Панталаха і иньші оповіданя/Панталаха/III
| ◀ II | Панталаха і иньші оповіданя Панталаха III |
IV ▶ |
|
Хвилю стояв недвижний при дверех, блїдий, з затисненими устами, вдивляючи ся десь у неозначений простір, з виразом якогось великого напруженя на лицї. Нараз мов божевільний почав скакати по казнї на одній нозї, крутити ся довкола, потирати долонї і передразнювати то директора, то ключника, то себе самого. Потім з виразом комічної лютости прискочив до зачудуваного товариша своєї казнї, одинокого, що міг тут помістити ся з ним разом, і вхопивши його за плечі струснув ним напруго і крикнув:
— Хлопче, з'їм тебе!
— Такі-сте голодні? — з невинним видом запитав товариш.
— Не голоден, але тїшу ся! — відповів Панталаха.
— Тїшите ся? А то чим?
— Тим, що в тебе ослячі вуха.— А може на вас, буває, шальга напала, нанашку? — запитав парубчак. Се було його звичайне питанє, коли чогось не розумів.
— От дурень! — засьміяв ся Панталаха. — Кождого по собі судить.
— Ну, то чогож так тїшите ся?
— А ти цїкавий знати?
— Цїкавий чи не цїкавий, але вже коли маєте мене з'їсти, то бодай хочу знати, за що тай через що?
— Чи бачиш його. Не досить поросятинї, що її ріжуть, ще й питає, чи завтра Великдень.
Товариш витріщив на Панталаху свої великі, придурковаті очи і сидїв мовчки, немов роздумував над тим, до кого властиво були вимірені тї остатнї слова.
Був се двацятилїтнїй парубчак, але судячи по його поставі, можна було дати йому ледво пятнацять лїт — така миршава та мало розвита була вся його постать, таке дитяче лице і такий мало інтелїґентний, вічно зачудуваний був увесь його вираз. Цїлком відповідно до зверхньої постави розвитий був і його ум. Був се на пів ідіот, нездібний нї до якої працї, що вимагала якої будь напруженої та витревалої духової дїяльности, та натомісь похіпливий до сильних вибухів дикої пристрасти або до вчинків цїлком бездумної та безпричинної жорстокости. Власне такий учинок завів його до тюрми на цїлих двацять лїт: полишений сам дома зі своїм молодшим братом він розрубав йому сонному голову сокирою. Від того часу минули вже чотири роки, які „дурний Прокіп“ провів у отсїй тїсній казнї, не виявляючи анї туги за родиною, анї охоти до працї, але раз у раз занятий якимись дитячими забавками. Навіть на прохід на подвірє треба було випихати його силою — сам він нїколи не почував потреби вихилити ся зі своєї на пів темної нори.
Казня, в якій сидїв Прокіп, не даром звала ся „пеклом“. Була вона найгірша, найтїснїйша та найневигіднїйша в цїлім закладї. Положена в сутеренї, в темнім кутї величезної будівлї, як раз обік тюремної кухнї, вона в лїтї була душна як правдиве пекло, а в зимї одна стїна звичайно була горяча, а дві инші мокрі. Осьвітлювало її лиш одно мале віконце, що виходило на північ, а затїнене було з заходу муром офіцини, так що від часу збудованя сеї офіцини соняшний промінь нїколи не заглядав до сеї нори. Давнїйше ся казня служила за склад кухонної посуди, але коли побільшено „штанд“ арештантів у закладї, випорожнено й сю цюпку і впаковано в неї Прокопа на постійне замешканє, „поки бестія не здохне“. Правда, доси ся надїя не справджувала ся; Прокіп жив і був здоровісїнький, хоча, здавалось, анї не ріс тїлом, анї не робив ся розумнїшим. Окрім Прокопа давано сюди звичайно на короткий час такого арештанта, що вже за кілька місяцїв мав виходити на волю, в разї коли в його давнїй казнї заняв його місце якийсь новий „цувакс“ з високим декретом; таке переселенє дозорцї називали гумористично: „дати на відхіднім покоштувати пекла“. Та тепер дано сюди Панталаху з тої причини, що ся казня лежала в самім осередку тюрми і подавала найменше змоги до втеки. Грубі на два ліктї мури, грубими штабами оковані двері, вузке віконце з подвійною кратою, що виходило на подвірє зі всїх боків замкнене мурами будинків, склеплена стеля, за дверима корідор, по якім крім ключника всю ніч ходив військовий патроль, а в серединї нїякісїньких меблїв крім двох тапчанів і зелїзної круглої печі, оперезаної грубими зелїзними штабами в місцї, де прилягали до себе окремі части, з яких була зложена піч, — отсе й усе окруженє, що й справдї дуже мало могло заохотити до втеки.
