Панталаха і иньші оповіданя/Панталаха/I
| Панталаха і иньші оповіданя Панталаха I |
II ▶ |
|
Но, Панталяха, — мовив з чеська по польськи, на половину плаксивим а на половину насьмішливим голосом директор вязницї, — чи я ті не повідаль, щоб ти се не пориваль утїкат. Відіш, цо ті з тего прішло! Досталєс патдесат кіїв перед целим криміналом, достанеш кайданки і цели месец казенки, тай годї. А тамтего паніче, цо ти му помугль утїкнут, ми єго еще зловіме, не бой се! І тего самего закоштує, цо і ти!
— Ей, бачу, того не буде! — мовив спокійно і рішучо Панталаха.
— Не буде! — запищав директор прискакуючи до нього. — Як ти мі сміш так гадат? Откуд ти то віш, же не буде? А я ті повідам, же буде. Чекай ано! Ще тебе з казенки кажу в желєзах випровадіт на гоф, абис се подіваль, як го буду сольдаті прат кіяма. Не бой се! Ми се не престрашиме, же он полїтицки вазен, же он вельки пан і вельки Поляк! Ми му покажеме, же у нас є констітуце і ровноправност: цо Панталяха дусталь, то і Земеховски дустане. Як Буг над нама, дустане!
Панталаха не відповідав нїчого, — стояв спокійно біля дверий тюремної канцелярії, з лицем похиленим до долівки і з незапримітним іронїчним усьміхом, що грав довкола його уст.
Се був мужчина середнього росту, підсадковатий, але дуже сильно збудований і мускулистий, одягнений у звичайний арештантський мундур, себто в куртку з грубого, сивого сукна, в такіж шаравари і з такоюж шапкою в руцї. На ногах мав арештантські, великі та безугарні деревляники. Лице було обголене і зеленковато-жовте „від тюремних мурів“, волосє на голові коротко обстрижене. Була се звичайна „злодїйська, кримінальська“ фіґура. Лише в невеликих, чорних очах горіли іскорки великої, невичерпаної енерґії, впертости та невтомимої, вічно рухливої, хоч до низьких, злочинних річий оберненої думки, а довкола тонких і гарно викроєних уст грав на пів іронїчний, на пів жартливий, гумористичний усьміх, якого не міг прогнати навіть біль одержаних перед хвилею на тюремнім подвірю пятьдесятьох кіїв.Пан директор на хвилю перестав говорити проповідь і пильно, уважно оглянув постать злодюги, що стояв перед ним. Були давнї знайомі. Панталаха в коротких відступах часу відсиджував уже, як сам висловлював ся, „третю капітуляцию“ по вісїм лїт за крадїжі, доконувані нераз з казочною зручністю, але звичайно також майже з дитинячою легкомисністю і з повним недбальством на замазанє слїдів злочину, так що по кождім такім учинку жандарми просто як у дим ішли до Панталахи, а сей звичайно й не думав відпирати ся, лише хвалив ся „штукою“, з якою вчинок був виконаний.
Про ті його штуки дива говорено по всьому Поділю, що було ареною його дїяльности. Красти для самого зиску він уважав нечестю для своєї професиї. Шукав перешкод, трудностий, які мусїли-б були відстрашити звичайного злодїя. Конокрадством, що так поплачує на Поділю задля близькости росийскої границї, він нїколи не бавив ся, — нїколи не крав коний зі стайнї або з пасовиска. Натомісь сам хвалив ся, що раз тілько в своїм житю „споганив пальцї кінським стервом“, укравши одному панови четверню з перед самого носа, з карити на серед дороги. Угледїв він свою жертву коло коршми на попасї, а бачучи, що з заду до карити привязаний ремінним поясом тяжкий куфер, перерізав пояс ножиком і пішов на перед тою дорогою, куди мала їхати карита. І справдї карита швидко над'їхала: пан у серединї, а на козлї фірман і льокай. Коли вже карита мала порівняти ся з Панталахою, вдарило нараз заднє колесо о камінь на дорозї, пудло карити підскочило напруго, ремінь, що держав куфер, тріснув до решти і куфер упав на дорогу.
— Пане, пане! — крикнув Панталаха, коли повіз минав його, а ті, що їхали в ньому, не завважили згуби куфра, — ви щось загубили.
Повіз зупинив ся. Льокай зіскочив і побачив, що се впав куфер, досить великий і важкий.
— Що за чорт! — крикнув фірман. — Як він міг упасти? Аджеж я сам привязав його, як Бог приказав.
І злїз також, щоб оглянути ременї. Пан тимчасом почав гнїватись, сердитись і приневолювати до поспіху.
— Швидше, тумани, швидше! — кричав. — Не завязав один з другим ременя як слїд, і тепер розвязав ся.
— Нї, прошу ясного пана, — мовив фірман, надіймаючи капелюха, — то ремінь тріс. Я мовив ясному панови, що треба нового ременя. Тріс, як би його хто перерізав.
— Ну, то щож тепер буде? — мовив пан.— Мушу зішити. Маю при собі всьо, чого треба. Йди, Фільку, принеси куфер, я заразїсїнько буду готов.
— А ти, — крикнув пан до Панталахи, — потримай конї! Чого стоїш як туман! Бачиш, що конї муха тне, не хочуть стояти спокійно.
— Служу ясному пану! — скрикнув Панталаха і скочив до коний. — Мій Боже, алеж бо ви небожата заплутались! Пррр! Стій, косю!
І за одним махом зробив порядок: повідпинав нашийники від дишля, а потім обійшовши довкола одною рукою вхопив за поводи, а другою так само швидко повідпинав орчики від штельваги, закинув їх одному задному коневи на хребет, сам сїв на другого і крикнув:
— Ну, пане, я вже готов! Бувайте здорові!
І заким пан та його слуги здужали зрозуміти, що се має значити, заким здужали відповідно крикнути з подиву й переполоху, вже Панталаха з четвернею був далеко. І заким слуги добігли до коршми та випросили в когось пару лихих шкап, щоб бігти в погоню за злодїєм, уже злодїя з кіньми й слїд застиг. Лише пробігши якої пів милї знайшли в рові коло дороги покинену упряж крім поводів та кантариків. І не вважаючи на найстараннїйші пошукуваня не віднайдено анї злодїя, анї коний. Аж пізнїйше, при судовій розправі в цїлком иньшім дїлї той сам пан, що засїдав між присяжними судиями, пізнав Панталаху, а сей добродушно признав ся до своєї штуки.
Та найбільше виробляв Панталаха з Жидами. Не було в околицї богатого коршмаря, купця анї торговця, щоби колись не впав жертвою його промислу. Викрасти з контори пришрібовану вертгаймівську касу, витягти заспаному властителеви з під подушки пачку банкнотів, — такі й тим подібні штуки були Панталасї зовсїм не в дивовижу. Нїякий замок не міг остоятись перед його руками. Як фаховий і незвичайно здібний шлюсарь-самоук він по просту мав пасию до відчинюваня замків, дороблюваня ключів, витрихів і тому подібних знарядів. Доси розповідають у Скалатї забавну історію, як тамошнї Жиди по виходї Панталахи з вязницї за порадою рабіна вислали до нього депутацию і взяли ся платити йому місячну пенсию по 30 р., аби лише жив собі спокійно і не робив їм шкоди. Панталаха приняв сю пропозицию і жив спокійно щось зо три місяцї. Нарештї остогидло йому порядне житє, і раз перед торговим днем як забрав ся в ночи на ринок, то повідмикав усї склепи і всї брами, повиймав із ляд усї дрібні гроші, мідяки та срібняки, та посїяв по ринку. Можна уявити собі, з яким криком ї лементом повитали Жиди той торговий день.
