XX.
По своїй келії тюремній
Тїсній, брудній, вохкій і темній
Пан ледво дишучи ходив.
І гнїв і жаль його дусив.
Вікно кратоване високо,
Немов підслїпувате око
Глядїло скоса у тюрму,
І рай зборонений, прекрасний —
Світ білий, сонця розблиск ясний
І лазуровий звід йому
Являло, мучило й дразнило,
Гадючим мов жалом жалило…
І сам серед чотирох стїн
Ходив, мов звір у клїтцї бив ся,
То кляв, то Богови молив ся,
То всею груддю кашляв він.
Мій Боже милий, що з ним сталось
За тих от кільканацять днїв
І половини не осталось
З давнього пана. Помарнїв,
Насовивсь, бігає очима
Довкола, весь їх блиск погас,
Чоло ґлубокая морщина
Розбороздила, раз у раз
Покашлює і навіть кровю
Плює. „Се він як перший час
Сюди прийшов — оповідали
Тюремні ключники менї, —
То нїби свому безголовю
Сам вірить не хотїв. А далї
Як схопив ся, то по стїнї
Трохи не дер ся, та кричав,
Все в коло себе бив, ломав,
І товк о двері головою,
І арештантською їдою
Нам всїм на голови шпурляв.
Три дни не їв, не спав три ночи,
І все до старости просив ся,
А староста і чуть не хоче
Про нього: саме виносив ся
До Львова. Присмирнїв потому
Наш пан, і їсти вже почав,
Лиш довго по ночах не спав
І нас під милий Біг благав
Донести вість йому із дому.
„Та нам комісар заказав
З ним говорити. Що й казати,
Що й келїю йому дібрав, —
Поганьшої не міг дібрати…
А ще до того приказав
Лиш раз на день, тай то смерком
Його на прохід випускати”.
От вже і нинї вечеріє,
Ось ключник забрязчав замком
„На прохід!” крикнув. Пан поспішно
Взяв шапку й вийшов. „Як він сміє —
Шептав в нетямі — клятий Шваб,
Як сміє він мене держати
Без суду й слїдства? І чи вічно
Держати-ме? Чом не чувати
Нїчого з дому? Я ослаб —
Се байка, — але жінка! Боже!
Хто знає, сей поганець може
Хлопів підбурив, з мого дому
Лиш пожарище, а вона
Недужа, в муках десь кона?…
О, скоро так, то буде й твому
Житю конець, ти сотона!”
Тяжкі ті, невідступні мисли
Його пекли і гнали й тисли,
І він затисши кулаки
Біг мов безумний по надвірку…
Аж глип! Іде комісар в фіртку,
За ним чотири гайдуки.
Комісар к ньому обернув ся,
І їдовито усміхнув ся…
Той сміх Мигуцького немов
Ножем у серце заколов.
І не чекаючи, що скаже
Комісар, він рванувсь ураз,
Комісаря за грудь потряс
І крикнув: „Кровопійце! Враже!
Чи ще із тебе не досить?
Чи ще ти моїх мук не сит?
Коли не сит, так доконай же
Мене від разу!”
„Гвальт! Ратуйте!”
Комісар крикнув, в зад подав ся.
Тут пана гайдуки спіймали.
Він висапавсь і — засміяв ся.
„Го, го, Herr Sclachziz, не шартуйте,
От ви які! Ану там, чуйте,
Пан керкермайстер, Bank heraus!”
Мигуцький зблїд. „Се що значить ся?
Я-ж шляхтич!… Ти би смів?… Я… я…,”
„О, прошу, прошу не шурить ся!
Тепер в нас констітуція!
І проти права й проти пука
Всї рівні. Хльопцї, legt ihn platt!
Най пан пізна', що то за штука!
Legt ihn, і всипте твацять пять!”
І дармо пан пручавсь, кричав. —
Прийшов в констітуційний час
Закоштував того, чим сам
Колись так щедрий був для нас.
Встав мов пришиблений, немов
Той труп блїдий. Лиш з уст стиснутих
По крапельцї стїкала кров,
І кровю також налили ся
Білки очий непевних, лютих.
Він звільна к Нїмцю підійшов,
І шепнув: „Ну, тепер моли ся!
Сего не подарую я, —
Се, Швабе, буде смерть твоя!”
„Herr Schlachziz, панє топрочею,”
Спокійно Нїмець відказав,
І головою похитав, —
„Gedenken Sie, was Sie da sprechen!
Се не кашіть, то є Verbrechen,
То є похроса! Ви своєю
Шляхецкою пихою сам
Сопі все лихо наропили!
Я-ш тут то вас ішов в тій хвили,
Шоп топру вість потати вам.
Ось тут у мене ваша панї
І кльопа, що пули піттані
У вас, — вони сюта прийшли
Са вас просити. Кльопа, кльопа,
Та топра, пане! Ваша панї
Менї роскасувала купа,
Як то вони їй помогли
У всїм. Не міг я віткасати,
І йшов сюта, шоп вам свій піль,
Свою сневаху тарувати.
Та тохо, шо ся тутка стало,
Я тарувати вам не міг.
Тут Ordnung є отин тля всїх!
Ітїть ше, пане, геть віттїль
І сапувайте, шо пропало!”
Та дивне диво! Ті слова,
Що сповіщали пану волю,
Не о що не втишили болю,
А мов збільшили; голова
Його схилилась, згасли іскри
В очох, а хід, недавно бистрий,
Зробивсь повільний. Мов зовсїм
Утратив тямку й почуванє,
Зробивши кроків шість чи сїм,
Він став, оглянувсь — і риданє
Нараз ним затрясло усїм.
Чого він плакав? Чи лиш з болю,
Чи з того, що ішов на волю?
Чи смерть вже близьку прочував?
Чи зрушила запекле серце
Мужицька добрість, що їй перше
Через насилє не взнавав?…
Оттут моя кінчить ся повість.
Що далї сталось — в двох словах
Скінчу. За пізно в пана совість
Порушилась. Грижа й тюрма
Його здоровлє підточила,
Так що заледво на ногах
Міг удержати ся. Рішила
Лїкарська рада, що нема
Ратунку, лиш в італьськім краю,
Під теплим небом. Що робить, —
Вже-ж треба їхать, скоро рають!
Та вдіки гроший учинить?
Го, го, а від чого-ж є Жид
Услужний? Мошко наш не спить!
Як лиш учув, що панству гроші
Потрібні — духом прилетїв…
(А як недавні нехороші
Часи були, то не являв ся,
Але з злодїями змовляв ся
І крадене в дворі добро
Скуповував у двораків),
От той то Юда підлизав ся,
Підсунув гроші і — перо,
А пан і сам не спамятав ся,
Як контракт з Жидом підписав.
І поки жнива ще настали,
Пан з панею в Італью мчав.
Дїтий кудись порозміщали,
Замкнув двір, а Жид обняв
Село в аренду.
Рік минав,
Вернула панї вже вдовою, —
Пан на чужинї десь сконав.
Жила самітно, сумувала,
З людий нї з ким не розмовляла,
Лиш Мошко щиро припадав
Все коло неї і держав
Посесію. І ще пройшло
Лїт кілька. Панї враз зібралась,
Не говорила, не прощалась
Нї з ким, і десь кудись помчалась,
І слїд за нею замело.
А Мошко закупив село.
|
