О руський унїверзитет у Львові/В справі руського унїверзитету
| ◀ Авдиєнция в справі руського унїверзитету | О руський унїверзитет у Львові В справі руського унїверзитету |
Єще в справі руського унїверзитету ▶ |
|
Еміґрация руських академіків, котрою перед двома роками так ославилась львівська Alma Mater, доказала ясно перед цїлим сьвітом, що у русько-українського народу є своя, дуже пекуча, національна конечність, основанє руського унїверзитету у Львові. Справа тая зовсїм не нова, але тодї виринула вона із такою елєментарною силою, що здавалось, ось мусить станути руський унїверзитет, бо нема вже жадних причин, хочби на око, щоб австрийське правительство, оглядаючись на польських шовінїстів, на шкоду самій державі тамувало культурне житє кількамілїонового, вірного руського народа, що рветь ся до всесьвітньої науки.
Так воно здавалось, та не так сталось. Поки-що, правда, нарід руський в Галичинї, Буковинї та Угорщинї має право до житя культурного, заґарантоване йому основним державним законом, але він має се право тільки на папері. На дїлї-ж він того права немає, бо немає сил, лучше сказавши, духові сили його не з'орґанїзовані, та й тому за слабі, щоб те право обернути в дїло. Та й не легка-ж то річ тая орґанїзация руського народу! Маґнати руські, дуки та архієреї вже давно зрадили його задля марних гонорів польських і римських, і пристали до контушової шляхти, а теперішні малі потомки їх, що помагають Полякам йти походом на Русь, їх колишню батьківщину, вже нїчого не знають про тих великих прадїдів своїх, що так по лицарськи боронили права покривдженого руського народа, як великоосьвічений і благородний канцлєр литовський, Лев Сопіга[1].
Яка спадщина осталась Русинам після довговікового польського єзуїтського лихолїття в Галичинї, се знають ті із сучасних людий, що за часів 1848 року самі бачили руських учителїв-дяків і попів «antiquae educationis», тих малозрячих проводирів темного і поневоленого народу. Опинившись під австрийскою державою, Русини почали помалу підносити приголомшені голови, але-ж нїгде правди дїти, вони тепер привикали покладатись на опіку австрийського бюрократизму, аж поки не втратили віри в свою силу. Тепер вони стали піддобрюватись вже за маленькі гонори, або й таки за хабарі, то мінїстрам, то ґубернаторам, або й таки самим польським шляхтичам-верховодам та їх біскупам і ксьондзам, а хто вже не знайшов серед польсько-руського торжища якої ласки, той у свойому безсиллю шукав спасеня в цареславію, обдурюючи себе й других, що могуча Росия здавить «ворогів», мов Алкид гадюк. Та були ще й такі Русини-удалцї, що мовляли: Нїна-що не здалась ваша національність; перевернемо перше цїлий сьвіт до гори ногами, тодї вже и руському народови стане краще жити на сьвітї.
Оттак торгували Русини в XIX ст. народною честию, віддаючи її за гонори, та забувши, що нема більшого гонору для інтелїґентного чоловіка, як берегти свою і національну честь, та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому красшу долю.
Вже саме добре дїло буде тобі і найкрасшою твоєю нагородою, а чужі гонори за кривду, заподїяну твому народови, будуть тобі соромним пятном!
