Пан писар/3

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пан писар (1928
Григорій Гануляк
Дія третя
Видання: Львів: «Русалка», 1928.
 

Хата, як у I. дії.

 
ЯВА 1.
 
Гриць, Катерина і Ганя.

Гриць. Ну, я вже й убрався — час іти на торг, а ти ще там пораєшся.

Катерина. Та-бо й треба щось взяти на торг і продати, щоби було за що купити солі й світла.

Гриць. Ти Ганю ґаздуй тут з Михайлом — ми не будемо баритись, — скоро вернемо.

Ганя (помагає матери до бесаг класти яйця й ярину).

Катерина. Та-бо ти всі яйця порозбиваєш. Так квапишся, якби й рада була нас позбутися.

Ганя. А що мені в місті купите?

Катерина. А що хочеш, щоби тобі купити?

Ганя. Та хиба вже нічого не купуйте, мені нічого не треба.

Катерина. От і говориш, як не своя. Тобі тепер лише жити. Маєш чоловіка, що тебе любить. I ми його любимо, — вдався він тобі і нам.

Гриць. Та-бо ти стара не мішайся до них, тай не конопадься довго, бо сонце вже зійшло, а до міста не близько.

Петро (за сценою). А гуш! фііі… (свище).

Гриць (через вікно). А ти що знова?

Петро (за сценою). Та ось яструб несподівано впав між кури й вхопив тоту чубату (свище, вложивши два пальці в рот).

Катерина. Падоньку мій! найкращу курочку мені вхопив!

Гриць. Нехай на цім станеться.

 
ЯВА 2.
 
Ті й Петро.

Петро (входить) А то й вам поганець — утік. Але най но він в другий раз прийде, то я йому вже догоджу. Зроблю пістолєт і убю собаку!

Гриць. Тільки, щобись сам себе не убив.

Петро. Або я дурний себе убивати? Його убю!

Катерина. Тепер вже ти конопадишся. Я вже готова й можемо іти.

Гриць. Ну, так і ходім. А ти Петре доглядай дому, бо може Михайло з жінкою підуть в поле, то треба хати доглядати.

Петро. Ну-ну, — не тра мене до того гнати.

Гриць. Так і бувайте здорові!

Ганна (цілує в руку вітця і матір).

Гриць. Пращаєшся, як би ми на віки розлучались. Ми скоро з міста вернемо. Ходи стара.

Катерина. Йду вже! (Обоє відходять).

 
ЯВА 3.
 
Ганя, Петро.

Ганя. А Михайло де?

Петро. Та ось був на оборі, а пан писар його закликав і оба пішли кудась на вигін.

Ганя. Певно вже сказав йому, що Іван вернув.

Петро. Я хотів був підслухати, що вони з собою балакають, і підійшов до них, а тут саме в той час надлетів яструб і кури пополохав, тай й одну таки ухопив на сніданок.

Ганя. Деж вони тепер?

Петро. Може ще за хатою, — хиба піду й побачу.

Ганя. Ні, зістань. Коли має сказати, то вже й сказав. Дій ся воля Божа!

Петро. Та-бо вони там готові до полудня балакати й перешкоджають нам.

Ганя (затикає йому рот). Тихо, не говори так голосно, бо може нас Михайло підслухати.

Петро (тихше). Олена вже була й сказала, що вони з Іваном ждуть нас. Ходімо!

Ганя. Тепер не можна, — треба перше Михайла за чим в село виправити. Ах Господи святий! я чогось боюся, такий ляк мене здіймає…

Петро. А я нічого не боюсь, я тішуся, що помандрую до тої Гамерики. Там мусить бути весело. Дуже мене кортить до Гамерики, бо хотів би зістати таким паном, як Іван. Гі, гі, гі…

Ганя. Тихше! (Затикає йому рота). Ти готов ще все попсувати.

Петро. А я все таки казав: Маємо втікати до Гамерики, то втікаймо в ночі, а не в день, бо в день небезпечно, може хто побачити.

Ганя. Коби хоч Михайла за чим з хати виправити. Коли вже знає, що Іван вернув, то довше не можна зволікати. Дійся воля Божа! — Заграй мені тепер, Петре, тої що я її так люблю!

Петро. Коли хочеш, то я заграю. (Грає на сопілці)

Ганя (сідає, сперши голову на руку і задумується).

 
ЯВА 4.
 
Тіж і Михайло.

