ПГПУ/1926/3/Парубоцькі та дівоцькі громади на Україні
| Первісне громадянство та його пережитки на Україні. №3 Парубоцькі та дівоцькі громади на Україні (Федір Савченко) |
Людський колектив, як підвалина пам'яти ▶ |
|
Акад. М. С. Грушевський в своїй книзі „Початки Громадянства“ (Генетична соціологія), 1921 р., у відділі про Українські переживання (сс. 301 — 316) не тільки подав повний огляд української, а в инших відділах книги й чужоземної літератури про організацію могутньої парубоцької й слабішої дівоцької громади, але висловив і свої власні думки з цього приводу, які дають напрямок для дальшої праці й дослідів у цій важливій для соціології галузі. „Ми бачили вище, — пише він на передостанній сторінці своєї книги, — що ся організація (оден з найбільш універсальних широко розгалужених і многообразних методів соціяльної організації) існує в ріжних стадіях родово-племінного і класового устрою, при ріжних формах подружних і родинних відносин, і мусить бути студійована цілком окремо. Такі виводи, що існування парубоцької громади, то що, свідчить про існування групового подружжя і т. д., тепер уявляються вже методологічною помилкою. Знаємо, що організація поколінних верств наростає, упадає й відновлюється в залежності від соціяльних умов, передусім від вимог воєнної оборони — бо її інтересам вона передусім служить. Без сумніву, вона відограла велику ролю в соціяльнім устрою України, про котру поки що ніхто не подумав“.
Говорячи далі про парубоцьку громаду і звязуючи її не з „весіллям і регламентацією подружжя, а з иншими формами чоловічої організації“, М. С. Грушевський наводить один інтересний і близький нам приклад: „З сеї сторони зовсім не освітлений досі епізод — наше Запорожжя, з його „куренями“, спільними вояцькими домами, з його сексуальною мораллю, засудженням родинного життя, вилученням жіночої половини і т. д. Сі незмірно інтересні подробиці, — нагадує він, — толкувались нераз як впливи західньо-европейських лицарських братств — орденів (так як парубоцька громада впливами міщанських церковних братств). Тимчасом вони повинні бути поставлені в ряд з мужеськими організаціями, такими як ми бачимо у ріжних войовничих племен“.
Українські досліди що-до цього питання згідно з думкою акад. Грушевського пішли трьома напрямками: одна група дослідувачів вказувала на аналогії парубоцьких організацій і „молодших“, або „младенческих“ братств, що засновувались на Україні в XVII в. (Бережковський[1], Сумцов, Культурн. переж.), друга — толкувала українські досвітки й вечорниці як форму „пробного шлюбу“, переходовий ступінь від комунізму й полігамії до моногамії (Сумцов[2]), або освітлювала елементи старого соціяльного життя, що поврізувались у літургічну весільну дію, досліджуючи у весільнім ритуалі сліди головних стадій у розвою подружних відносин: сумішки, групового шлюбу, матріярхальної родини, індивідуального подружжя через „умичку“ (Вовк[3]); третя група — зазначала аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколінними організаціями ріяених народів (М. Зібер[4]) і знов таки „переживання доби комунального шлюбу“ (Чернишов[5]).
Підводячи підсумки української роботи в цій галузі, автор „Почате громадянства“ так характеризував сучасні завдання — змагання: „Тепер схема розвою подружних і соціальних відносин уже не вдовольняв соціолога, — пише він на с. 312 своєї книги. — Соціальна еволюція представляється далеко складнішою. Після того, як парне подружжя, близьке до моногамії, викрито у народів найбільше примітивних, не досить констатувати сліди колективних подруж, аби тим самим уставити еволюцію соціальних відносин. Теперішнього дослідника інтересують не стільки питання, чи такі форми відносин були, — він знав, що соціальний устрій нераз переходив від моногамічної, парної сім’ї до пожиття полігамічного або колективної полігонії, поліандрії, групового шлюбу під впливами обставин економічних, психологічно-релігійних, інтересів оборони і т. и. Тому для нього не стільки важний факт самого існування тої чи иншої форми, як ті обставини, той соціальний, економічний і культурний круг, milieu, в яких творилися ті чи инші зміни шлюбного звязку“.
Це важливе спостереження мусить бути провідною директивою наших дослідів і анкет також і в галузі вивчання парубоцьких та дівоцьких громад і поколінних верств взагалі, а на Україні зокрема.