Були-ж між руським народом ще й такі люди, що вірили в його непропащу і животворну духову силу, котра колись, скорше чи пізнїйше, возьме таки верх над стихийною силою, над силою незапрацьованого чесно богацтва, і над силою власти, не оправданою фільозофією природи. «Так ми не малий нарід» – писав в 80-их роках великий учитель Кулїш, – «дарма, що нас не добачають наші сусїди у свойому величаню. Не малий вже тим, що докіль стояли ми за Польщу, під пятою в Ляха і звивалась Москва, а як почали стояти за Москву, стала тодї Польща пищати під пятою в Москаля. Не малий і тим, що давши Польщи і Москві архієреїв, вельмож і писателїв, не пошились ми в чужоземщину слїдом за своїми спокушеними главами. Найбільше-ж величє української нациї явне з того, що зіставшись без церковного, полїтичного, спромоглась вона воїнського видати із і наукового себе самобутню передовництва, лїтературу і затрівожила не помалу силоміцних єдинителїв Руси». «Памятне бо нам слово московського оракула, що польське повстанє єсть нїчим, як порівнати його з повстанєм лїтературним України. Там відпала-б може під лихий час невеличка провінция від Імпериї, а тут мужицька мова, ставши лїтературною, розколе Імперию на самій серцевинї. Так промовила, віщуючи про нас московська питія, і се нам не малий проґностик, що ми лїтературною пропаґандою утворимо собі скоро чи не скоро, таку церковну іерархію, котра величатиметь ся чимсь красшим, нїж цяцьковані мітри, і таке вельможество, котре пишатиметь ся чимсь достойнїйшим, нїж предківське надбанє, і таку інтелїґенцию, котра буде розумна малоучним людям, як батьки і матїрки розумні дїтям своїм».
Не багацько було колись таких людий, що вірили у власну живущу силу руського народа і проте дбали, щоб єднати всї єго духові сили до лїтературної і наукової працї. Але з часом громада тая, хоч помалу, що раз все більшала і більшала, і прийшла до того зросту, який ми тепер, радїючи, бачимо, хоч мусимо сказати, що й тепер наші духові сили ще не з'орґанізовані, тай ще за слабі. Доказала се еміґрация руських академіків і самий факт, що руська інтелїґенция і її заступники в радї державній не були в силї використати тої незвичайної подїї для бажаного рішеня унїверзитетської справи.
Які Русини малосильні, найновійший факт, що те хоч і многочисельні, доказує і найновіший факт, що те саме правительство, котре збуває Русинів пустими обіцянками, готовить ся основати італїянський унїверзитет, мотивуючи конечну потребу його тим, що відносини на унїверзитетї в Інсбруку «неможливими» стали. Правительство дає унїверситет Італїянцям, хоч народу італїянського в Австриї пять разів менше як Русинів, та нїхто не бачив, щоб на унїверзитетї в Інсбруку, або де інде в Австриї так поневіряно італїянську мову як поневіряєть ся ту мову в Галичинї – як і нїхто не бачив, щоб молодїж італїянська мусїла еміґрувати з Інсбруку і шукати пристановища по инших унїверситетах.
Перед Русинами викручуєть ся пан мінїстер д-р фон Гартель, мовляючи: «Гроші може-б то й знайшлись, біда тільки в тому, що ваша унїверзитетська справа звязана з полїтикою, тай ще в тому, що між Русинами нема наукових сил на катедри. На доказ, що правительство раде-б дати Русинам унїверзитет, ми поки-що готові давати стипендиї таким Русинам, що мають охоту приготовлюватись на доцентів, а як будуть наукові сили, тодї вже й не буде тяжко заложити руський унїверзитет». – Ось і вся правительська ласка і мудрість, – та ось де наша відповідь!
Що-до гроший, то вони не тільки що «може», але і певно знайдуть ся, бо будуть се наші таки гроші, наші кроваві податки і як ми їх давали, так і будемо давати, ще й готові до всяких жертв для науки дїтий наших. Нїчого про се и балакати.
За полїтику в Галичинї нема що винувати кого иньшого, бо робить тую недотепну полїтику не хто другий, як саме правительство з польською шляхтою і з Єзуїтами, отже і вязанє культурних справ з полїтикою, се дїло, коли зовсїм, то бодай по поливинї самого правительства. Нема і про те що балакати!
