Отаман Зелений/Частина перша/Життя вчить
| ◀ На лоні природи | Отаман Зелений. Частина перша. Від ґрунту. Життя вчить |
Матірне серце ▶ |
|
|
Тихо й непомітно пройшло ще два роки і настав третій. Зразу-ж від Нового року, почалися якісь трівоги й неспокій. Спершу багато говорили про якусь війну десь аж на Далекому Сході, а потім була мобілізація і проводи на війну. Як виряжали в дорогу, то плакали, а як вирядили, так і стали забуватися по троху. Молодші „салдатки“ з хлопцями стали „лигатися“, а трохи старіщі просто за пиятику взялися… В сльозах і співах пройшла зіма, а потім прийшла турботна весна, а за нею трівожне літо…
В полукіпках на полі стали знаходити якісь листочки з червоними печатками, а в тих листочках писалося про те, як то тяжко жити в світі бідному селянству та робітництву, як його всі обкрадають і як тяжко кривдять…
Якось Оксана прийшла з поля і принесла з собою аж два таких листочки.— А ну-но прочитай, сину! — простягла їх Данилові.
Той тільки глянув і зараз же сказав:
— Це вже читали в нас!…
Вона якось не звернула уваги на те „в нас“, а тільки пильно-пильно подивилася йому в очі і побачила в них якійсь чудні вогники. Хотіла спитатися — що з ним діється, але він раптом сказав:
— Книжки мої нащо спалили?…
Схопилася, як опечена. Сама не своя, розлючено закричала:
— Як ти смієш так до матері казати? Ти… ти…
Опамяталася. Здавила в горлі лайку і відійшла до порога.
— Коли то ще було, а він тепер випоминає… — сказала в голос сама до себе й тихо заплакала.
Але, на диво, Данило не підійшов до неї і не заспокоїв її, як то він робив завжди, а мовчки вийшов з хати і подався кудись. Оксана враз затихла і стала думати про своє минуле.
— Боже мій! Невже покійний говорив правду? Невже він байстрюк? — блиснула на мить в її голові страшна й несподівана думка.
Аж на ноги встала.
— Ні, ні!… — шептала до себе. — Він справжній… Та й яким-же він може бути, як не справжнім… То-ж я його породила і тільки я…
Коли він вечером вернувся до дому, то Оксана цілком заспокоїлася і пішла до когось в містечко по своїй власній справі.
Данило й Олекса зосталися самі собі і довго мовчали. Слухали, як десь далеко гуркотів грім, потім стала блискати блискавка, а ще через якийсь час зашуміла справжня буря і декілька краплистих крапель дощу брязнули по шибках маленьких віконець.
Олекса здрігнувся і промовив:
— От, щоб так у полі застукало!...
— Ну, так що? — спитався Данило.
— Страшно… — сказав Олекса і підсунувся до Данила.
— Чого? — спитався Данило, але Олекса нічого йому не відповів на те.
З хвилину сиділи мовчки й слухали, як торохтить дощ: по лопухах за хатою і брязкотить великими краплями по вікнах, а потім Олекса знов заговорив:
— Данильцю! А для чого оті листочки хтось роскидає?
— Щоб революцію робили люди… — сказав поважно Данило.
— А що таке революція? — допитувався Олекса.
— Це значить боротьба за землю й волю, за рівність і братерство…— Як то так? Нам вчитель у школі казав, що революцію Жиди видумали для бунту…
— Ні, дитино! — поважно промовив Данило. — Революція не для бунту робиться, а для того, щоб не було панів і мужиків, а щоб були тільки люди…
— І ми також? — схопився Олекса.
— А тож як?! — майже крикнув Данило.
— Звідкиж ти про це все знаєш? — цікавився Олекса.
— Селянська Спілка тут є… Я там чув…
— А мамі про це можна сказати?
— Ні, дитинко! — твердо промовив Данило. — Не кажи нічого мамі… Нікому не кажи… Треба мовчати… Це тайна справа…
— Для чого тайна?…
— Для того, щоб пани про це не довідались…
Затихли. Кождий щось своє думав. І знову заговорив Олекса.
— Вчитель розповідав нам про Тараса Шевченка, який також змагався з панами.
Данило хитнув головою:
— Знаю! Він для нас і заповідь свою дав…
— Яку?
— Сказав: Борітеся — поборете!…
— І це правда?…
— Правда…
— А звідки ти знаєш?… Також, може, з теї спілки?…
— Ні! Просто з життя!…
— Так тебе життя вчить? — цікаво зазирнув в очі Олекса.
— Егеж… — лагідно відповів йому Данило і чогось всміхнувся.
Знову затихли. Знову слухали дощового шуму за вікном і знову заговорили.
— А наша мама дуже бідна? — спитався Олекса.
— Як і всі селяне! — сказав Данило.
— Алеж вона краща від усіх людей на селі…
— То тільки для нас вона така гарна… Є люди ще кращі від неї…
— Ні, не має! — рішучо заперечив Олекса. — Як я був у церкві, то бачив таку на образі…
— А й справді! — якось загадково скрикнув Данило і враз чогось замислився.
Перед його очами стала передвічна струнка й чорнява Марія Єгипетська, одягнута в селянську свиту і прибрана в гетьманську шапку, яка стоїть у „бабнику“. — „Щоб так очіпок, то булаб зовсім схожа“… — думав про себе Данило. Потім раптом схопився:
— Не знаєш, куди пішла мама? — спитався Олекси.
— Казали, що зайдуть до дячихи! — відповів той.Данило встав, накинув на себе стару свиту і сказав;
— Ти сиди собі, а я піду стрінути її.
На дворі було темно, як у мішку. Данило ледве вибрався за ворота і з трівогою став чекати матері. Чекав довго й нетерпеляче і хвилинами, коли особливо починав йти дощ, йому здавалося, що вона розгнівалася й ніколи вже не вернеться назад… Тоді він затримував у собі дихання, щоб часом не розплакатися і напружено прислухався.
І коли серед дощового шуму почув добре знайомі кроки, то радісно крикнув:
— То ви, мамо?!
— Чогож ти стоїш тут, дитино? — замість відповіді ніжно спиталася мати
— Вийшов вас стрічати! — вже спокійно сказав Данило.
— Боже! Який він добрий! — думала Оксана, йдучи з ним до хати.
В хаті вона подивилася на нього. Звичайний собі, як і завжди: бліде й сумне лице, а в очах якась замисленність чудна…
Лягаючи спати, вже в ліжку думала:
— Ой, непевна моя дитинонька, непевна!…
Потім згадала за спалену бабою сорочку і перехрестилася:
— Скарай тебе, Боже!…