Михайло (входить, сідає й слухає пісню, а коли Петро перестає грати, говорить): Гарна пісня, — вона й мені сподобалася.

Ганя (як би зі сну пробудилася). А, це, ти, Михайле.

Михайло. Тато і мама вже пішли?

Ганя. Пішли, але казали, що скоро вернуть.

Михайло. І я мушу на хвильку скочити в село.

Ганя. Чи є діло до кого?

Михайло. Хочу попросити ґаздів, щоби мені помогли сіно скосити. Вже час на сіно.

Ганя. А довго там забаришся?

Михайло. От може з годину, а коли-б я довше забавився, то нічо. Ти, Петре, заграй веселої, а не такої сумної, як ось тепер грав. Вона гарна, але я вже таки волію веселу. Тай й ґаздиня воліє веселу. Правда, Ганю, що ти волієш веселу?

Ганя. Най грає веселу, — мені все одно. Але ти, Михайле, мене не любиш, коли неправду говориш.

Михайло. Чому неправду говорю?

Ганя. Ти не йдеш до ґаздів за орудкою, а до кого иншого.

Михайло. А до когож, думаєш?

Ганя (гладить його). А з ким ти тепер на оборі балакав?

Михайло. З писарем.

Ганя. А що він тобі говорив?

Михайло. А що — говорив що відай Іван з Америки вернув, бо бачив вчора якогось панича, котрий з постати та з лиця виглядав на Івана.

Ганя. І ти хочеш дізнатися, чи це дійсно Іван!

Михайло. Ні, але пан писар говорив, що має мені щось важного сказати.

Ганя (гладить його і всміхається). А скажеш мені, що він тобі скаже?

Михайло. Моя ти голубко! хибаж я тебе не люблю й мав би перед тобою все таїти?

Ганя. Ну, коли так, то йди. А на дорогу поцілуй мене.

Михайло (цілує її). Ах, моя ти голубко, моя ти перепеличко!… Я лише для тебе й живу. Скажи, чи ти мене любиш?

Петро. Як би не любила, тоб і не вийшла була за вас.

Ганя. Петро добре каже.

Михайло. А коли-б так Іван вернув, чи й тоді не перестанеш мене любити?

Ганя. Й тоді не перестану любити.

Михайло. Ну, так я й спокійний. Піду тепер й довідаюсь, що писар від мене хоче. До побачення, моя голубко! (Цілує й відходить).

 
ЯВА 5.
 
Ганя й Петро.

Ганя. Господи, прости мені, що я обманюю чоловіка! Я хотіла-б його любити, но коли бачу Івана, серце моє для нього лиш бється. Ах, тату, мамо, чого ви мене присилували йти за другого? Чому ви увірили, що Іван не верне й не ждали на нього? Чи не ліпше, щобим була зістала дівкою, ніж тепер проневіритись чоловікови й втікати з Іваном в далекий світ? Я не можу противитись Іванови, — що він скаже, те й зроблю. Нехай скаже умерти, то й умру.

Петро. Е, так зле не буде, як говориш. Колиб лиш дісталися до тої Гамерики, то й все буде добре.

 
ЯВА 6.
 
Ганя, Петро й Іван.

Іван (відчиняє двері і говорить шепотом). Чи ти вже готова?

Ганя. Готова, готова! Зайди в хату. — Чоловік пішов в село до пана писаря.

Іван. Я й замітив його, як пішов в ту сторону, та й забіг до тебе, щоб поспішила. Пан писар готов нам помішати, хоч я того не боюсь, бо маю й на нього таке, що його убє.

Ганя. Що таке?

Іван. Вчора впали в мої руки папері пана писаря.

Петро. Тоті, що він згубив; а я знайшов?

Іван. Егеж, тоті — тоті. І знаєш про що довідався?

Ганя. Та про що?

Іван. Всі листи, що я писав до тебе і до твого батька, або до сестри Олени, він одержував з почти, але вам не віддавав.

Петро. А то тобі й поганий чоловік!

Іван. Через нього лише ти зістала жінкою другого а не моєю. (Виймає пакет). Диви, всі тоті листи він дотепер при собі носив.

Петро. Тепер я вже знаю, чому він завжди говорив, що в него кишеня не порожна.

Іван За такі поступки — його жде тяжка кара. Але нехай його Бог карає, не я! Я не можу тут в селі зістати й не можу дивитись на те, що ти жінкою другого, а не моєю. Бо хоч би ти хотіла розвестись з чоловіком, то й тоді піп не звінчав-би нас. А там в Америці инші права, там звінчають нас і можемо жити щасливі.