Перший, хто докладно в світовому маштабі висвітлив утворення й організацію поколінних верств, що базуються не на половому інстинкті, а на симпатії, солідарності своїх членів, хто з’ясував розподіл як первісного, так і культурнішого громадянства на поколінні групи — був Heinrich Schurtz, що року 1902 випустив у світ свій відомий твір під назвою „Поколінні верстви та чоловічі союзи“.
Він підкреслив, що головну ролю в цих союзах відограе парубоцтво й молоді нежонаті чоловіки. До своєї книги додав він мапу, де зазначив розповсюдження цих організацій взагалі й так званоге^чоловічого дому“ зокрема по цілому світі. В „чоловічому домі“ перебувала вдень, а також проводила ночі парубоцька доросла молодь і нежонаті чоловіки старшого віку, але тут-же відбувались наради в тих випадках, коли село, або плем’я мало вирішувати важливіші справи.
Жонаті чоловіки (за Щурцем, се. 203 — 211) мешкають з жінками і дітьми в окремих, звичайно значно менших домах. Жінкам і дітям вступ до парубоцьких домів здебільшого заборонений, але дорослим дівчатам там раді, і вони разом з мешканцями господи віддаються в ній свобідній любові.
Там, де нема звичаю ставити постійних будівель, або на заваді з’являються инші обставини, там може існувати така практика, хоч молодь і не має якраз окремого будинку. Напр., у Бечуанів місце нарад, khotla, займає місце парубоцької і громадської господи: нежонаті хлопці, що творять рід ватажкової гвардії, здебільшого вдень тримаються khotla, а вночі стережуть її. Ще ясніше виступає се в багатьох австралійських племен, де непостійний спосіб життя перешкоджає повстанню властивих парубоцьких господ. В декотрих племенах хлопці ще перед дозрілістю, на 9-ім, найпізніше на 12 році вилучаються з родин, спільно з однолітками мешкають в окремих хижах і там готуються до властивого посвящення. Ті-ж парубки, що можуть уже женитись, сплять окремо від табора, правдоподібно під такими-ж нашвидку приладженими покрівлями або хижами, як і инші члени племени. У Тасманців нежонаті парубки таж — само сплять коло окремих огнищ. Таким чином ще в чисто збирацькім хазяйстві се явище вже виступає в своїх основних рисах.
Там, де проголошення дозрілости і часто звязане з ним обрізання відбувається в ранніх літах, там мешканцями „мулатського дому“ бувають переважно недозрілі хлопці, з котрими справжні парубки й чоловіки не можуть товаришувати. Мужеський дім стає хлопчачим домом, служить пробутком молодшій верстві і цілком змінює свій характер. Зовсім відмінний і дуже важний напрям прибирає його еволюція, яка виходить з того, що ті люди, які мешкають і перебувають у мужеській господі, се вояки свого племени, які мають рішуче слово в усіх справах. Місце їх нарад, де робиться політика всього села чи племени, се знов таки мужеська господа, і ся прикмета її як місця громадських зборів зістається за будинком довго по тім, як він уже стратить своє первісне значіння. Ріжні останки й сліди вказують досить ясно, що радниця, громадський чи судний дім, се той старий мужеський дім.
Иноді, навпаки, та обставина, що в мужеськім домі живуть вояки, або принаймні їх най сильніша частина, розвиває його воєнний характер. В небезпечні моменти молоді вояки беруть на себе охорону села, їх господа стає сторожівнею, і на випадок тривоги — збірним пунктом для всіх, хто може взяти зброю; вона служить цитаделею і арсеналом. Як найбезпечніше місце в селі, вона придається також на те, щоб переховувати запаси й усякого роду багатства, стає складом цінностей. З другого боку, може вона служити за в’язницю для воєннополонених або злочинців, бо тут може бути кращий нагляд над ними. В Меланезії сі доми часто стоять на березі, служать охоронищем для воєнний човнів, і се стає їх головною метою.
Ріжні варіанти виникають також з відносин мешканців господи до жіноцтва. Звичаям свобідної любови між молоддю відповідає свобідний приступ незамужніх дівчат до парубоцької громади. Але ті обмеження, що всюди виникають з відчування невідповідности занадто публічних сексуальних зносин, часто порушують таку свободу.
