Панталаха і иньші оповіданя/Хлопська комісія
| ◀ Панталаха | Панталаха і иньші оповіданя Хлопська комісія |
В тюремнім шпиталї ▶ |
|
Е, що то ви, молоді яндруси[1], говорите!…
По містї тротоарами ходять та ходаки з долин висмикують[2] — велика штука! А зловлять хатраки[3], то також що? Заведуть на дїдівню[4], кобзнуть там чи й не кобзнуть[5], тай по всїй історії. Вам би от… Та де вам! Вам як лиш розказати про таке, то вже поза плечима мурашки забігають. Або то ви знаєте, що хлопська комісія? Там то би оттакому лехкевичови в її руки дістати ся! почув би, по чому перець.
Я про себе не кажу. Були такі, що ще гіршу саламаху коштували. Але й я також зазнав, що зазнав. Ну що, така вже, видно, чоловікови дорога судила ся. Чи від долї, чи від злих людий — хто то знає? Досить, що таке житє! От уже отсе двацятий рік у криміналї сиджу, а ви гадаєте, що то пальцем перекивати? А скоро на сьвіт, я знов буду мусїв до свого — по чужих коморах шарити. Так таки мушу, бо щож буду робити, з чого жити? Ремесла нїякого не вмію, нї поля, нї ролї не маю, до роботи нїхто мене не прийме, тілько одно й лишаєсь, що бухацька[6] кумпанїя. А се також бистрий кінь — день поїдеш, а за хвилю впадеш, тай знов сюди. Тай ще то тут, то не найгірше. Приходило ся нераз і солоно й терпко, а особливо як чоловік хлопам у руки попаде ся. Тодї вже проси не проси, плач не плач, нїчого не поможе.
От я раз так у однім селї — вже в котрім і де, на що вам то знати? — досить, опорядив там одного богача. Роботи було доста. Комора, бачите, як струк повна всякого добра. Ми й не надїяли ся на таке, прийшли голїруч. Один з того таки села вказував нам дорогу. Три нас було до того інтересу: забрали ми, що могли, що лекше винести, подїлили ся тай у ноги! Ба, кинули ся хлопи, наскочили на слїд — уже як там і куди, то вам також нї на що не здасть ся знати — досить, за мною! Три милї від того села вхопили мене.Осїнь зачинала ся. Звожували ще овес, починали копати картох. Народу по полю не много. Погода, сонїчко ще припікає. Менї звязали руки назад, три їх женуть мене гостинцем.
Здоганяємо солярів з набором.
— Дай Боже!
— Дай Боже!
— А куди кумпана? — на мене показують.
— Добрий чоловік, — кажуть мої господарі, — коморовий.
— А, так! Ну, не завадило би йому дати памятку, — каже один солярь.
— Та воно то так, без того не буде.
— А може позволите нам і від себе дещо дрібку докинути?
— Як ваша ласка, — відказують мої сьміючись.
Солярь самий від задного воза, та до мене.
— Ану-но, паничу, стань!
Стаю. Він підкотив менї штани повиш колїна і попідвязував їх мотузочками по над колїнами.
— Ну, тепер рушай! — сказав тай пустив мене наперед себе по при фіру. Ледво я зробив пару кроків, аж тут немов гадина впила ся нараз у обі мої ноги. Солярь що сили швякнув мене батогом по ногах, так, що я аж підскочив з болю.— Скік, серце! — крикнув солярь, тай зареготав ся, і всї з ним. Дротований шнур та ще й вузлами понавязуваний де діткнув ся тїла, то мов ножем!… А вузли мов пявки повпивали ся в мясо… Я живо далї по при другий віз, — другий солярь те саме. Я по при третїй — той те саме. Шість їх було, і поки я минув усї вози, то мої ноги були порізані мов ножами, а кров слїди заливала. Ex, запамятав я собі тих солярів, дізнав ся відтак, з якого то вони села такі чемні вивели ся, то вже я й їм пригадав ся!… А мої господарі в регіт, та похваляють солярів, що на який то вони спосіб узяли ся.