Панталаха в кінцї вспокоїв ся і буркнувши щось сам до себе сїв на своїм тапчанї, видобув хлїб і сіль і почав їсти з таким апетитом, неначе виконавши не знати яку важку працю, або неначе хотїв наситити ся на кілька день наперед. Потім видобув із кишенї того срібного ринського і почав пильно обзирати його на всї боки. Його очи заіскрили ся живою радістю, і хоча зовсїм не мав сантиментальної вдачі, то про те в пориві горячого чутя притулив монету до уст і поцїлував її кілька разів дуже сердечно.
Блиск срібла принадив Прокопа. Підняв ся зі свойого кута і наблизив ся до Панталахи, ступаючи помаленьку, тихесенько, мов кіт на чатах. Очи витріщив іще більше, нїж звичайно.
— Що се маєте, нанашку? — запитав вишкіривши до Панталахи свої великі пожовклі зуби. Кождий старший чоловік був для нього нанашком, себто хресним батьком.
— Гроші, — відповів Панталаха.
— А хто вам то дав?
— Сьвятий Миколай.
— Сьвятий Миколай? Гі, гі, гі! А за що?
— Як то, то ти не знаєш, що мене сьогоднї пани били? То сьвятий Миколай прийшов і повідає: „Ну, ну, Панталахо, не плач, небоже, і не бій ся нїчого! На, маєш отсей гріш, він тебе виведе з сеї вязницї на вільність“.
— Ой, ой, так вам сказав?
— А ти думав, що як?
Прокіп стояв з роззявленим ротом обік сидячого Панталахи і не зводив очий із срібного ґульдена, що його Панталаха уважно на всї боки обертав у руцї, придивляючись йому очевидно з великим зацїкавленєм.
— Знаєте що, нанашку? — промовив нарештї несьміло Прокіп.— А що таке?
— Дайте менї той гріш.
— А тобі, дурню, по що?
— То таке гарне, буду ним бавити ся.
— От дурень! Хибаж ти не чув, що се не для забави, але на те, щоб із вязницї дістати ся на волю?
— Та-а-а-к? — з виразом розчарованя процїдив Прокіп.
— А може й ти хочеш вийти відси на волю?
— На волю? Що се значить: на волю?
— Ну, до дому, дурню, до твойого тата, чи хто там є у тебе.
— До дому? — скрикнув Прокіп з виразом перестраху. — Нї, не хочу до дому. Там мене будуть бити.
— Ну, не хочеш, то не хоти, то й сиди собі тут каменем! — мовив Панталаха і почав помаленьку довбати шилом у ґульденї. І не довго довбав. Бо по хвилинї срібна монета під натиском шила розколола ся на дві половинї, як коробочка, а в її виструганому нутрі показала ся звинена в кружечок тонесенька як волос анґлїйська пилочка до різаня зелїза.
— Ой Господи! — скрикнув Прокіп, що пильно придивляв ся тій манїпуляциї, — а се що таке?— Тихо будь! — остро мовив до нього Панталаха. — Хиба ти не чув, що се дар від сьвятого Миколая?
— Ага! — стиха прошептав зовсїм переконаний Прокіп. — А се що в нїм у серединї?
— То таке зїлє — ключове зїлє називаєть ся. Ти чув коли про таке зїлє?
— Чув. А щож се за зїлє?
— Кажу тобі, що ключове. Коли ним доторкнути ся до замка, то не треба й ключа, кождий замок отворить ся. Можна ним розкроїти зелїзо, так як ножем хлїб краємо.
— Йой! — скрикнув зачудуваний Прокіп, а потім усьміхаючи ся мовив: — Ану, нанашку, розкрійте отсю піч!
— А ти думаєш, що не розкрою? Чекай лише, нехай ніч западе.
— Гі, гі, гі! То буде цїкава річ! — радував ся Прокіп. — Я ще не бачив, як піч крають.
Тимчасом Панталаха виняв пилку з тої оріґінальної схованки і відвернувши чимось Прокопову увагу в иньший бік, моментально віпхнув її в щілочку свойого тапчана.
— Добряга Замєховський, — шепнув він. — Таки не забув мене. Нехай йому Бог дасть здоровлє! Рад би я знати лише, що то були за панове, що так хитро вивели в поле отого тамоватого Спориша.— Що ви там муркочете, нанашку? — запитав Прокіп знов обертаючи ся до нього.
— Говорю Отченаш до сьвятого Миколая за той великий дарунок. Слухай, Прокопе, — мовив по хвилї Панталаха, граючись у долонях обома половинками випорожненого ґульдена, — хочеш мати отсе?
— Хочу! — радісно скрикнув Прокіп.
— А зробиш те, що тобі скажу?
— Зроблю.
