II.
Цїкава річ; часи зближались,
Коли звідкіля не зирни,
Чим раз гучнїйше розлягались
Ладу нового віщуни,
Слова: свобода, рівне право…
І навіть панськії сини
Переняли ся ними й жваво
Пішли між люд і понесли
Потїху скорбним. Ба, були
І між панами два-три — люде,
Що бачили яснїйше дїло,
Хапали ся, хоч і не сміло,
Новин, бо чули, що не буде
Їм вічно панщина служить.
Та мов хто в лїсї заблукає.
Даремно груди надриває,
Даремно кличе і кричить,
Так послуху не знаходили
Слова новії у панів,
А тілько більше ще будили
Завзятє і дразливий гнїв.
Були й такії поміж ними,
Котрі не раз перед чужими
Жалїлись: „Дїдьчий час настав,
Не лиш для хлопа, а й для пана!
Ота робота панщизняна
Зовсїм руйнує нас” — мовляв.
І починали наче з книжки
Вичитувать, які пожитки
Принїс би їм наємний труд.
Тай ті не думали на дїлї
Змінить порядки застарілі
І увільнить з ярма свій люд.
Воно й не диво! Власне царство
Всміхаєсь кождому, а ще
Бог знає, що там принесе
Нове свобідне господарство.
А хоч там деякі пророки
Грозили, що за два-три роки
Уряд сам панщину знесе,
То їх осміяно. „Се баснї!
Таж панщина — приватна власність!
Яке-ж уряд міг право мати
Приватну власність відбирати?”
В тій певности жили пани
Аж до остатньої хвилини,
Своєї гордости вони
Не вменшували нї краплини.
І як не раз лїтньої днини,
Коли західнїй неба край
Вже вкрила груба, чорна туча,
І звільна, грізно суне знай
Глухими громами кипуча,
А тут ще сонїчко жарить,
Немов натужує всї сили, —
Оттак пани людий гнїтили
Найдужше в тій остатнїй хвили,
Коли вже дзвонарі спішили
На благовіст новий дзвонить.
|