— О, ми з такими паничами вміємо поводити ся! — вихваляє ся один. — Видите, злого йому нїчого не стане ся, а памятку буде мав. Ха, ха, ха, ха!
Ще було добре перед вечером, коли ми прийшли до села. Ведуть мене до війта. Приходимо, нема дома, в поле поїхав. Тілько війтиха щось там по сїнех крутить ся. Глипнула на мене — нїчого.
— А не знати, кумо — кажуть мої провідники, — де би тут його намістити?
— Або я знаю, де? Містїть де хочете, коби лиш не тут. На що менї клопоту?
А я стою та аж очима благаю, аби змилувала ся… Бо вже то я знаю, що коли не у війта, то ночувати менї у того, у кого я гостив. Ну, а там то вже певно добра менї не буде.
Тимчасом вість по селї пішла: привели злодїя! Зараз що було по хатах — біжить. Поставали на оборі, дивлять ся, одні клинуть, другі грозять, третї так собі стоять. Аж тут і мій господарь, той що у нього пропажа, протискає ся, приходить. Високий, крепкий, лицем червоний як кат. Зблизив ся, зирнув на мене…
— А, то ти? Ну, будемо знати ся.
Я нїчого.
— Куме, — каже до одного з тих, що мене привели, — ведїть його до мене, там найбезпечнїйше. Я вже його припильную.
— Певно, що там його ведїть, там найбезпечнїйше, — сказала війтиха стоячи в дверех. — А скоро мій прийде, то вже я йому скажу, то він там навідає ся.
Повели мене. А мій ґазда йде передом, та аж хрумкає з заїлости. Далї завернув ід плотови і виломив колик.
— Сюди його! — крикнув повертаючи на свою обору і пускаючи мене наперед. А коли я переходив по при нього, він замахнув ся на мене. Було би певно тут на місцї по мнї, як би не були його задержали.
— Нї, куме, — сказав один, — так не можна! Забєте, то ще ви підете до криміналу.
— Що, я? — крикнув він. — За такого опришка? Таж такого забити, то нема гріха.
— Нї, куме, дайте спокій з такою бесїдою. Пострашити можна, щоби на другий раз не лакомив ся на чужу працю, але забити, то нї. Він на вашій відповіди.— Вже я його пострашу так, що буде до суду-віку дрожав! — крикнув ґазда і зблизивши ся до мене, вдарив мене кулаком межи очи. Я пирснув на землю, мов сніп, пітьма заступила очи, память покинула мене…
Прокинув ся я. Сонце на заходї. Я сиджу на приспі, сорочка на мнї вся мокра: видно, що мене водою відливали. Лице напухло, але болю не чую нїякого, немов усе тїло затерпло. В хатї гамір. Кілька чоловіків сидить під шопою, кілька на перелазї. Гуторять і на мене зиркають.
— Начальник! Начальник! — почув ся гомін.
Один кинув ся отвирати лїсу.
Прийшов начальник, чоловічок низенький, товстенький, з виду добродушний. Хід дрібний. В руках черешня груба, як цїпивно. До мене.
— А що, любенький, спіймали? А видиш! Треба тобі було того? А тепер громадї біда, треба тебе пильнувати, поки не буде нагоди віддати тебе до суду. Тепер пора робуча, синочку, нема часу.— Пане начальнику, — осьмілив ся я, — позвольте, щоб я за той час у вас перебув.
— О, о, о, — скрикнув війт, — не можна, любенький, не можна у мене! Тут кум Матїй кривди тобі не зробить, не бій ся, припильнує тебе добре. Побудь тут, синочку, деньок-другий, поки до недїлї, то вже кум Матїй з присяжним відвезуть тебе до міста.
Се був четвер; значить, два дни ще, — подумав я собі. — Га, що дїяти, треба терпіти.
