В тюремнім шпиталї

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Панталаха і иньші оповіданя (1902
Іван Франко
В тюремнім шпиталї (1902
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Львів: Накладом Антона Хойнацького, 1902.

В ТЮРЕМНІМ ШПИТАЛЇ.
I.

Тюремний шпиталь! Кожде з тих двох слів містить у собі пекло, а злучені разом вони — куточок раю, тиха пристань, до якої тужать сотки душ натомлених та зболїлих. Тут вони знаходять пільгу в своїх болях або бодай хвилеву переміну своєї сїрої, нестерпної вже через саму монотонність недолї.

Шпиталь у львівськім карнім закладї, се невеличке крило просторого будинка, віддїлене тїсним і темним корідором від головного комплєксу тюремних келїй. Шпитальні келїї троха більші від звичайних арештантських, кожда з двома вікнами. Їх усїх чотири: для тифусових, шкірних, хірурґічних та очних слабостий. Иньших хороб — жартують арештанти — в закладї по припису не сьміє бути; коли-ж трафить ся, що хтось захорує на якусь иньшу слабість, то його містять у одній із сих чотирьох келїй відповідно до того, до якої з сих чотирьох ґруп близша його хороба.

Тюремний шпиталь, се лише тїнь, карикатура звичайного шпиталю. Се та-ж тюрма з дверима замиканими день і ніч, з закратованими тїсними вікнами, з голими стїнами і неминучою „катериною“ в кутї. Шпиталем вона називає ся лише тому, що щодня рано сюди заходить лїкарь та оглядає хорих, а в випадку якоїсь наглої, тяжкої хороби за дві-три години лїкарь може прибути й другий раз того самого дня. Надто пожива для всїх хорих даєть ся окрема, тзв. шпиталька: хлїб житний з пшеничним, рано молоко, тричи на тиждень, а для тяжше хорих і що день росіл та мясо, деколи вино. Отся шпиталька та супокій у шпитальних келїях та лагіднїйше поводженє шпитальних дозорцїв з хорими й є головною приманою, що заставляє многих вязнїв тужити за шпиталем і уявляти собі побут у ньому як відпочивок та радісну переміну в своїм нужденнім житю.

Скілько ті понурі стїни чули розпучливих проклять, тихих зітхань, окриків болю та шептів гіркого жалю за безповоротним минулим! Скілько тут промайнуло образів важкого конаня, скілько покапало слїз даремного каяття! А довгими ночами, при блиску одинокої, на чорнім гаку серед стелї завішеної лямпи скілько тут прогомонїло важких оповідань, що відслонювали нераз найглибші тайники людської душі, жасні безоднї дикої пристрасти, пориви розуму й божевілля, вияви глибокого, нїжного чутя або вибрики дикости та жорстокости, що мов звір у темнім лїсї ховає ся в серцї не одного чоловіка.

В моїй памяти засїла одна така сценка, один епізод, про який оповідав менї один із тих, що були суджені в перших львівських соціялїстичних процесах, в пору, коли тут засуджували за саме визнаванє соціялїстичної віри, коли один із старших радників львівского суду з властивим йому цинїчним гумором говорив:

— Що таке соцїялізм, я бігме не знаю те лише знаю, що се щось гідне кари.

Подїя, про яку говорить ся далї, стала ся при кінцї 70-их років минулого віку. Того, хто менї оповідав її, не називаю, — байдуже про його назву. Його оповіданє списую з памяти — може не так кольоритно, як він оповідав сам, та у всьому головному вірно.



II.

Мене завезли сюди зі слїдчого арешту в непритомнім станї. Я занедужав на тиф, кілька день раз по раз зголошував ся до лїкаря, але лїкарь не задавав собі працї навіть посмотрити у мене пульс, лише відправляв мене одним словом:

— Здоров! Нїчого йому не хибує!

Я йшов назад до келїї і лежав і мучив ся горячкою, поки не дійшов до того, що вже не міг рушити ся. Тодї мене, пізно в ночи, взяли в халабуду і перевезли до тюремного шпиталю в Бриґідках.