Иноді в сих обставинах творяться паралельні дівоцькі доми — дівчата живуть спільно у великих домах. Особливо се практикується там, де недозрілі хлопці, які готуються до посвящення, мешкають в осібних домах, — натурально щось подібне зробити і з дівчатами, що наближаються до сексуальної дозрілости. В таких умовах мужеська господа перестав бути місцем сексуальних зносин.
Але зовсім натурально її розвій може піти і в зовсім протилежнім напрямі: мужеська господа стає родом лупанара, де постійно перебувають у товаристві молоди проститутки або ті дівчата, що протягом якогось часу перед. подружжям ведуть веселе життя. Се змішання прикмет святощи і розпусти, яке характеризує, напр., мужеські доми затоки Doren на Новій Гвінеї, пояснює, чому деякі подорожники звуть їх „святощами Венери“ (Bonwick).
Але в парубоцькій господі знаходять гостинне прийняття не тільки дівчата: чужинці, що заходять до села, звичайно теж удаються сюди, щоб знайти страву й притулок, і кождого, хто не приходить як неприятель і не викликає взагалі підозрінь, мешканці господи радо приймають між себе на якийсь час. Се свідчить, що аж мужеські товариства улегшують творення більших союзів племен і на них таким чином спирається будова вищих соціальних форм.
Остання важна прикмета мужеської господи, з якої виходять дальші відміни, се її характер як місця праці. Молодь, що перебуває тут цілими днями, не все байдикує або бавиться, але віддається і корисним зайняттям, передусім тим родам праці, які вважаються за мужеське діло — як вироблювання кам’яних і дерев’яних приладів, кравецтво, часом також плетіння, ткацтво і шкіряні вироби. Коли ся сторона починає особливо виступати, парубоцька господа перетворюється на робочий дім, куди кінець-кінцем і жінкам дається приступ, щоб вони тут займались своїм ремеслом. Але найлегше мужеська господа стає приміщенням такого ремесла, яке найбільше відповідає її первісному характерові, як. місця балачки й заїзду. Найчастіше через се стає наступницею або сурогатом мужеської господи кузня, рідше — робітня ткачів.
Зустрічається, як бачимо, багато ріжних форм і можливостів перетворення „мужеського дому“ й поколінних організацій, але в основі своїй парубоцькі громади задовольняють три головних моменти життя молоди: 1) половий інстинкт парування, 2) удосконалення й підготовлєння до воєнних вправ і 3) окрім того, звязок (культового характеру) із старими силами природи.
В пізнішій стадії чоловічі організації підо впливом економічних та релігійних моментів перетворюються на клуби та таємні союзи, що в окремих випадках пильнують за підтриманням порядку й дисципліни в громадських виступах та зібраннях. При своєму перетворенні на клуби товариства ці втрачають деякі свої характерні прикмети і, навпаки, набирають нових. Та як до клубу мають вступ усі, чоловіки без обмеження віку й поколінної верстви, то появляється вже система градації, ступенів вищих і нижчих. В звязку з тим, що не члеци клубу не можуть брати участи в його зібраннях і святах, утворюється таким робом „таємний союз“, що сприяв віддаленню й забороні хоч-би якої участи в ньому жінок і рабів. В наслідок цього утворюються окремі таємні жіночі товариства, хоч і слабші й менш організовані від чоловічих. Жіночі союзи особливо розповсюджені серед примітивних народів Африки.
Серед величезного матеріялу, який нам подає особливо новіша література, що її викликала праця Шурца, слід звернути, досліджуючи поколінні верстви, особливу увагу на ті обставини, й ті характерні риси, в яких відбуваються ініціації та инші звичаї, звязані з прийомом нових членів до тієї чи ившої верстви. Це важливо з того погляду, що деякі пережитки цих звичаїв, певні їх аналогії ми знаходило як на Україні, так і в Західній Европі.
