Пальмове гилля (1901)/Із книжки першої
| ◀ Самотою на чужинї | Пальмове гилля Нечестиве кохання Із книжки першої |
Із книжки другої ▶ |
|
На душі якась трівога
Й полохливе почуття:
Щось немов давно знайоме
Виринає з забуття.
Серце жалібно тріпоче,
Наче пташка в полонї…
Ох, невже-ж таки кохання
Прокидаєть ся в менї!
Я обірвав розмову…
В очах менї туман…
І тільки серце шепче:
„Уже собі не пан!“
Мовчу… А тихі очи
На мене підвелись,
Допитливо спинились,
Пронизують наскрізь.
То не довгая була розмова
І була вона зовсїм порожна. —
Дак чого-ж вона мене згубила,
Що й жить не можна?
Сподївати ся чогось — не сьмію,
Бо любов моя Тебе злякає. —
Дак чого-ж мій розум надо мною
Влади не має?
Розум зважив: се коханнє — ма́рне,
Нерозумне, дивне тай мерзене, —
Дак чого-ж мене не хоче кинуть
Чуття шалене?
Ще учора був я наче люди,
Ще учора мав переконання. —
Дак чого-ж сьогоднї мною крутить
Слїпе кохання?
Нї, нїколи од мене не вчуєш,
Що Тебе я люблю;
Цїле небо було-б захиталось
На ту сповідь мою.
Затемнилось би яснеє сонце,
Поспадали-б зірки;
Срібний місяць з такого-б нечестя
Розколовсь на шматки.
Нї, нїколи від мене не вчуєш,
Що Тебе я люблю:
Вся природа була би вжахнулась
На ту сповідь мою.
Зостогнали-б могутнії кедри,
Розчахнулась земля,
І морськую безодню збурлило-б
Нечестиве чуття.
Ну, вже третяя днина мина.
Затираєть ся слїд од розмови.
Хоч у серцї чогось не стає,
Та мабуть я утїк од любови.
Вивітряєть ся з мозку нудьга,
Дозволяє вже дещо й робити,
Наче зуб, що на хвилю ущух,
Хоч ізнову ладе́н заболїти.
Тільки важко стрічать ся з людьми,
Бо не надто вони симпатичні.
Тривіяльні обличчя у всїх;
Їх розмови — дрібні, прозаїчні.
Я себе піддурював:
Тиждень проминув,
А Твойого образа
Я не призабув.
Божевільно хочеть ся
В ту сїм'ю зайти,
Де сьогоднї в вечері
Будеш певне Ти.
Серце пересилувать
Я не зміг нїяк:
Се не яблуко, що можна
Ти́скати в кулак.
Я знаю: нечестиве те коханнє,
Яке на мене отепер находе:
Злочин воно в очах людей,
Злочин воно в природи…
Та нї! воно в природи не злочин!
Його-ж менї вона сама натхнула,
До нечестивого чуття
Сама мене попхнула.
Як я родитись мав на білий сьвіт,
Дак не питавсь нїхто моєї згоди…
Я маю право все любить!
Отсе закон природи!
Я пішов до тих знайомих…
Не застав Тебе я там
І занудив ся в розмовах
З паном дому і з madame.
„В нас кухарка — у-ух, злодїйка!“
Шепче панї потайки:
„От сьогоднї: вкрала серце
І гусячі печінки“.
Печінки гусячі вкрала…
Ще і серце… Бідна гусь!…
От і в мене вкрали серце,
Я-ж нїкому не жалюсь.
Ох, мізерні жарти! не для мене ви!
Все скорботні думи йдуть до голови.
Слухаю я паню…, ба й відповідаю…
Але що говорю — сам того не знаю.
Машинально губи подають одвіт,
Машинально очи кидають привіт,
Тискаю я руку кожному, хто входить…
Але дух не тутки, — він далеко бродить.
Бродить десь далеко… Інодї хиба
Вернеть ся до салї, де гуде юрба.
Там поміж гостями і моє єсть тїло, —
Дух увійде в нього і глядить несьміло:
Що за товариство? де я отепер?
Сон тепер, чи дїйсність? Я живий, чи вмер?
Звідки се гудїння? Люди тут? чи бджоли?…
Ну, а Ти — чи прийдеш?… прийдеш?… чи нїколи?
Ріже нерви мов пилою
Дзвоник у передпокою:
Хто з нових гостей прийде́ —
Дзвоник зараз загуде.
Біль у серцю… Сперло духа…
Вся моя істота слуха:
Хто-б се міг тепер прийти?
Може Ти?… Напевне Ти!
Трепет… страх… Та все заранї!
Йде якась поважна панї…
Вже в менї не кров моя, —
Їдовита течія!
Притулив я лоб до шибки,
Задивив ся в темний шлях.
Хлюпав дощ, а тихе сьвітло
Меркотїло в лїхтарях.
То життя мого каганчик!
Догорає мабуть вік.
Гасне розум, гаснуть сили,
Гасне цїлий чоловік…
Що за голос я почув!
Хто всю душу заторкнув,
Мов потяг до себе?
Я схопив ся, як від сна,
Одірвав ся від вікна
І гляджу… на Тебе!
Я помітив: погляд Твій —
Шановливо-привітний;
Та стискаю руку…
„Вже забрали ся у кут…
Пан-професор! в вас і тут
Думи про науку?“
Закипіло все в менї.
— Про науку? анї-нї!
Що се вам здаєть ся? —
„Ви-ж бо вчений чоловік,
Ви з книжками цїлий вік…“
— І не маю серця?
„Пан-професор! ви слабі?“
— Не „професор“ я тобі!
Кинь таку шанобу!
Слухай: „Я тебе люблю,
За раба тобі стаю,
Буду раб до гробу!“
Не забуду я нїколи
Довгий жах,
Що у тебе засьвітив ся
Ув очах.
Не забуду благородний,
Гордий вид,
Мовчазливую зневагу
І одхід.