За ласку, яку пан мінїстер робить Русинам, даючи стипендиї для будучих доцентів руського in spe унїверзитету, ми дякуємо йому, просимо тілько, щоб Його Ексцелєнция повеличавсь перед культурним сьвітом при нагодї унїверзитетської дебати в парляментї, як великі стипендиї, і скілько то їх роздано Русинам після зробленої обіцянки. Тодї то ми й побачимо, чи стоїть того, щоб за такий оболюс нїкчемний найкрасший цьвіт руської академічної молодїжи, замість шукати долї в краю, як лїкарі, адвокати, технїки, урядники, учителї і священики, переходив всї польські чистилища і митарства унїверзитетської кариєри, а в кінцї шукав пристановища по нїмецьких, чеських, болгарських, сербських, та, Бог знає, ще яких унїверзитетах і, хочби зазнавши там слави за наукову працю, – пропадав для свого народа. Шкода і про те більше казати!
Щож до мнимого браку сил наукових на катедри руські, то вже позволимо собі при сїй нагодї трохи докладнїйше поговорити.
Возьмім на примір фільозофічний факультет і розгляньмо, які вже тепер в Русинів є наукові сили.
Хемію міг би обняти рад. дв. проф. др. Горбачевський а фізику проф. др. Пулюй, оба з Праги, про котрих то вчених, не треба п. Гартлеви богато розводити ся і толкувати.Для ботанїки є проф. технїки у Львові, д-р Волощак, для зоольоґії професор ґімн. Верхратський, оба у Львові, для ґеольоґії і мінеральоґії д-р Медвецький, професор технїки у Львові, для висшої математики д-р Левицький, професор ґімназияльний у Львові, для всесьвітньої істориї теперішний проф. львівського унїверзитету, Грушевський, для істориї русько-української лїтератури теперішний професор львівського унїверзитету д-р Колесса, для істориї славянської лїтератури теперішний унїверзитетський проф. у Львові, д-р Студинський, а для клясичної фільольоґії д-р Копач.
Ось вам, пане мінїстре, мало що не цїлий комплєт фільозофічного факультету! Тай не аби які се сили, ті професори наші; пишали-б ся ними хочби нїмецькі унїверзитети, колиб їх мали, дарма, що є між ними і професори ґімназияльні. Ваша ексцелєнция і сам знає, що можна бути професором ґімназияльним, потім і славним професором унїверзитетським, а вкінци навіть мінїстром. Колиж нам Русинам для того факультету ще не достає астронома та фільозофа (студиює специяльну фільозофию д-р Щурат, що вже видав дещо на тім поли, а ладить, о скілько знаємо, фахову студию про розвиток фільозофії на Українї), то се вже не такі дуже важні науки для нас, починаючих Русинів практично річ взявши, хоч ми дуже високо цїнимо абсолютну вагу і вартість тих всесьвітних і найстарших наук, щоб задля недостачі тих сил не давати нам унїверзитету. Без обиняків кажучи, ми Русини радо покликали-б на сї дві катедри, поки що, хоч би й Нїмцїв, якби не знайшлись близші нам люди науки, або самі таки Русини. Професора для ґеометриї ми певно знайдемо, або між професорами на руських ґімназиях в Галичинї, або на унїверзитетах на Українї. Та хочби нам прийшлось покликати на сю катедру якого Чеха або иньшого Славянина, а навіть Поляка, та коли вони обовяжуть ся за якийсь певний час викладати нашою мовою, то і такий професор не був би на шкоду, а в користь руському народови. Так бо робили культурне дїло своє і другі нациї.
Чехи покликали перед яких двайцять роками проф. д-ра Горбачевського на катедру хемії до Праги, хоч він тодї не вмів чеської мови, і не жалують того. Проф. Горбачевський не тілько причинив ся своїми працями до наукового чеського скарбу, але й виховав їм цїлі ґенерациї хеміків, тай написав навіть підручник чеською мовою, який будуть незабаром друкувати. Ось вам, Русини, ще й доказ, як найкрасші, найблагороднїйші духові сили ваші, жемчуги ваші, пропадають для вас тому, що нема свого унїверзитету, тай як руські наукові сили працюють для скарбовень чужих наций.