Петро. Може й я там найду собі жінку, бо тут мене жадна дівка не хоче. Кожна каже, що я дурний й вона не хоче мати дурного чоловіка — гі, гі, гі.

Іван. Ти Петре мені став в пригоді, через тебе я тоті листи дістав в свої руки. Я тобі того ніколи не забуду. Ти підеш з нами й добре тобі в нас буде.

Петро. Гі-гі-гі я буду в Гамериці, буду таким паном як ти, й буду мати жінку! гі-гі-гі… (скаче).

Іван. Лиш збирайтеся скоро, бо час вже йти.

Петро. Я вже готовий, ось все моє, що маю (показує сопілку). Там я вам буду грати, що схочете, щоби вам не було тужно за рідним селом.

Ганя. Й я вже готова — можемо йти. Пращайте тату й мамо, що ваша дочка вас на старости літ покидає. Я вас не виную, що віддали ви мене за Михайла, — усьому винен той писар… Прощай й ти Михайле, що не додержую тобі присяги, яку зложила перед престолом. Ти добрий чоловік, любив мене й може було б мені з тобов добре. Но щож — коли серце моє належало й належить до иншого. Йду в далекий світ, бо тут важко було б жити. Прощай моя рідна хатинко, де я вродилася й виросла. Маленька ти й бідна, але в тобі мені було добре. Я гадала тут вмерти, Бог инакше зарядив — моє призначіння вмирати на чужині.

Петро (плаче). Гі-гі-гі… й мені якось тяжко приходить розставатись з цею хатиною, де я притулок найшов в мойому сирітстві. Ви ґаздине мене сироту пригорнули й з вами я йду, куди ви йдете.

Ганя. Прощайте сусіди й всі, з ким я жила й веселилася (бере за руки Івана й обоє звертаються до дверей; а двери вже відчинилися й в них видко Михайла, з поза котрого виглядає Софрон).
 
ЯВА 7.
 
Ті, Михайло й Софрон, Ганя й Іван стоять остовпілі. Михайло глядить на них мовчки. Софрон заживає табаку й усміхається).

Петро (про себе). Ось тобі й ґазда! Що тепер буде?

Михайло. А зі мною не хочете попращатись? Хибаж я не заслужив на це, щоби зі мною попращатися? Ганю, яж твій чоловік, попращайся й зі мною, та коли вже так статися має, що хочеш мене покинути, то я не задержую тебе. Я сам зістану тут і потішати-му тата й маму, котрі на старість плакати-муть за своєю одинокою дитиною. Я не буду плакати, бо так відай мусіло статись. А ти Ганю не нарікай на мене, що я тобі завязав світ, що я може силував тебе піти за мене. Ти з Іваном будеш щаслившою, ніж зі мною. Чи правда? Говоріть — я вас слухатиму.

Іван. Ти Михайле тув невинний, і я бачу, що ти чоловік розумний…

Михайло. А ти бувби ще розумнійший, колиб те, що задумав, инакше зробив.

Іван. Як инакше?

Михайло. Не треба тайком втікати з чужою жінкою, бо на тім лише я зле вийду, а яж вам нічого злого не зробив. Всі скажуть, диви, Михайла покинула жінка, бо він відай був для неї злим чоловіком. Скажи ти сама, Ганю, чи я для тебе був злим чоловіком?.. Колиж ні, то чому робиш мені такий сором, що тайком втікаєш від мене?

Іван. Якже мали ми поступити?

Михайло. Так було вчинити, щоби й ти й вона й я були вдоволені і на нікого з нас нечесть не впала.

Іван. Я й не хочу, щоби нечесть на кого з нас впала.

Михайло. Не хочеш нечести, а не роздумав над тим, що робиш. Треба було перше до мене прийти й сказати: Віддай мені тую, котру я любив і люблю, а я був би вже так зробив, щоби й ти був вдоволений і Ганя була вдоволена і я. А то заледви вчора вернув в село, сьогодня вже й відходиш, та й пориваєш чужу жінку. Та й далеко булиб ви зайшли? До границі заледви, Ганя пашпорту не має й були би її задержали й шупасом до мене відставили. Чи то не був би сором для мене й для неї?