— Отже слухай. Поперед усього мусиш про все, що тут бачиш, мовчати як пень. Розумієш?
— Розумію. Мовчати.
— Се значить — нїкому анї слова не мовити: анї кухареви, анї Споришови, анї нїкому. Знаєш?
— Знаю.
— А в ночи маєш спати, хоч би тут у казнї й не знати що дїяло ся.
— Добре! Буду спати.
— А як би ти збудив ся і чув щось або бачив, то не кажи нїкому нїчогісїнько. Скажи: я не знаю, я спав, я нїчого не бачив. Розумієш?
— Розумію. Не бачив.
— Памятай же собі. А як би ти хоч словечко сказав, то я прийду, витягну тебе з постелї і затащу просто до твойого дому.— Нї, не хочу до дому! — скрикнув Прокіп. — Там мене будуть бити. Волю тут сидїти і мовчати.
— Добре, гарно! — мовив Панталаха і погладив його по розчіхраній голові. — Сиди і мовчи, хоч би тебе не знати про що розпитували. Все кажи: не знаю, не бачив нїчого, не чув нїчого. А як будеш отак справувати ся, то дістанеш отсе!
І Панталаха мигнув перед Прокоповими зачудуваними очима срібною поверхнею внутрішнього вижолобленя обох половинок ґульдена.
— Дайте, дайте! — благав мало що не зо слїзми на очах Прокіп, простягаючи обі руки до блискальця.
— Е, ти би хотїв зараз! — мовив Панталаха. — Та бо ти ще не заслужив. Справуй ся добре сеї ночи, спи твердо, а завтра рано скоро встанеш, зазирни під подушку, то там знайдеш отсей дарунок. Розумієш?
— Розумію. Ай-яй-яй! Завтра! Тож то буде гарно! — скрикнув Прокіп плещучи в долонї.
Тимчасом Панталаха встав, наблизив ся до стїни, підскочив і вхопивсь обома руками віконних крат, а потім на руках піддвигнув ся в гору, поки не доторкнув ся лицем до крати. Хотїв бачити, чи швидко буде вечір. Тїнь від сумежної офіцини закрила вже цїле подвірє; очевидно вечір був уже близько, хоча сумерки не запали ще. А що се дїялось десь у початку осени, то Панталаха в одній хвилї догадав ся, що мусить бути не дальше, як сема година.
— За годину будуть замикати, — мовив сам до себе, — значить ся, маю ще годину часу. Сього може й вистане.
Потім зіскочив на поміст і пішов до дверий. Притулив на сам перед очи, а потім вуха до отвореної візитирки — на корідорі тихо, лише десь далеко, на кінцї корідора чути голос ключника, що балакає щось із вартовим жовнярем.
— Ага, сидять оба на пацї, — муркнув Панталаха. — Се добре. Сьогоднї на моє щастє нічну службу має Спориш, а він як набалакає ся з вечера, то потім дріматиме всю ніч. Тай до того в ногах не міцний: хоч би й найтихше ступав, то я почую його. Ну, ну балакайте собі, — додав їдко, — я вже знаю, про що ви там балакаєте, собаки! Моїми буками зуби собі полощете! Але чекайте ви! Заснїть лише в лиху годину, то вже я покажу вам, що вміє Панталаха! От би варто бути тут завтра рано і побачити ті їх пики, коли прийдуть до казнї тай глип-глип: дурень є, а розумного чорти вхопили!
Засьміяв ся коротким, безголосим, грудним сьміхом, а потім відійшовши від дверий полїз просто під тапчан і давай там за чимось нишпорити та шпортати по помостї, по кобильницях, на яких лежали тапчанові дошки, та по щілинах у самій стїнї, де штукатура потріскала і повідставала від цегол.
— А ви чого там шукаєте, нанашку? — не виходячи з дива запитав Прокіп.
— Того, чого ти не загубив, — відповів закусуючи губи Панталаха.
— Скажіть, скажіть! — уперто жибонїв Прокіп.
— А ти вже забув, що я говорив тобі перед хвилею? — мовив Панталаха.
— Що таке? — чудуючись запитав Прокіп.
— А те, що маєш мовчати, коли хочеш дістати отсе!
— Ага! — похопив ся Прокіп, ударивши себе долонею по устах. — Мовчу вже, мовчу!
І не зводячи очий із Панталахи бідний ідіот усїв скулившись на своїм тапчанї, мучачись з одного боку цїкавістю, а з другого бажанєм — одержати блискальце.
