Ориґінал

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ориґінал (1913
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Нью-Йорк: 1913.
ОРИҐІНАЛ

В горах північно-західної Америки, в околици, до якої вибрали ся ми на лови — так розказував менї старий товариш — зовсїм нам не вело ся. Один з між наших потовк ся, упавши в вимулений водою яр, і мусїв покинути товариство, другий прострілив собі руку, а третий не знати яким способом відбив ся від товариства; ще й четверта трапила ся халепа, а іменно те, що звірини тут було мало.

Шукаючи товариша, ми зайшли в глубоку долину, якої високі збочи були порослі сосновим пралїсом, що недавно значно повигарував. Сподом долини протїкав потічок, а дальше, на північ, на кінця долини, виднїлось плесо озера; ще дальше нові збочи і лїси. Околиця була маєстатична, а бодай такою менї видавала ся. Я завсїгди смирно клоню ся перед могутними і великими творами рук природи — перед великаном, якого не страхаєш ся, але перед яким чуєш себе таким малим і нїкчемним.

Побачивши озеро я з товаришем пустив ся до нього. Перейшовши вигорілу часть лїса, ми пустились вздовж оставшого ще лїса і… на велику втїху стрінули товарища. Він сміяв ся побачивши нас і на запити, де перебував, відповів:

— В царя гір, свобідного і величного сина природи; ось вам уся тайна.

— Досить жартів — говорив я; говори просто, а то ми немало тобою наклопотались.

— Яж кажу, що в царя гір, чоловіка-ориґінала — сказав він і зачав собі з мене жартувати.

Слово ориґінал має для мене завсїгда особливше значінє, як імя чогось небуденного, свіжого і інтересного. І я заставив товариша розказати менї все подрібно, радий в одній хвили всього дізнати ся. Але він поки що сміяв ся, і очевидно, знаючи мою палку і пристрасну вдачу, плїв менї самі нїсенїтницї.

— Тебе і сон не возьме ся, коли усього не дізнаєш ся — почав він дальше; та коли таким товаришем нагородив мене Господь, таки годі. Слухайтеж! Саме тоді, як ми розійшли ся коло Медвежої скали, я наче забув себе і йшов десь далеко, думаючи, що і ви тудиж пішли поперед мене. Аж отсе озеро, що бачите, заставило мене поважнїйше над собою застановити ся. Менї стало ясно, що я заблудив. Я звернув на право, видістати ся на висше місце, і переходячи попри скалу, запримітив, що тут є щось похоже на мешканє чоловіка; став я приглядати ся. В тім почув ся від озера тріск і шелест галузя і я обернувши ся побачив чоловіка, що підходив до мене…

Так розказував товариш ведучи нас за собою: за хвилю ми справдї побачили щось похоже на будинок, який против великої скелї видав ся менї небільшим величезного улія. Стїни були полїплені землею, дах вкритий дернюками. Від полудня було досить велике вікно; комина не було видно.

— Отсе той ориґінал? запитав я.

— Еге!

— А можна менї на него подивитись?

— Чому б нї. Чоловік він людяний; ну, а до того я тебе порекомендую. Ходїм!

Ми увійшли і застали, як господар дому забирав ся розкладати огонь в простенько зладженій печи. Товариш сказав хто ми є.

— Дуже рад, що зайшли до мене, але… як бачите — сказав господар дому — від негоди тут сховаєте ся, але вигоди не знайдете.

В мешканю я не побачив нїчого особлившого. Від східної стїни стояв невеликий столик в родї аналоґіона, накритий, як на таку комнату, досить білим настільником. На столї лежала груба книга з грубими, чорними окладинками; в кутї, коло печі стояли два горшки; на стїнї висїв довгий, старий плащ. Стїни були сяк так побілені, і взагалї в комнатї було досить ясно.

— Щож, ви отсе самі проживаєте? запитав я господаря.

— Сам… Як за дїлом, то і самому вік перейде незамітно — відповів він.

— А чим ви тут занимаете ся? запитав я дивуючи ся, щоби чоловік, лїт може пятьдесяти міг тут сам робити.