Особливо виразні риси ініціацій для переходу до парубоцької верстви до- слідувачі спостерігали у войовничих семитів Східньої Африки — Масаїв; у них поколінні мужеські верстви пристосовані до інтересів війни та розбою. Між 12 — 16 роками відповідно до своєї фізичної сили й маєткових засобів хлопці церемоніяльно і врізуються і по вигоїнні дістають зброю й переходять у категорію новаків чи рекрутів. Діставши спеціяльне, ім’я для своєї поколінної'організації, що обіймає всіх молодиків, обрізаних в однім періоді (в чотирьох або п’яти роках), вони добирають собі фарби для щитів і згодом добиваються від вояків признання своєї рівноправности. Хлопець, що в болізній операції обрізання не здержався від криків болю, безчестить не тільки себе, але й свого батька — він виключається від пиру, що справляється при цій нагоді. Виховання солідарности поколінної групи починається вже з пирів для хлопців при Обрізанні, а продовжується на спільних трапезах після обрізання, де товариство проводить приблизно місяць на гулянці в лісі. При цьому поділяються вони на невеличкі групи з 5 — 6 душ, ставлять собі або провізоричний спільний двір, або маленькі хижі з гілля, проводять час у щоденних пирах і балачках, оповідаючи ріжні воєнні пригоди й розпалюючи в собі воєнний дух. Далі це продовжується в спільних вправах і походах, в спільнім житті у воєннім домі.
За аналогією з чоловіками жінки також розріжняються поколінними верствами. Дівчата обрізуються також і, виходячи заміж, переходять у верству господинь. Але ніяких спеціяльних організацій вони не мають.
У австралійських племен, де інтереси війни віддавна вже не підтримували цієї поколінної організації, соціяльна еволюпія використала їх більше в інтересах подружжя й родинного життя.
Широко розвинені форми суспільних ранг, витворених з поколінних ' організацій, дає Меланезія.
В північно-американських племенах сепарація мужеського елементу та її, організація ослабла й помірно виродилася.
Европа була дуже мало обслідувана до останнього часу з погляду існування, поширення й розвитку поколінних верств та парубоцьких громад зокрема. Але організації молоди існували вже за класичних часів, хоч про них мало що докладно відомо навіть і в Греції.
В ці часи ми зустрічаємо їх у цілій Італії й особливо в південній Германії, Панонії.й Далмації, а пізніше й у британських Кельтів. За свідоцтвами джерел, вони улаштовували спортивні гри і об’єднувались у культі якогось бога чи героя. В ближчі до нас часи маємо інформації про них із Албанії, Португалії й південної Франції. Більше старовинних рис мають вони на Балканах. В німецьких Альпах вони зберігають і охороняють старі звичаї, а рештки ініціацій знаходимо починаючи з Пікардії і на схід через північну й середню Німеччину аж до України, де, напр., Бережковський зазначив (на Поділлі) урочисте саджання хлопця на коня. В слабішій формі відбуваються вони в Скандинавії, а особливо в рибалок і ловців Фінляндії. У Чехів буває що-найменше один день на рік, коли парубоцтво має змогу урядувати в себе на селі[6]). В Швайцарії, за Гофман-Крейером, деякі парубоцькі громади мають ясно виявлений характер.
Особливо інтересні й характерні звичаї прийому Молоди до парубоцької громади існують у Пікардії. Тільки після того, як їх було виконано, хлопець набуває права носити сорочку з блакитним коміром, вишиту червоним, що її вважається в цій місцевості за властивий чоловічий одяг. Прийом до громади відбувається опівночі проти дня всіх святих. Присутні бувають тільки чоловіки. Парубок мусить вміти читати й записати своє прізвище в книжку громади. Далі йому треба виявити свої здібності, довести, що він вміє поводитись із сокирою, в’язати снопи, спиляти сосну. Окрім того він мусить наточити косу, нав’язати хмизу, вміти звязати сітку і навіть скласти розібраного плуга. Наприкінці треба сісти на осла, щоб виявити вміння їздити верхи. В той момент, як він з нього стрибає, з’являються жінки й дівчата, і йому треба обрати одну з них, яку він обіймає, цілу ніч з нею танцює й проводить додому. З цього часу вважається, що він у праві женитись.
В Бравншвайгу хлопець мусить мати 17 років і піднімати два центнери збіжжя, щоб його прийняли в поколінну верству робітників. Йому дають якесь нове прізвище. У Вестфалії, а також в Бравншвайгу відбуваються парубоцькі походи (процесії, коли вени-водять передягнених і покритих соломою ведмедя або вовка. В Тюрингені та Гесені такі обходи уряджуються на зелені свята.
В Швеції для поколінних верств існують спеціальні назви; в Фінляндії та Естонії відзнакою зрілости визнається вміння їздити верхи й піднімати певної ваги камінь. Парубка також підіймають на руках вгору — „качають“. Нові парубки мають купувати горілку.
