XIV.
Минає півгода́. Мене з'їдає мука.
Сиджу самітником і не знаходжу лїк.
Не одвіча менї нї розум, нї наука,
Чи я деґенерат, чи просто чоловік.
Мене моїм чуттєм природа напоїла,
А я його таю, бо люди загудуть
І чистую любов, що дух заполонила,
Огидною розпустою назвуть.
Нудьга мене гризе, мов гадина стоуста,
І мозок виїда, і серце пригаша.
А хтось казати-ме, що се розпуста,
Тимчасом як болить примучена душа.
Нї! не розпустник я! Єдинеє бажаннє —
Щоб слухать тихую розмовоньку твою,
В щасливім забуттю зaтaювать диханнє
І чути щиреє: „Люблю тебе, люблю“
Стоять зачаровані, сяйвом облиті
Сади ароматні, запашниї квіти.
Візьму-ж бо я лютню — і в тихій нудї
Ударю по струнах в нічній самотї.
Сріблисті потоки із місяця ллють ся,
Сріблистиї звуки зпід лютнї несуть ся.
Заслухались квіти, притихнув садок,
Ба навіть фонтан журкотливий примовк.
Нарештї у пальми листки застогнали:
„Не грай, чоловіче! усохнем з печали!“
Журливо стріпнула ся рожа-краса, —
Упала на мене пахуча сльоза.
Схилились плакучиї верби й маслини,
Шумлять кипариси і мирти й цитрини.
Маґнолїя молить: „Ой, годї! не грай,
І нашого серця на смерть не вражай!“
З червоним бляском місяць згас,
Сховав ся за горою.
В плащі із зір глухая ніч
Схилилась надо мною.
Усе поснуло. Мовчки я
Сиджу у мéртвій тиші:
Журливий рій моїх думок
Повітря не колише.
Та впала зірка… Задріжав
На небі слїд вогненний.
Замлїв я весь… Не зірка то!
То Ти летиш до мене!
І чую вже я шепіт Твій
І пю Твоє диханнє.
Одна лиш мить… І знов я сам,
І знов саме стражданнє.
Переддóсьвітня година. Померкає сьвітло зір.
Де-не-де цьвірінька пташка. Прохолода віє з гір.
Забілїв ся крайчик неба. На роботу йде гірняк;
Серед тиші городської він виспівує отак:
— Тихий вітре з рідних гір!
Як дихнеш ти серед ночи,
То нудьга моя росте
І притихнути не хоче.
Прийде ранок. Заблищить
Сонце промінем чудовим.
Сива горлинка турчить
В сьвіжім гиллячку лавровім.
Я-ж ридаю мов дитя, —
Не тверда я вже людина,
Що печаль свою слїзми
Виявляти не повинна.
Щоб кохану розлюбить,
Є в людей така наука:
„До несхочу в купі буть“;
Другий лїк на те — розлука.
Я гоїсь і так, і так, —
Не зробилось серцю легко.
Та скажу я, що любійш
Бути близько, нїж далеко.
Ба й із близости таки
Невелика користь буде,
Скоро милая свої
Всі обітницї забуде.
— Терплю розлуку,
Важкую муку,
Газелько!
Красу кохаю,
Обнять бажаю,
Ох, зірко!
Дала ти слово,
Що прийдеш знову,
Та горе:
Не стрівсь з тобою,
Анї з марою
Я, зоре.
Пошлеш спитати
Про мене взнати,
Газелько:
„Ну, як живеть ся?
І як ведеть ся?…“ —
Ох, зірко!
Отак живеть ся,
Що враг сьмієть ся
На горе:
Тебе бажаю
Й давно не маю,
Ой зоре!
Вільно ллєть ся тая пісня. Люди скажуть: [„чарівна“,
Хоч нудьгу зовсїм звіря́чу нам виспівує вона.
А щоб я́ своє коханнє щиро вилив із душі,
То-б почув: „Деґенерате! замовчи і не гріши!“
Блиснýло сонце з-по-за гір, в зеленому садý.
Дївочу пісню чую я, веселу, молоду:
Тихая долина,
Моріг зелененький.
Я стояла й визирала,
Чи не йде миленький.
Чоловік з верблюдом
Перейшов дорогу.
