Пан писар/2

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пан писар (1928
Григорій Гануляк
Дія друга
Видання: Львів: «Русалка», 1928.
 

Вільна околиця під лісом.

 
ЯВА 1.
 
Петро і Софрон.

Петро (сидить під деревом і грає на сопілці).

Софрон (входить по хвилі і побачивши Петра, задержується перед ним). Го, го, го, з тебе добрий музикант, як бачу і чую.

Петро. Гі, гі, гі!

Софрон. А деж ти так навчився грати?

Петро. Та, так з себе, воно само прийшло, гі, гі, гі! Але вибачайте, що вас не замітив (здіймає капелюх).

Софрон. Нічого, — нічого.

Петро. А куда ви, пане писар, так намірились?

Софрон. Вертаю до дому, був у місті за почтою.

Петро. Ага, правда, через ліс дорога йде, а я гадав, що ви…

Софрон. Шукаю тут Гані? О, вона мені вже не в голові. Погорділа мною, хоч у мене і в голові і в кишені не порожно, і воліла піти за цего хлопа, Михайла, ніж за мене. Но, і як їм там живеться? (Сідає під дерево). Ну, сідай і ти, Петре, та розкажи мені, як їм живеться? (Виймає з кишені ріжні звитки паперу, які кладе на землю, а знайшовши табаку, заживає). Ага, ось і вона. Чи ти любиш табаку? А може ти волієш курити?

Петро. Гі, гі, гі, — я з роду ще не курив. (Дивиться нишком на звитки паперу, що лежать на землі).

Софрон. Так і закуримо собі оба і побалакаємо. Ти на мене не гніваєшся Петре? (виймає цигарки).

Петро. Я? — та за що? хиба ви мені що злого вчинили?

Софрон. Я так думав. Коли ні, то гаразд, (подає йому цигарку і виймає сірники). Ну, закури собі і я собі закурю, хоч волію табаку. Але бач, я з панами в місті знаюсь і мушу з ними по їх моді жити. Вони табаки не заживають, лише курять цигарки. І я з ними курю. Ось тобі одно і закури собі (дає).

Петро (бере). Гі, гі, гі, — та й що я з тим маю вчинити?

Софрон. Роби так, як я роблю, (запалює своє і його цигаро).

Петро (закашлюється від диму).

Софрон. Не ликай так диму, а пускай його так, як я (курить і пускає з рота дим). Он як!

Петро. Коли я так не вмію.

 
ЯВА 2.
 
Ті й Олена.

Олена. Диви, диви, Петро тут забавляється, а корови порозходилися по лісі.

Петро (встає й біжить в глибину ліса). А гов сивуля! Куда ти пішла!

Олена. Що це ви, пане писар, заходите собі з пастухами. Така особа…

Софрон. Або пастух не людина? Я хлопами не погорджую і люблю з ними поговорити. От, сідай і ти собі коло мене, та побалакаємо собі.

Олена. Ще що? А може хотіли-б собі так й пожартувати зі мною?

Софрон (встає). Чому ні. Я дуже люблю дівчата й на край світа пішов би я за ними (гладить її під бороду).

Олена (одкидає його руку). Та ну-бо!

Софрон. Глянь лише, як тут у полі під лісом гарно, як чудово!

Олена. Та так воно всюда.

Софрон. Але тут такой инакше. Така краса — так любо.

Олена. Весь світ однаковий.

Софрон. Це правда, але приміром в лісі так романтично. Тут лише жити з любою дівчиною, пригорнути її до серденька, та… (співає старечим хриплим голосом). „Ластівко моя прекрасна!“…

Олена. Йдіть собі з вашим залицянням.

Софрон. Слухай Олю. Тиж знаєш, у мене й в голові повно й в кишені не порожно. Не хотіла мене Ганя, так я їй на злість готов з тобою оженитись (гладить її під бороду).

Олена. Диви, диви, старому на женихання зібралось.

Софрон. Та я ще й не дуже так старий, як ти думаєш. А при такій пташочці, як ти, готов ще відмолодніти.

Олена. Ой, відай ваша голова вже не відмолодніє! (хоче зловити його за перуку).

Софрон. Та бо, — чого ти вчіпилася до моєі голови?

Олена. Хочу лише бачити, чи під цим покривалом є волосся?

Софрон. Як що нема, то це знак, що голова мудра, бо така ніколи не посивіє, лише вилисіє.