— Дивуєтесь, що я роблю, так мовби не було на сьвітї що робити. Думаю над минувшим моїм житєм, та годї передумати.

Менї майнула гадка, чи не бачу перед собою злочинця що отямившись, і лякаючись руки справедливости, усунув ся на самоту. Але анї з лиця, анї з тону бєсїди зовсїм не можнабуло таке заключати.

— А позвольте дізнати ся, що тілько думаєте. Певно важке було житє, повне трудів і пригодів, — сказав я — не знаючи сам, якої сподївати ся відповіди.

— Кажете, повне пригодів? Нї, пригодів не було жадних. Я думаю над таким житєм, як воно виглядає загалом над таким, яким жиють усї люди. Знаю, вам видасть ся воно дивовижним і непонятним, але се велика задача. Думаю, я як я жив з другими і як другі зомною жили. Невжеж так треба жити! Полишивши всї законні власти і інституції — сама суспільність неволить і пригнїчує одиниці так, що годї рушити ся. Тебе поневолюють і ти других неволиш. Людий зовсїм нема, тілько пани і слуги, шпіони і доносчики. Як вирівнати житєві скривленя і суперечности, без яких щастє людий немислиме — от що я думаю.

Я глянув на книгу. Менї здалось, що старець є певно пустинником, що покутує, та роздумує над житєвими гріхами, приписуючи собі, чого й небувало.

— Що се у вас за книга? запитав я.

— Се моє євангеліє.

— Еге. А чи довго ви служити ось тут Богу? запитав я впевнившись, що маю до дїла з монахом-пустинником.

— Богу служу, кажете — сказав старий усьміхнувшись і глянувши пильно на мене. Якому Богу я маю служити? Нї, я не служу нїякому Богу та ще в той спосіб, як ви всї звикли служити.

Менї стало нїяково.

— Простїть — сказав я звиняючи ся — але побачивши євангеліє я думав…

— Знаю, знаю, се нїчого. Ви мене не зрозуміли. Я говорив, що се моє євангеліє — не Христове.

— Ваше євангеліє?

— Так. Воно має бути предтечою Христового євангелїя, а з приходом його моє євангеліє усуне ся.

Я подумав, чи чоловік той не є варіятом.

— Але-ж Христове євангеліє вже прийшло. Хибаж ви сього не знаєте?

— Прийшло, кажете? То хиба вже в отсїм місяци, як я на світї не бував. Справді прийшло? — допитував ся, він дивлячи ся мені пильно в очи.

— Вже майже дві тисячі літ, як воно істнує, від часів Христа, хибаж ви того не знаєте?

Старий голосно засміяв ся.

— Себто ви хочете сказати, що воно вже так довго повинноб істнувати, та що вже так довго в людий вмовляють, що, воно є, хоч його нема. Чиж була би тілько кривд, тілько злодїйства, убійства, загарбуваня чужого майна, неволеня одних другими, колиб воно було? Христос говорив прямо до серця, а воно в шафах бібліотек спинило ся. От що!

— Треба його толкувати і розширяти, сказав товариш, що прийшов зо мною.

— Еге, тобто вмовляти, що воно є, хоч його нема.

— Я вас не розумію і не понимаю, — сказав знов товариш.

— Дуже легко мене поняти. Зробіть щоби люди людий не кривдили, щоби любили один одного, бо цїлю євангелія не є лишень його проповідуванє, а тодї скажете, що Христове євангеліє є між людми.

— Так по вашову виходилоб, що треба в инший спосіб проповідувати євангеліє.

— Крайна хвиля се здїлати. Еге! І місто товчи людям голови сим тим, треба би вже раз вказати людям на те зло, яке помимо євангелія так свобідно царює на світі. Час би і то крайний, аби люди перестали думати о сівбі, а подумати і о жниві. Дві тисячі лїт сїяли слова Христа, а де овочі, де плоди? Чому не стати і не запитати ся, чому не росте посїяне? Чому не подивити ся, як вороги йдуть за нами і ще в самім зародї нищать посїяне? А що світ не став гірший, тона се є дуже проста причина: світ не може стати гіршим. Кождий нинї числить ся з силою фізичною, а не з якою там наукою.

