Отаман Зелений/Частина перша/На лоні природи

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
3. На лоні природи.

Такому загадково непомірному розвиткові хлопчини сприяла сама Трипільська природа. Містечко стояло коло самого Дніпра, а навколо його розгорталися чудові краєвиди невеликих гір, порослих зеленими дубовими та липовими лісами і широкі поля з давніми могилами. В цих лісах були такі затишні закутки, куди, здавалося, ніхто й не заглядає ніколи і туди-то, часами, ходив малий Данило читати й марити на самоті. Забравшись в лісову гущавину і слухаючи врочистого гомону столітніх дубів, він забувався за те, що є звичайний собі селянський хлопчина і називається Данилом, а здавалося йому, що він невідомо звідки зявився сюди і що він зовсім не людина, тільки частина того самого шуму, який наповняв собою ці ліси... І тоді, коли йому здавалося так, його душа випростовувалася й робилася великою, з чого чудувався й сам Данило і, щоб перевірити себе, що це йому не сниться, — кусав себе за великий палець на лівій руці, на якусь хвилину приходив до себе, а там знову марив, аж до самого заходу сонця...

Часами, в свято, йдучи в цей ліс, Данило брав із собою свого меншого брата Олексу і тоді разом ходили на старі руїни якогось палацу, що стояв у лісі над самим Дніпром, і про якого трипільські люде говорили багато ріжних казок Казали, що наче6-то тут ще до Хмельницького жив якийсь великий магнат і що сюди в 1648 році зімою приїздили польські комісари з Варшави на мирові переговори з Хмельницьким. Потім, як ці переговори не привели до миру, то козаки зайняли Трипілля й спалили цей палац, разом з тим маґнатом. Хто був той маґнат, — невідомо. Казали тільки, що він був „з нашого роду і з нашої віри“, тільки запродався... Після того, кажуть, майже що місяця, в самісеньке підповня, серед руїни блукала якась темна людська постать в магнатській кереї і гірко ридала чогось... Ця таємнича постать більше всього цікавила малого Данила і він раз у раз ходив туди, надіючись власними очима побачити її і переконатися в правдивости старої казки.

Блукаючи серед руїн старого палацу, Данило вилазив куди небудь у гору, в той час, як малий Олекса злякано притискався денебудь в низу і жалібно просив:

— Данильцю, пошукай там горобчиків!

Але Данило наче й не чув нічого. З вершини старої башти було видно безмежні поля за лісом і безконечну срібну бинду Дніпра, по якій рухалися якісь маленькі та чорненькі цяточки.

— Кораблі пливуть... — говорив замислено і зараз-же згадував про Байду Вишневецького, про Гамалію і про багато инше, вичитане ним з добутих книжок.

— Поїхати-б отак... — шептав зачаровано і не міг одірвати своїх очей від того широкого простору, що розгортався наоколо Трипілля.

— Данильцю, я боюся! — чувся в низу плаксивий голос Олекси. Данило насилу відривався своїми очами від краси неосяжної і злізав у низ.

Мати сердилася, як що вони довго не приходили і погрожувала не пустити їх на будучий ярмарок, чого діти найбільше боялися, бо цей ярмарок, який відбувався чотирі рази на рік, був єдиного трипільською радістю. Однаково сердилася вона не довго, бо й як було їй сердитися, коли не далі, як через годину, Данило вже справлявся коло хати: носив воду, рубав дрова, косив траву в саду і клав корові на ніч. Словом сказать, сам за трьох працював, дарма що всього 15 літ мав.

Оксана вже навіть знаходила час і спочити, а тоді й про красу своєї вбогої оселі стала дбати. Мазала хату в середині і з надвору, синькою вікна обводила, а над ліжком і коло стола дивних птахів та рослин ріжних намальовувала, щоб „веселійше було глянути“... Купила ще пару нових образів у хату, а старі повиносила в комору й повішала їх над скринею, де вже було й полотна трохи приробленого за останній час. Завела й квітничок невеличкий: посадила перед вікнами рожу, півонію, посіяла пумяків та чорнобривців і тільки ще одної красольки ле було, хоч усе збіралася завести.

