Панталаха і иньші оповіданя/Панталаха/IV
| ◀ III | Панталаха і иньші оповіданя Панталаха IV |
V ▶ |
|
Тілько що вибила одинацята. Ключник Спориш, набалакавши ся до сита з вартовим жовнярем пройшов ся здовж корідора, послухав, чи спокійно сплять арештанти в казнях, а переконавши ся, що все в порядку, знов засїв на самім кінцї корідора на великій пацї і почав дрімати.
На тій самій пацї сидїв також у глубокій задумі, більше подібній до дрімоти нїж до фільозофічного загубленя, опертий на карабінї вояк. Патроль у тюремнім корідорі належала до найвигіднїйших родів військової служби. Заведено її не що давно, перед кількома роками, з нагоди тюремного бунту. Та тепер про бунт у тюремних мурах не було й помишлїня, тим то й не диво, що фірери, коменданти патролї позволяли воякам утомленим вартою на иньших стійках, дрімати в корідорі і що патроль у корідорі вважала ся упривілейованим постом або, як казали вояки, „ласкавим хлїбом“. Вояк, поставлений сюди на варту, мав обовязок пройти ся по корідорі пару разів, а потім міг сїсти на великій пацї під вікном і дрімати в тій позициї, тілько не лягаючи та не випускаючи з рук карабіна.
Чи довго, чи коротко дрімав ключник Спориш, — сього не був сьвідім. Йому здавало ся, що се не трівало й пятьох мінут, хоча на дїлї минули добрі дві години. Нараз він прокинув ся і зірвав ся на рівні ноги, стукнувши при тім голосно чобітьми о поміст, і протер очи. Що се було? Чи то ві снї, чи на яві він чув якийсь незвичайний шелест, щось немов легкий, ритмічний, хрипливий посвист, нїби журчанє тоненького зубатого колїсця якоїсь машини або хропінє якоїсь сонної, але не людської істоти? Грр, грр, грр! Спориш не знав, відки й як долїтав до нього той згук, що міг значити, як довго трівав перед його пробудженєм. Почував лише якусь неясну трівогу в свойому нутрі. Ось він станув, напруживши слух і перехиливши ся на перед горішньою половиною тїла — слухав. Нїчого не чути, нїякого шелесту, нїякого руху.
— Сон мара, Бог віра! — шепнув Спориш і перехрестив ся, а потім як мога найобережнїйше, ступаючи на пальцях та силкуючись не робити нїякого стуку своїми важкими чобітьми, подав ся здовж корідора. Зупиняв ся біля дверий кождої казнї, нахиляв вухо і слухав. Нїчого не чути, крім важкого, рівномірного сапаня сонних арештантів. Десь не десь сей або той хропе, — але сей згук зовсїм відмінний від того, що доходив до його слуху ві снї. Зупинив ся в половинї корідора і стояв довго, з десять мінут, недвижно, мовчки, запираючи в собі дух і дожидаючи, чи не повторить ся таємничий шелест. Але нї, шелест не повторив ся, лише з кута, в якому ключник дрімав перед хвилею, почуло ся нараз голосне, з присвистом хропінє. Се так патролював вояк. Держачи обіруч притиснений до себе карабін він закинув голову в зад, опер її о стїну і сплячи твердо, з широко отвореним та до стелї зверненим ротом, хріп мов підрізаний.
— А, так! — промовив Спориш, почуваючи в душі значне вспокоєнє, коли до його слуху долетїло отсе хропінє, — так ось відки долїтав до мене той шелест! А я дурень подумав уже, що се Бог зна що таке! Тьфу на тебе!
І Спориш повагом, голосно стукаючи чобітьми, вернув на своє місце, обернув сонного вояка на бік, так щоб не хріп йому над вухом, а потім чуючи, що його морить сон, сїв знов на паку, похилив ся також головою до стїни і шепчучи щось — чи то молитву, чи лайку тому, хто так не в пору збудив і наполохав його, — заснув по кількох мінутах.
І знов минула добра година. Спориш спав твердо, але неспокійно, кидав у снї то руками то ногами, рушав вусами як заспаний пес, якому не дають спокою налазливі мухи, булькотав навіть крізь сон якісь незрозумілі слова, сопів, важко дихав, немов щось дусило його, але не будив ся. Нарештї з очевидною натугою, весь облитий потом прокинувсь і сїв на пацї.
— Грр, грр, грр! — то був перший згук, що долетїв до його слуху.