Як довго я там лежав у непритомнім станї, не знаю. Мов крізь сито пригадую собі, що менї страшенно докучало якесь скрипінє, немов би по при моє ліжко ненастанно їздив деревляний, нїколи не мазаний бойківський віз, або немов би хто з великою силою тупим сверлом-лопатнем вертїв дїру в сухій ялицї. Коли я троха прийшов до себе, я пізнав, що се був дихавичний хрипіт і сухий кашель мойого сусїда, якогось хорого, що лежав на ліжку сусїднїм зо мною, віддїленім від мойого лише вузким проходом.

Найперший ясний спомин: я лежу горілиць, випростуваний, безвладний. У висках іще стукає, аж голова болить. Крізь зажмурені очи чую ледви замітне сьвітло одинокої лямпи, що висить на стелї на серед казнї. Недалеко мене хрипить ледво дишучи мій сусїд. А в тім із кута, десь, як менї здаєть ся, з далекої далечини чути грубий, різкий голос:

— Дїду Гарасиме!

— А що? — озиває ся мій сусїд і на довгу хвилю заходить ся страшним кашлем, що хрипить, грає, свище та клекоче в його грудях.

— Але то в вас уже не скрипка в грудях, а цїлі орґани.

— Христос грає! — каже дїд.

— А що ваш сусїд? Ще не прийшов до себе?

— Спить.

— Ну, мало-мало бракувало йому.

— Молоде, перемогло. А тобі як?

— Е, що менї. Дїдько не візьме.

— Дурний ти! Чи то годить ся самому себе калїчити?

— Ви дурні, дїду! Що вам старому! Не нинї, то завтра. А менї трицять і два роки. Жити би хотїло ся. А коли погадаю, що я засуджений на вічність… розумієте, дїду, на вічність і ще й на чотири роки… Га, то по вашому нїчого? Ну, вічність, то ще-б наплювати. Але ті чотири роки, що місяць у казнї та в кайданах, а місяць у казенцї, та на цегляних ребрах спати, — тут, дїду, чоловік вовком завиє. Хоч би й який, а подумає собі: раз мати родила, лїпше раз умерти, нїж отак карати ся.

— А я ще раз кажу: дурний ти! Терпи, коли заслужив! Давнїйше не таке терпіли!

Дїд знов закашляв ся. По хвили, відхлипавши ся додав:

— Ади, мене дванацять лїт у слїдстві мучили. Очий збавили, і ще на двацять лїт засудили. Не треба й твоєї вічности, бо я їх певно не дожию. А накладати на себе руку — борони мене Боже. Що завинив, то буду терпіти. І ти так.

— Та я не відпираю ся терпіти, — мовив якось мякше далекий голос. — Тілько ті чотири роки і ті цегляні ребра… І знаєте, що ночи на тих цеглах таке снить ся… таке снить ся… Ой, дїду! А вам чи снили ся коли ваші Жиди, що ви їх вирізали?

— Старі нї, лиш малі Жидинята та одна Жидівка. Така роскішна була… І все менї снить ся вся в білім, коса розпущена аж до пояса… і все нїби йде до церкви хрестити ся… і всьміхає ся і моргає на мене… За инших мене карають люди, а за неї ще Бог каратиме…



III.

Друге ясне вражінє. Холодна, суха рука шолопає у мене по лицї, потім по шиї й по грудях. Чую її повзанє в полуснї, мов повзанє якоїсь обридливої животини, рапавки або гусїльницї. Моє тїло стрепенуло ся і я відкриваю очи. І бачу: надомною похилене старече лице — жовте, поморщене як сушене яблоко, до половини обросле довгою, білою як молоко бородою. Та про те нема в тім лицї нїчого того, що чинить старечі лиця гарними та симпатичними. Широкий рот і грубі, посинїлі губи страшні, та ще страшнїйші очи — зовсїм білі, мертві.

Я ще раз стрепенув ся ся при видї сього лиця, осьвіченого на половину жовтавим промінєм лямпи.

— Живий! — буркнув дїд поклавши долоню на моїй груди в околицї серця.

