Пальмове гилля (1901)/Із книжки першої

Матеріал з Вікіджерел
Пальмове гилля
А. Кримський
Нечестиве кохання
Із книжки першої
Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1901
Із книжки першої.
 


I.

На душі якась трівога
Й полохливе почуття:
Щось немов давно знайоме
Виринає з забуття.

Серце жалібно тріпоче,
Наче пташка в полонї…
Ох, невже-ж таки кохання
Прокидаєть ся в менї!


II.

Я обірвав розмову…
В очах менї туман…
І тільки серце шепче:
„Уже собі не пан!“


Мовчу… А тихі очи
На мене підвелись,
Допитливо спинились,
Пронизують наскрізь.


III.

То не довгая була розмова
І була вона зовсїм порожна. —
Дак чого-ж вона мене згубила,
Що й жить не можна?

Сподївати ся чогось — не сьмію,
Бо любов моя Тебе злякає. —
Дак чого-ж мій розум надо мною
Влади не має?

Розум зважив: се коханнє — ма́рне,
Нерозумне, дивне тай мерзене, —
Дак чого-ж мене не хоче кинуть
Чуття шалене?

Ще учора був я наче люди,
Ще учора мав переконання. —
Дак чого-ж сьогоднї мною крутить
Слїпе кохання?


IV.

Нї, нїколи од мене не вчуєш,
Що Тебе я люблю;
Цїле небо було-б захиталось
На ту сповідь мою.

 Затемнилось би яснеє сонце,
 Поспадали-б зірки;
 Срібний місяць з такого-б нечестя
 Розколовсь на шматки.

Нї, нїколи від мене не вчуєш,
Що Тебе я люблю:
Вся природа була би вжахнулась
На ту сповідь мою.
 Зостогнали-б могутнії кедри,
 Розчахнулась земля,
 І морськую безодню збурлило-б
 Нечестиве чуття.


V.

Ну, вже третяя днина мина.
Затираєть ся слїд од розмови.
Хоч у серцї чогось не стає,
Та мабуть я утїк од любови.

Вивітряєть ся з мозку нудьга,
Дозволяє вже дещо й робити,
Наче зуб, що на хвилю ущух,
Хоч ізнову ладе́н заболїти.

Тільки важко стрічать ся з людьми,
Бо не надто вони симпатичні.
Тривіяльні обличчя у всїх;
Їх розмови — дрібні, прозаїчні.

 
VI.

Я себе піддурював:
Тиждень проминув,
А Твойого образа
Я не призабув.

Божевільно хочеть ся
В ту сїм'ю зайти,
Де сьогоднї в вечері
Будеш певне Ти.

Серце пересилувать
Я не зміг нїяк:
Се не яблуко, що можна
Ти́скати в кулак.


VII.

Я знаю: нечестиве те коханнє,
Яке на мене отепер находе:
Злочин воно в очах людей,
Злочин воно в природи…

Та нї! воно в природи не злочин!
Його-ж менї вона сама натхнула,
До нечестивого чуття
Сама мене попхнула.

Як я родитись мав на білий сьвіт,
Дак не питавсь нїхто моєї згоди…
Я маю право все любить!
Отсе закон природи!

 
VIII.

Я пішов до тих знайомих…
Не застав Тебе я там
І занудив ся в розмовах
З паном дому і з madame.

„В нас кухарка — у-ух, злодїйка!“
Шепче панї потайки:
„От сьогоднї: вкрала серце
І гусячі печінки“.

Печінки гусячі вкрала…
Ще і серце… Бідна гусь!…
От і в мене вкрали серце,
Я-ж нїкому не жалюсь.


IX.

Ох, мізерні жарти! не для мене ви!
Все скорботні думи йдуть до голови.
Слухаю я паню…, ба й відповідаю…
Але що говорю — сам того не знаю.

Машинально губи подають одвіт,
Машинально очи кидають привіт,
Тискаю я руку кожному, хто входить…
Але дух не тутки, — він далеко бродить.


Бродить десь далеко… Інодї хиба
Вернеть ся до салї, де гуде юрба.
Там поміж гостями і моє єсть тїло, —
Дух увійде в нього і глядить несьміло:

Що за товариство? де я отепер?
Сон тепер, чи дїйсність? Я живий, чи вмер?
Звідки се гудїння? Люди тут? чи бджоли?…
Ну, а Ти — чи прийдеш?… прийдеш?… чи нїколи?


X.

Ріже нерви мов пилою
Дзвоник у передпокою:
Хто з нових гостей прийде́ —
Дзвоник зараз загуде.

Біль у серцю… Сперло духа…
Вся моя істота слуха:
Хто-б се міг тепер прийти?
Може Ти?… Напевне Ти!

Трепет… страх… Та все заранї!
Йде якась поважна панї…
Вже в менї не кров моя, —
Їдовита течія!


XI.

Притулив я лоб до шибки,
Задивив ся в темний шлях.
Хлюпав дощ, а тихе сьвітло
Меркотїло в лїхтарях.


То життя мого каганчик!
Догорає мабуть вік.
Гасне розум, гаснуть сили,
Гасне цїлий чоловік…


XII.

Що за голос я почув!
Хто всю душу заторкнув,
Мов потяг до себе?
Я схопив ся, як від сна,
Одірвав ся від вікна
І гляджу… на Тебе!

Я помітив: погляд Твій —
Шановливо-привітний;
Та стискаю руку…
„Вже забрали ся у кут…
Пан-професор! в вас і тут
Думи про науку?“

Закипіло все в менї.
— Про науку? анї-нї!
Що се вам здаєть ся? —
„Ви-ж бо вчений чоловік,
Ви з книжками цїлий вік…“
— І не маю серця?

„Пан-професор! ви слабі?“
— Не „професор“ я тобі!
Кинь таку шанобу!
Слухай: „Я тебе люблю,
За раба тобі стаю,
Буду раб до гробу!“

XIII.

Не забуду я нїколи
Довгий жах,
Що у тебе засьвітив ся
Ув очах.

Не забуду благородний,
Гордий вид,
Мовчазливую зневагу
І одхід.