— Ну, а тепер, синочку, встань, коли до тебе говорю, — каже війт.
Я встав.
— Ходи сюди.
Я вийшов на серед обори.
— Клади ся, небоже!
Я видивив ся на нього.
— Ну, щож, любенький, не чуєш, що кажу? Клади ся! Я начальник громади, ручу за тебе, але маю право дати тобі пять буків, не більше.
Я не чував про таке право, але що було дїяти…
— Куме присяжний, а ну-ко, нате вам отсю черешеньку та дайте йому те, що йому після права належить ся! — сказав війт, і відрахувавши пять забрав ся до відходу. — А ви, куме Матїю, пильнуйте його і вважайте, аби йому нїчого не стало ся. Громада мусить його доставити до суду живого… Памятайте, аби живий був! — сказав він усьміхаючись і кладучи натиск на те слово „живий“. — Я тут завтра рано навідаю ся. Бувайте здорові!
Поки присяжний заковував мене в ланцюхи, вже й зовсїм стемнїло. Матїй стояв з боку, як кат над душею, ждав тілько, коли присяжний геть піде. Діждав ся.
— Ну, що, паничу, тепер ми оба, правда? — цїдив він крізь зуби, держачи за ланцюх, котрим я був скований за руку й за ногу. В одній хвилї він шарпнув ланцюхом і я повалив ся горілиць і вдарив головою о землю.
— Ов, ти, бачу, пяний! — реготав ся він. — А я хотїв тебе просити на вечерю. Ну, вставай, ходи!
Я встав і він поволік мене до хати.
В печи огонь горів. Жінка снувала ся по хатї, вечерю варила. В закутци сидїла стара баба, ґосподарева мати. Обі жінки були блїді і тремтїли побачивши мене. Вони рідко коли осьмілювали ся зиркнути на мене, а як котра зиркнула, то так жалібно, так жалібно…Матїй посадив мене на лавку, а сам сїв конець стола, сопучи, мов міх ковальський. Нараз зірвав ся і гримнувши о стіл рукою, крикнув:
— Нї, я його не пущу живого! Най буде що буде, а такого опришка я не пущу живого зі своєї хати.
Жінки мов на даний знак голосно заплакали.
— Матїю! Синочку! Бог з тобою! Адже шкода повернула ся. А ти би хотїв такий гріх на душу брати! Бій ся Бога!
— А він бояв ся Бога, коли підкопував ся до комори?
— Та вже, як там він… Нехай він сам собі з Богом рахує ся!
— Нї, я йому допоможу. Я йому насамперед усї кости порахую. Ходи-но, паничу, сюди!
І він знов ухопив мене за ланцюх, підняв з лавки і гримнув мною до землї. Тодї, ставши чоботом на груди, скрутив ланцюх до купи, так що я скулив ся в каблук, аж крижі затріщали. В очах менї потемнїло. Я ще тілько побачив, як він замахував ся чоботом до мойого лиця. Відтак почув я біль у груди, в крижах, у боцї, а відтак нїчого не стало…
Я знов очуняв. В печи погасала грань, зрештою в хатї темно й тихо. Я під лавою, скручений у двоє, як слимак. Рушаю ся — біль страшенний. Кожда кісточка, кожде місце… В горлї пересохло, палить. Я застогнав.
Темна тїнь майнула по хатї, дилькотячи невиразно. Бачу, жовте, поморщене лице нахилилось надімною; дрожача, холодна рука пересуває ся по моїм лицї.
— Ти ще живий, синочку, а?
— Живий!… Води!… — простогнав я.
Бабуся подала менї води.
— Живо пий, бо готов прийти, то біда моя! Нелюд якийсь! — шептала баба. — Бідний ти, небоже, бідний, але щож я тобі пораджу?
— Біг заплать вам! — прошептав я.
Двері скрипнули. Стара щезла як тїнь, а коли війшов ґазда, вона вже кахикала на печи.— А що, не обзивав ся злодїй? — запитав він.
— Нї, синочку.
