О руський унїверзитет у Львові/Ваша Ексцелєнциє!
| ◀ До руської інтелїґенциї | О руський унїверзитет у Львові Ваша Ексцелєнциє! |
Авдиєнция в справі руського унїверзитету ▶ |
|
Маючи повну сьвідомість того, що плеканє наук належить до найкрасших завдань і обовязків не тільки самої держави, але й кожного народу, та що культурні інтереси австрийської держави такі-ж самі, як і культурні інтереси народів її, низше підписана делєґация наукового тов. ім. Шевченка у Львові позволяє собі предложити Вашій Ексцелєнциї сей мемориял, що тикаєть ся заложеня окремого руського унїверзитету у Львові і, прошучи о прихильну підпору для сеї справи, покликуєсь на факти історичні і лєґіслятивні та на обставини культурно-національні.
Руський унїверзитет у Львові був з початку призначений тільки для культурних потреб руського народа. Заложено його вже за часів панованя цїсаря Йосифа II р. 1784, а після декрету заснованя мав се бути «правдивий унїверзитет і висока школа, обіймаюча богословський, правничий, лїкарський і фільозофічний факультет і повну ґімназию». Окрім того унїверзитету заложено на підставі декрету придворної канцеляриї з дня 9 марця 1787 р. ще й руський лїцей.Сей лїцей був на те призначений, щоб руські кандидати духовного стану, побираючи науку в найважнїйших частинах наук фільозофічних, приготовлювались до богословських студий, котра то наука була можлива тільки у викладовій мові для них зрозумілій, се є в мові руській. На катедри того лїцею покликано мужів руської народности з відповідними академічними здібностями, котрі займаючи рівночасно катедри на унїверзитетї і в лїцею, представляли своєю особою приналежність одної інституциї до другої. Нема сумніву, що лїцей мав тілько провізоричне завданє, та що те заведенє мало служити перш усього для духовного стану, але вже сам факт заложеня такого лїцею, котрого наукова програма представляла паралєльні факультети львівського унїверзитету, був незбитим доказом, що львівський унїверзитет, заложений Йосифом II, був на те призначений, щоб служити культурним потребам руської нациї.
Та заколоти часів, недостача інтензивної опіки зі сторони правительства, а особливо згляди державно-фінансові були тими причинами, задля яких сей лїцей остав ся без тревалих наслїдків для культурного поступу Русинів, і що незадовго лїцей той знесено. Така сама доля постигла і унїверзитет р. 1805, а його катедри перенесено до Академії в Кракові. Та аж після віденського конґресу р. 1815 реактивовано унїверзитет у Львові декретом цїсаря Франца I з дня 7 серпня 1817 р. Той декрет заснованя є зовсїм подібний до декрету Йосифа II тай із нього видно докладно, що львівський унїверзитет заложено з огляду на культурні потреби руського народу. Бо в декретї говорить ся, що вкупі з унїверзитетом буде заложена ґімназия «першої кляси», котру то й опісля названо ґімназиєю академічною. Ся обставина єсть показом: ex posteriori, коли ходить о правне питанє, який національний характер мав мати львівський унїверзитет, бо теперішня руська ґімназия се як-раз та інституция, що без перерви користуєть ся традициями і правами академічної ґімназиї. З того отже, що досі сказано, виходить понад всякий сумнів, що вже при заснованю львівського унїверзитету поводилось правительство думкою, що тая висока школа має бути призначена для культурного житя руського народа.
На жаль, тота думка стояла тілько на папері, бо на дїлї нїмецька мова була викладовою мовою на всїх сьвітських факультетах, а латинська на богословськім. І так було до самого 1848 р. Аж в тому роцї запроваджено руску мову як обовязкову по всїх ґімназиях східної Галичини, а сталось се за декретом мінїстерства осьвіти з 4 грудня р. 1848 ч. 7402, що було оголошене ґубернаторством дня 27 сїчня 1849 р. В. кр. з., Ч. 137. В сїм декретї сказано в первім уступі: «в ґімназиях руської части Галичини мають вчити всїх предметів поки-що в нїмецькій мові і так довго, аж будуть могли подавати науку в мові руській професори з відповідними відомостями руської мови». А в уступі 6 сказано: «Щодо унїверзитетських студий, то буде для них нормою, що як довго не буде учителїв спосібних для науки в мові краєвій і відповідно приготовлених учеників, і як довго будуть на місцї професори, що не знають краєвої мови, поти будуть виклади мові нїмецькій».