Я питаюсь: „Чи не бачив
Милого мойого?“
„Що ти за чудная!“
Каже він здумілий:
„Тут людей чимало ходить, —
Хто-ж із них твій милий?“
„Ох, такого парня
Цїлий сьвіт не має:
Серед тисячі народу
Всяк його пізнає.
„Постать — як у кедра;
Із залїза — груди.
Як погляне дївчинонька,
Спатоньки не буде.
„Снїгове обличчя,
Щоки — як ґранати.
Як погляне дївчинонька,
Схоче цїлувати.
„А що тії очи! —
Чорниї маслини! —
Як погляне дївчинонька,
То з любови згине.
„Гляне — мов застрілить,
Крикне — все заглохне.
Як погляне дївчинонька,
То з любови всохне“.
Сияє сонце з-по-за гір в зеленому садý.
Новую пісню чую я, веселу, молоду:
Вже достóялись маслини. Стала їх трусити.
Нахиляюсь. підбираю… Цїлий кіш набитий.
Хочу взять
Кіш собі на плечі,
Чую крик:
„Дївко! не до речі!“
Оглядаюсь, хтó гукає. Гарний парубіка!
Широченні шаровари, пишная намітка;
Чорний вус
Ще темнїйш від ночи.
Він моргнув, —
Я схилила очи.
Каже: „Кошик не легенький, — жаль на дївку [гожу!
Дé-ж самій тобі піднести? Я тобі поможу“.
Взяв, завдав,
На плече поставив.
Я й кажу:
„Бог тебе направив!
„Бачу, серце, що і хлопці не усї ледачі:
„З нас, дівок, вони глузують, але-ж ти — добря [чий“. —
Так кажу,
Йду поміж скалами.
Кіш держу
обома руками.
Він нарвав тодї инжиру з дерева близь кручі,
в пазуху менї накидав; а инжир — линючий!
„Навісний!“
Верещу на нього.
Він усьміх:
„Поласуй, небого!“
Пишний день розганяє
Тумани́ наче дим.
Виснуть сивії косми
Над Ліваном старим.
Теребинти і кéдри
Точуть сьвіжий бальзам;
По-над бором повіяв
Голубий өiмiям.
Та сцїлющі бальзами
Не погоють мене,
І туманної туги
Ясний день не зжене:
Думи, думи-зміюки
Задушили життя,
Мов залїзні кайдани
Колискове дитя.
Безсонная туга в кінцї притомилась.
І я, закопавшись лицем у траву,
Лежу здеревілий, лежу тай не чую,
Чи ще я на сьвітї живу.
Шумить верховіттє оливного гаю, —
З мого забуття прокидає мене…
Ох, вітре з Лївану, не дми ти, не дихай;
Нехай мов лихо засне.
Не дми ти, не дихай, голубчику-вітре;
Зболїлому серцю дaй лїк;
Затихни, затихни, щоб міг я заснути,
Незбудно заснути на вік.
Чи нї, вітрецю! ти виводь заколисню
Смутную, тужную, журливую пісню,
Привітно співай про могилу, про смерть.
Вже горя набігло у-щерть.
А ти, кипарисе, схили свої віти,
Шепчи, що не варто мені животїти.
Вколиш мою душу і втомляний ум.
Нехай він позбудеть ся дум.
…Тьох-тьох! залящав коло мене — близенько
Веселий, гульливий співун-соловейко.
Розпустна ташино! Прокляттє тобі!
Ta дaй же заснути журбі!
Одно лиш несеть ся з твойого співання:
Якесь наркотичне, палке почування.
Виспівуєш ти про утїхи, про рай,
Що серце спяняють у край.
Щебечеш менї про запашниї ночи…
Росистиї ранки… блискучії очи…
Бодай ти запав ся! бодай же ти зник!
Не жити я хочу, заснути на вік.
Закотило ся сонечко
В мутниї хмари.
Не судилось нам, сéрденько,
Бути до пари.
Олеандри над річкою
Хилять ся тужно.
Не судило ся, сéрденько,
Жити нам дружно.
Нїби мова загробная —
Шелест бамбуку:
„На що жити й відтерплювать
Вічную муку?“
З кипарису розносить ся
Запах могили, —
І душа розпливаєть ся,
Падають сили.
Раптом жаба заквакала
В сутїнї ночи:
По душі моїй поминки
Правити хоче!
|
|