Я хочу крикнути, але не можу: з моїх уст іде лише якесь ледво чутне стогнанє.

— Спите, паничу? — питає дїд.

Я дивлю ся на нього не змигаючи. Далї з великим зусилєм ледви чутно промовляю:

— Нї.

— Ну, Богу дякувати, що ви живі! Я вже думав, що по вас буде.

І він, увесь тремтячи, знов лягає на своє ліжко і заходить ся кашлем.

— Довго я спав? — питаю я.

— Спали! Місяць уже… Між житєм і смертю. Вчора доктор уже рукою махнув… Як вам тепер?

— Або я знаю. Здаєть ся, нїчого не чую.

— Лежіть тихо, не рушайтесь. Дасть Бог, подужаєте.

Він знов кашлає, та в перестанках щось бубонить. Чи молитву, чи до мене щось говорить, не можу розуміти. Сон мене ломить, і я засипаю.

Від тої ночи я почав приходити до себе. Що правда, помалу. Голова болїла ще, тїло було зовсїм ослаблене, мене мучили сонні привиди, а особливо слухові галюцінациї. Ві снї дїдове кашланє видавалось менї то сотнї раз повторюваними вистрілами з карабіна тут же над моїми вухами, то журчанєм та хрупостїнєм жорен уставлених коло моєї голови, то скрипом дуплавої верби серед осїнного вітру. Так само й инші згуки, що десь колись чути було в нашій келїї, приймали для мойого хорого слуху страшну, в сто разів прибільшену силу і мучили мене. Та звільна все те улягало ся і я почав видимо набирати сили. Тілько лице дїда Гарасима лишило ся для мене страшним і відразливим; не додавали йому принади анї глибокі зморщки, якими було пооране його чоло, анї дрібно сфалдована темножовта шкіра довкола слїпих очий, анї великі фалди терпіня, що з під очий крутою річкою бігли до кінцїв його уст і губили ся в пралїсї його білої бороди. До його лиця з тими страшними слїпими очима і з тим страшним, немов гнилим ротом, ротом казкового людожерця, я не міг нїяк привикнути. Борше вже привик до його голосу, старечого, розбитого голосу, який инодї, коли його дихавичний кашель давав йому на пару годин троха спокою, вмів оповідати богато дечого цїкавого.

Дїд Гарасим ждав смерти. Він терпів на дихавицю, на безсонницю, на старече вичерпанє сил: його вже не лїчили і не оглядали лїкарі, раз рішивши, що „з нього нїчого не буде“. Кождий сильнїйший напад кашлю міг закінчити ся розривом його звапнїлої аорти; кождий хвилевий сон міг бути його остатнїм моментом. А про те він жив, мов упертий репях держав ся того нужденного житя. Инодї, лежачи тихо, без руху, я цїлими годинами глядїв на нього і менї здавало ся, що кілька разів я зловив дїда Гарасима на якійсь дивній трівозї. Він цїкаво вслухував ся десь у щось, неспокійно рушав ся на своїй постелї, буркотав щось і крадькома наставляв вухо в мій бік, немов шпіонив мене, немов ждав чогось. Чим більше я приходив до здоровля, тим частїйше я завважував трівожний, неспокійний вираз на дїдовім лицї.

— Що вам, дїду Гарасиме? — запитав я його раз. — Ви нїби ждете чогось або боїте ся чогось?

— Смерти, паничу. І жду й бою ся.

— Ну, смерти всї ми ждемо, тай бояти ся її нема що, — мовив я.

— Я не того… Що там буде, нїби? То вже божа воля! — бубонїв дїд.

— Ну, а щож вам таке? Видно по вас, що вас щось нїби гризе.

— Видно по мнї? — простогнав дїд кашлаючи. — Може й гризе, та що робити!

— Може би лїпше сказати кому? Чей би полекшало, — мовив я.

— Ет! — відповів дїд і замовк. Я не допитував його більше.



IV.