— Тьфу до дїдька! Ще як мара крепне, то готова й на правду біда бути.
В мене аж трохи дух уступив. От, гадаю собі, чень змилує ся та полекшить, попустить ланцюха. Та де там! Поворкотїв, поворкотїв, погасив огонь у печи тай ляг спати.
— Все одно, — ще лиш тото чую, — як живий, то буде живий і до завтра, а як нї, то нехай його чорт бере!…
Цїлу ту ніч я анї ока не зажмурив. Що я витерпів за тих кілька годин, того певно було б менї по троха стало й на десять лїт. Уже гадав, що може кров мене заллє і просив Бога, щоб післав менї смерть. Але де там! Иншому би, щасливійшому, може булоб і сповнило ся те, але не менї. Та вже чи сяк, чи так, а тота ніч була може найтяжша і найдовша в моїм житю. Ще як би баба не була менї дала води напити ся, то я би був певно не витримав. Та відай на те воно вже йшло, щоб я витримав!…
Розвиднїло ся. В хатї повставали. Мій ґазда перш усього до мене. Надслухує — дихаю. Аж відсапнув.
— А, ти ще жиєш? — крикнув. — Ну, проси Бога, що тебе ще довше лишив у моїх руках! Але того вже певно не відпросиш, що ще тебе чекає. Коби лише до міста живого відставити, а там нехай за тобою й заклекоче!
Дурень! Він собі своє рахував, а я своє, тай таки на моїм стало!
Витягнув мене з під лави, розкрутив ланцюх — а! Господи тобі слава! В крижах полекшало, сьвіт якийсь мов не той зробив ся. Але на ноги стати анї гадки нема. Таки він мене ногами викопав на двір, на обору, а жінцї казав позачищувати кров у хатї.
Сиджу я знов на приспі. Поранок зимний. Усе тїло одубіло, так що болю не чути, тілько в голові шумить та в грудях коле, як дихаю. Далї в хатї затопили, дим пішов клубами по під стріху, менї в очи. Заплакав ся я, закашляв ся, — мовчу. Ґазда тимчасом пішов до худоби, волам дати, до води вигнати, а йдучи по при мене не видержав, щоб не парнути мене через голову воловодом. Ба, чую, збирає ся в поле з плугом, покладати під жито. Вже я трохи втїшив ся. Не буде, гадаю, мойого ката хоть через день.
Аж тут чую — гомін. Дивлю ся, війт з присяжним на перелазї. Підходить, оглядає мене і всьміхає ся.
— А що, рибонько, добре тебе тут заходили?
Я ледво дишу, а весь у крови.
— Щож, не говориш, серденько? Кажи, не бій ся, я тобі нїчого не скажу.
— Пане… війте — простогнав я, — другу… таку ніч… не витримаю.
— Не витримаєш, душенько? — всьміхав ся війт. — Нї, не бій ся, витримаєш. Такі як ти вміють тримати. Ну, а тепер, небоже, ти знаєш, що тобі у мене належить ся?
Я видивив ся на нього.
— Ов, непамятущий же ти, голубчику! Ану-ко, встань та простри ся! Я маю право дати тобі на снїданє пять буків, не більше. Пане присяжний, ану-ко, нате вам отсю черешеньку, та добре його!— А ви, куме, — сказав війт до мойого ґазди, що саме надійшов, — будете мусїли таки завтра з полудня вибрати ся з ним до міста. Поїдете ви, ось кум присяжний, я, ну, тай арештант.
Значить, завтра! Мій ґазда зирнув на мене так дико і люто, мов який смертельний ворог вириває ся йому з рук, а він не може його від разу задушити. А я знов одебелїв цїлий, коли погадав собі, що ще треба буде одну ніч ночувати у того чоловіка без серця. Тай за що стілько муки? От, по правдї сказати, може ми були забрали з на сто ринських, тай з того більша часть йому повернула ся. А хлоп був богатий! У нього в коморі аби руки добрі, то можна було й не так попасти ся!…
А тут кум присяжний лишить ся через день пильнувати арештанта, — сказав відходячи війт.