Від хвилї, коли його зловлено і всаджено до отсеї казнї, Панталаха вже зачав думати про втеку, і не вдоволяючи ся самим думанєм, почав збирати і ховати в своїй новій казнї все, що яким будь способом могло пригодитись йому до виконаня тої думки. Арештанти знали його вдачу і тямили також, чим йому найлїпше можна прислужити ся. Тож коли хто з тих, що ходили „на сьвіт“ на роботу, знайшов який шматок зелїза, дроту або бляхи і міг неспостережено сховати се при собі, нїс усе Панталасї. З таких шматочків він виробляв для цїлого криміналу шила, ножі та ножики, а що йому видавало ся придатним, то ховав для себе. В хованю був майстер, і не вважаючи на часті ревізиї в його казнї, майже нїколи не можна було знайти в нїй нїчого.
Тим то й не диво, що протягом його двотижневого побуту в тій казнї в звісних лиш йому самому схованках назбирало ся вже не мало шматочків усякого зелїзя, яке він тепер повидобував і розложивши на тапчанї почав переглядати оком досьвідного майстра, міркуючи, що може йому придати ся для сфабрикованя відповідної оправи до пилки. Вибрав нарештї досить грубу і міцну зелїзну штабку, а встромивши її між зелїзну піч і штабу, якою піч була оперезана, та напруживши всю свою силу, здужав сильно зігнути її в половинї, так що утворила невеличкий лук. Тятивою того лука мала бути пилка, яку при помочи тоненьких а міцних мосяжних дротиків прикріпив до обох кінцїв штабки. По цїлогодинній напруженій працї пилка була готова і Панталаха глянув на своє дїло з виразом неописаної гордости й радости. Отсей маленький, на швидку склемежений, безформний предметець мав стати ся для нього ключем до свободи. О, колиб лише сим разом іще видобути ся звідси! Тепер уже нї за що в сьвітї його не зловлять! Тепер він має запевнені такі дороги та схованки, що все піде добре. Коби тілько на волю!
Скоро пилка була готова, кинув оком по казнї, міркуючи, кудиб то сховати її. А нуж ключник вечером перед замкненєм дверий захоче зробити в казнї ревізию, як се трапляло ся досить часто! Всьміхнув ся побачивши на примурку під вікном пів бохонця хлїба, власність Прокопа. Блаженний той дурень, що не здужає за день з'їсти навіть бохонка хлїба! І він узяв хлїб із примурка і почав уважно з усїх боків обзирати його.
— Се мій хлїб! — несьміло запищав Прокіп.
— Мовчи, осле! Аджеж не з'їм тобі хлїба! — мовив остро Панталаха, розкроїв хлїб півперек через мякушку, не краючи шкірки, віткнув у розкрій свою пилку, а потім стиснув хлїб так, що дивлячись з далека нїхто не був би доглянув, що хлїб був надкроєний таким робом.
— Бачиш, що я чиню? — запитав Панталаха Прокопа, що пожирав очима кождий його рух.
— Бачу, — шепнув той.
— А знаєш, що ти маєш робити?
— Не знаю.— Скілько разів маю повторяти тобі се? — гаркнув притишено але сердито Панталаха. — Маєш мовчати, чуєш?
— Чую! Буду мовчати!
По кількох хвилях війшов ключник з лямпою в одній, а звязкою ключів у другій руцї, оглянув довкола піч, тапчани, місце по під тапчанами, примурок під вікном, заглянув у гору до вікна, на стелю, ще раз окинув очима поміст і побажавши арештантам доброї ночи почав коло дверий бряжчати ключами та скрегінцати замками й колодками, замикаючи їх на два спусти. А Панталаха по його відходї всьміхнув ся радісно, потер руки і скочив до примурка, щоб переконати ся, чи досить іще лишилось йому від учора масла, доконче потрібного для смарованя пилки, щоб тим способом менше чутним учинити її скрегіт та писк. Спасибі Богу, масла було аж за надто! Все складає ся корисно.
— А тепер, Прокопе, підемо спати! — мовив по хвилї Панталаха. — І памятай собі, що я тобі наказував. Маєш менї всю ніч спати як забитий. Аби тут ясні громи били, то ти не повинен чути нїчогісїнько. Чи може будеш іще що їсти?
— А можу їсти?
— Можеш.
— А… а… аджеж там у моїм хлїбі ваше ключове зїлє. А нуж з'їм його й трісну? — мовив Прокіп з виразом невдаваної трівоги на своїм дитячім лицї.
— Тьфу! — скрикнув Панталаха. — Аджеж ти не з зелїза. То лише зелїзо тріскає від того зїля. Чекай, я зараз вийму. На, тепер можеш їсти спокійно.
Поки Прокіп їв, помалу гризучи хлїб і жвучи його немічними вилицями, Панталаха не роздягаючи ся кинув ся на свій тапчан, щоб проспати ся пару годин і набрати сил до працї, яка дожидала його. Швидко потім наївши ся заснув і Прокіп твердим сном.