Олена. Ні, пане писар, голова лисіє тому, що дурна, а такої голови волос не держиться. Ха, ха, ха.

Софрон. Жартуй собі, здорова, а я такой тебе люблю і з тобою оженюся. Ходи, най тебе поцілую.

Олена. Го, го, го, — й цілувати вам захотілось?

Софрон. Я мушу тебе поцілувати, чи хочеш, чи не хочеш! (хоче її цілувати).

Олена (тікає). А дайте мені спокій!

Софрон (біжить за нею). Здогоню, тай поцілую (обоє відбігають).

 
ЯВА 3.
 
Петро (сам).

Петро (вийшов і дивиться за ними). Гі, гі, гі, а то старому захотілось по лісі бігати (кричить в сторону). Красуля, а ти куда знова? (хоче бігти за коровою, а побачивши під деревом звиток, що Софрон лишив, задержується). А це що? (підходить). Ага, це пан писар забули якісь папері (ховає за пазуху). Красуля, куда ти? (відбігає до коров).

 
ЯВА 4.
 
Іван, потім Петро.

Іван (убраний з панська входить і розглядається). Здавалось мені, що хтось тут є. Давно вже я тут не був і хотів би побачити когось знайомого.

Петро (вертає). Агі, з тою коровою. — Усе кортить її до ліса і не держиться купи (побачивши Івана, задержується, роззявивши рота і приглядається йому).

Іван (приглядається Петрови). Чи не Петро це?

Петро. Гі, гі, гі, — ви мене знаєте?

Іван. Чи не наймит ти у Білозубів?

Петро. Хиба що?

Іван. Ти не пізнаєш мене?

Петро (приглядається йому). Та ні. У нас не ходить в таких сукманах, як ви.

Іван. Се-ж я, Іван, що поїхав був у Америку.

Петро. Гі, гі, гі. — Таки Іван, а я тебе не пізнав, так ти змінився (біжить до него й хоче йому кинутись на шию, враз задержується й одступає боязливо).

Іван. Та й чому тікаєш від мене?

Петро. Бо я тебе боюсь.

Іван. Чого боїшся?

Петро. Бо ти не Іван…

Іван. А хтож, як не Іван (приближується до нього).

Петро. Не підходити! Я тебе боюсь.

Іван. Що тобі сталося? Це я, Іван.

Петро. Ні, ти дух Івана. Іван вже не жиє. Його копальня присипала й він помер.

Іван. Хто таке наговорив?

Петро. Та пан писар таке говорили; вони вичитали те в казетах. А що пан писар скажуть, те й мусить бути правда, бо це дуже мудрий цей пан писар.

Іван. Це правда, що копальня завалилась й засипала багато наших людей, але я не був тоді в копальні і мене вона не засипала. Я-ж прецінь про це писав.

Петро. Та до кого?

Іван. А до твого ґазди.

Петро. О, це вже не правда. Коли-б ґазда дістали від тебе яке письмо, то булиб сказали. А про це вони не згадували ніколи, а чули від других, що ти помер.

Іван. Це не може бути. Піду й довідаюся (хоче йти).

Петро. Не йди Іване.

Іван. Чому ні?

Петро. Вони злякаються, всім звісно, що ти помер, а враз ти по світі ходиш…

Іван. Я переконаю всіх, що я живу. Ось і з тобою хочу привитатись, як слід. Ходи до мене Петре.

Петро. Не хочу, я йду собі до коров. (Відбігає і губить папері писаря. Іван підносить і переглядає).

Іван. А це що, мої листи, які я писав до Білозубів. Чогож вони у пастуха за пазухою?

Петро (вертаючи). Віддай це Іване, це не моє.

Іван. Я знаю, що не твоє.

Петро. Хиба ти теж бачив, як писар це тут загубив?

Іван. Хто загубив?

Петро. Це писар наш, Софрон, загубив, як вертав сюди з міста. Ось тутечки відпочивав, нюхав табаку, курив цигарки й мені дав одного, десь тут маю ще кусок за пазухою…

Вбігає задихана Олена.
 
ЯВА 5.
 
Ті й Олена.

Олена. Ой, а то старцун, чорт його бери. На женихання йому зібралось, (замітивши Івана). А-а!

Іван (сховавши папері в кишеню). Та це Олена, моя сестричка.

Олена. Івасю! (кидається в обійми).

Петро. Гі-гі-гі! Це може справді живий Іван.

