Перейти до вмісту

Отаман Зелений/Частина перша/Життя вчить

Матеріал з Вікіджерел
4. ЖИТТЯ ВЧИТЬ.

Тихо й непомітно пройшло ще два роки і настав третій. Зразу-ж від Нового року, почалися якісь трівоги й неспокій. Спершу багато говорили про якусь війну десь аж на Далекому Сході, а потім була мобілізація і проводи на війну. Як виряжали в дорогу, то плакали, а як вирядили, так і стали забуватися по троху. Молодші „салдатки“ з хлопцями стали „лигатися“, а трохи старіщі просто за пиятику взялися… В сльозах і співах пройшла зіма, а потім прийшла турботна весна, а за нею трівожне літо…

В полукіпках на полі стали знаходити якісь листочки з червоними печатками, а в тих листочках писалося про те, як то тяжко жити в світі бідному селянству та робітництву, як його всі обкрадають і як тяжко кривдять…

Якось Оксана прийшла з поля і принесла з собою аж два таких листочки.

— А ну-но прочитай, сину! — простягла їх Данилові.

Той тільки глянув і зараз же сказав:

— Це вже читали в нас!…

Вона якось не звернула уваги на те „в нас“, а тільки пильно-пильно подивилася йому в очі і побачила в них якійсь чудні вогники. Хотіла спитатися — що з ним діється, але він раптом сказав:

— Книжки мої нащо спалили?…

Схопилася, як опечена. Сама не своя, розлючено закричала:

— Як ти смієш так до матері казати? Ти… ти…

Опамяталася. Здавила в горлі лайку і відійшла до порога.

— Коли то ще було, а він тепер випоминає… — сказала в голос сама до себе й тихо заплакала.

Але, на диво, Данило не підійшов до неї і не заспокоїв її, як то він робив завжди, а мовчки вийшов з хати і подався кудись. Оксана враз затихла і стала думати про своє минуле.

— Боже мій! Невже покійний говорив правду? Невже він байстрюк? — блиснула на мить в її голові страшна й несподівана думка.

Аж на ноги встала.

— Ні, ні!… — шептала до себе. — Він справжній… Та й яким-же він може бути, як не справжнім… То-ж я його породила і тільки я…

Коли він вечером вернувся до дому, то Оксана цілком заспокоїлася і пішла до когось в містечко по своїй власній справі.

Данило й Олекса зосталися самі собі і довго мовчали. Слухали, як десь далеко гуркотів грім, потім стала блискати блискавка, а ще через якийсь час зашуміла справжня буря і декілька краплистих крапель дощу брязнули по шибках маленьких віконець.

Олекса здрігнувся і промовив:

— От, щоб так у полі застукало!...

— Ну, так що? — спитався Данило.

— Страшно… — сказав Олекса і підсунувся до Данила.

— Чого? — спитався Данило, але Олекса нічого йому не відповів на те.

З хвилину сиділи мовчки й слухали, як торохтить дощ: по лопухах за хатою і брязкотить великими краплями по вікнах, а потім Олекса знов заговорив:

— Данильцю! А для чого оті листочки хтось роскидає?

— Щоб революцію робили люди… — сказав поважно Данило.

— А що таке революція? — допитувався Олекса.

— Це значить боротьба за землю й волю, за рівність і братерство…

— Як то так? Нам вчитель у школі казав, що революцію Жиди видумали для бунту…

— Ні, дитино! — поважно промовив Данило. — Революція не для бунту робиться, а для того, щоб не було панів і мужиків, а щоб були тільки люди…

— І ми також? — схопився Олекса.

— А тож як?! — майже крикнув Данило.

— Звідкиж ти про це все знаєш? — цікавився Олекса.

— Селянська Спілка тут є… Я там чув…

— А мамі про це можна сказати?

— Ні, дитинко! — твердо промовив Данило. — Не кажи нічого мамі… Нікому не кажи… Треба мовчати… Це тайна справа…

— Для чого тайна?…

— Для того, щоб пани про це не довідались…

Затихли. Кождий щось своє думав. І знову заговорив Олекса.

— Вчитель розповідав нам про Тараса Шевченка, який також змагався з панами.

Данило хитнув головою:

— Знаю! Він для нас і заповідь свою дав…

— Яку?

— Сказав: Борітеся — поборете!…

— І це правда?…

— Правда…

— А звідки ти знаєш?… Також, може, з теї спілки?…

— Ні! Просто з життя!…

— Так тебе життя вчить? — цікаво зазирнув в очі Олекса.

— Егеж… — лагідно відповів йому Данило і чогось всміхнувся.

Знову затихли. Знову слухали дощового шуму за вікном і знову заговорили.

— А наша мама дуже бідна? — спитався Олекса.

— Як і всі селяне! — сказав Данило.

— Алеж вона краща від усіх людей на селі…

— То тільки для нас вона така гарна… Є люди ще кращі від неї…

— Ні, не має! — рішучо заперечив Олекса. — Як я був у церкві, то бачив таку на образі…

— А й справді! — якось загадково скрикнув Данило і враз чогось замислився.

Перед його очами стала передвічна струнка й чорнява Марія Єгипетська, одягнута в селянську свиту і прибрана в гетьманську шапку, яка стоїть у „бабнику“. — „Щоб так очіпок, то булаб зовсім схожа“… — думав про себе Данило. Потім раптом схопився:

— Не знаєш, куди пішла мама? — спитався Олекси.

— Казали, що зайдуть до дячихи! — відповів той.

Данило встав, накинув на себе стару свиту і сказав;

— Ти сиди собі, а я піду стрінути її.

На дворі було темно, як у мішку. Данило ледве вибрався за ворота і з трівогою став чекати матері. Чекав довго й нетерпеляче і хвилинами, коли особливо починав йти дощ, йому здавалося, що вона розгнівалася й ніколи вже не вернеться назад… Тоді він затримував у собі дихання, щоб часом не розплакатися і напружено прислухався.

І коли серед дощового шуму почув добре знайомі кроки, то радісно крикнув:

— То ви, мамо?!

— Чогож ти стоїш тут, дитино? — замість відповіді ніжно спиталася мати

— Вийшов вас стрічати! — вже спокійно сказав Данило.

— Боже! Який він добрий! — думала Оксана, йдучи з ним до хати.

В хаті вона подивилася на нього. Звичайний собі, як і завжди: бліде й сумне лице, а в очах якась замисленність чудна…

Лягаючи спати, вже в ліжку думала:

— Ой, непевна моя дитинонька, непевна!…

Потім згадала за спалену бабою сорочку і перехрестилася:

— Скарай тебе, Боже!…