— А всеж треба нам в щось вірити.

— Я вірю! Вірю що Христос учив і Його наука на марне пійшла; вірю що люди взявши в руки євангеліє Любови, вчать людий нанавидїти, кривдити і мордувати других; вірю, що ми взявши в руки писане євангеліє і вимовивши слово „вірую” уважаємо себе такими, якими після євангелія бути повинні, а якими не єсьмо; вірю, що люди хотячи увільнити ся від закона житя, який звучить: „Працюй сам на своє удержанє” забирають плоди трудів своїх братів, послугуючи ся часто при тім євангеліем; вірю, що десятки тисяч людий гине на війнї, а ще більше мучить ся в дома, а проповідники євангелія ще й благословляють йдучих убивати; вірю, що і нинї темноту захвалює ся як розум божий; ну, і якої ще віри можна від мене жадати? Як віра моглаб через тьму отсьої віри до мене перебити ся? Чиж можна нараз вірити в одно і в друге? Я вас запевняю, що нїколи.

Чуючи все те, я зобачив, що передомною чоловік не якбудь думаючий, а може… Та світ однаковою мірою міряв гірших і ліпших від себе. Одні для него за малі, другі за великі — все одно.

— Щож ви маєте в своїм євангелію? запитав я.

— А що… Списую всї ті перехрестя і суперечности, всї недоладности людських понять і віровань, рад показати всї хибні твердженя і вмовлюваня в себе небувалих річий; хочу сказати, що ми маючи в руках Христову науку не єсьмо лїпші від тих, які євангелія не бачили. Коли люди зобачать все те лихо, яке роблять закриваючи ся євангелієм, тодї приймуть в серце науку Христа і тоді моє євангеліє буде непотрібне.

— А чомуж ви не живете між людьми — запитав я — там можнаб ще більше думати. Там бачите житє постоянно...

— Між людьми жити? — Тут старий голосно та гірко засміяв ся. — Таж се зовсім неможливе тоді булоб — думати. Вони далиб менї зараз якесь занятє, забралиб менї весь час, казалиб платити всякі податки і зробилиб з мене такісїнького, як вони всі. Вони потягнулиб мене в той безпамятний вир, з якого, завдяки судьбі, я вирвав ся, і в якім інакше від других думати а тим більше робити не можна. Я нинї наглядно виджу, чого мені треба, а вони вмовлялиб в мене, що менї треба чого иншого.Я бувби там невільник — служивби одним, а неволивби других. А щастє людий не на нерівности має основувати ся, але противно. Ось чому я між ними жити не можу.

— А яка іменно була причина, що ви покинули людий — запитав я бачу чи, що старий любить дуже богато балакати. — О, дуже простий случай, яких богато на світі. В місци де я жив і родив ся жив богатий богатий пан і убогий робітник, якого хата і кусень поля були посеред панського лїса. Та лакоме око пана не стерпіло(а пан був дуже учений) і загарбало отсю дрібку бідака і прилучило до свого великанського майна. Чоловік просив, падав на колїна, плакав (я сам бачив), но дарма. А се той сам пан, що побудував каплицю на роздорожу в Л... Отжеж чоловік той, вертаючи від пана не упросивши його, чи захорів з журби, чи як там, досить, що знайшли його замерзлого коло панської брами. А лишила ся жінка і пятеро дїтий без хлїба і даху над головою і без вітця-кормителя. І коли ударив похоронний звін сумно-протяжно — нарід падав на колїна і молив ся, а навіть жінка помершого, хоч омлїваючи, хрестилась зворушена побожним звуком. Но менї голос звона видав ся страшним голосом братньої крови, взиваючим до неба о пімсту; — голосом, перед яким не треба нї хрестити ся, нї молити ся. Голос звучить досї в моїх ухах і будить мене нераз зі сну серед ночи. Ось вам случай і він загнав мене в отсї гори.