Найповніше, здається, збереглися ці звичаї вступу до громади в Магдебурзькій окрузі, в Німеччині. Свята ці відбуваються там найчастіше в суботу коло Мартинового дня і тут також мають у своєму програмі підіймання лантухів з пшеницею, купівлю горілки й т. и. Парубок обіцяє нікому не оповідати про звички й усе те, що відбувається в громаді. Від тих страв, що тоді подають на стіл, дещо залишають для „кішок та собак“ на тарілці. Дуже старовинною формою цього бенкетування було пити пунша ложками із миски, закусуючи медяниками. Парубка залякували тим, що йому доведеться ходити по темному лісі, але він не повинен боятись; одна пісня, що до цього стосується, натякає на привиди,' що мали б його налякати. Такий парубок справді вірив у.далекі подорожі по лісистих країнах, у вогнених драконів на небі, довгохвості планети, або що він ніби чув, як його кликав дикий ловець. Далі йому вбивали в голову шлюбного вірша і він міг вибирати собі дівчину. Все це кінчалось ріжними насмішками й жартами.
В. Бужіель[7]) записав подібні звичаї ініціяцій у косарів у Польщі, що з 1830 до 1892 р. виявили деякі зміни. Парубка, до якого приставляють „отамана“ й „ксьондза“, звуть у цьому випадкові „вовком“. Він мусить працювати на чолі рештки косарів, що утворюють йому труднощі ріжного роду й оточують його навколо. При цьому вони кричать „вовк, вовк“, а наприкінці, коли-б він заморився, то кидають його на землю й б’ють. Потім будують із чотирьох кіе щось подібне до балдахннуоі вкрива-ють його накошеною травою. Там на нього чекають отаман і ксьондз. Йому доводиться на колінях лізти через розкладені там колодки, його ніби-то голять і замазують обличчя чорною фарбою. Далі кладуть йому на голову вінок із квітів і прив’язують як у вовка хвоста. Саджають на солом’яного стільця; він кусається й виє, ніби вовк; потім ведуть його до салиби. Коли поблизу захоплять занадто цікавих жінок і дітей, то їх б’ють ціпками. Прибувши до оселі, парубок не повинен сміятись, говорити, їсти й пити. Пропонують йому одну шклянку води й ставлять на землю, звідкіль треба йому донести її до рота. Потім він має з’ясувати вжиток ріжного струменту в господарстві й одягає свіжу сорочку (відзнака народження). В спеціальній на це свято промові визнають його за достойного для товариства дорослих, він може танцювати з будь-якою дівчиною й женитись. Пісні, що при цьому співають, звязуються з життям вовка в кущах і мають, з другого боку, ясно виявлений соромницький ґрунт. Іспити й тортури кандидата скорочуються в тому разі, коли якась дівчива киве йому хустку й запросить до танцю. По деяких селах жінок не допускають до цих церемоній.
Як стара, так і новіша етнологічна література подає найбільше матеріялу й звертай увагу на розповсюдження поколінних організацій серед примітивних народів в усіх частинах світу. Досить багато його наведено і в цитованих вище „Очерках первоб. економ, культурні“ Зібера, і в статті Чернишова.
В деяких характерних рисах цих звичаїв, що недавно існували, або ще й тепер існують в Европі (залякування парубка ходінням по лісистих країнах, як це відбувається в Масаїв, викриками „вовк, вовк“, або водінням ведмедя й вовка, піснями про життя цих звірів у лісах, намазуванням обличчя фарбою й т. й.), ми виразно помічаємо рештки тих давніх звичаїв,. що їх утворила нерві на людина, що жила близько до природи в лісах серед повсякчасної боротьби з диким звіром.
Що-ж до української літератури, що безпосередньо стосується до зазначеної тут проблеми, то окрім наведеної вище літератури загального характеру, існує також і спеціальна „Програма до збирання відомостей про громади і збірки сільської молоди (вулицю, вечорниці, досвітки й складки)“, що її надрукував М. Дикарев у 3-му томі львівських „Матеріалів до українсько- руської етнології“ за 1900 р. (с. 1 — 27).
До програми, яка поділяється на три частини: вулиця (73 питання), вечорниці й досвітки (102 питання) та складки (25 питань), додана передмова на 15 сторінках друку.