Скажемо ще й про д-ра Пулюя, що є тепер професором елєктротехнїки на нїмецькій технїцї в Празї, що колись запрошували його мінїстер осьвіти і мінїстер-президент Стамбулов на катедру фізики до Софії, де був професором і покійний Драгоманов, і лишали йому до волї викладати фізику хочби на русько-українській мові. Проф. д-р Пулюй зістав ся таки в Празї, а чим був і є він як фізик і елєктротехнїк для Нїмцїв і для їх технїки, се відомо й пану мінїстрови. Додамо ще, що і на московський унїверситет в Петербурзї, і на япанський в Токіо, покликувано професорів нїмецьких, та що і на нїмецькі унїверзитети в Австриї не так то рідко покликують фахових людий з Нїмеччини тому, що інодї і такій високо-культурній нациї, як Нїмцї в Австриї, недостає своїх сил наукових.
Так само могли-б ми доказати, всїх по імени назвавши, що знайдуть ся між Русинами наукові люди з повною квалїфікациєю і на катедри богословського, правничого, а навіть медичного факультету, та що нема причини, щоб ще дальше зволїкати основанє руського унїверзитету у Львові, аж підросте нове поколїнє руських доцентів.
Колиж пан мінїстер осьвіти покликує ся в тій справі на інформацию, дану йому якимсь довірником його, котрого імени Його ексцелєкция не виявляє, то мусимо отверто сказати, що, по нашому переконаню, довірник той не буде компетентна особа в тій науковій справі, а бодай не така, як наші інформатори-дорадники, професори д-р Горбачевський і д-р Пулюй. Просимо отже Його ексцелєнцию, нехай, коли треба йому, зволить засягнути від них близшої інформациї, а не від дотеперішних, видима річ, тенденцийних і сторонничих дорадників!
В кінци мусимо ще примітити, що те саме правительство обіцяє і Словінцям дати унїверзитет, а основанє нового чеського унїверзитету єсть тільки питанєм короткого часу. Ось вам Русини і докази, які ми і наші репрезентанти в радї державній ще малосильні. У нашому Львові, на земли руській ще більше «неможливі» обставини, як на иньших унїверзитетах, але на те є в австрийського правительства подвійна льоґіка і подвійна міра, і міряє воно нею нашу кривду, бо знає, що Русини, хоч зірвуть ся і зроблять заверюху, то сила їх не тривка, бо не з'орґанїзована. І се правда! Русинам недостає солїдарности, а навіть і такту національного. Замість єднати всї народні сили, – про зрадників, москво- і польонофілів, плачених і неплачених, про тую погань нема тут мови, – Русини розбивають ся на більше і що раз більше таборів з такими програмами, що більше на словах, як в суті одна від другої відріжняють ся, на табори, де часто своє Я бере верх над самою справою. Те кохане Я єсть і причиною полїтики, що поставила собі за девізу: кождий на свою руку! Та вже нїщо не виходить на так велику шкоду руському народови, як несолїдарність його репрезентантів в радї державній. Не в одному тільки числї послів лежить сила народньої репрезентациї. Нехай одні силачі пруть розмахове колесо в один бік, а другі, рівно сильні, напирають в другий бік, то не рушать таки колеса з місця, хочби тих силачів була й сотня, але рушить його сам один чоловік, коли стане його перемогти силу тертя. Так дїлають і не з'орґанїзовані до ладу сили народа. Пруть одні проти других, то або нїчого не вдїють, або, що одні зроблять, те другі знищать. Колиб всї руські посли згуртувались в руському клюбі і взялись пильно та енерґічно до дїла, то певно і правительство вважало-б руську репрезентацию, хоч і малочисельну, чинником на шахівници державної полїтики, і вийшла-б з того не мала користь для добра народу. Колиж посол Барвінський, та ще кілька його товаришів спасають себе від руського клюбу утечию до славянського, то вони компромітують тим народню справу, ломлючи народню солїдарність, якої руський нарід має право жадати від всїх тих послів, що обовязались заступати його на аренї народів австрийської держави. Бо не однаково воно, чи заступають руський нарід Романчук і товариші та Барвінський і товариші належавши всї до одного клюбу, чи до двох, з котрих один свій, а другий чужий. Одно бо concordia, а друге discordia, а що воно значить, то кождий знає.