Олена. Яка я щаслива, Івасю. А то люде казали таке страшне про тебе, що я вже свої очі виплакала.

Іван. Щось мені тут Петро плів…

Олена. Говорили, що ти помер, що тебе засипало в копальні.

Іван. Я здоров і жив і вертаю до вас…

Олена. А я говорила Гані: Ти не вір людям, моє серце чуло, що ти живий і здоров повернеш.

Іван. Думаю, що й Ганя тішитисьме мною, бо я грошей привіз трохи, та сміло можу тепер сказати Білозубам: Дайте мені вашу Ганю.

Олена. Івасю, пропало все.

Іван. Як се розуміти?

Олена. Я аж боюсь тобі це сказати…

Іван. Говори, не муч мене!

Петро. Гі-гі-гі-гі! Та що боїшся? Дурна.

Олена. Ганя вже замужна.

Іван. Замужна?

Олена. Так! Але вона тут невинна. Вона тужила й плакала за тобою, лише люде вмовили в неї, що ти помер, а старі лаяли її, що дівкою посивіє, як ждатиме на тебе, і вона вийшла за другого.

Іван. За кого?

Олена. За Михайла Плесака.

Іван. Ходімо! Піду до него і скажу: Віддай мені Анну! Не віддасть, то убю, як собаку.

Петро. Знов її чорт у ліс несе, (вибігає).

Олена. Не роби цього Іване! Пропало, тай годі. Як ти що вчиниш Михайлови, то ще…

Іван. Убю його, він мені щастя моє украв.

Олена. Ні, Іване, лиши його в спокою…

Іван Мені все одно. Нема Анни, то нема й життя для мене. Убю того злодія, а сам згину на шибениці…

Олена. Щож я без тебе робитиму, яж так ждала на тебе.

Іван. Та, як мені, сестричко, тут жити? Скажи сама.

Олена. Стрівай, подумаємо, а там воно якось буде. Не турбуйся Івасю.

 
ЯВА 6.
 
Ті, Софрон, потім Петро.

Софрон (йде поволи, шукаючи чогось по землі). Агій! Деб я це все загубив? Тут я сидів, нема нічого. (З ліса надходить Петро). Ти Петре не бачив тут нічого?

Петро. Не бачив. А чого вам треба?

Софрон Чи я тут чого не загубив?

Петро. Та відай загубили, коли шукаєте.

Софрон. Мені здається, що коли я тут спочивав, то витягнув ріжні папері й поклав тут на землю.

Петро Я… я не знайшов, ось дивіть, не маю, може ви де у лісі загубили, або як за Оленою бігли.

Софрон (замітив Олену й Івана). А це хто?

Петро. Олена.

Софрон. Ну, а цей з нею панок?

Петро. Гі-гі-гі. Це її жених.

Софрон. Же-жених?

Петро. А вжеж, дивіть, як пригортає її до себе!

Софрон. Ну й дивіть, якого жениха найшла…

Іван (до Олени). Не пізнав мене. І добре Петро видумав, так я задамся твоїм женихом.

Софрон. Ну й паршивеж моє щастя. Яку лише дівчину я собі виберу, зараз навинеться другий. Чорт їх бери усіх. (Підходить до Івана). А ви, добродію, що за оден?

Іван. А вам до мене яке діло?

Софрон. Я тут писар в громаді й маю право кождого чужостороннього запитати, хто він й звідки прибуває.

Іван. Тут в лісі ви не урядуєте. Я прийду до вас до уряду і там вже поговоримо.

Софрон (про себе). Диви, який гордий. Але здається мені, що я його десь бачив… (до нього). Во то знаєте, я тут писар громадський, я не аби який посіпака, в мене в голові не порожно і в кишені повно, зі мною нема жарту.

Іван. А щож мене це обходить, що у вас там в голові й в кишені?

Олена. А видко, що вам в голові повно, коли й на голові повно клоча.

Софрон. А тебе що це обходить?

Олена. Чому не обходить, коли ви говорили, що зі мною хочете женитись.

Софрон (боязливо дивиться на Івана). Це не правда.

Петро. Гі-гі-гі.

Софрон. А ти чого там підсмішкуєшся?

Петро. Ви кажете, що ви такий мудрий чоловік, а так вмієте брехати. Тож прецінь я сам чув, як ви говорили, що з Оленою хочете женитись.

Іван. Чи так? Так ви на те тут в громаді писарем, щоби дівчата баламутити? Дивіть, який донжуан!