Одного дня недовершений самовбійця, що був засуджений на вічність і ще й на чотири роки, опустив нашу келїю: його рани загоїлись на стілько, що його помістили знов у його звичайній казнї. Ми лишили ся в келїї лиш оба з дїдом Гарасимом, якого стан тимчасом значно погіршив ся.

— А що, лиш ми два тут? — важко дишучи, поквапно, ледви чутно зі зворушеня промовив дїд.

— Лиш ми два.

— Господи тобі слава. На силу діждав ся! Господи… муркотїв дїд зітхаючи то кашлаючи.

— Хиба що? Хиба той вічняк заваджав вам?

— А що менї!…

Дїд не договорюючи махнув рукою, а відкашлявшись додав:

— Не хотїло ся при ньому… Поганий він… Звірь.

— Се ви через те, що він себе хотїв зарізати?

— Зарізати? — проскрипів якось сердито дїд. — Се його не мине! Се нечистий простягає до нього свої лаби. Він його не пустить.

— А за що його засудили?

— То то, бачите! Пять душ зарізав. Тай не в тім річ. Не один тут такий, а ще має Бога в серцї. Гріх по людях ходить. Згрішить чоловік тай покутує. Але бувають гріхи… Хоч би отсей… Пана й паню, панича й служницю… А служниця його коханка була, впустила його в ночи не знаючи, чого він хоче. Гадала, що до неї. А там іще панна була: як побачила, почала просити ся. „Все, що хочеш, зроблю для тебе, піду з тобою, слугою тобі буду, лиш даруй житє!“ А він при трупах батька й матери з нею… знаєте… а потім устав тай угородив їй ніж у саме серце. Ну, має такий чоловік Бога в серцї? І то вважайте, ще хлопцем бувши, девятнацять лїт! Тому його й не повісили, а засудили на вічність.

Дїд лежав майже без духу вишептавши поквапом, уривано отсе оповіданє. Кашель носив його грудьми. Його лице посинїло, корчило ся з болю. Я гадав, що сим разом уже буде по ньому, але нї, віддихав ся.

— А щож то ще за чотири роки, що йому додали до вічности?

Дїд махнув рукою.

— Дурниця. Се вже тут заробив. Дозорцю заколов.

На корідорі чути було стук кроків, гомін, якісь далекі крики та брязканє ключів.

— Знов когось сюди ведуть! — з переляком мовив дїд надслухуючи.

Кроки й голоси прогомонїли. До нашої казнї не дали нїкого. Дїд важко дихав.

— Слухайте, пане, — мовив він, з трудом підводячись до половини на ліжку і обертаючи до мене своє страшне лице. — Я би хотїв… я би хотїв сказати вам щось…

Але тут його захопив кашель. Він ослаб, упав горілиць на ліжко. Пароксізм був сильний. Видно було, що дїд усїм зусилєм своєї волї боров ся з хоробою, судорожно жмучи в жменях простирало, яким був накритий.

— Успокійте ся, дїду, — мовив я. — Ви тепер дуже ослаблені. Не говоріть. Пробуйте переспати ся, може вам полекшає, то тодї скажете.

— Боюсь… синку… боюсь, що не дочекаю завтрішнього дня… а хотїв би… ще перед смертю… конче…

Але його зусиля були даремні. Його почало дусити і він простяг ся на ліжку без руху. Лише харчанє сьвідчило, що житє ще не втекло зі старого тїла. Я довго прислухував ся тому харчаню. По якімось часї воно полекшало, віддих зробив ся повільнїйший. Дїд очевидно спав.



V.

Була північ. Мене збудив знов холодний дотик дїдової руки, простягненої з сусїдного ліжка.

— Спите, пане?

— Нї, не сплю.

— Слухайте. Я хотїв вам… хотїв вас…

Він запняв ся, немов не знаючи, з якого боку підійти до річи.