Сусіди, бачучи, як вона живе з дітьми, навіть заздрили їй і казали, що вона відьма і чарівниця, але це її не дуже вражало, бо вона тішила себе надією, що через два-три роки оженить свого Данильця і тоді вже не буде ні в що втручатися і ні про що турбуватися. Про випадок з книжками вона вже встигла забутися й спокійна вдача Данила заспокоїла її настільки, що вже навіть перестала відчувати ту трівогу в серці, яку відчувала досі.

І тепер, під час ярмарку, йдучи з дітьми через містечко, вона сміливо дивилася кождому в вічі, бо була певна того, що її діти чесні на стільки, на скільки чесна вона сама і що вони ніколи, нігде й нікому не зроблять найменшої прикрости, — не то шкоди, — як то робили инші, господарські навіть діти. Мало по малу стали люде поважати й саму Оксану, дарма, що була бідна, і охоче допомагали їй — хто плугом і бороною, на полі, а хто й просто чим небудь при господарстві, бо кождий знав, що за нею не пропаде і коли вона сама чим небудь не відробить, так малий Данило читанням віддячить. — В осени, як справлялися з сійбою і робили „поминальні обіди“, Данило читав на них псалтиря... А читав він гарно, не гірше дяка якого і це не аби як подобалося людям.

Ходючи по ярмарку, Данило ніколи не ставав коло тих яток, де продавалися бублики та цукерки, а любив крутитися на кінській торговиці, де було багато всякого народу аж з других сел і де так гостро пахнуло кінськими кізяками та сіном. Тут він бачив саме нутро мужицької душі і з цікавістю прислухався до того, як скаржилися на свої злидні, через які мусіли вивести з двора останню „гриву“ і як другі, задовольнені й ситі, жартуючи, торгували й за безцінок купляли цю „гриву“, а потім разом пили могорича, цілувалися, лаялися, тягалися за чуби і проклинали друг друга.

Прислухався й придивився до цього всього Данило і порівнював його з тим, що вичитував з книжок і страшно йому робилося за себе, за своє власне життя, бо бачив тут добре все своє майбутнє і воно гнітило його. Бачив і знав, що й він такий самий мужик, та ще й злиденний, буде вік горювати лише для того, щоб чим небудь набити свого живота, а потім сконати й зігнити на порох в якому небудь запущеному закутку цвинтаря і не лишить після себе й сліду ніякого... І так, в його голові стали виникати нові думки про те, як би так всі повстали за одним разом і забрали до своїх рук всі ті землі, які знаходяться в панів, та розсілися б по ній вільними хуторами, а тоді, напевне, не булоб таких злиднів...

І чим далі, тим більше непокоїли його такі думи. Не давали вони спокою навіть у церкві, куди він ходив що неділі „на крилос“. Помогаючи дякові співати величне „Тебе Бога хвалим“, він думав: — „І за що його хвалити, як він такий несправедливий? Скільки тих святих, а всі вони з богачів, панів та архиреїв і ні однісенького такого святого, щоб був з мужиків!“...

Своїх думок боявся й не говорив про них навіть матері. Одним один раз не стримався і щось таке сказав, та й то тоді, як мати розповіла йому про свої колишні вжитки з батьком.

„В десять літ сиротою зосталася, — казала вона. — В наймах дівувала. Служила в панів і вони не злі були, — любили. Була б і довше там, так спокусилася й вийшла заміж. — Ти в мене першенький. Не любив тебе батько і часто байстрюком називав. Мене також бив до півсмерти. Пив, гуляв, байдикував і ні про що не дбав. Думала, що не витримаю і булаб померла, як би він сам не пішов на той світ через горілку... Як вмірав, то лаявся і погрожував:

— „Я до тебе з того світа прийду, а проте задушу!“... Спершу боялася вечером на двір вийти, щоб часом не показався, а потім заспокоїлася коло тебе, сину!“...

— Мертві не встануть ніколи ! — сказав на те Данило.

— Дитино, що ти говориш? — скрикнула мати. — А як же вони на Страшний Суд прийдуть?...

— Страшний Суд, це наше життя, мамо! — почав було говорити Данило, але враз щось пригадав і затих.

— Боже, Боже!... — говорила здивовано мати. — Невже це ти до цього з псалтиря дочитався?...

Нічого не відповів їй тоді Данило, а тільки звів на неї свої чисті сірі очі і спокійно подивився їй в лице.

І в тім погляді вона взнала давнього малого Данильця, яким він був тоді... тоді... коли... „Ой, гай мати!“...

Відвернулася і вийшла чогось в сіни...