Оглянув ся на вояка, та сей усе ще спав на боцї — нї, вояк не хропе! Протер очи, вщипнув себе в лице, аж йому сльози станули в очах…
— Грр, грр, грр! — чути раз у раз виразнїсїнько з темної безоднї корідора. Се вже не хропінє сонного, нї! Се зовсїм иньший гомін, більше металевий, більше дразливий для слуху. Що се може бути? Тихесенько спустив ся на поміст, станув без стуку, — гарчанє все чути тай чути. Поступив крок, другий — іще чути. Розлягаєть ся виразно, пискливо, в прискоренім темпі, лише не знати, з котрої казни. Ще один крок зробив з найбільшою обережністю — а се що? Гарчанє затихло. Тихо як тїнь посунув ся ключник здовж корідора від казнї до казнї, від дверий до дверий, що кілька кроків поставкуючи, надслухуючи, запираючи в собі дух — тихо і мертво, не чути анї найменшого руху крім рівномірного віддиху сонних арештантів.
Нїби безтїлесний дух, з виразом найбільшого напруженя на лицї перейшов ключник увесь корідор від кінця до кінця — нїде нїчого не чути, всюди сон, усюди супокій.
— Га, то хиба якась нечиста сила кпить собі з мене! — пробуркотїв ключник. — Во ймя Отца і Сина і сьвятого Духа, амінь! Згинь, пропадь, проклятий душе!
— Грр, грр, грр! — залунало нараз із глубини корідора — так досадно та виразно, що ключник мало що не впав на місцї зомлїлий із переполоху. Зблїд увесь як труп, але коли по хвилинї отямив ся і звернув ся в той бік, гарчанє вже затихло і найглубша тиша знов запанувала в темних челюстях корідора.
— В тім щось мусить бути! — промовив півголосом ключник і ще раз розпочав свій обхід від дверий до дверий, надслухуючи, ловлячи ухом та розріжнюючи кождий найменший шемріт. О розпуко! Знов не міг почути анїчогісїнько підозреного. Та про те не тратив надїї, йшов чим раз дальше, а дійшовши до кінця корідора, вернув назад, зупинив ся біля одної з середнїх келїй і довго так стояв недвижний, напружений, чи не почуєть ся знов загадкове гарчанє. Та нї, не чути нїчого!Про дальший сон не було вже анї думки — навпаки, ключник робив собі гіркі докори, що за першим разом дав себе ошукати тій нїби то тишинї і хто зна чи не прогавив яку відповідну хвилю. Ануж там готуєть ся знов який бунт? Ануж там у якій келїї один із тих страшних злочинцїв замкнених тут дусить, ріже, мордує другого, а нещасна жертва в ряди годи захарчить під його руками? Нї, харчала, тай перестала, а тепер уже за пізно!
Та про те ключник чекав, надслухував дальше. Кілька разів йому здавало ся, що знов чує те саме гарчанє. Він увесь тремтїв від якоїсь невиясненої трівоги, але потім переконував ся, що се була омана його слуху, надмірно роздразненого довгим напруженєм. В такім станї кождий найменший шелест, хропінє сонного арештанта, рух миши, що перебігала півперек корідора, припадковий стук деревляника, зіпхненого ногою сонного арештанта з тапчана на поміст, — кождий із тих звичайних шелестів та згуків тюрми, в якої мурах спить півтора тисячі людий і до яких він від давна мав нагоду привикнути, тепер видавав ся йому якимсь громовим гуркотом, у кождім чулись йому то кроки страшних убійників, що закрадають ся тїкати з вязницї, то притишена праця коло виломлюваня крат або барикадованя тюремних келїй.Були хвилї, в яких бідний ключник майже напевно дожидав, що в найблизшій секундї цїла вязниця рикне страшенним вереском, залунає ломіт та лускіт валених мурів, гук вистрілів, град проклять і лайок і все те, цїле пекло страховищ, упаде на його бідну голову, на його відвічальність. Але минала хвиля за хвилею, вязниця дрімала спокійно в обіймах нічної темноти, лише лямпи серед навислих сутїнків корідора моргали полохливо, а на супротилежнім кінцї, на пацї чути було здорове, правильне сапанє вояка, що спав у сидючій поставі, опертий плечима о мур а руками о карабін, на якого люфі опер також своє підборідє.