— Я знаю, пане… ви за правду тут… ви против людської кривди повстаєте… за то вас мучать… Поки ви тут лежали в непамяти, то доктор із ключником нераз говорили… А я то слухав, тай у мене в серцї… знаєте, так як весною лїд тає… легко так, весело… І я пригадав собі… давно, давно… знаєте, я вже трицять лїт кримінали витираю… Дванацять лїт у самім слїдстві… по Росиї тягали, дїдько знає, куди. Вже далї забув, як там виглядає на вольнім сьвітї… А як зачали говорити за вас…, як то ви хочете людям полегкість зробити… кривду зменшити… то в мене раптом…

Він урвав, закашлав ся. Він говорив се все безладно, уривано, раз голоснїйше, то знов тихїйше, немов борючи ся з невидимою якоюсь силою за кожду жмінку повітря, за кождий хоч троха свобіднїйший віддих. Для мене сей оборот в думках старого розбійника був зовсїм несподїваний, я слухав мовчки. По добрих десятьох мінутах дїд Гарасим зачав знов.

— Слухаєте, пане?

— Слухаю.

— Не думайте, що в мене душа з каменя… я також… Ну, кождий по свойому… А тота Жидівочка — раз у раз менї привижаєть ся, так таки виразно: хресту просить. Я вже пару разів з попом говорив… признав ся, що в мене є гроші закопані. Каже: дай на церкву. Та мене щось мов за руку тримало. Не надїя на те, що вийду на волю і сам покористую ся… Я давно стратив ту надїю, ще коли ослїп. Аж тепер бачу, що то був якийсь добрий дух. Що церкві з тих гроший? А ви обернете їх на добро для бідних… Бо то не церковні гроші, а з бідних людий зідрані… лихварські… то нехай ідуть на підмогу… як ви запорядите…

Знов настала перерва. Знов дїд, віддихавшись, почав мацати мене рукою, чи я не сплю.

— Говоріть, говоріть! — озвав ся я.

— Ви щось кажете? — запитав він.

Я сказав голоснїйше.

— Здаєть ся, не дочуваю. Сам своїх слів не чую. Вуха заступає… Се мабуть смерть моя вже надходить. Слухайтеж. У мене гроші великі — сорок тисяч — самими дукатами… зелїзна скринька… безпечно… закопані… Я знаю, ви швидко вийдете на свободу… то зараз не гаючись… не кажіть нїкому нїчого… зовсїм, зовсїм у ваші руки… я вже знаю, що ви не пустите марно… і моїй душі буде лекше, нїж колиб десять церквів…

Страшенний пароксізм кашлю перервав його мову.

— Деж вони сховані? — осьмілив ся я запитати його. Та він мабуть не чув сього питаня, бо знов його холодна рука доторкнула ся мойого чола.

— Слухаєте?… Зараз за селом… лїсок, соснина… кожде вам покаже… через лїсок річка тече… над річкою великий камінь… один-однїський… Відтам річка скручує на північ… А ви від каменя ступайте сто кроків на схід, надиблете старий дубовий пень на серед поляни… вважайте, дубовий! І під тим пнем…

— Але де се? В котрім селї, в якім повітї?

— Що ви кажете? Не чую! Кажіть голоснїйше! — мовив він. У його грудях хрипіло страшенно. Його рука судорожно вхопила мою руку і почала тягти її до себе. Я звів ся з ліжка й наблизив ся до нього, похилив лице над його головою і крикнув йому над самим вухом:

— У якім селї?

— Селї? Селї? — повторив він ледви дишучи. — Слух…

І обома руками він прихилив мою голову до свойого лиця. Його великі, тепер зовсїм білі, безкровні уста ще порушували ся, немов говорили щось, але голосу не чути було нїякого, анї найменшого шепту. Раптом глубоке зітханє видерло ся з його груди, руки скорчили ся і пустили мою голову, тїло випружило ся, уста від разу посинїли й зацїпили ся.

Дїд Гарасим сконав не сказавши анї слова більше. Лихварські дукати десь і доси спочивають у своїй безпечній схованцї. Менї мабуть не було суджено повернути їх на дїло, яке заповняло душу та мрії старого розбійника в остатнїх днях його важкого конаня. Та про те вони таки зробили своє, дали йому пільгу в його безпросьвітнім горю.


Львів, у вереснї 1902.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.