Отаман Зелений/Частина перша/Життя вчить

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
4. Життя вчить.

Тихо й непомітно пройшло ще два роки і настав третій. Зразу-ж від Нового року, почалися якісь трівоги й неспокій. Спершу багато говорили про якусь війну десь аж на Далекому Сході, а потім була мобілізація і проводи на війну. Як виряжали в дорогу, то плакали, а як вирядили, так і стали забуватися по троху. Молодші „салдатки“ з хлопцями стали „лигатися“, а трохи старіщі просто за пиятику взялися... В сльозах і співах пройшла зіма, а потім прийшла турботна весна, а за нею трівожне літо...

В полукіпках на полі стали знаходити якісь листочки з червоними печатками, а в тих листочках писалося про те, як то тяжко жити в світі бідному селянству та робітництву, як його всі обкрадають і як тяжко кривдять...

Якось Оксана прийшла з поля і принесла з собою аж два таких листочки.

— А ну-но прочитай, сину! — простягла їх Данилові.

Той тільки глянув і зараз же сказав:

— Це вже читали в нас !...

Вона якось не звернула уваги на те „в нас“, а тільки пильно-пильно подивилася йому в очі і побачила в них якійсь чудні вогники. Хотіла спитатися — що з ним діється, але він раптом сказав :

— Книжки мої нащо спалили?...

Схопилася, як опечена. Сама не своя, розлючено закричала :

— Як ти смієш так до матері казати? Ти... ти...

Опамяталася. Здавила в горлі лайку і відійшла до порога.

— Коли то ще було, а він тепер випоминає... — сказала в голос сама до себе й тихо заплакала.

Але, на диво, Данило не підійшов до неї і не заспокоїв її, як то він робив завжди, а мовчки вийшов з хати і подався кудись. Оксана враз затихла і стала думати про своє минуле.

— Боже мій ! Невже покійний говорив правду ? Невже він байстрюк? — блиснула на мить в її голові страшна й несподівана думка.

Аж на ноги встала.

— Ні, ні!... — шептала до себе. — Він справжній... Та й яким-же він може бути, як не справжнім... То-ж я його породила і тільки я...

Коли він вечером вернувся до дому, то Оксана цілком заспокоїлася і пішла до когось в містечко по своїй власній справі.

Данило й Олекса зосталися самі собі і довго мовчали. Слухали, як десь далеко гуркотів грім, потім стала блискати блискавка, а ще через якийсь час зашуміла справжня буря і декілька краплистих крапель дощу брязнули по шибках маленьких віконець.

Олекса здрігнувся і промовив:

— От, щоб так у полі застукало !...

— Ну, так що? — спитався Данило.

— Страшно... — сказав Олекса і підсунувся до Данила.

— Чого? — спитався Данило, але Олекса нічого йому не відповів на те.

З хвилину сиділи мовчки й слухали, як торохтить дощ: по лопухах за хатою і брязкотить великими краплями по вікнах, а потім Олекса знов заговорив :

— Данильцю! А для чого оті листочки хтось роскидае ?

— Щоб революцію робили люди... — сказав поважно Данило.

— А що таке революція? — допитувався Олекса.

— Це значить боротьба за землю й волю, за рівність і братерство...

— Як то так? Нам вчитель у школі казгш, що революцію Жиди видумали для бунту...

— Ні, дитино! — поважно промовив Данило. — Революція не для бунту робиться, а для того, щоб не було панів і мужиків, а щоб були тільки люди...

— І ми також? — схопився Олекса.

— А тож як?! — майже крикнув Данило.

— Звідкиж ти про це все знаєш? — цікавився Олекса.

— Селянська Спілка тут є... Я там чув...

— А мамі про це можна сказати?

— Ні, дитинко! — твердо промовив Данило. — Не кажи нічого мамі... Нікому не кажи... Треба мовчати... Це тайна справа...

— Для чого тайна?...

— Для того, щоб пани про це не довідались...

Затихли. Кождий щось своє думав. І знову заговорив Олекса.

— Вчитель розповідав нам про Тараса Шевченка, який також змагався з панами.

Данило хитнув головою :

— Знаю! Він для нас і заповідь свою дав...

— Яку?

— Сказав: Борітеся — поборете!...

— І це правда ?...

— Правда...

— А звідки ти знаєш ?... Також, може, з теї спілки ?...

— Ні І Просто з життя !...

— Так тебе життя вчить? — цікаво зазирнув в очі Олекса.

— Егеж... — лагідно відповів йому Данило і чогось всміхнувся.

Знову затихли. Знову слухали дощового шуму за вікном і знову заговорили.

— А наша мама дуже бідна? — спитався Олекса.

— Як і всі селяне! — сказав Данило.

— Алеж вона краща від усіх людей на селі...

— То тільки для нас вона така гарна... Є люди ще кращі від неї...

— Ні, не має! — рішучо заперечив Олекса. — Як я був у церкві, то бачив таку на образі...

— А й справді! — якось загадково скрикнув Данило і враз чогось замислився.

Перед його очами стала передвічна струнка й чорнява Марія Єгипетська, одягнута в селянську свиту і прибрана в гетьманську шапку, яка стоїть у „бабнику“. — „Щоб так очіпок, то булаб зовсім схожа“... — думав про себе Данило. Потім раптом схопився:

— Не знаєш, куди пішла мама? — спитався Олекси.

— Казали, що зайдуть до дячихи! — відповів той.

Данило встав, накинув на себе стару свиту і сказав;

— Ти сиди собі, а я піду стрінути її..

На дворі було темно, як у мішку. Данило ледве вибрався за ворота і з трівогою став чекати матері. Чекав довго й нетерпеляче і хвилинами, коли особливо починав йти дощ, йому здавалося, що вона розгнівалася й ніколи вже не вернеться назад... Тоді він затримував у собі дихання, щоб часом не розплакатися і напружено прислухався.

І коли серед дощового шуму почув добре знайомі кроки, то радісно крикнув:

— То ви, мамо?!

— Чогож ти стоїш тут, дитино? — замість відповіді ніжно спиталася мати

— Вийшов вас стрічати ! — вже спокійно сказав Данило.

— Боже! Який він добрий! — думала Оксана, йдучи з ним до хати.

В хаті вона подивилася на нього. Звичайний собі, як і завжди: бліде й сумне лице, а в очах якась замисленність чудна...

Лягаючи спати, вже в ліжку думала:

— Ой, непевна моя дитинонька, непевна!...

Потім згадала за спалену бабою сорочку і перехрестилася :

— Скарай тебе, Боже!...