— Чиж малоб усе те менї причути ся? Мав би то бути сон? — запитував сам себе ключник по довгій, даремній дожиданцї, і вже хотїв своєю звичайною важкою ходою рушити до паки, коли в тім мов грім із ясного неба, осьтут за його плечима, в одній із центральних келїй розляг ся справдї страшенний, оглушливий гуркіт, немов би на зелїзний поміст падав град величезного каміня. Ключник застив на місцї, задеревів і не міг ворухнути ся. Хвилю було тихо мов у могилї, а потім залунав другий стук, немов би великим зелїзним кітлом ударено о дерево і при тім брязкотано кайданами.— Дух сьвятий зі мною! — скрикнув ключник і перехрестив ся. Сим разом се вже не був сон, не був привид, бо й вояк на пацї прокинув ся і вже стояв випростуваний з карабіном на „презентірт“, хоча не тямлячи, що з ним дїє ся і з зажмуреними очима, які кілька хвиль на дармо силкував ся відчинити. Що духу обернув ся ключник, щоб дійти, відки походять ті дивовижні гуркоти, і в тій самій хвилинї все йому вияснило ся.
— Се Панталаха! — скрикнув і вдарив себе долонею по чолї. — Се той проклятий злодюга знов якусь штуку придумав.
І не дожидаючи вже нїчого більше ключник кинув ся до казнї, в якій був замкнений Панталаха. По дорозї вхопив одну з тих лїхтарень, що висїли на кілочках здовж стїн корідора і мов миши моргали в пітьмі підслїпуватими очима. З лускотом відімкнув двері і влетїв до казнї. Незвичайний вид явивсь його очам. На серед казнї лежав перевернений до гори сподом верхняк зелїзноі печі, заокруглений мов великий казан. Обік нього клячав дурний Прокіп, держачи в кождій руцї по кусневи зелїзного обруча, яким піч була окована в суставах. Долїшня половина печи була відкрита і позївала темною, отвертою пащекою. Панталахи не було в казнї. Ключник остовпів.
— А ти драбе що тут робиш? — ревнув він до Прокопа.— Я… я… я, — пробулькотав Прокіп вибалушивши на нього свої великі, здивовані очи, широко роззявивши рота, немов би хотїв щось сказати. Та в тій хвилї пригадав собі остру заборону Панталахи і сказав коротко:
— Я не знаю.
— Як то не знаєш? А звідкиж узялось отсе? — Ключник ногою показав на зелїзні предмети, розкинені по помостї.
— Я не знаю, — відповів Прокіп.
— А де Панталаха?
— Я не знаю, — була все однакова відповідь.
— Брешеш, драбе! — гримнув ключник. — Ти мусїв бачити, де він подїв ся.
— Нї, я не бачив. Я спав.
— Спав? А щож робиш ось тут на серед казнї?
— Я… я хочу спати, — відповів Прокіп і вставши лїниво ляг на своїм тапчанї й зажмурив очи.
Ключник був близький одуру. Мало хибло, а був би кинув ся на Прокопа і дав би йому в повній горячости покоштувати сили його пястуків та твердости ключів, яких цїлий жмут держав у руцї. Але по хвилї охолов. Що говорити з дурнем? І що він може знати? Аджеж Панталаха, збираючись утїкати, чейже не говорив йому, куди й як думає виломлюватись. А при тім що тут було довго міркувати? Розрізана і розбита піч виразно показувала одну одиноку дорогу, якою міг утекти Панталаха. Дверцї від печі виходили на корідор і були защеплені з надвору. Очевидне дїло, значить, туди він не міг видобути ся на волю. З печі мусїв улїзти до комина, а комином видрапати ся на дах. Певна річ, із даху двоповерхового будинка злїзти в низ, а до того ще на вулицю, була не легка штука, але такий шалено відважний, зручний і богатий на всякі вигадки злодїй як Панталаха чого тільки не докаже! То й ключник від разу догадав ся, що йому робити. Заким вискочив із казнї, глипнув іще на постїль Панталахи — простирала не було. Зирнув і на Прокопову постїль — простирала також і місце застило.
— О, то хитрий пташок! — буркнув ключник. — Треба поспішати, щоб нам не вилетїв до разу.
І ключник духом вискочив із казнї, замкнув її на колодку, а потім полетїв до вояцкої вартівнї, що була зараз при входї тюремного будинка в партері на право. Крім дижурного капраля всї вояки спали преспокійно на причах.
— Патроль! Арештант утїк! — закричав ключник стаючи в отворених дверех.
На той крик усї вояки посхапувались і похапали за оружє.
— Куди втїк? — спокійно запитав капраль.— Комином на дах.
— А давно?
— Нї, не давно, може перед десятьма мінутами.
— Ну, то се нїчого, буде наш, — мовив капраль і обертаючись до вояків крикнув остро:
— Wache, habt acht!
Вояки вже стояли воружені в двох рядах.
— Половина піде сходами на дах за паном ключником, а я з другою половиною на подвірє. Коли ще не втїк із даху, або коли не полетїв як ворона, то тепер певно не втече. Vorwärts, marsch!