Іван. То правда, що я не застановлявся над усіми подробицями. Це булиб ми в дорозі полагодили, але не в цьому діло. Ціле село знало й ти знав, що я Ганю любив, та що пішов у далекій світ, щоби заробити гроші та вернути до неї. Та лихі люде вчинили мене вмерлим.

Михайло. Хто вчинив тебе вмерлим? Ціле село так говорило.

Іван. А хто розпустив цю вістку по селу?

Михайло. Хто?

Іван. Ваш пан писар.

Софрон (входить в хату). Це не правда! таке писали по ґазетах.

Іван. А, це ви, пане писар? Добре, що й ви сюда приходите!

Софрон. Е, що тут з тим пройдисвітом церемонитись та лагідно з ним обходитись. Віддати його до шандарів, а я вже посвідчу, що на власні очи бачив, як він викрадав чужу жінку й хотів з нею до Америки втікати, щоби її там спродати. За уведення чужої жінки суд гостро карає.

Іван. Чого ви, пане писар, мішаєтесь в не свої діла?

Софрон. Як це, я не маю мішатись? (заживає табаку). Я тут в селі перша особа й яко урядник маю уважати, щоби в селі був порядок. Го-го-го! не виведеш мене в поле, бо в мене в голові не порожно, а як треба то й кишеня моя повна…

Іван Ми знаємо, що ваша кишеня повна, я переконався, що добре була напхана чужими річами (йде до дверей і зачиняє їх).

Софрон (змішаний). Що хочеш робити?

Іван. Хочу, переконати людей, що твоя кишеня не була порожна (виймає папері). Чи знаєш, голубчику, що це?

Софрон (хоче взяти папері). Це моє…

Іван (не дає). О вибач, велебний пане писарю, від мене не скоро дістанеш ці папері, бо це моя власність та за крадіж чужих листів ти відповіш перед судом. Я, покищо, хотівби лише знати, яким правом посмів ти чужі листи в себе придержувати?

Софрон. Я не мав ніяких чужих листів.

Іван (показує). А це що?

Софрон (глянувши) Це, це не моє…

Петро. Та-ж говоріть правду, пане писар. Прецінь ті папері ви згубили під лісом, коли давали мені циґари, а я їх там найшов.

Софрон (підходить до дверей і пробує вийти). Ти найшов? Я нічого не згубив.

Іван. На суді справа виясниться — там вийде вся правда на верх, як олива. Коли і я в чім провинився, то й хочу теж бути караний. А яка кара стріне — пана писаря, то побачите всі…

Софрон (виломлює силою двері й утікає). Побачимо хто з нас перший піде під ключ.

 
ЯВА 9.
 
Ті без Софрона.
Іван. Втік, видко, що почувається до вини.

Петро. Я піду за свідка, бо сам бачив, як він тоті папері згубив.

Михайло. Що це все значить?

Іван. Річ дуже ясна. З Америки я писав листи до Ганни, до сестри Олени й до старих Білозубів, а він ті листи перехоплював й у себе задержував, відтак і вигадав, що мене копальня присипала. Всі ті листи що до одного ось тут в тім звитку — ані одного не віддав.

Михайло. І я повірив в його слова, тай також думав, що ти вже не жиєш. Але що він мав в тім, що придержував твої листи?

Ганя. Хотів зі мною женитися, хиба ти не чув?

Михайло. Старий дурень!

Петро. Гі-гі-гі! — хотів женитися, бо й мене все випитувався про Ганю, каже, як думаєш Петре, чи Ганя би за мене пішла, чи ні?

Михайло (сідає й задумуєсь). Все воно добре, но що ми тепер робитимем? Кажи ти Ганю!

Іван. Я за неї відповім. Я слухав тебе, Михайле, терпеливо, як ти говорив, та бачу, що ти чесна людина. Инший на твоїм місци був би вхопив за сокиру або, друк який й був би мені розторощив голову. А ти був спокійний й до серця говорив. Послухай тепер, що я скажу.

Михайло. Слухаю.

Іван. Це правда, що я любив й ще люблю Ганю, й хотів її тобі викрасти, тай виїхати знова в Америку. Тепер-же я инакше постановив діло залагодити.

Михайло Як хочеш залагодити?

Іван. Ганя не може бути жінкою нас двох. Вона шлюбувала вірність тобі, так нехай-же й зістане при тобі (до Гані): Ганю, забудь про мене і жий з Михайлом; він був і буде для тебе добрим чоловіком. Забудь про мене й бувай здорова!