Старий ще довго говорив, але менї хотїло ся скорше дізнати ся, що іменно криє ся в йово євангелію, та як воно виглядає. Цікавість перейшла в нетерпеливість і я, не слухаючи, на чому старий скінчив, попросив менї його показати.

— Дуже охотно — сказав старий встаючи і подаючи менї книгу Скажете людям що бачили, хоч я певний, що в них не буде часу вас послухати. Вони вічно заняті чим другим, тілько не змислом. Читайте, читайте — говорив він видячи, що я тілько переглядаю.

Я зупинив ся на стороні, де було назначено ,,Голова X.” і читав:

,,До святині прийшло пятьох людий: поганин, жид, католик, протестант і безконфесійний, щоби послухати правди тут голошеної. Проповідник був пророком живого слова і річ його цїлющим бальсамом поплила в серця слухачів. Він отворив перед ними свою власну душу і вони глянули в ню, наче в зеркало і побачили самих себе такими, якими дїйсно були. Вони пізнали правду. І вийшовши з святині сказали: ,,Отсе чоловік, в якому нема обмани. Ми повірилиб йому тайни, ми віддалиб на сховок свої скарби, він принимав би нас, як рівних, як братів, ми пізнали в нїм чоловіка праведного, безпартійного, несамолюбного, всїх любячого, некористолюбивого, справедливого. І всї вони пішли за тим чоловіком. А де нинї подібний проповідник, де нинї подібна правда?

Дальше читав Голову XI.

Пятьох учеників сидїло на шкільній лавцї в однім часі і учили ся одної науки. Учені професори викладали найновійші здобутки знаня, хотіли зробити їх спосібними до житя; і зробили. Один став священником, другий фабрикантом алькоголїчних напитків, два инші купцями, а последний унаслїдив по батькови великі фабрики і рафінерії нафти і провадив дальше батькове діло. Тут кождий розвинув свою дїяльність після вказівок учителїв. Фабрикант алькоголю друкує довгі оголошеня,тисячні захвалюваня;понаймав аґентів, щоби розпіячували нарід заробляє гроші і побільшує з кождим роком свої фабрики і закладає нові аґенції. Його товариш, священник омлїває накликуючи людий, щоби не пйли алькоголю і викладаючи, кілько лиха наносить піянство тїлу і душі. Два инші побудувавши побіч себе склепи завели ворожнечу на житє і смерть. Кождий рад другого знищити і весь зиск тілько собі забрати. А остатний, фабрикант нафти почувши, що який хемік винайшов новий спосіб робленя пального матеріалу, таншого від нафти, купив за великі гроші винахід і занапастив. І великий пожиток, який давби людям винахід, пропав. А найдивнїйше те, що хоч як суперечні в тих людий ідеї і прямованя, а усїх їх поставлено урядниками, себто проводирами народу. Ось вам учені мужі, світочі нинїшної науки, учителі темного народу! Ось як роблять вони, просвічені, а щож ми темні маємо робити? Що?!

Перекинувши кілька карток я перечитав Голову XX, що звучала:

Жило раз двох людий прокажених. І прийшов до них чоловік-лїкар, дав цїлющого лїкарства і казав прикладати і вимивати рани. Але люди ті і не думали о проказї, а почали толкувати, та сварити ся про особу лїкаря і віруючи в чудотворність лїків, прикладали їх просто де попало, не глядячи зовсїм за ранами. Чиж того бажав лікар? І о стілько ті люди були безтямні, що уживанє лїкарства стали вони уважати не потребою, а законом. Малі рани ще сяк так гоять ся, а великі дальше гниють і родять нові хороби. А коли хтось чуючи гниль питав їх про здоровлє, вони позакривавши струпи лахами, показують сейчас лїкарство і імя лїкаря і кажуть: „Дивись, чи може бути хорим, хто посїдав отсї лїки” Ми здоровші навіть, як всї инші люди.“ От так ни принимаємо Христове євангеліє!

В кінци перечитав я ще одну главу, а іменно XXV.