На самому початку цієї передмови автор зазначає, що докладніші відомості про вулицю й вечорниці з досвітками надруковані в „Матеріалахъ и изслѣдованіяхъ“ П. П. Чубинського (т. т. III, IV), але в них збирачі матеріялів найбільшу звертали увагу на пісні й гри молоди, сподіваючись найти там мітологічний матеріал, а про решту було коротко сказано, як про одну з народніх потіх (т. IV, с. 450).
На думку Дикарева, дослідникові вечорниць і досвітків зі складками, хочтби який він погляд мав на цю справу, треба вивчати їх разом з весільним ритуалом і шукати в них обрядів і звичаїв, що власне належать до весілля. Але та як Ф. К. Вовк на підставі ширшого знайомства з весіллям з антропологічного боку вже був виготовив програму про весілля, здавалось доцільним надрукувати тільки програму до опису вечорниць, підкресливши в передмові особливу вагу таких 5 питань: 1) Чи не становлять вечорниці й складки обов’язкової частини весільного ритуалу? 2) Чи спостерігаються на вечорницях і складках обряди й звичаї, відповідні до обрядів і звичаїв весільних? 3) Чи готуються на вечорницях і складках обов’язкові весільні страви? 4) Чи не мають складки характеру свята? 5) Чи існують вечорниці й складки в молодиць і чи припадають речінці цих складок до речінців дівчачих складок?
Як бачимо із цих запитань та з загального розгляду програми, Дикарев надавав у ній найбільшого значіння моментові парування молоди. При кінці передмови він нагадує, що „збирачеві матеріалів треба звернути пильну увагу на суто антропологічну сторону вулиці й досвіток, яку мало порушили попередники. Всім відомо. — говорить він далі, — що на -вулиці й досвітках відбувається великий світовий процес полового добору; тут виявляються ті чи инші національні або загально-людські ідеали; тут треба шукати розгадки існування тих чи инших рис національного типу“.
Говорячи коротенько про вуличні та досвіткові гри та забави, як напр., кулачну бійку, він застерігає дивитись на них, як на безцільні „потіхи“, але як на засоби'полового добору, вироблені в ріжні періоди розвою національних ідеалів.
Новіші-ж за Дикарева науково-етнологічні розвідки вбачають у подібних грах і забавах відгуки воєнних вправ і побуту молоди на первісних стадіях розвитку, а також початків громадсько-державного устрою, коли молодь у часи небезпеки захоплювала керівні позиції в своїй громаді.Дикарев не звернув також уваги збирачів і на третій важливий момент в існуванні парубоцьких та дівоцьких громад — на їх звязок з силами природи, аналогії якого ми бачили в прикладах, наведених із життя ріжних країн Західньої Европи, починаючи з Франції й аж до меж України.
1. В які місяці відбуваються, як довго і як часто улаштовуються збірки, складки, вечорниці, досвітки, грища? В які дні тижня чи що-дня? Чим від- ріжняються вони між собою?
2. На якому році хлопців та дівчат приймають на вулицю та вечорниці?
3. Коли і як приймають парубків до парубоцького гурту, а дівчат до дівоцького? Чи випробовують їх у перший раз і як саме? Чи не треба показувати своїх здібностів до роботи? Чи залякують їх чим, і як саме? Чи не називають „вовком“ або як инакше тих, що їх уперше приймають?
4 Чи не помічається в молодших хлопців бажання показати свій хист та відвагу, щоб швидше їх прийняли до парубоцького гурту, і в чому це виявляється?
5. Які внески вимагають від молодших хлопців за вступ до громади? Які — з дівчат-підлітків? Чи існують окремі сходини молодших парубчаків та дівчат та їх взаємовідносини між собою?
6. Які пісні співають при вступі нових парубків до громади, і які — дівчат?
7. Чи називають як образливо дорослі дівчата підпарубків і як саме? Чому?
8. Чи бував в тому-ж самому селі декілька вечорниць дорослих парубків та дівчат?
9. Чи кожний куток має свої вечорниці? Як і чим переманюють із одних кутків на инші?
10. Чи відомі також свята і чоловіків або молодиць — сходини, складки, гулянки, трапези? Коли і як вони відбуваються? Таємно чи відкрито?
11. Хто й скільки платить за хату — парубки й дівчата — на вечорницях, досвітках, складках, грищах, збірках?