Ганя. Кудаж хочеш йти?

Іван. А кудаж? В Америку вертаю, бо тут я й себе троїв би, та мішав би вашому супружому життю. А я цього не хочу, я хочу, щоби ви жили в спокою й були щасливі. Прости мені Михайле, що я хотів життя тобі затроїти, й бувай здоров! (Витягає до нього руку).

Михайло. Добрий й чесний хлопче! Нехай-же тебе за те обніму! (Обнімає його).

 
ЯВА 10.
 
Ті й Олена.
Олена (побачивши обох соперників в обіймах). А це що тут діється?

Петро. Вже не їдемо до Гамерики. Коли ґаздиня зістає то й я зостаюся. Я гратиму на сопілці, щоби моїй ґаздині не скучалось.

Іван. Так, грай на сопілці, добрий Петре, так голосно, щоб я її голос аж там на чужині почув. Мені здаватись ме, що я в свойому рідному краю. Тепер прощайте всі й згадайте часом про мене. Олено ходім!

Михайло. Ні, я тебе не пущу — ти мусиш з нами зістати ще хоч день-два, а відтак коли схочеш, помагай Біг в дорогу!

Ганя. Зістань Іване, зістань!

Михайло. Бачиш, жінка просить, так хоч її послухай.

Ганя. Михайле, чи ти мені прощаеш?

Михайло. Яж прецінь не гніваюся на тебе.

Ганя (обнімає його). Ах, мій добрий Михайле.

Олена. Івасю, останемо у рідному селі. Я тебе тут висватаю, тай жити-мемо у купі, всі свої у свойому краї, бо кажуть люде, всюди добре, а дома найліпше.

Ганя А я вже маю для Івана жінку.

Олена. Справді? Котру?

Ганя. А сестру Михайла, Євку.

Олена. Таки так — вона в сам раз для нього.

Михайло. Я теж так думав. Оженимо тебе, і будемо щасливі, а відтак пошукаємо й для Олени жениха.

Олена. Е, хтоби там мене бідну взяв?

Михайло. Це вже наше діло. Коли Іван зістане нашим свояком, то й ти вже наче своя… подумаємо про посаг для тебе…

Петро. Гі-гі-гі, — а я вам на весілю на сопілці заграю.

Михайло. Добре, добре, заграєш, а тепер біжи до коршми й принеси нам меду. Маємо прецінь гостя, — треба його приняти.

Петро. Добре! (Вибігає).

Михайло. А ти жінко, пошукай там у коморі, що маєш, та давай, а не жалуй нічого.

Ганя. Поможи мені Оленочко! (Обі пораються коло печі, накривають стіл і т. д).

 
ЯВА 11.
 
Ті, Гриць і Катерина.

Катерина. Ось ми вже й вернулись. Що тут діється таке?

Михайло. Тату, мамо, маємо гостя.

Гриць і Катерина. Та якого гостя?

Михайло. Та ось Іван вернув з Америки.

Гриць. Та таки так, Іван, їй Богу Іван. Здоров був. Прецінь вернув до нас назад, а то розпустили вже вістку, що ти помер.

Ганя. То пан писар таке видумав.

Гриць. Он що, тепер починає мені роз'яснюватись в голові. Ми вибрались на ярмарок і в дорозі здогоняє нас економ двірський, що їхав конем у поле до робітників, та оповідає, що наша Ганя втікає з любовником у Америку. Ми остовпіли, вертаємо назад, щоб переконатись, що тут таке сталося?

 
ЯВА 12.
 
Ті й Петро.

Петро (вбігає, держачи в руці флящину, яку кладе на столі). А це тобі раз! Пан писар втік зі села, гі-гі-гі!

Всі. А ти звідки таке чув?

Петро. Та в коршмі всі розказують, що він відіслав війтови ключі від канцелярії, тай казав сказати, що за службу дякує.

Іван. Хто під ким яму копає, сам в неї впадає.

Гриць. Та нехай собі йде. Іван також письменний буде у нас писарем.

Всі. Так, таки так! Іван буде в нас писарем.

Михайло. Ну, трактамент вже готовий. Сідайте до стола!

Катерина. А я таки нічого тут не розумію.

Михайло. Нема що розуміти. Я вам потім розкажу, а тепер сідаймо. Зачинайте ви тато.

(Всі сідають. — Гриць наливає до чарок).
ЗАНАВІСА ПАДЕ.