Софрон. Алеж ні, — ні, я лиш так жартував, бо знав, що Олена має вже жениха. Я хотів лише довідатися, чи вона його дуже любить, (про себе). Я такой його вже десь бачив. І голос його мені знайомий й лице знайоме.

Іван. А вам яке діло до цего, чи вона любить свого жениха?

Софрон Та я нічо, мені байдуже (до Петра тихо). Слухай, Петре, скажи, як його зовуть?

Петро. Не знаю — я сам перший раз його бачу.

Софрон. Ей, чи не брешеш ти, Петре?

Петро. Я не вмію так брехати, як ви — гі-гі-гі!

Софрон. Сьогодні — чи завтра я таки довідаюсь, хто він? (голосно). Не перешкоджаю вам. Моє поважання!

Іван. Й моє вам поважання.

Софрон (відходячи). Де я його бачив? — де я його бачив?..

 
ЯВА 7.
 
Попередні без Софрона.

Петро. Гі-гі-гі… а то й згулив його.

Олена. Кажуть всі, що ти дурний Петре, а я ось й бачу, що ти розумний — розумніший від пана писаря.

Петро. Гі-гі-гі…

Іван. Я межи вами трохи повеселійшав і забув про моє горе. Бо коли я згадаю, що жив лише для Анни й сподівався, що коли верну з Америки, то й житимем на віки, а так воно не сталось і Анна зістала жінкою иншого, а не моєю, то на щож мені тепер придасться життя! Воно для мене лише мукою буде. Я не міг би дивитися на це, що Анна живе з иншим чоловіком.

Олена. Та воно й правда, що ти завівся в надіях. Але Анна тут невинна. Вона не хотіла йти за другого. Але, бач, пан писар розніс по селі вістку, що ти вже не жиєш що копальня тебе засипала, так Анна услухала родичів і вийшла за Михайла.

Іван. Знаю, що зроблю. Верну назад до Америки. Не хочу навіть в село заходити. А тебе прошу не згадуй навіть нікому, що я тут був.

Олена. Не лишай же мене, я також з тобою поїду…

Петро. А дивіть! Ганя! Ґаздиня йде!

Іван й Олена. Де?

Петро. Та ось, вона вже недалеко.

Іван. Що тут зробити, щоби не стрінутись з нею?

Олена. Скрийся тут між корчами.

Петро. Ходи, я тебе вже заховаю, (веде Івана в глибину і укриває його поміж кущі, потім вертає).

Олена. Господи, що тепер буде?

 
ЯВА 8.
 
Ті й Ганя.

Ганя (убрана вже як молодиця). А де то ви застрягли? Я жду й жду з полуденком, а вас як нема, так і нема. Гадаю: певно що небудь сталося, може корови залізли в чуже і хто їх й заняв, так треба й подивитись і занести полуденок.

Петро. Та ні, я їх вже добре стережу.

Олена. А я ходила за грибами — шукала й шукала, та ні одного не знайшла.

Іван (про себе). Як їй до лиця бути молодицею. І вона не моя! Ах, клята доля!

Ганя. Ну, так ось вам і полуденок. Ви певно голодні, так споживайте, (ставляє на землю горнята, відтак розглядається на всі сторони).

Петро (бере ложку й їсть, не зважаючи, чи Олена їсть, чи ні).

Ганя. Їж і ти, Олено, бо вистигне.

Олена. Я якось… не голодна, опісля буду їсти.

Ганя (розглядається на всі сторони). Слухай, Олено, чи тут з вами нікого не було?

Олена. Нікого.

Петро. Та бо не бреши, бо був пан писар.

Ганя. Не про писаря я питаю, а чи хто инший не був? (розглядається).

Олена. Та хтоби мав бути?

Ганя. Ей, не муч мене, та не укривай, бо я знаю все. Я варила полуденок, а тут впадає пан писар до хати, тай через двері кличе: Іван вернув з Гамерики — він там під лісом з Оленою й Петром. Я й вхопила горнець і прибігла чим скоріш сюда. Деж він? Де Іван?

Петро Та он, бачите, там за тим деревом скрився (їсть дальше).

Ганя. (Біжить в сторону кущів, звідки виходить Іван). Іване!

Іван. Здорова була Ганю! (Обоє біжуть проти себе й наче хочуть кинутись в обійми, та нараз гейби завмерли)

Завіса паде.