Панталаха і иньші оповіданя/Панталаха/II
| ◀ I | Панталаха і иньші оповіданя Панталаха II |
III ▶ |
|
Хвилю йшли мовчки довгим, темним корідором, нарештї ключник порівнявши ся з Панталахою мовив:
— Слухай, Панталаха, а чуєш ся дуже слабим?
— Я? Від чого? — з нехотя перепитав Панталаха.
— Від чого! Баґателя! Пятьдесять буків дістав і ще питає, від чого?
— Буків! — з призирством процїдив Панталаха. — Що менї то значить! Не стілько я їх нераз діставав, тай не таких ваших цїсарсько-королївських буків! Як би то пан знав, що не один із нашої бранжі дістане, коли впаде в руки такої хлопської комісиї, то тодї би пан знав, що значить „витримати“. А се що? Нїби мене пятьдесять блох укусило.
— Ей Панталаха, Панталаха! — з щирим жалем мовив ключник. — Чи ти не боїш ся Бога отак марнувати свій вік та свої сили? Дав тобі Бог здоровлє, дав тобі талант у руках, що що очима побачиш, те руками зробиш, а ти пустив ся на крадїж, замісь спокійно на хлїб робити та Бога хвалити!
Панталаха довгим, допитливим зором зміряв ключника від ніг до голови. Се був одинокий тюремний ключник, у якім отся „собача служба“ не вигасила до решти людського чутя. Острий у сповнюваню своїх обовязків, по за їх обсягом був людяний, мягкий і лагідний як дитина, вмів бачити в арештантї чоловіка рівного з ним, нераз зіпсованого, але частїйше нещасливого. Арештанти не любили його за те, бо для них не був поблажливий, бо його не можна було підкупити, аби глядїв крізь пальцї на їх нічні піятики та гри в карти уряджувані в казнях. Коли мав нічну інспекцію, мусїли всї спати в порядку; анї горівки в пухирі не принїс і крізь візитирку при помочи тростинової рурки не вілляв, анї картяної гри при сьвічцї за заслоненою візитиркою не стерпів. Та за те коли иньші ключники та стражники, може для замаскованя своєї потаємної поблажливости, за яку арештанти мусїли їм добре оплачувати ся, прилюдно при властях поводили ся з арештантами як із собаками, били їх у лице і не озивали ся до них инакше, як „ти псе, злодюго!“ то ключник Спориш поводив ся завсїгди лагідно й людяно, а коли на якого арештанта найшла туга за свободою, він і потїшив його і лист до дому написав і відомість від свояків принїс, коли директор не допустив їх самих бачити ся з вязнем. „Спориш у службі собака, а по за службою чоловік“, такий був загальний суд арештантів про сього ключника. Тим то й не диво, що більша часть їх не любила Спориша, бо мали аж надто богато нагоди входити з ним у коллїзії в часї службових годин, а натомісь його людяні прикмети мало кому були доступні й потрібні. Та проте всї знали, що Споришови можна довіритись, що в разї чого він найгорячійше обстане за арештантом чи то перед директором, чи й перед прокуратором і найлагіднїйше судить усякі дрібні проступки против острого домашнього порядку тюрми, хоч супроти арештантів сам його остро пильнує. І Панталаха знав на скрізь Спориша, тим то щирі ключникові слова не обурили анї не розсердили його. Він промовив лише, знов уперши очи в землю і з деяким відтїнком смутку в голосї:
— Пане Спориш! Знаю, що ви добрий чоловік і говорите менї се з доброго серця. Але прошу вас, дайте сьому спокій. Знаєте, як то у нас кажуть: нїхто не знає, де другого чобіт глодже, і що з воза впало, то пропало. Найлїпше перестаньмо про се говорити.— Як хочеш! — мовив Спориш. — Але я думав, що сьогоднї, в такий тяжкий день, схочеш подумати про себе.
— Нїби то я не думаю що день і що година! Нїби то менї в отсих проклятих мурах такий рай, що треба аж пятьдесятьох буків, щоб я подумав про себе! Ей пане Спориш, нїби то ви розумний чоловік, а того не знаєте, що чоловік не втїкає від колача, а від меча.
— Знаю се, знаю, — мовив Спориш, — але власне я хотїв би, щоб ти не потребував більше втїкати від того меча.
— Га, се вже як Бог дасть! — відмовив Панталаха і замовк.