12. До яких хлопців ставляться з більшою повагою, до яких з меншою? Чому й за що саме?
-, 13. З кого при вступі до громади беруть більший могорич, з кого менший?
14. В громаді поважають більше за могутність та відвагу, чи за розум?
15. Кого обирають за провідця (відважніших, могутніших, розбишакуватих, старших, першого п’яницю, танцюриста, співака, чи кого иншого) і як його називають?
16. Вирішують справи більшістю, чи що отаман скаже?
' 17. Коли вибирають отамана — в-осени чи на-весні, і як часто міняють?
18. Як його обирають і які обов’язки на нього покладають? Чи відома яка обрядовість?
19. Чи не носять привідці яких ознак свого уряду (палічки, кийки з булавою, або ще чого)?
20. Чи дають привідцям платню або подарунки, і які саме?
21. Чи отаманство переходить иноді до меншого брата?
22. Кому доручають громадські гроші і хто організує складки?
23. Кому передають принесену горілку — отаманові, старшій дівчині чи господині хати?
24. Хто наливав горілку, в чарки — отаман, чи хто инший?
25. Хто наказує на вечорницях, що пора лягати спати, або розходитись додому?
26. Чи не буває крадіжки цілою парубоцькою громадою, що й де крадуть?
27. Чи парубки носять кийки і якої форми? Для чого?
28. Коли ніж парубками бувають розлади, то з якої причини і в чому виявляються? 6 свій суд? Із кого?
29. Чи бували випадки, що підчас гри навкулачки на вулиці забивали парубків на смерть?
30. Чи б’ється куток з кутком, або село з селом?
31. Якими воєнними хитрощами й засадами користуються, коли йде куток на куток?
32. Чи борюкаються парубки між собою для забави на вечорницях та досвітках? В які гри ще грають на вечорницях?
33. Чи в карти гуляють більше хлопці між собою, чи й з дівчатами? Коли дівчата не грають з хлопцями, то чому?
34. Чи є гри в звірів, козла, журавля, чи передягаються в звірів, і коли саме? ', 35. Чи буває, що перед Різдвом на досвітки приходять тільки парубки, а дівчата не приходять, і чому саме? Коли ще бувають подібні випадки?
36. Чи парубки не мають своїх власних окремих зібрань поза вечорницями та досвітками?
37. Чи дівчата обирають собі старшу і які обов’язки випадають на неї, а які на отамана?
38. Хто вишукує музиків для грищ і хто з ними вмовляється?
39. Коли виходять із парубоцького або дівоцького гурту, при яких обставинах і з яких причин?
40. Чим відріжняється збірка від грища?
41. Чи буває на збірці музика і чи пускають на неї молодших парубчаків та дівчат? Які танки танцюють?
42. Коли на збірках є музика, то чи примушують танцювати і якими засобами: витягають посеред хати, підіймають за волосся вгору?
43. Коли на грищах, вечорницях та досвітках не буває музики, то що тоді роблять, про що говорять?
44. Коли на-весні починається вулиця? Які прикрощі роблять парубки дівчатам? За що?
45. Чи парубки сплять кожен з однією дівчиною, чи раз з однією, а вдруге — з другою?
46. Чи на Великдень роблять парубки колиски і де саме? Коли їх будують, і якщо вночі, то чому?
47. Як здобувають матеріал для колисок?
48. В які гри грають на Великдень, і чи разом з дівчатами, чи окремо?
49. Як парується на вулиці молодь: по красі, розуму, заможності?
50. Чи не кладуть дівчата, ідучи на вулицю, по кешенях і пазухах пахучі трави і які саме (холодна м’ята, канупір, васильки)?
51. Які гри або обряди справляються що-року в перший день виходу на вулицю?
- ↑ К. Старина, 1887, IV.
- ↑ Ibid., 1886, III.
- ↑ L'Anthropologie, 1891, кн. II — IV. 1892, кн. V; „Этнограф. Обозр.“, т. XI і дальші, „Житє і Слово“, 1895.
- ↑ „Слово“, 1891, т. І; Оч. первоб. зноном. культури, 1883.
- ↑ К. Старина, 1897, XI.
- ↑ Buschan G., Ill. Völkerkunde, II, 1926, с. 610.
- ↑ Un rite agricole en Pologne, Bull. et mémoires de la Société d’Anthrop., X Série, VI (Paris, 1919).
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|