Присяжний осмотрив на мнї ланцюх та колодку, а відтак сїв собі на порозї, балакаючи то з господарем, то з господинею, то з бабою. Господарь з під шопи витяг плуг, винїс ярмо, далї пішов до волів подивити ся. За той час уже жінка й обід зварила. Кличе його до хати.
А тут я такий ослаблений, такий болющий, такий голоден, що Господи! А ще на приспі, в тїни, то й холодно якось, хоч сонїчко вже геть-геть високо. Виповз я на сонце, сїв собі на плиту, тай дивлю ся до сїний. Чую, ложками калатають, говорять, присяжного просять до обіду.— З Богом сьвятим, най Бог благословить! — відповідає присяжний (сидить на сїнешнїм порозї, обернений до мене плечима). — Я, — каже, — дещо поснїдав, а незадовго жінка принесе менї свій обід.
А про мене й гадки не мають. А тут менї борщик підбиваний так запах, так запах!… Господи, здаєть ся, рік житя дав би я за мисочку!
Пообідали. Ґазда пішов по воли. Аж тут дивлю ся, стара крадькома несе мищину борщу.
— А що — каже — небожечку, за тебе всї забули? На, сирото, та хлепни, занеси ся! Але живо, аби той ирод не побачив!
— Най вам Бог, бабусю, стокротне надгородить! — пробубонїв я і взяв мищину. Руки в мене трясли ся, а й під старою колїна трясли ся зо страху. Але де там! Іно я троха напив ся, вже „ирод“ надходить. Як побачив, то мов искра спалахнув.
— Що, — крикнув, — ви ще тут моєю працею злодїя годуєте? О, смоли йому горячої!
І за тим словом вихопив від мене миску і шпурнув за старою; щастє, що не трафив. Миска розбила ся о камінь на дрібні черепочки. Стара втеки, а він до мене.
— Хоть би ти менї тут мав згинути з голоду, то певно би я тобі не дав і покоштувати нїчого. Рука би менї всохла і Бог би мене не благословив!— Алеж куме, вважайте! — промовив присяжний.
— Що? Менї війт казав стерегти його, але годувати злодюгу нїхто мене не всилує. На те нема нїякого права.
І він пішов до волів. Але переходячи по при мене ще раз зо всеї сили чоботом копнув мене оттут у саму ямку під грудьми. Я як сидїв на плитї, так і перевернув ся горілиць і не стямив ся, що далї зо мною було. Тілько чув, що раптом дух менї захопило, немов би хто горло мотузком перевязав. А коли я пропамятав ся, то вже був на иньшім місцї, змочений водою, а коло мене порали ся стара й присяжний. За кождим віддихом у груди кололо страшенно. Бачите, кістка переломала ся, так що ще й доси холїтає ся.
Сонце стояло серед полудня і пражило мов огнем. Присяжний пішов під шопу, і з'ївши обід, що принесла йому жінка, сїв собі на колодї і по дрібочцї дрімав. Господиня порала ся в хатї, а стара мов та квочка ходила сюди й туди. Мала стара милість наді мною, але бояла ся.
— Ей, бабусю, — кажу до неї, — Бог би вам віку продовжив, дайте дечим занести ся!
— Колиж бо я, синочку, бою ся.
— Не бійте ся! Присяжний не заборонить а він поїхав.
Стара подумала, а далї пішла до хати, поторгувала ся трохи з господинею і винесла менї другу мищину борщу, байдицю хлїба, каші з молоком, так що я, Богу дякувати, троха підкріпив ся. Господи — гадаю собі — коби то деяк на вольний сьвіт! Ще би я може тепер знайшов на стілько сили, щоб утекти.Стара винесла собі кужіль на приспу, сїла і пряде. Присяжний зачав з нею дещо говорити, але лїниво. Спека стояла на дворі.