Доси ми не бачимо жадної користи з того, що п. Барвінський і тов. його вже кілька років сидять в славянському клюбі, покладаючи свою надїю на його поміч. Та хочби славянський клюб і став інодї до помочи Русинам, попираючи своїми голосами яку справу, то се буде тільки прислуга, рівна тій, що зветь ся: ut aliquid fecisse videatur. Бо за недостачию солидарности самих руських послів не поможе руській справі і ще кілька голосів славянських. Тай щеж можна мати таку ласку від них, як і від иньших послів, не висиджуючи в їх клюбах, а даючи голос за голос. Сила руського народу і репрезентациї його лежить не так у помочи славянських, инших послів, як в національній солїдарности і в повазї самої репрезентациї. Тільки солїдарність руських послів з'єднає їм повагу між своїм народом, перед правительством і перед репрезентациєю других народів і чим висше стоятиме наша честь національна, тим лекше буде знайти і чужу поміч, бо будемо в силї дати не тільки голоси наші, але й справдешню поміч, розумієть ся принципу: «Do, ut des».
Поки-що треба нам шукати помочи у себе в дома, і тільки в дома, бо всї надїї на поміч з боку правительства і мінїстрів та сторонництв парляментарних принесли нам досї тільки велике розчарованє. Але нема лиха без добра. Те розчарованє відкрило нам очи, і, хто хоче, той бачить тепер ясно, що Русини в Австриї призначені хиба виключно для повненя державних обовязків, щоб давали рекрута і платили податки, і в краю удержували лєґіони польських верховодів, та що на державному торжищі теперішне правительство руською шкірою тільки торгу добиваєть ся з тими деякими верховодами, що в слїпій бутї своїй навіть проти волї монарха ставлять свое: «Nie pozwalam!» Доказом сього останнї, так сумні, як і соромні, інціденти в галицькому соймі, що спонукали руських послів зложити свої мандати. Ми пригадуємо, що прихильний нам монарх, в розмові з п. Барвінським, висказав свою надїю, що сойм галицький дасть Русинам руську ґімназию в Станиславові і сповнить те, по нашій думцї, аж соромно мінїмальне жаданє заступників руського народа. Що монарх виявив в своїй розмові не тільки надїю, але й свою волю, про те не буде нїхто, в кого є глузди, сумнїватись. Та ось чого то ми не дочекались в конституцийній Австриї! Ми мусїли на диво дізнатись, що й воля самого монарха на терезах державної полїтики у польсько-руських відносинах в Галичинї за малу вагу має, щоб нарід руський міг те здобути, що йому забезпечено і основним державним законом!
Думав би хто, що після такого інціденту, доказуючого безпримірну буту деяких польських верховодів, пан мінїстерпрезидент не витерпить і гукне до них громовим голосом, як той Нептун у Вірґілїя: «Quos ego!» Та нї! пану президентови мінїстрів вигіднїйше, на рахунок руського народу, нишком добити торгу з Поляками і відослати Русинів з їх «мнимою» (!) кривдою до польського сойму! Ось яка правда!
Русини! Скажіть тепер самі, на яких ще Татарів та Шведів надїятись вам, та в кого шукати помочи? В правительства конституцийної Австриї з преславним основним державним законом, а може і братів славянських, чи єдино у себе самих, у з'орґанїзованій непропащій силї свого народу у тій духовій силї, що така безмірно невичерпана, як тая сила, що притаїлась у могучих покладах угля під землею, нагромаджена від віків промінєм сонця? Чомуж тоб нам, Русинам, не користуватись тою народною силою, а ставити храми наші на пісках мінїстерської, або таки на болотах велико-панської ласки? Подумайте, Русини!