Перейшли корідор і вийшли на подвірє. Треба було перейти півперек того подвіря і війти в супротилежний, великий та понурий будинок, де містили ся казнї арештантів. З далека чути було в тім будинку приглушений шум і гомін півтори тисячі людий, що пробували в його мурах. Та анї ключник, анї Панталаха не вважали на той гомін, їх вуха давно привикли до нього. Але вийшовши з темного корідора на ясне, соняшним сьвітлом залите подвірє, ключник нараз ухопив ся за кишеню, немов пригадав собі щось.
— Слухай Панталаха, — мовив він, — добре, що я пригадав собі, що я тобі мав сказати.— Що таке? — запитав Панталаха, живо звертаючи до нього очи, в яких заблисли іскри радісного дожиданя, але зараз і щезли загашені силою волї.
— Знаєш, що цїла твоя втека описана в ґазетах?
— Так? — мовив Панталаха нїби розчарований.
— А так. Геть там народи про тебе читають, по всїх трактиєрнях та пиварнях раз у раз лише чути: Панталаха, Панталаха.
— А нехай собі балакають! — мовив сей і махнув рукою. — Що мене се обходить! Нїхто мені й цента за се не дасть.
— Отже власне помиляєш ся! — відповів усьміхаючись ключник. — Власне вчора вечером сиджу у Нафтули, а там якісь три пани їдять вечерю і читають на голос твою історію. Кажу тобі, описали тебе, як Бог зна якого Картуша. Прочитали і почали говорити про тебе, яка то шкода такого чоловіка. Ну, втрутив і я своє слово, почав оповідати, що знаю тебе, як ти поводиш ся у вязницї і там далї. Слово по слову, дійшло до того, що завтра — нїби то сьогоднї — маєш дістати буки. Глипнули вони по собі, далї один виймає срібного ринського і мовить до мене: „Прошу вас, пане, будьте такі добрі і дайте йому отсього ринського на памятку від мене“. Хвилю я вагував ся, а далї думаю собі: „Щож, добра душа якась сей панисько, нехай і так буде“. Він тимчасом завинув того ринського в папірець і дав менї його для тебе. На, маєш той подарунок.
Були власне у входї тюремного корідора. Ключник добув із кишенї паперовий звиточок і розвинувши його подав Панталасї велику срібну монету.
— Паперу тобі не дам, — мовив усьміхаючи ся Спориш, — бо паперу вязням не вільно мати.
— Най йому Бог дасть здоровля, тому пану, за такий подарунок, — мовив радісно Панталаха, хапаючи з незвичайною захланністю срібну, трохи забруднену монету і ховаючи її за пазуху. — І вам дай Боже здоровлє, пане ключнику, що ви були такі ласкаві і віддали менї сей подарунок. Инший певно був би сховав сього ринського собі, а про бідного арештанта був би й не подумав.
— Ну, се вже було би не гарно, — мовив Спориш з відтїнком гордости. — А при тім, сказавши правду, я також скористав на тім, бо ті пани вчора зафондували менї за се аж дві гальби пива, ще й закуску. А кривдити тебе в такий тяжкий день, нї, се було би зовсїм не по людськи.
— Біг заплать вам, Біг заплать! — дякував Панталаха, що одержавши того ринського нараз немов зовсїм перемінив ся, ожив, як коли би сам над собою не міг запанувати. Не вважаючи на цїле своє співчутє Спориш, бачучи сю зміну з такої мізерної причини, не міг обігнати ся від думок зовсїм непідхлїбних для Панталахи.
— От, зараз видно злодїйську жилку! — думав чесний ключник. — Скоро лише сей нещасливий гріш доторкнеть ся до його руки, зараз немов би чорт вступив у нього. Ну, тут даремні всякі упімненя. Кривого вже не напростує нїщо, хиба рискаль та лопата. А шкода чоловіка!
Панталаха тимчасом не то йшов, не то біг корідором о цїлі два кроки перед ключником, очевидно сквапно йому було до своєї казнї.
— А що, може принести тобі якого їдженя за ті гроші? — запитав Спориш, відмикаючи колодку при дверех казнї.
— Е, нї, — мовив Панталаха, — треба лишити на пізнїйше, на казенку.
— І то рация — мовив ключник, впускаючи його до казнї та замикаючи за ним двері.
— Чорта з'їси, заким мене побачиш у тій проклятій казенцї! — буркнув Панталаха, чуючи кроки відходячого ключника.