— Ей, пане присяжний! — стогну я. — Згляньте ся на мене, такого побитого та замученого! Адїть, як тут сонце пече! Позвольте менї припочити троха онтут у стодолї. І так, як господарь приїде, то менї в ночи спаня не буде.
— Ой, так, так! — докинула стара. — Вже що той його сеї ночи накатував ся, то нехай Бог боронить! Я не знаю, як сирота витримав.
Присяжний вагував ся.
— Ба, не втечеш ти, паничу?
— Бійте ся Бога, та як менї втїкати? Я й кроку ступити не можу! Коби живий до міста доїхав та до шпиталю дістав ся. А ще й ланцюх на мнї такий тяженький. Коби лиш троха припочити на тоцї на соломі.
— Позвольте йому, позвольте, пане присяжний, — сказала стара. — Там є солома ще від позавчора, і верета, і кожух, що ним ґазда накривав ся, ночуючи на тоцї. А як двері отворять ся, то відси буде його зовсїм видно. Тай куди би там йому втїкати?
— Ну, про мене, йди та пролеж ся, — сказав присяжний і підкотив свою колоду під шопою так, аби міг сидячи в кождій хвилї бачити мене.— Господи, тобі слава! — погадав я собі і полїз рачки на тік. Ляг, прикрив ся кожухом, — ах, як легко менї зробило ся! Якусь нову силу почув я в собі, якусь шалену відвагу. Лежу горілиць, дивлю ся. Перила повні снопів, заложені аж по банти. А над бантами не доложено, так що можна пролїзти. Коби лиш там дістати ся — гадаю собі, — а там би вже байка. Продер би причолок, та в долину по стрісї, та в огород по за стодолою, а там… менї впрочім і думати не хотїло ся, що буде „там“, коби лиш відси туди дістати ся. Гляджу далї. Присяжний клює носом, стара пряде на приспі. Як би то я тихенько справив ся — не вчули би, а поки би похопили ся, то певно минула би добра хвиля. Але ба, зелїзне путо, що ним скована моя права рука з лївою ногою! Що з ним робити? Ану, — гадаю собі — стрібувати, чи не дасть ся ретязь із руки зсунути. Запер ся я раз — годї. Ще раз — не йде, хоть не богато й хибує. Е, — гадаю собі, — хоть би прийшло ся й шкіру здерти з руки, то все байка! Але поки що я ще побоююсь: ануж присяжний прийде обзирати! Гадаю собі: зачекати ще! А поки що, треба накрутити перевесел тоненьких із сїна щоб потому обкрутити ними путо, аби не дреньчало. Сїно лежало в кутї; добув я його добру жменю, і держачи руки під кожухом, кручу, а очима пасу на всї боки. Нараз дивлю ся, мій присяжний схопив ся, озирнув ся, йде до мене.
— А що ти, злодїю, спиш?
— Дрімаю.
Прийшов, подивив ся на мене, тай пішов на свою колоду.
Тепер час! — подумав я собі і послинив сковану руку, щоби тим лекше з неї сховзло ся зелїзо. Як попер, так воно й сховзло ся, хоть аж кости в долони захрустїли. Ну, слава тобі Господи, що рука вільна! Борзенько я обкрутив перевеслами путо і привязав його до ноги, а поверх натягнув штанку. А тепер коби на банти! Озирнув ся: присяжний дрімає під шопою, стара пряде. Добре! Легенько-легенько я виповз із під кожуха, але так, щоб він лежав так само і щоби з далека могло видавати ся, що я лежу на місцї. А скоро з під кожуха, я шусть у кут, де мене вже з під шопи не було видно, а там горі стїною по делиню на платов. Тяжко було, але страх додав сили, — видряпав ся я! Ну, а скоро вже на платов, так зараз я за крокву вчепив ся і держачи ся крокви, по латах, мов по сходах, звішений усїм тїлом горілиць над током, долїз аж до бантини. Скоро там, я перелїз на жито, в дїру, та до стріхи. Раз-два, випоров зо стріхи кілька китиць, зубами кусаючи увязки, і тим отвором протис ся на двір. Боже, яким милим видав ся менї сьвіт, коли отак, збитий, змучений, дрожачи я висунув голову зо стріхи, мов щур із муки. Далї, далї! Долї стріхою, та в сад, та долї садом над ріку!… Ріка не широка, але глибока, спокійна. Нема коли гадати — гайда в воду! А за водою лука, далї лозові корчі, вільшина, а далї-далї широчезні луги, засїяні копицями сїна мов звіздами.