Відповідно до того декрету системізовано катедру руської мови і лїтератури на львівському унїверзитетї і покликано проф. Якова Головацького декретом з 19 грудня 1848 р.
На богословськім факультетї була 1848 р. заложена катедра пасторальної теольоґії в руській мові, а слідуючого року 1849 розпочато руські виклади з доґматики, а опісля й руські виклади з катехитики і методики.
Коли ще розважимо, що того часу на львівському унїверзитетї окрім катедри для польської мови і лїтератури не було жадної иншої катедри з польською викладовою мовою, то не будемо сумнїватись, що тодїшне правительство призначило львівський унїверзитет для Русинів. Навіть тодїшний ректор львівского унїверзитету в офіцияльній промові до намісника назвав той унїверзитет руським. Опісля, почавши від року 1858, викладало доґматику знов в латинській замість в руській мові, за те системізовано 1862 р. на підставі найвисшого рішеня 4 нових катедр з руською викладовою мовою на правничому факультетї, а дві з них обсаджено зараз суплєнтами.
Доперва найвисшим рішенєм з дня 4 липня 1871 р., – рішенє ц. к. мінїстерства осьвіти і віроісповідань з дня 11 липня 1871, ч. 6023 Pr., – заведено утраквізм на львівському унїверзитетї, значить: віддано єго Русинам і Полякам для плеканя наук на обох мовах. Постанови того найновійшого рішеня ще й тепер правосильні, помимо розпоряджень вис. ц. к. мінїстерства осьвіти, які опісля видано і які тикають ся мови урядової, а не обох мов викладових. Навсупереч докладним установам основного найвисшого рішеня спинено однакож опісля системізованє нових руських катедр на львівському унїверзитетї і таким чином, мало по мало, надано унїверзитетови чисто польський характер. Теперішні відносини на тому унїверзитетї противлять ся отже його історичній традициї як і правній його основі.
Право Русинів на посїданє власного унїверзитету виходить ще й з арт. 19 державного основного закона про загальні права горожан держави, після якого всї народи держави суть рівноправні і після якого кожний нарід має ненарушиме право зберегати і плекати свою національність і мову «в школї, судї і в публичному житю». Якже іллюзоричним являєть ся сей закон, коли зважимо, що руський нарід, котрого в Австриї є три з половиною мілїонів і котрий числом нїяк не стоїть далеко за Поляками, не має нї одного унїверзитету, коли Поляки мають їх аж два!
Потреба заложеня руського унїверзитету тепер тим наглїйша, бо у східній Галичинї є чотири руські ґімназиї, отже й громада руських абітуриєнтів росте, котрі, не знавши польської мови, мусять тепер на львівському унїверзитетї слухати викладів на польській мові і в тій мові робити іспити. А особливо тяжко приходить ся тим руським абитуриєнтам, котрі суть кандидатами до учительського стану в ґімназиях, бо ті, скінчивши студиї на унїверзитетї, віддають ся свому званю і звичайно дістають посади на руських ґімназиях, хоч не одержали на унїверзитетї відповідного підготовленя в руській мові.
Не лучше стоїть з науками на правничому факультетї, на котрому є тепер всього дві катедри з руською викладовою мовою: катедра для цивільного права і катедра для австрийського карного і карно процесового права. В наслїдок недостачі руських катедр мусять кандидати складати первий і третий державний іспит в польській мові, другий т. зв. судейський іспит державний а по части – третий, можна складати в руській мові. З того й виходить, що скінчені юристи львівського унїверзитету не мають відповідної квалїфікациї, щоб на службі в публичних урядах (в судах, полїтичних урядах, фінансових прокураториях, краєвих фінансових дирекциях і т. д.), маючи до дїла зі сторонами, могли уживати руської мови, що єсть їх обовязком, бо після державного закону сторони мають право уживати рідну мову в урядових справах. З того й виходить таке безладє, що в краєвих урядах Галичини руська мова зовсїм не займає такого місця, яке вона займати повинна після основного державного закону і після дотичних розпоряджень. Трийцятьмілїонова руська нация, що поклала собі за сьвяте дїло розвивати і плекати культурне житє і що показала немалі духові сили до того житя, така нация має право жадати, щоб в конституцийній державі, в котрій положено як основу рівне право для всїх народів і їх мов, було забезпечене право і руському народови, здобувати висшу осьвіту на свому унїверзитетї.За потребою заложеня окремого руського унїверзитету промовляє ще й ся обставина, що число Русинів-студентів на всїх австрийських унїверзитетах зросло над 800 чоловіка, з котрих з початком зимового семестру 1901/02 над 600 були записані на львівському унїверзитетї. Число студентів росте що року, а тим самим росте й кривда, заподїяна руській учащій ся молодїжи, котру вона тяжко відчуває, не мавши відповідного вихованя в рідній мові.
За конечністю заложеня самостійного руського унїверзитету кличуть ще й ті сумні подїї на львівскому унїверзитетї, достойні великого пожалїня, в наслідок котрих більше як 600 руських студентів мусїли покинути унїверзитет і шукати притулку на унїверзитетах у Віднї, Празї і в Кракові. Ті подїї дають так голосні як і сумні докази, що обставини на львівському унїверзитетї стали неможливими, а се тому, що руський нарід не має пристані, у котрій академічна його молодїж могла-б спокійно працювати на полї науки.
Для виясненя тих сумних подїй і громадньої еміґрациї руських студентів старають ся певні люди знайти причину в аґітациї. Тому, що таке поясненє могло-б знайти віру у високого правительства, то нехай буде вільно на тому місцї поручити прихильній розвазї Вашої Ексцелєнциї, чи се річ можлива в дорозї аґітациї намовити більше як 600 студентів, по більшій частї людий убогих, що примушені лєкциями заробляти на хлїб щоденний, щоб вони йшли на чужину, знаючи добре, що без заробітків мусїли-б там зазнати недостатків і тяжкої біди. Така громадня еміґрация академічної молодїжі, яка на инших унїверзитетах Европи є зовсїм неможлива, мусить мати инші причини, як видумана аґітация. Тих причин треба скорше шукати у властивих національних відносинах на т. зв. утраквістичному львівському унїверзитетї, на котрому правительство справдї признало певні права руському народови, котрі права однакож не узнають теперішні верховодячі господарі того унїверзитету. Отсе і було причиною сумних подїй на унїверзитетї, при чому треба зважити, що критичного часу сенат львівського унїверзитету вважав потрібним, звернути свій поклик до польської академічної молодїжі і завізвати її, щоб вона «з цїлою рішучостю» боронила якихсь, близше неозначених «привілєїв» львівської Alma Mater, і берегла «повагу і гонор» унїверзитету проти обявів «дичі» руської молодїжи.[1] Мусимо полишити прихильному судові Вашої Ексцелєнциї, чи з огляду на такі відносини з покликом сенату, громадня еміґрация руских студентів не була навіть конечностю, і чи як-раз задля тих обставин еміґрация академічної молодїжи, над котрою нарід руський має найбільшу причину висказати свій жаль, не заслугує, щоб її оправдати.
Під такими сумними обставинами остаєть ся руському народови нїщо иншого, як домагатись окремого руського унїверзитету, щоб таким способом минути можливість конфліктів між обома національними таборами, а руській молодїжи дати спроможність до спокійної наукової працї.
Як висше доказано, мають Русини не тільки право домагати ся окремого унїверзитету, але за таким унїверзитетом кличе й сама конечність. З другого боку сповнені і всї ті вимінки, які потрібні для заложеня такого унїверзитету. Руському народови не бракує кандидатів на катедри, бо є професори і доценти не тільки на теперішньому львівському унїверзитетї, але і на инших австрийських і росийських унїверзитетах, котрі вже дали докази своїх спосібностий до академічного званя, а до того є ще достаточне число науково вишколених молодших людий, котрі зараз, або після короткого доповненя своїх наук, були-б в силї обняти унїверзитетські катедри.
Тай не можна вже закидувати Русинам, будьто нема в них достаточно виробленої мови і наукової лїтератури. Що-до того питаня вказуємо на численні публїкациї товариства імени Шевченка, обіймаючі майже всї царини науки, котрі то публїкациї найшли загальне признанє в науковому сьвітї.
Відень дня 26 сїчня 1902.
Делєґати наук. тов. ім. Шевченка у Львові, члени того товариства: Рад. дв. проф. Іван Горбачевський. – Проф. д-р Іван Пулюй. – Проф. д-р Смаль-Стоцький. – Посол до ради держ. Юліян Романчук. – Посол до ради держ. Олександер Барвінський.
——————
- ↑ Текст мемориялу в тому місцї ми змодерували, а то з огляду на львівську прокураторию.