Ми не сумнїваємо ся, яка буде відповідь ваша, і тому за сїм словом кличемо до вас, Русини галицькі, буковинські і закарпатські, тай до вас, Русини-Українцї і Американцї!Орґанїзуйте народні кадри, щоб в тих кадрах високо стояв стяг непорочної національної чести і щоб під тим стягом була між людьми єдність, взаїмна пошана і вірність для свого народу, памятаючи, що згода будує, а незгода руйнує. Оружє ваше нехай буде просьвіта і наука! У безутомній праци наповняйте засїки і комори ваші добром землї руської і добром всесьвітних наук, та нехай буде у вас ще як найбільша економія і ощадність сил ваших духових, як і достатків материяльних. Не марнуйте добра вашого, а зберегайте для дїтий ваших і на той час, коли будуть жадати жертв ваших для сьвятого дїла.
На самих мінїстрів не надїйтесь! Сила і спасенє ваше лежить більше у вас самих, та у всесьвітних науках, для котрих і вам треба мати свій храм народний, свій унїверзитет на земли руській, у Львові. Будемо же єго не дожидати від ласки вельмож, заложивши руки, а здобувати, не жалуючи жадних трудів та жертв, без яких нема здобутків на сьвітї. Без свого унїверзитету руський нарід не нация, а раб для такого вельможного панства, що легкої поживи шукає.
Мусимо-ж ще з цїлою сьвідомостию і рішучостию жадати і від правительства, – що, правда, має певні права до нас, але має і певні обовязки про нас – щоб воно не спиняло на нашій землї руській осьвіти і житя культурного, на яке і наш нарід має таке-ж саме право, як нарід польський, або й нїмецький, не тільки по основному закону державному, але й по закону Божому, по закону природи! Чужого ми не займаємо, а свого тільки добиваємось, поставивши собі, що-до правительства, ще й за девізу: «Nihl de nobis sine nobis!»
——————
- ↑ Теперішні потомки славного канцлєра литовського зовуть себе Sapieha-ми, а треба-б їм, коли вже хочуть бути Поляками, зватись з чисто-польська Sapiega-ми, або вернутись до русинів, і зватись Сопігами, та йти слїдом за славним канцлєром, що в оборонї козаків і руського народу 1622 р. писав в листї до полоцького митрополита Кунцевича, колишнього кожемяченка володимирського, потім послїдователя Лойолї, а тепер з єзуїтської ласки сьв. Йосафата: «Ви пишете, що полїтика оглядає ся на козаків, а я додаю ще, не тільки полїтика, але й правительство; бо їх послух приносить державі більші користи як ваша унїя. Після всього того велить вам король познимати в Могилеві печатї і церкви повідчиняти. А коли ви не зробите сього, то я сам велю на розказ Його королївської Милости печатї познимати і церкви повіддавати… Жидам і Татарам не заказано у королївських землях мати свої синаґоґи і мечети, а ви замикаєте церкви християнські!»
Теперішні потомки руських маґнатів ще не запечатують руських церков в Галичинї, вони помагають тільки польським ксьондзам і матечкам косцюлки на руській землї будувати. Чи не більша честь була-б для них, допомогти Русинам будувати храми для всесвітньої науки для добра людського і для свого добра? Ех, маґнати! Де ваш розум дїв ся? Чи не шкода-ж жити на тому божому сьвітї і цїлий свій вік марнувати духові сили на невідповідні дїла? Ви оглухли і не чуєте, ослїпли і не бачите сьвіта божого, хоч жиєте в ХХ-тім столїттю. Так з Богом, – коли так самі хочете! панове руські маґнати! Вже той нарід руський і без вашої помочи якось викарабкає ся із занепаду, до котрого прадїди ваші чимало причинилися, а тепер і ви причиняєтесь, держучись польських шовінїстів і ксьондзів.