Бовтнув ся я в ріку як стояв, і так мене та вода осьвіжила, що я духом став на другім березї, перебіг через луку, та шусть у лози. Тут я пан! Хто мене тут знайде! Аж тут я позволив собі відітхнути. Слухаю — ого, в селї крик, гомін, ґвалт! По саду бігають, шукають, радять ся. Еге — гадаю собі, — шукайте тепер вітра в полї!
Шмигнув я лозами та в луги. Де були при сїнї люди, там я їх виминав, ховаючись по за копицї. Луги в тих сторонах тягнуть ся довго-довго понад ріку. До кількох панів належать. Декуди копицї, декуди вже стирти або стоги, — то там пусто зовсїм.
Вечеріло. Я страшно змучений, пити хоче ся, болить усе тїло. Конче треба десь випочити. Вишукав я великий стіг на горбку над самою рікою. Стіг був уже давно вивершений, накритий околотом і переперезаний навхрест лозовим прутєм. То я по прутю видрапав ся аж під вершок, вибрав там під самим вершком у сїнї таку нору, щоб зовсїм закрила чоловіка, а тото сїно вибране попідпихав долом по під прутє. Тодї до води! Розібрав ся зовсїм, виполоскав шматє від крови, обмив ся сам. Як би ви були тодї видїли моє тїло — цїле синє як боз, а червоних рубцїв стілько, що в клубку хрестів…
Вимочив ся я так у водї добре, поки на березї моє шматє не висохло, а відтак забрав ся в своє леговище. Високо геть, аби мене нїхто не намацав із землї, а при тім так, що моя голова заслонена стоговою шапкою, а менї з моєї криївки видно далеко-далеко все, як на долони. Але не довго я дивив ся кругом. Пусто, нї живої душі. Як засну по тих пригодах, то, кажу вам, дві добі я не вилазив зі своєї нори. То раз я чув ся таким слабим, що нїби нї рукою не ворухну, нї ногою, і вже самовільно ждав смерти, — то знов нова якась сила вступала в мене, і я починав знов розгадувати, що тут дїяти далї.
Щож далї? Перележав я так дві добі, не рушаючись, а довше годї було. Голод, спрага. Розгадав я собі, як і що, дочекав вечора, тай далї з криївки, і, розуміє ся, до того самого села! Там у мене знайомий був, я до нього. Попоїв, покріпив ся, тай ще таки тої самої ночи ми пішли до того самого хлопа до комори. Ну, але вже ми його обчистили, що певно не пожалував ся на нас! Я такий був на нього недобрий, що не можучи взяти двох кожухів, порізав їх на шкаматє.
Що вже я відтак нераз перевідував ся сторонськими людьми: а що там мій ґазда порабляє? Сьміяли ся. Кажуть, що з разу на стару був напав, трохи не забив, що нїби то вона випустила злодїя. А як його обчистили до дрібки, то притих. Усе — кажуть — боїть ся, щоб його не підпалили.— Дурний, дурний! — кажу я. — Перекажіть йому, що нехай не боїть ся. Я не такий дурень, як він, щоб я крав і зараз штемп[7] по собі лишав. За підпаленє кара велика, а пожитку менї нема. Ви йому кажіть, нехай він тїлько знов комору набиває всяким добром, то вже я колись знов по старій знайомости йому пригадаю ся!
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |