Пальмове гилля (1901)/Із книжки першої
◀ Самотою на чужинї | Пальмове гилля Нечестиве кохання Із книжки першої |
Із книжки другої ▶ |
|
На душі якась трівога
Й полохливе почуття:
Щось немов давно знайоме
Виринає з забуття.
Серце жалібно тріпоче,
Наче пташка в полонї…
Ох, невже-ж таки кохання
Прокидаєть ся в менї!
II. Я обірвав розмову…
|
То не довгая була розмова
І була вона зовсїм порожна. —
Дак чого-ж вона мене згубила,
Що й жить не можна?
Сподївати ся чогось — не сьмію,
Бо любов моя Тебе злякає. —
Дак чого-ж мій розум надо мною
Влади не має?
Розум зважив: се коханнє — ма́рне,
Нерозумне, дивне тай мерзене, —
Дак чого-ж мене не хоче кинуть
Чуття шалене?
Ще учора був я наче люди,
Ще учора мав переконання. —
Дак чого-ж сьогоднї мною крутить
Слїпе кохання?
IV. Нї, нїколи од мене не вчуєш, Затемнилось би яснеє сонце, |
Ну, вже третяя днина мина.
Затираєть ся слїд од розмови.
Хоч у серцї чогось не стає,
Та мабуть я утїк од любови.
Вивітряєть ся з мозку нудьга,
Дозволяє вже дещо й робити,
Наче зуб, що на хвилю ущух,
Хоч ізнову ладе́н заболїти.
Тільки важко стрічать ся з людьми,
Бо не надто вони симпатичні.
Тривіяльні обличчя у всїх;
Їх розмови — дрібні, прозаїчні.
Я себе піддурював:
Тиждень проминув,
А Твойого образа
Я не призабув.
Божевільно хочеть ся
В ту сїм'ю зайти,
Де сьогоднї в вечері
Будеш певне Ти.
Серце пересилувать
Я не зміг нїяк:
Се не яблуко, що можна
Ти́скати в кулак.
Я знаю: нечестиве те коханнє,
Яке на мене отепер находе:
Злочин воно в очах людей,
Злочин воно в природи…
Та нї! воно в природи не злочин!
Його-ж менї вона сама натхнула,
До нечестивого чуття
Сама мене попхнула.
Як я родитись мав на білий сьвіт,
Дак не питавсь нїхто моєї згоди…
Я маю право все любить!
Отсе закон природи!
Я пішов до тих знайомих…
Не застав Тебе я там
І занудив ся в розмовах
З паном дому і з madame.
„В нас кухарка — у-ух, злодїйка!“
Шепче панї потайки:
„От сьогоднї: вкрала серце
І гусячі печінки“.
Печінки гусячі вкрала…
Ще і серце… Бідна гусь!…
От і в мене вкрали серце,
Я-ж нїкому не жалюсь.
IX. Ох, мізерні жарти! не для мене ви!
|
Ріже нерви мов пилою
Дзвоник у передпокою:
Хто з нових гостей прийде́ —
Дзвоник зараз загуде.
Біль у серцю… Сперло духа…
Вся моя істота слуха:
Хто-б се міг тепер прийти?
Може Ти?… Напевне Ти!
Трепет… страх… Та все заранї!
Йде якась поважна панї…
Вже в менї не кров моя, —
Їдовита течія!
XI. Притулив я лоб до шибки,
|
Що за голос я почув!
Хто всю душу заторкнув,
Мов потяг до себе?
Я схопив ся, як від сна,
Одірвав ся від вікна
І гляджу… на Тебе!
Я помітив: погляд Твій —
Шановливо-привітний;
Та стискаю руку…
„Вже забрали ся у кут…
Пан-професор! в вас і тут
Думи про науку?“
Закипіло все в менї.
— Про науку? анї-нї!
Що се вам здаєть ся? —
„Ви-ж бо вчений чоловік,
Ви з книжками цїлий вік…“
— І не маю серця?
„Пан-професор! ви слабі?“
— Не „професор“ я тобі!
Кинь таку шанобу!
Слухай: „Я тебе люблю,
За раба тобі стаю,
Буду раб до гробу!“
Не забуду я нїколи
Довгий жах,
Що у тебе засьвітив ся
Ув очах.
Не забуду благородний,
Гордий вид,
Мовчазливую зневагу
І одхід.