Всї ті історії знав добре директор вязницї, і годї заперечити, що вони робили йому подекуди навіть симпатичним сього налогового „майстра злодїя“, який зрештою в цїлій тюрмі тїшив ся незвичайною популярністю. При тім директор не міг жалувати ся на Панталашине поводженє в тюремних мурах: анї в казнї, анї в „лябаторнї“ Панталаха нїколи не робив „субернациї“; навпаки, навіть між иньшими арештантами вмів удержувати спокій, а до всякої роботи, що потребувала зручности та дотепности, був незрівнаний. Одно лише було нещастє: від часу до часу любив зробити збитка властям, а головно — від часу до часу нападав на нього ґедз, і тодї нїщо не могло зупинити його перед раз у раз поновлюваними пробами втеки. Сидить, сидить спокійно три, чотири роки, і нараз якийсь біс приступить до нього, нї про що не думає, як тілько про втеку. Чи просити його, чи напоминати, чи карати, чи замикати до казенки[1] — нїщо не помагає. Раз утїк із полевої роботи, до якої доохресні державцї наймають лїтом арештантів, — і від тодї вже не пускали його на роботу. Та незабаром утїк другий раз, вмішавши ся непізнаний між тих, що йшли на роботу. Кілька разів пробував перелїзти через мур, що з одного боку замикав тюремне подвірє, раз спустив ся по огневім мурі з даху на вулицю, а остатнїм разом до спілки з якимсь Замєховським, полїтичним вязнем і властителем дібр, утїк перебраний за полїціянта просто брамою. Зловлено його по двох місяцях аж на румунській границї, а Замєховський пропав як камінь у воду. З признань Панталахи виходило, що Замєховський давно вже за границею, десь у Франциї або Швайцарії. Сього вже було за богато для прокураторії і крім звичайних дісціплїнарних кар Панталасї присуджено тепер дати в присутности всїх вязнїв 50 кіїв, які він власне одержав. Пригадуючи всї ті клопоти, які причинювала йому Панталишина втїкацька манїя, директор розжалобив ся і напів плаксивим голосом приговорював:
— Буй се Бога, Панталяха, цо ти собе мислїш? Коли ти даси покуй тему утїканю? Вжеж ти єдинаст рази утїкаль, і цо ті з тего пришльо? Не лїпше то одседет, цо ті присудено і вийти собі спокоєне? Маш еште тего пуль року — просім те, не роб віце тего гльоупстві!
Блиснули очи в Панталахи при тих словах, випростувала ся його скулена постать.
— Пане директоре, — мовив спокійно. — Ваша річ мене пильнувати, а моя річ утїкати. Щоб я мав сидїти лиш один день, а сьогоднї мені-б трапилась нагода втекти, то втечу. Така вже моя натура.Директор аж руки заломав.
— Но, слишітє, цо тен млюві! — обернув ся він до стоячих довкола стражників та ключників. — І такему чоловікови я мам дават моральні науки! Я ему своє, а він мі своє! Слюхай, Панталяха, цо я ті еште повім. Ми тут маме наказ від пана надпрокуратора: як еште раз будеш утїкаль, а побачимо тебе, то маме право стрілят до тебе, як до пса. Розуміш?
— Знаю се від давна, — мовив спокійно Панталаха.
— Но, але я мислім, же ті се юж в тим пуль року не трафі оказія до утіканї. Ід же тепер до казнї та відпочинь по тіх дісейших кіях, а зейтра дустанеш кайданкі і будеш мусіль переспацероват се до казенкі.
Панталаха вклонив ся і вийшов, міцно сцїпивши зуби при думцї про казенку. За ним вийшов ключник.
——————
- ↑ Казенкою в львівських тюрмах називають окрему камеру, куди сажають за кару злочинцїв, що провинуватять ся против домашньої дісціплїни в тюрмі.