебеспечнїйших хоробах. Аптикар продав лїкарство і поспитав ся, хто є слабий у єї пана.

„Ах!“ відповіла Морджияна зітхнувши тяжко “сам Кассим небеспечно заслаб, мій добрий пане. Вже нема надїї, щоби його можна було вратувати; нич не говорить, не може їсти“.

Сказавши се відійшла з лїкарствами, котрих як звісно, не міг вже заживати порубаний на куснї Кассим.

На другий день та сама Морджияна пішла до того самого аптикаря і з плачом попросила його, щоби дав того лїкарства, котре дає ся тілько тогдї хорим, коли они вже умирають.

„Ах!“ сказала з великим жальом, відбираючи від аптикаря лїкарство, “мабуть то лїкарство тілько поможе, що і вчерашне. Ах, нещасна я, мій добрий пан десь певно умре“.

Позаяк сусїди завважали, що через цїлий день Алї Баба і єго жінка ходили засумовані до дому Кассима, проте ніхто і не здивував ся, коли почув вечером плач і наріканя жінки Кассима, котрі дали до пізнаня, що Кассим вже помер.

На другий день дуже рано, єще перед сходом сонця, Морджияна знаючи, що оден старий швець в ринку найскорше вітвирав свою робітню, удала ся до него, і сказавши добрий день, подала йому золотий гріш.

Баба Мустафа, так звав ся той швець, був широко звісний під тим іменем. Він був дуже веселий і все умів щось сьмішного оповісти. Золотий гріш взяв до руки і оглядаючи його сказав:

„Добра коляда. Чогож тобі потреба? Я є готов виповнити всї твої роскази!“

„Бабо Мустафо“, сказала до него Морджияна, „возьми з собою голку і нитку і все, що тобі потрібне до шитя і ходи чим скорше за мною, але під тим услівєм, що я завяжу тобі очи, коли прийдеш на одно місце“.

На ті слова зачав Баба Мустафа нїбито відтягати ся.

“Ох! ох!“ відповів, то ти, як бачу, хочеш, щоби я може щось нечесного зробив?“

„Хорони Боже!“ сказала Морджияна подаючи йому другий гріш, „я від тебе нїчого злого не хочу. Ходи лишень зі мною, ходи, не бій ся!“

Наконець дав ся Баба Мустафа намовити, а Морджияна завязавши йому очі на означенім місци, завела його до свого убитого пана. При тїлї небіщика, котрого части, були цїлком поскладані, відвязала Бабі Мустафі очі і сказала:

„Бабо Мустафо! я привела тебе тут на те, щоби ти позшивав ті части, котрі бачиш. Не бав ся довго і бери ся до роботи; не мішай ся до других річий і не завдавай менї жадних питань; а як скінчиш свою роботу, дістанеш ще оден золотий гріш.“

Коли швець покінчив свою роботу, Морджияна дала йому трету штуку золота і завязавши йому очі, завела на те саме місце, де йому перше завязала очі. Там зняла йому хустинку з очий, казала йти до дому і довгий ще час за ним слїдила, бо бояла ся, щоби часом не вернув на звіди.

Прийшовши до дому, Морджияна загріла воду, а Алї Баба, котрий в той час надійшов, обмив тїло свого брата. Недовго потім приніс столяр домовину, котру Алї Баба казав зробити.

Боячи ся, щоби столяр чого не побачив, Морджияна в дверях дому відобрала від него домовину а відтак помогла Алї Бабі вложити до неї трупа. Коли Алї Баба добре замкнув віко домовини, Морджияна пішла до мечету і там дала знати, що вже всьо є приготоване до похорону. Люди, що служили при мечетї і котрі все обмивали тїла померших, прийшли до Морджияни з просьбою, щоби она дала їм обмити тїло Кассима, але она сказала, що річ та вже є залагоджена.

Ледви Морджияна повернула до дому, прийшов іман і другі слуги з мечету. Чотирох сусїдів взяло на рамена домовину і за іманом, котрий відправляв молитви, занесли єї на кладовище. Морджияна серед плачу і зойку, яко невільниця помершого, йшла з відкритою головою, викрикуючи переразливо, бючи ся в груди і торгаючи собі волосє з голови. Алї Баба ішов недалеко з другими сусїдами, котрі по черзї від часу до часу зміняли ся в несеню домовини з попершим. Так дїяло ся, доки не прибули на кладовище.

Жінка Кассима лишила ся дома, нарікаючи і заливаючи ся сльозами разом з другими сусїдками, котрі після звичаю збігли ся до неї підчас обрядів похоронних і котрі нарікаючи і зойкаючи разом з нею, наповняли цїлу улицю страшним сумом.

Так отже причина страшної смерти Кассима затаїла ся поміж Алї Бабою, єго жінкою, вдовицею Кассима і невільницею Морджияною так добре, і з такою осторожностию, що не тілько з сусїдства нїхто о нїчім не довідав ся, але не було навіт найменьшого підозріня.

В три або чотири дни по похоронї Кассима Алї Баба перенїс свої убогі річи і гроші, які забрав зі скарбця розбійників до дому вдовицї брата свого, аби там заложити собі помешканє. Се було знаком, що він оженив ся з братовою. Таке жененє ся в релїґії магометанській є дозволене і нїхто тому не дивував ся.

Алї Баба мав сина, котрий вже від якогось часу покінчив науку в великім домі торговельнім. Син той дістав склеп по Кассимі з тою обітницею, що єсли буде розумно вести ся, то в недовгім часї оженить ся з багатою і гарною сусїдкою.

Підчас того, коли се дїяло ся в домі Алї Баби, повернули розбійники до своєї печери і надзвичайно здивували ся, коли не знайшли там тїла почвертованого Кассима. Здивованє їх єще дужше збільшило ся, коли завважали, що тепер є далеко меньше мішків з золотом:

„Відкрито нас і марно згинемо!“ закликав ватажко, „єсли не будемо ся мати на осторожности і єсли не подумаємо чимскорше в який спосіб усунути се лихо; потратимо поволи всї наші богацтва, котрі предки наші і ми самі збирали, наражаючи ся на великі труди і небеспеченьства. Вже тепер з понесеної шкоди можемо осудити, що злодїй, котрого ми напали, дійшов тайни як вітвирати наші двері і що ми щасливо надійшли як раз в тій хвили, коли він мав вже виходити. Але не він сам оден мусїв знати про сю тайну, певно є єще другий чоловік, котрий також знає як відчиняти наші двері. Те, що хтось унїс його тїло і забрав знов часть наших скарбів, є очивидним того доказом. Позаяк се немислима річ, щоби більше як дві особи знали про нашу тайну, забивши одного, треба нам подумати о другій.“

Тої самої гадки що ватажко, були і всї другі розбійники. Они постановили заперестати на разї дальших розбоїв, а заняти ся виключно тим, щоби віднайти сего другого. котрий знав як вітворювати двері до печери і убити єго.

„Не іньшої сподївав ся я відповіди по вашій відвазї і хоробрости“, закликав ватажко „але передовсїм потреба, щоби котрий з поміж вас відважний, справний і оборотний, пішов до міста без оружя, перебраний за подорожного чужоземця, і довідав ся, чи не говорять там про страшну смерть того, котрого ми забили, хто він був і в котрім мешкав домі, прото всьо мусимо конечно найперше довідати ся, аби не зробити щось такого, чого бисьмо потому мусїли жалувати. Нам треба о те дбати, аби в тім краю, де вже від такого давного часу жиємо, нас не пізнали. А тепер скажу вам єще одну річ. Чи годите ся ви на тоє, щоби з поміж вас, котрий вибере се до міста на звіди, понїс кару смерти, єсли те, що він нам з міста донесе, буде ложне і неправдиве і вийде на нашу шкоду а може і згубу? Те треба зробити в тій цїли, щоби той, хто пійде до міста, був дуже обережний і не наражав нї себе, нї нас.“

Не чекаючи аж відізвуть ся другі, закликав оден з поміж розбійників:

„Я беру сяза се дїло і за честь собі уважаю наражати житє своє за нас всїх. Єсли сего дїла не доконаю, то знайте о тім добре, що не бракувало менї анї охоти анї відваги для загального добра нашої банди.“

Злодїй сей приймивши великі похвали від свого ватажка, перебрав ся так, що нїхто не міг його пізнати. Виїхав в ночи і так добре розложив свою подорож, що зайшов до міста єще перед досьвіта. Прийшов на ринок і знайшов там оден склеп, котрий вже був вітворениф. Се був склеп Баба Мустафи.

Баба Мустафа сидїв на стільчику і працював. Злодїй вступив до склепу і пожелав йому доброго дня. Коли завважав, що швець вже старший чоловік, сказав:

„Добрий брате, єще сонце не зійшло, а ти, мимо старечих лїт, так скоро береш ся за роботу. Чи можеш видїти в тій темряві?“

„Хто ти є?” відповів Баба Мустафа, „ти мене певно не знаєш. Справдї я є вже старий, як сам бачиш, маю однак знаменитий зір; і легко бись тому повірив, якбись знав, що перед кількома днями зшивавєм тїло помершого, в такім покою, в котрім певне не було виднїйше як тепер.“

Відповідь та дуже утїшила розбійника, що вже на самім вступі натрафив на чоловіка, котрий сказав йому новину, якої так дуже потребував.

„Як-то! ти зшивав тїло помершого чоловіка?“ закликав здивуваний злодїй? „А на що-ж ти зшивав мерця? Може ти хотїв сказати, щось зшивав простирало, в котрім якийсь небіщик мав бути похоронений?“

„Нї, нї!“ відповів Баба Мустафа, „я добре знаю, що говорю. Ти певно хотївбись чогось більше довідати ся, але я тобі не скажу.“

На дїлї не треба було нїчого говорити, аби дати пізнати розбійникови, що найшов те, чого шукав. Витягнув отже з кишенї штуку золота і всуваючи єго в руку Бабі Мустафі, сказав:

„Я не хочу доходити твоєї тайни, хоч могу тебе запевнити, що не видавбим тебе зі секрету, хотяйбись навить менї його повірив. О одну тільки річ тебе прошу, іменно, щобись показав менї дім, в котрім зшивавєсь мерця?“

„Хоч радо бажавбим зробити тобі ту прислугу, о котру просити“, відповів Баба Мустафа, тримаючи в руцї золотий гріш, якби то хотїв назад віддати, „то запевняю тебе, що не потрафлю тобі сего сказати і ти повір моїм словам. Причиною того є, що як мене заведено на якесь менї незнакоме місце, завязано менї очі, а відтак по скінченю роботи знова мене завели з завязаними очима на те саме місце, що і перше. Отже-ж сам видиш, що се не можливе, аби я тобі показав сей дім“.

„Мусиш бодай“, заговорив дальше злодїй, „де-що памятати дорогу, куда тебе вели з завязаними очима. Ходи, прошу тебе, зі мною, я тобі завяжу очи на тім самім місци, де тобі перше завязали і будем оба разом йшли тою самою дорогою і тими самими закрутасами, котрі може собі пригадаєш як ти ішов перше. А що кожда прислуга мусить бути винагороджена, то даю тобі другий золотий гріш. Ходи, прошу, зроби то для мене“.

По тих словах всунув Бабі Мустафі другий золотий гріш у руку.

На вид двох штук золота змякло серце Мустафи; він дивив ся на них довший час, не вітвираючи уст і надумував ся, що має робити. Наконець витягнув з кишенї мошонку і вкладаючи до неї золото, сказав:

„Не могу тебе запевнити, чи памятаю докладно дорогу, куда мене вели, але ходїм. Зроблю всьо, що в моїй силї, аби єї собі пригадати“.

Баба Мустафа на велике вдоволенє злодїя, піднїс ся зі свого стільчика і не замикаючи склепу, в котрім не було нїчого такого, щоби можна украсти, повів і з собою розбійника аж на те місце, де Морджияна завязала йому очі. Коли прийшли на те місце, сказав Баба Мустафа:

„Тут завязано менї очі і бувєм так обернений, як тепер стою.“

Злодїй витягнув з кишенї хустину, завязав йому сейчас очі і ішов коло него, по части через него ведений, доки Баба Мустафа не задержав ся.

„Менї здає ся“, сказав Мустафа, „щом дальше вже не йшов“.

І справдї станув перед хатою Кассима, де вже тогдї мешкав Алї Баба. Злодїй, заки зняв йому з очий хустину, зазначив ворота крейдою, котру мав при собі, а здіймивши йому перевязку з очий, поспитав, чи не знає, до кого сей дім належить. Мустафа відповів, що при тій улицї не мешкає, отже не може йому сего сказати.

Розбійник, коли побачив, що вже нїчого більше від Мустафи довідати ся не може, подякував йому за віддану прислугу і розійшовши ся з ним, поспішив чим скорше до своїх товаришів, маючи надїю, що приймуть його дуже радо.

Як раз в той час, коли злодїй розійшов ся з Мустафою, вийшла Морджияна з дому Алї Баби за якимись справунками. Вертаючи з міста завважала знак начеркнений крейдою на брамі хати свого пана, задержала ся отже, щоби сему придивити ся.

„Що се має означати?“ подумала собі. „То мусить хтось щось злого задумувати на мого пана, або міг се зробити якийсь непотріб з пустоти. Будь що будь треба мати ся на осторожности“.

Взяла отже крейду, а що дві чи три брами других хат, що лежали по однім і другім боцї улицї, були цїлком до себе подібні, назначила їх тим самим знаком і повернула до хати, не згадуючи о тім і слівцем, що зробила, анї свому панови анї панї.

Тимчасом в досить короткім часї повернув розбійник до лїса і до своїх товаришів. Знайшовши ся між ними, зараз їм оповів, як щасливо удала ся йому виправа, чванячи ся своїм щастєм, що зараз на вступі до міста, найшов чоловіка, від котрого о всїм довідав ся, чого нїхто другий не міг докладнїйше йому оповісти.

Всї розбійники вислухали його оповіданя з великою радостию, а сам ватажко похваливши його проворність закликав до банди:

„Товариші“! не маємо анї хвильки часу до страченя. Уоруживши ся добре, їдьмо, а коли вїдемо до міста потайки, одні за другими, аби не стягнути на себе підозріня, зберемо ся на великім ринку, одні з одного боку, а другі з другого. Тогдї я пійду і огляну дім з нашим товаришом, котрий нам так добрі принїс вісти, аби вперед зміркувати що належить нам робити“.

Гадку гершта злодїїв всї радо приймили і в короткім часї станули готові до виїзду. Повіддїлювали ся по двох, по трех і їдучи в певнім віддаленю одні від других, в'їхали до міста. Ватажко і той розбійник, що був рано в містї, їхали на самім кінци і відразу удали ся на улицю, де стояв дім Алї Баби. Коли приїхали під одну браму, котру назначила крейдою Морджияна, повідомив розбійник ватажка, що то є та брама, котрої шукають. Але коли не задержуючи ся, щоби незвернути на себе уваги поїхали дальше, завважав ватажко, що слїдуюча брама була назначена таким самим знаком і в тім самім місци. Показав єї свойому провідникови і поспитав, чи та брама є котрої шукають, чи перша котру вже минули. Провідник змішав ся і не знав, що має відповісти, а ще тим більше зачудував ся, коли разом з ватажком спостеріг, що чотири чи пять слїдуючих брам, мало такі самі знаки. Запевнював його під присягою, що тільки одну браму назначив.

„Я знаю“, сказав, що мусїв хтось другі брами подібно позначити, але признаю ся вам, що в тім помішаню не могу тепер розпізнати, котру я сам назначив“.

Коли ватажко побачив, що плян йому не вдав ся, поїхав на великий ринок, там повідомив всїх розбійників через першого котрого стрітив, що дарма їх робота і що нїчого не лишає ся їм робити, як тілько чим скоріше винести ся з міста.

Коли цїла банда зібрала ся в лїсї, вияснив всїм ватажко причину, задля котрої їх тут закликав. Зараз всї осудили, що провідник заслужив на кару смерти, так як сам на тоє згодив ся, коли йшов на звіди до міста. Розбійник сей, коли пізнав, що неудача їх пляну наступила з тої причини, що він не досить був обережний, відважно піддав свій карк тому, котрий виступив, аби йому відтяти мечем голову.

Позаяк цїла банда домагала ся кровавої пімсти за кривду, яку їм заподїяно, проте зголосив ся другий розбійник, що він пійде на звіди до міста і сьвято прирік, що далеко лїпше справить ся як той, котрого що іно покарано смертию. Цїла банда дала йому призволенє і він поїхав до міста. Там підкупив так само як і перший Бабу Мустафу, котрий з завязаними очима завів розбійника перед хату Алї Баби. Розбійник подякував шевцеви і назначив браму червоною крейдою в незначнім місци думаючи, що вже тепер певно відріжнить ту браму від других назначених білою крейдою.

Недовго потім Морджияна виходила з дому так як і попередного дня, а коли повернула, завважала червоний знак на брамі. Думаючи так як і перше, що хтось загадує на єї пана якийсь напад, чим скорше позазначувала червоною крейдою в тім самім місци і сусїдні брами.

Розбійник повернувши до лїса, чванив ся перед цїлою бандою, своєю осторожностю і сказав, що так добре назначив браму, що тепер вже певно єї найдуть. Ватажко банди був вже тепер певний, що виправа мусить ся удати. І так само як попередного дня, в тім самім порядку, з тою самою осторожностю і так само уоружені поїхали до міста, щоби виконати плян, котрий собі уложили. Ватажко банди з розбійником, котрий ходив на звіди, заїхали просто на улицю де мешкав Алї Баба, але завели ся так само як і попередного дня, бо знайшли кілька брам з червоними знаками.

І так мусїв ватажко банди повернути зі своїми людьми так само як і попередного дня, нїчого не доконавши, а бідному післанцеви стяли за кару голову так як і його попередникови.

Ватажко бачучи, що стратив двох відважних розбійників, бояв ся, щоби його банда ще більше не зменшила ся, єсли би хотїв більше розбійників посилати на подібні звіди. З приміру двох покараних смертию пізнав, що они всї були здібні лиш до розбою по дорогах, а не до такої роботи, де треба попрацювати мозґом. Взяв отже на себе ту справу і удав ся особисто до міста. При помочи старого Баби Мустафи, котрий за золото готов був продати житя всїх мешканцїв міста, довідав ся де лежить дім Алї Баби і не тратив часу на робленє ріжних знаків на брамі, але приглянув ся добре із всїх боків, як виглядає сей дім так, що тепер певно і в ночи міг був єго пізнати.

Урадований своєю виправою, і знаючи добре о тім всїм, чого потребував, вернув до лїса і коли зайшов до печери, де ждала на него цїла банда, закликав веселим і сильним голосом:

„Товариші! Тепер вже нїщо не стоїть нам на перешкодї, аби пімстити ся за ту страту, яку ми понесли. Знаю дуже добре дім чоловіка, на котрого має упасти наша пімста, а в дорозї обдумавєм способи виконаня єї так обережно, аби нїхто не міг довідати ся про місце де лежить наша печера і про наші скарби, бо се є цїль нашої пімсти; в противнім случаю плян наш місто користи, принїс би нам лиш шкоду. Щоби сю цїль осягнути, маю средства, котрі вам предложу, а єсли би хто з вас мав які лїпші, то буде міг сказати.“

Тогдї оповів всїм, як думає поступити в тій справі, а коли всї пристали на єго гадку, розказав їм розійти ся по сусїдних селах і місточках, а навіт зайти до самого міста, і закупити девятнайцять мулів і трийцять вісїм великих скіряних посудин на оливу; одні мають бути наповнені вже а другі порожні.

В протягу двох днїв було вже всьо готове. Позаяк порожні посудини мали шийку за тїсну, мусїли їх троха розширити. Тогдї ватажко банди всадив до кождої посудини одного уоруженого злодїя, а з верха заткав так, якби була повна оливи; для лїпшого беспеченьства насмарував кожду посудину з верха оливою. Доконавши сего наладував на мули трийцят сїм злодїв скритих в посудинах і одну посудину повну оливи, а сам перебраний за купця пустив ся з тими мулами до міста. Прибув там вже по заходї сонця, так як то собі попередно уложив. В'їхавши до міста удав ся просто до дому Алї Баби, аби попросити його о нічлїг. Власне застав Алї Бабу вже по вечері, як холодив ся на брамі. Задержав отже свої мули і приступивши до него сказав:

„Мій пане, як бачиш везу оливу на завтрішний торг, а що в таку пізну пору сам не знаю, де шукати нічлїгу, прошу тебе отже, єсли можеш то зробити без прикрости для себе, позволь менї переночувати в твоїй хатї. Буду тобі за се дуже вдячний“.

Алї Баба, хоч власними очами бачив в лїсї того розбійника а навіть і голос його чув, не міг його пізнати в перебраню олїйника.

„Дуже радо тебе прийму“, відповів не надумуючись. „Заїжджай“.

По сих словах усунув ся з дороги, аби зробити вільний перехід мулам, котрі розбійник загнав на подвірє.

Алї Баба прикликав зараз свого невільника і розказав йому, аби скоро тілько олїйник поздіймає посудини з олїйом з мулів, завів їх до стайнї і там дав їм їсти сіна і ячменю. Пішов також до кухнї і казав Морджиянї зварити чим скорше щось на вечеру для гостя, а також постелити йому ліжко в гостинній комнатї.

Навіть більше зробив через свою гостиність, бо коли побачив, що ватажко розбійників зняв тягарі зі своїх мулів, що завів їх до стайнї, і що шукав собі місця на нічлїг під голим небом, пішов запросити його до покою, в котрім принимав гостї, говорячи, що не позволить на те, аби він спав на подвірю. Ватажко розбійників відтягав ся від того запрошеня, під позором, що не хоче робити йому неприємностий, але в дїйсности не хотїв йти спати до хати тому, бо бачив, що єсли буде на подвірю спати, то тим лекше виконає свій замір. Довгий час опирав ся запросинам Алї Баби, аж в кінци дав ся намовити і пійшов до хати.

Алї Баба не тілько, що забавляв чоловіка, котрий наставав на його житє, доки Морджияна не подала вечері, але і опісля говорив з ним о таких річах, котрі, думав, справлять олїйникови приємність, і не відійшов від него аж доперва по скінченій вечері.

„Лишаю тебе мій пане“, сказав відходячи. „Скажи собі принести, єсли чого забажаєш. Всьо, що є в моїй хатї, до твоєї розпорядимости“.

Ватажко розбійників повстав разом з Алї Бабою і відпровадив його аж до дверий, а коли тамтой пішов до кухнї, щоби розмовити ся з Морджияною, він вийшов на подвірє, буцїм то хоче зайти до стайнї і заглянути до своїх мулів.

Алї Баба поручивши своїй невільницї, щоби уважала на гостя, аби йому на нїчім не збувало, сказав наконець:

„Морджияно, остерігаю тебе, що завтра скоро сьвіт іду до лазьнї, не забудь приготовити менї сорочку до купелї і дай єї Абдалї (так звав ся його невільник) а зроби менї добрий бульйон, щобим мав чим покріпити ся, коли верну до дому“.

Коли видав ті розпорядженя, пійшов на спочинок. Тимчасом начальник злодїїв, коли вийшов зі стайнї, розповів своїм людям, що мають робити.

„Як тілько зачну метати малими каміньчиками з покою“, говорив їм, „котрий призначено менї на нічлїг, ви чим скорше вітворіть собі посудини, перетинаючи їх з гори на долину ножами, котрі вам давєм і виходїть“.

Потім удав ся до хати.

Коли станув коло кухнї, Морджияна взяла в руки сьвічку і завела його до покою, котрий для него приготовила. Аби не стягнути на себе чийогось підозріня, хитрий бандит загасив сьвітло, а за хвильку положив ся на ліжку не стягаючи з себе убраня. Він мав замір десь коло півночи взяти ся до дїла.

Тимчасом Морджияна приготовили для Алї Баби сорочку до купели, віддала єї Абдалї і приставила до огню горнець з водою на бульйон. Нараз, коли вода зачала вже кипіти, загасла лямпа. Не мала під рукою більше оливи, а також і сьвічок не було в хатї.

„Що тут робити?“ закликала, „треба конечно сьвітла, а лямпа згасла.“

„Не потребуєш журити ся“, відповів їй на тоє Абдаль. „Іди на подвірє і возьми собі оливи з посудин, котрі там стоять“

Морджияна подякувала Абдалї за добру раду і коли він пішов спати до передпокою Алї Баби, взяла збанок на оливу і вийшла на подвірє. Коли приближила ся до першої з берега посудини, злодїй, що в нїй сидїв, думаючи, що се ватажко, сказав до неї по тихо:

„А що, вже час?“

Морджияна почувши се питанє, зміркувала зараз, що то значить, і пізнала яке небеспеченьство грозить єї панови. Застановила ся, що має робити і наслїдуючи ватажка, відповіла по тихо:

„Ще не час, але вже не довго будете ждати“. Наблизила ся незначно до другої посудини і таке саме почула питанє і так йшла дальше, аж дійшла до послїднього, котре було наповнене оливою. Всїм розбійникам на їх питаня дала одну і ту саму відповідь.

Відтак наповнила чим скорше свій збанок оливою з послїдної посудини і повернула до кухнї. Тут наляла оливи до лямпи і запалили єї, відтак взяла великий котел, вийшла на потемки на подвірє і наповнила його оливою. Повернула з ним до кухнї, положила його на огонь і підложила під нього богато угля, маючи ту надїю, що чим скорше зварить ся олива, тиш скорше довершить свій замір, від котрого зависїв ратунок цїлого дому. Коли наконець закипіла оливи, винесла котел на двір і наляла до отвору кождої посудини почавши від першої до послїдної, так богато кипячої оливи, кілько треба було, щоби задусити і забити одного чоловіка. Виконанє сего заміру удало ся єї знаменито; всї розбійники погинули в посудинах як щурі.

Доконавши сего великого дїла без найменьшого галасу, Морджияна повернула з порожним кітлом до кухнї і замкнула за собою двері. Пригасила огонь і лиш тілько лишила, кілько треба було на зваренє бульйону для Алї Баби. Відтак загасила лямпу і сїла коло вікна з заміром не класти ся спати так довго, доки не побачить виходячого вікном на подвірє ватажка розбійників.

Не минуло більше як пів години, коли ватажко розбійників пробудив ся, станув, виглянув вікном, а коли нїгде не завважав сьвітла, і переконав ся, що глубока тишина запанувала в цїлій хатї, дав отже умовлений знак кидаючи малі камінчики, з котрих многі трафляли в начиня, як се сам зміркував з глухого відгомону, котрий відбивав ся о його уха. Наслухував пильно, але нїчого такого не побачив, щоби дало йому до пізнаня, що люди його суть вже готові на його зазив. Змішаний тим випадком, зачав кидати дрібні каміньчики вже другий і третий раз. Каміньчики дальше трафляли в посудини, але анї оден розбійник не дав навіть знаку житя. Не понимаючи, що би то могло означати, зійшов по тихо, цїлий занепокоєний, на подвірє. Приступив до першого начиня і коли хотїв поспитати ся злодїя, чи його чує, ударив го смердячий сопух оливи і спаленого тїла. Ту доперва пізнав, що замір його, щоби замордувати Алї Бабу, зрабувати його дім і відобрати забране через него золото з печери, не улав ся. Приступив до слїдуючого начиня і до всїх іньших по черзї і переконав ся, що цїла його банда перенесла ся вже на тамтой сьвіт і не потребує вже золота; а з того, що в послїдній посудинї лиш трошки на дні було оливи, пізнав, в який то спосіб погинули його товариші, через що стратив поміч, котрої потребував до сповненя злочину. Обнятий розпукою, що йому заподїяно так велику шкоду, вбіг до огорода Алї Баби і перескакуючи мури з одного саду до другого, ратував ся утечею.

Коли Морджияна не чула вже жадного галасу, і не видїла, щоби ватажко розбійників повернув, догадала ся, що мусїв утїчи садом а не через браму, котра була замкнена на два замки. Перенята великою радостию, що цїлий дім охоронила від великого нещастя, положила ся і заснула.

На другий день Алї Баба єще перед сходом сонця пішов до лазьнї зі своїм невільником, нїчого не знаючи о дивнім випадку, який зайшов в його хатї, позаяк Морджияна не уважала за річ потрібну будити його в хвилї небезпеченьства а також не мала чого спішити ся з відомостию про відвернене нещастє.

Вернувши з лазьнї, коли сонце вже досить було високо на небі, Алї Баба так здивував ся, що єще бачив начиня з оливою на своїм місци, і що купець не виїжджає так довго на торг, що аж поспитав Морджияну о причину.

„Мій добрий пане“, відповіла Морджияна, „нехай тебе Бог благословить з цїлим твоїм домом. Довідаєш ся о всїм лїпше, коли своїми очами побачиш те, що тобі покажу: ходи лиш, будь ласкав, зі мною“.

Алї Баба пішов за Морджияною.

„Заглянь в то начинє“ сказала, коли знайшли ся на подвірю, „диви, чи там є олива…“

Алї Баба побачивши в посудинї місто оливи, чоловіка, подав ся в зад з великим страхом і криком.

„Не бій ся вже нїчого", сказала до него Морджияна, „чоловік, котрого видиш, не зробить тобі вже нїчого злого. Богато лиха нанїс він людям, але тепер він не в силї шкодити анї тобі, анї нїкому на сьвітї, бо вже не жиє“.

„Морджияно!“ закликав Алї Баба, „що се значить? Поясни менї, прошу тебе!“

“Всьо тобі поясню, але ти повздержи свій перестрах", сказала Морджияна, „і не дай сусїдам спосібности, аби довідали ся о річах, котрі треба затаїти. Оглянь насамперед всї начиня.“

Алї Баба оглянув всї посудини одну по другій аж до послїдної, в котрій була олива. Відтак, станувши мов здеревілий, поглядав раз на посудину, другий раз на Морджияну, не могучи з великого зворушеня і слова промовити. Наконець, якби йому хто привернув бесїду, дрожачим голосом поспитав:

„А з купцем що стало ся?“

„Купець той“, відповіла Морджияна, „так є купцем, як я жінкою купця. Оповім тобі, хто він є, і де дїв ся, але лїпше тобі буде вислухати сеї істориї в покою, бо вже пора тобі покріпити ся бульйоном по купелї в лазьнї.“

Коли Алї Баба удав ся до покою, Морджияна побігла до кухнї по бульйон.

Коли його принесла. Алї Баба сказав до неї:

„Вволи мою волю, і заспокій мою цїкавість, розкажи менї цїлу ту дивну історию зі всїма подробицями“.

Морджияна оповіла всьо, що зробила минувшої ночі і попередних днїв.

Алї Баба вислухавши оповіданя своєї невільницї, сказав:

„Не умру скорше, доки не винагороджу тебе за твоє добре серце. Тобі завдячую житє, і на перший доказ вдячности, дарую тобі свободу і прирікаю, що всьо тобі зроблю, чого лиш забажаєш, і що буде в моїй силї. Я є тої самої гадки, що і ти, що ті розбійники наставали на моє житє. Бог зіслав менї тебе на оборону, і маю надїю, що і дальше буде мене стеречи перед їх ненавистию. Тепер передовсїм треба нам постарати ся, щоби тих зьвірів в людськім тїлї так потайки похоронити, щоби їх судьба нїкому не була звісна. До сеї роботи заберу ся я сам з Абдальом“.

Город Алї Баби був дуже довгий і на кінци мав високі дерева. Не зволїкаючи пішов під ті дерева зі своїм невільником і викопав яму так довгу, широку і глубоку, щоби змістили ся в нїй всї трупи тих розбійників. Земля була в тім місци дуже мягка, і яму викопали в короткім часї. Відтак повитягали трупів з посудини, а оружє, в котре були розбійники заосмотрені, відложили на бік. Заволїкли тїла їх на сам конець города, повкидали до ями і засипали землею. Оружє розбійників і посудини з оливи сховав Алї Баба в певне місце; а мули, котрих в той час не потребував, поспродував по кілька на торговици.

Підчас коли Алї Баба всїма способами старав ся закрити перед людьми, в який спосіб в так короткім часї став богатим чоловіком, ватажко сорок розбійників повернув до своєї печери в лїсї з великим смутком і терпіньом, що йому так зле і так нещасливо повела ся виправа. Скриготав зубами і ледво живий з гризоти, поволїк ся до печери.

Самота, в якій найшов ся в печері, видавала ся йому жорстокою.

„Хоробрі мужі“, закликав, „товариші трудів і всяких моїх виправ, де ви подїли ся?! Що я без вас пічну? Чи на те я вас згуртував і вибрав, шоби дивити ся на загубу, на вашу так погану смерть? Меньше би я вас жалував, як би ви згинули на поли битви — по лицарськи. Колиж я зберу другу ватагу людий таких як ви хоробрих і на всьо відважних? А хоч бим і хотїв, то чи могу бути певний, що той чоловік не зайде єще колись до нашої печери і не збогатить ся єще більше нашим золотом? Не могу, і не повинен я о тім скорше думати, доки не відберу йому перше житя. Чого не міг я доказати силою, того докажу підступом; а коли в сей спосіб забеспечу свій скарб перед грабіжю, то знайду іньший спосіб, щоби він не лишив ся по менї без наслїдника, але щоби цїлі віки перетрівав і єще дужше збільшав ся“.

Уложивши собі такий плян, положив ся і заснув твердо.

На другий день пробудив ся дуже скоро і відповідно до пляну, котрий собі уложив, убрав ся дуже порядно. Прийшовши до міста, замешкав в одній господї, а сподїючи ся, що випадок який зайшов в хатї Алї Баби, може бути голосний, зайшов в розмову з господарем і випитував ся його незначно, що нового чувати в містї. Господар оповідав йому про ріжні річи, але про те о що розходило ся ватажцї, і слівцем не згадав. З того пізнав розбійник, що Алї Баба не для чого іньшого держить всьо в тайнї, як лиш длятого, щоби нїхто не довідав ся о скарбі який посїдає і о способі, в який ним заволодїв; а також, що дійшов причини, задля котрої наставали на його житє, тим більшу почув в собі охоту, всякими можливими способами скрито його замордувати.

Купив отже конї, і перевозив ними з печери ріжні дорогі материї і тонкі полотна до своєї господи. До лїса їздив кілька разів, а все був дуже осторожний, щоби нїхто не міг побачити, звідки ті дорогоцїнности привозить. Коли йому здавало ся, що вже досить навозив тих товарів, щоби можна було виставити їх на продаж, постарав ся о склеп, а знайшовши його, винаймив від властителя, зложив в нїм товари і сам там замешкав. Склеп єго лежав напротив склепу Кассима, котрий недавно обняв син Алї Баби.

Коджия Гуссен, так назвав себе розбійник, не забув після звичаю, яко новий мешканець міста, відвідати своїх сусїдів; а що син Алї Баби був молодий, пристойний, дотепний, і більшу мав спосібність до говореня і бавленя ся з ним частїйше, чим з другими купцями, в короткім часї заприязнив ся з ним. Більшу ще і тїснїйшу навязав з ним приязнь, коли в три або чотири дни по своїм замешканю, спостеріг Алї Бабу, котрий відвідав сина і говорив з ним через довший чаз. Коли отже розбійник довідав ся, що Алї Баба се батько того купця, тим частїйше єще заходив до него. Від того часу єще більше оказував йому привязанє; бавив ся з ним, робив йому подарунки, частував його навіть і кілька разів запрошував до себе на обід.

Син Алї Баби не хотїв приймати тих доказів приязни від Коджиї Гуссена, аби не відвдячити ся йому взаїмно. Але позаяк мав дуже мале помешканє що не міг приняти у себе Коджию Гуссена так як сего бажав, висказав Алї Бабі свою гадку, що належало би конечно угостити Коджию Гуссена.

Алї Баба заявив з охотою, що справить забаву.

„Мій сину“, сказав, „завтра маємо пятницю, а позаяк в той день всї більші купцї, яким є і Коджия Гуссен і ти, мають свої склепи позамикані, витягни його отже по полудни на прогульку, а коли будете вертати, постарай ся, аби вам випало переходити коло мойого дому і приведи його до мене. В сей спосіб буде далеко лїпше, якбим мав нарочно його запрошувати. Я прикажу Морджиянї, або зварила добру вечеру і тримала єї готову“.

І справдї, в найблисшу пятницю, син Алї Баби і Коджия Гуссен зійшли ся на умовлевім місци і пішли на прохід. Коли повертали, син Алї Баби наумисно так вів Гуссена, аби їм випала дорога через улицю, при котрій стояв дім його батька. Як тілько прийшли під браму, затримав його і запукавши, сказав:

„Тут є дім мого батка. Батько мій, знаючи о твоїй прихильности для мене, просив мене як найсердечнїйше, щобим запізнав тебе з ним“.

Зрадливий Гуссен, хотяй станув в сей спосіб у мети, до котрої зміряв, то є, що міг мати приступ до дому Алї Баби і житє йому відобрати, однак відтягав ся від того. Але, коли невільник Алї Баби вітворив браму, молодець з великою гречностю взяв його під рамя і ідучи на перед потягнув його і неначе присилував, щоби зайшов до хати, хоч він тому здавав ся опирати.

Алї Баба приймив Коджию Гуссена з веселим усьміхом на лици і з так великою гостинностю, якої тілько міг собі бажати.

По короткій розмові, Коджий Гуссен хотїв відійти, але Алї Баба задержав його і сказав:

„Пане мій, деж ти вибираєш ся? Прошу тебе, най маю то щастє з'їсти з тобою у мене вечеру. Вечера, до котрої тебе запрашаю, не є справдї така, як для тебе повинна бути, але якою небудь она буде, сподїю ся, що ти єї так ласкаво приймеш, як я тебе з добрим серцьом запрашаю“.

“Пане!“ відповів Коджия Гуссен. „я є цїлком переконаний о твоїм добрім серцю і коли тебе прошу, щобись позволив менї вернути до себе до дому і не лишати ся на вечері, не думай, що се роблю через якусь погорду або грубяньство, але маю в тім важну дуже причину, котру бись певно узнав за справедливу, єсли би она була тобі звісна“.

„Щож то, мій пане, може бути за причина?“ поспитав Алї Баба. „Чи можу о нїй довідати ся?“

„Дуже радо скажу тобі“, відповів Коджия Гуссен, „причина є та, що не їм анї мяса, анї жадної соленої потрави.“

„Єсли то одно тобі перешкаджає“, говорив дальше Алї Баба, „то могу тебе мати у себе на вечері, бо хлїб котрий у мене подають, нїколи не є солений, а щодо мяса і других страв, то прирікаю тобі, що в тих, котрі заставлять перед тобою, не буде соли. Сейчас я так заряджу. Прости менї отже, що відійду від тебе на хвилинку“.

Сказавши се, побіг до кухнї і приказав Морджиянї, щоби не солила мяса, котре має подати на стіл, а коли вже посолила, то нехай чим скорше приготовить дві або три потрави без соли і з другими принесе до вечері.

Морджияна мала вже всьо приготоване і не могла вздержати ся від гнїву, коли почула сей новий розказ. Щоби не виговорити ся з тим перед Алї Бабою, сказала:

„А що ж се за дивний чоловік, що їсть мясо без соли? Твоя вечеря зіпсує ся, заки приладжу йому другу без соли“.

„Не гнївай ся, Морджияно“, відповів Алї Баба, „він є чоловік чесний, а ти не трать часу і зроби, щом тобі приказав“.

Хоч дуже нерадо, однак сповнила Морджияна розказ; але зібрала єї велика охота і цїкавість пізнати сего чоловіка, що їсть страви без соли. Коли вже всьо зварила, а Абдаль накрив стіл, помогла йому носити полумиски. Споглянувши на Коджию Гуссена, сейчас пізнала, що се той самий ватажко розбійників, котрий був недавно у них з олїйом перебраний за купця. Приглянувшись йому уважнїйше, завважала, що має під убранєм схований великий розбійничий ніж.

„Вже тепер не дивую ся“, подумала собі, „чому сей розбійник не хоче їсти соли з моїм паном: він є його завзятим ворогом, і певно задумує його замордувати“.

Морджияна заставила стіл стравами і користаючи з часу, коли они їли вечеру, поробила всякі потрібні приготованя, щоби сповнити свій сьмілий замір. Коли вже скінчила, прибіг до неї Абдаль і сказав, що вже пора занести на стіл овочі. Занесла отже кошик з овочами, а тимчасом Абдаль збирав зі стола непотрібні вже страви. Відтак присунула до Алї Баби маленький столик, на котрім приготовала вино і три чарки і вийшла, забравши з собою Абдаля нїбито на вечеру. Тимчасом міг розбійник з Алї Бабою і його сином свобідно поговорити і забавити ся.

Тогдї Коджия Гуссен, або радше ватажко сорок розбійників побачив, що тепер найлїпша спосібність забити Алї Бабу. Постановив отже упоїти разом батька і сина в надїї, що син, котрого не думав убивати, не перешкодить йому в утопленю ножа в груди батька і що потому вимкне ся через город, так як се недавно зробив, заки єще кухарка і невільник скінчать їсти вечеру.

Морджияна догадавши ся, який страшний замір має Коджия Гуссен, вмісто їсти з Абдальом вечеру, постановила за той час випередити розбійника. Перебрала ся в танечницю, на лице взяла заслону, опоясала ся срібним позолочуваним поясом, до котрого незначно привязала штилєт з самого золота і срібла, а на лице наложила єще гарну маску. Так перебрана сказала до Абдаля.

„Абдалю, возьми бубен і ходи зі мною, розвеселимо гостя нашого пана, а приятеля його сина, так якто часом робилисьмо нашому панови“.

Абдаль взяв бубен і став в него бити, ідучи перед Морджияною, і так зайшли обоє до гостинного покою. Морджияна поклонила ся низенько, якби хотїла просити о позволенє потанцювати троха.

Абдаль побачивши, що його пан хоче щось говорити, перестав бубнити.

„Ходи, Морджияно, ходи“, сказав Алї Баба, „нехай бачить Коджия Гуссен, що ти умієш, і нехай нам скаже, чи гарно ти танцюєш“.

Потім обернувши ся до Коджиї Гуссена, сказав:

„Прошу тебе, мій пане, не думай, щоби та розривка мене гроші коштувала. Маю їх в дома і сам бачиш, що той чоловік, то мій невільник, а та дївчина, то моя кухарка, котрі нам ту приємність справити хочуть. Сподїю ся, що розвеселиш ся троха“.

Коджия Гуссен не сподівав ся, що Алї Баба буде його забавляти по вечері якимись танцями, і вмісто вдоволеня зачав побоювати ся, що готов стратити так добру спосібність до виконаня свого наміру. Але потїшав ся бодай тою надїєю, що таку спосібність єще найде, а поки що не треба було зривати приязни з батьком і сином. Хотяй отже волїв би був, щоби Алї Баба не давав тих танцїв, удавав однак, що є йому вдячний за се і сказав, що все, що справляє їм обом приємність, є і для него миле.

Коли Абдаль почув, що Алї Баба і Коджия Гуссен перестали вже говорити, зачав на ново бити в бубен і сьпівати, а Морджияна зачала танцювати. Коли вже перетанцювала кілька танцїв, видобула наконець штилєт і тримаючи його в руцї, перетанцювала оден дуже гарний танець, котрий всїм далеко більше подобав ся, як всї попередні. В тім танци показувала ріжні чудові фіґури і скоки і ріжні гарні штуки, а штилєт тримала перед собою, як би хотїла ним когось пробити, то знов звернула вістрє до себе, якби хотїла пхнути себе в грудь. Наконець вирвала лівою рукою бубен з рук Алї Баби, а тримаючи штилєт в правій руцї над головою, вістрєм обернений в зад, як се є звичаєм у правдивих танечників, приступила до Алї Баби.

Алї Бабак кинув їй в бубен золотий гріш, відтак підійшла до сина, котрий пішов за приміром батька і він кинув їй також штуку золота.

Коджия Гуссен побачивши, що і до него Морджияна наближаєсь, витягнув з кишенї мошонку з золотом, щоби з неї зробити їй презент, але в тій самій хвилї, коли клав золото на бубен, Морджияна пхнула його штилєтом в саме серце так глубоко, що не скорше витягнула аж розбійник погиб.

„Ах, нещасна!“ закликав Алї Баба, „що ти зробила? Чи хочеш мене і цїлий дім згубити?“

„Не на згубу, але для твого ратунку я се зробила“, відповіла Морджияна.

В тій хвили витягнула великий ніж з під убраня забитого розбійника і сказала:

„Придивіть ся оба добре, з яким страшним ворогом малисьте до дїла. Чи не є се перебраний олїйник і ватажко сорок розбійників? Чи не застановило вас се, що не хотїв їсти з вами соли? Чи єще більше треба доказів, щоби вас переконати о єго нечестних замірах? Я як тілько почулам, що ти пане маєш гостя, сей час зродило зя в менї підозрінє і не помилило ся моє серце.“

Коли Алї Баба побачив таке велике привязанє і посьвяту Морджияни, що вже другий раз виратувала його від смерти, сказав:

„Морджияно! перше давєм тобі в нагороду свободу, а тепер щоби відвдячити ся тобі за твою посьвяту, зроблю тебе жінкою мого сина“.

По тих словах звернув ся Алї Баба до сина і сказав:

„Сину мій! я тебе маю за добру дитину і думаю, що вволиш волю батька і возьмешь за жінку Морджияну, котра буде підпорою моєї родини і звеселить тебе, доки Бог тобі жити позволить“.

Син згодив ся з волею батька і сказав, що вже давно мав на думцї оженити ся з Морджияною.

Відтак похоронено тїло ватажка в тій самій ямі, що і тамтих сорок розбійників і то в такій тайнї, що нїхто о тім не довідав ся.

В кілька днїв опісля справив Алї Баба величаве весїлє свому синови і Морджиянї і запросив много гостий.

Довгі часи бояв ся Алї Баба заглянути до печери розбійників зі скарбами, доперва десь по роцї сїв на коня і поїхав до лїса. Коли станув перед скалою, побачив що стежка цїлком вже заросла травою і не було жадного слїду. З того переконав ся, що тої тайни як вітвирати печеру нїхто більше не знає тілько він оден на сьвітї. Зайшов отже до середини, набрав много золота і поїхав до дому. Відтак научив сина як має сказати, щоби печера вітворила ся і они оба, а і цїле їх поколїнє покористувало ся тими скарбами. Они спомагали убогих, будували шпиталї для хорих і в сей спосіб з'єднали собі весь нарід, так що все вибирано їх на найвисші уряди в містї.



  1. У магометан є дозволене многоженьство.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.