По 1900 роках повстаня науки Христа, в віку високої культури здибав я чоловіка і запитав: Чував ти коли про історію натуральну, хемію, полїтику, питав я, но він відповідав: не бачив, не чув, не знаю… Я навіть читати не вмію, додав він, то деж мені знати. — Щож ти робив в твоїм житю? питав я — А що робив… Служив форналем в дворі, був в війську, був і на війнї, а тепер знов працюю де попаде, щоби не вмер. На запит, чого вчили при війську відповів, що крім екзецирки, стріляня і салютованя не вчили більше нїчого. — А чи вони самі учені? питав я. — Я думає, що вчені, відповів. Коли знають дорогу десь на край сьвіта, знають де який ворог мешкає, знають коли з ним бити ся, то вже вчені.

— А чи платиш ти податки? — Еге, плачу.

— Кілько? — Та тілько, що з того що зостане ся, з тяжкою бідою вижити можна. А то гет всьо,..

— Щож ти маєш з тих податків? — Бог їх знає, відповів він; кажуть платити, тож плачу, а дальше що з ними, то не знаю… І не було для чоловіка сего нїчого з того, чим так хвалить ся наш вік. Алеж він був овочем культури XIX віку!

Дальше я тілько побіжно переглянув книжку і віддав єї старому.

— А як вам подобало ся — запитав він — чи правда, що тут написано?

— Еге правда — відказав я — тілько…

— Тілько шкода бесїди — покінчив старий — шкода пера і паперу. Та нехай! Конець житя для всїх один і я не теряю тут нічого. Але в Бога я вірю, вірю в житє позагробове ідеальне, вірю і в сьвіт надземний, справедливий, який осьтут тепер у мене в серци, а більше де він є, я незнаю. Хиба ось ті могутні верхи гір розуміють його зі мною і говорять про него в своїм шумі, однак нїяке серце його не почує. А подивіть ся ще на науку Христа, на науку всїх релїгій. Нї одної другої науки, нї одного фільозофа люди так не перекручують, так фалшиво не толкуютъ, так відмінно не поминають, як науку Христа і науку релїґії. А все воно тому, що науку Христа не уважають розумною, тай о тім зовсїм недумають, яка вона, але всі уважають єї сьвятою, себто такою, о якій і подумати по свому не можна.

— А котра релїґія по вашому найкраща?

— По мому… Кожда релїґія є законом, кождий закон є мертвою буквою, що неможе одушевити, нї піднести до висшого сьвіта нїкого наколи за ним нема тепла любови. Закон, є се штучна границя між добром і злом, котру так нагинають і пересувають, як кому вигіднїйше. І таку границю люди посунувши хоч як далеко на чуже поле, оправдують ся тим, що вони прецїнь не перейшли границї правди.

Закон не є знанєм правди, нїяким ідеалом. А в мене релїґія, то релїґія знаня і розуміня правди, якої не треба в нїкого вговорювати, анї прихвалювати. Та нікому і не ходить о те, щоби хтось вірив, а о те тілько, щоби казав що вірить. Доказом того хочби те, як нинька старають ся о просьвіту народну. Ось таку до тепер я виробив собі релїґію.

— Алеж лихо, о якім ви згадуєте, так загальне — сказав товариш — що годї його поправляти.

— Як годї? Невжеж своєю загальностям воно перемінилось в добро, чи що? Нї, хоч люди і блукають по бездорожах, то всеж годї казати нехай вони йдуть туда, куду їм дорога. Годї!

Ми почали пращатись. Старий вивів нас коротшою дорогою і ми змучившись не богато, дістали ся до решти товаришів. В иншім разі я мавби богати що розказувати товаришам, та тут я не сьмів і не знав від чого зачинати.

Другого дня ми вибрали ся в инше місце, де сподївались більше добичі. Тут наші розбіглись радїючи, що звірини було доволї. Алеж згадка про стрічу з старим весь час непокидала мене. Аж, коли укінчивши лови, ми вернули домів, все наче забуло ся. Тілько оттак, деколи на часочок, згадає ся.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.