Пан писар/1

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пан писар (1928
Григорій Гануляк
Дія перша
Видання: Львів: «Русалка», 1928.
 

Хата Білозуба; на стіні образи, шафа, лавки, усе прибрано по празничному. При піднесенню завіси чути за сценою дзвони.

 
ЯВА 1.
 
Гриць і Катерина.

Катерина. Ось вже й на вечірню дзвонять. (Йде до дверей, що виходять з кухні). Чи чуєш Ганю? Вже дзвонять до церкви. Чого так довго баришся, наче на весілля одягаешся. Біда з тими дівками.

Гриць. Та й я кажу, біда. Кождий раз, коли виходить з хати, одягається дві години.

Катерина. Та воно ніби що й казати. Дівка на відданню, та годі-ж їй показуватись між людей, не убравшись, як слід.

Гриць. Та, коб лише хоч поступала, як слід.

Катерина. Хиба-ж вона зле поступає.

Гриць. Зле не зле, але й не добре. Ось чого їй так довго дівочити? Парубки трапляються, а їй байдуже.

Катерина. Прийде час і на неї.

Гриць. Прийде час! Але коли? Та сама бачиш, я вже не здужаю, старість не радість, а ти теж не даш ради цілому господарству, от зять здавсяб у хаті, а вона ще має час…

Катерина. Воно ніби так…

Гриць. Ну, й що говорити! А твоя велебна дочка…

Катерина. Так що-ж робити з нею? Силувати дівку годі, бо плакатиме на нас, як що не піде, за кого хоче.

Гриць. Та кого-ж вона хоче? Я її не силую, але, скажи сама, вже трьох було, а вона за жадного не піде… Як це так довго буде?

Катерина. Яких там трьох було?

Гриць. А Максимів Луцько, оден.

Катерина. Ну?

Гриць. Василів Павло, два.

Катерина. Тай кінець, а деж третий?

Гриць. Де третий? А писар Софрон?

Катерина. Господи Боже! Та що це ти? Такий старцун, що й я б за нього не пішла, а ти хочеш дочку за нього віддати.

Гриць. Та хай вибирає якого молодого, але хай не перебирає довго, бо врешті всі її відцураються і хиба за дурного Петра піде.

Катерина. Пожди но старий, я тобі щось скажу…

Гриць. Ну говори-ж!

Катерина. (Тихо). Мені здається, що вона щось за Михайлом тягне…

Гриць. За котрим?

Катерина. А ось, як його звуть, Петрів.

Гриць. Ага! Ну, він нічого собі хлопяга. Я знаю, старий, добрий господар, то й син повинен бути таким.

Катерина. Вона, зараз прийде, я її поспитаю, а ти вийди тимчасом з хати…

Гриць. Ну й поспитай, та гляди, щоб вже щось путнього з того вийшло. (Відходить).

 
ЯВА 2.
 
Катерина, опісля Ганя.

Катерина Михайло мені подобається. Славний парубок. Треба лише дівці до розуму промовити.

Ганя (входить вбрана святочно). Я вже готова мамо. Можемо йти…

Катерина. Ти готова, але я ще не готова, треба мені одягнутись по люцьки.

Ганя. Одягайтесь хутко мамо, я ще хтіла у читальню перед вечірнею заглянути.

Катерина. Ага, знаю я, там певне Михайло буде?

Ганя. Який Михайло?

Катерина. Ти буцім то не знаєш. Не задавайся, мене ти не здуриш, доню, я вже знаю, що ти із за Михайла другим парубкам гарбузи підносила.

Ганя. Що це ви, мамо, таке говорите. Я Михайла не хочу й на очи бачити.

Катерина. Говори своє, але, як би так він прислав сватів, то рушники зараз подалаб.

Ганя. Най посилає, то підуть з таким гарбузом, як і другі пішли.

Катерина. Не в лиху годину тиб таке сказала. Слухай, дівко, що я ось тобі скажу. Опамятайся, глянь на старого батька, як він гризеться тобою, ще перед часом в могилу зійде через тебе. Перебираєш женихами, траплялись вже три, а ти жадного не хочеш, тепер ще четвертому гарбуза ладиш. Ти не смійся, це не жарт. Ти була тамтої неділі у церкві?

Ганя. Була, а що?

Катерина. Чула, що панвітець говорили?

Ганя. Що говорили?

Катерина. Ось бач, вже й забула. Хиба не тямиш, як говорили, що батька й матір треба слухати у всім?

Ганя. Хибаж я не слухаю?

Катерина. А вже-ж, що ні, коли ось ми хочемо бачити тебе щасливою, а ти нас не слухаєш і помітуєш женихами. Ось сватали тебе гарні парубки, нічого собі женихи, а ти що? Гарбузи підносиш! Правда, писар Софрон трохи підстаркуватий, але чесна людина. А про Михайла що злого можеж сказати? Га? Гляди, щоб дівкою не посивіла, а то сором буде тобі і нам.

Ганя. Щож я робитиму, мамо? Чего ви від мене хочете?

Катерина. Хочу, щоб ти нас слухала, як єґомость у церкві навчають, хочу, щоб ти привела нам в хату зятя, бо я нездужаю, тай батько нездужає робити. Господаря треба до хати! Ось що.

 
ЯВА 3.
 
Ті й Олена.

Олена. (Теж по празничному одіта). Гануню! Та бо ходи вже на вечірню, а то пізно буде. (Замітивши її сумну, споглядає допитливо то на неї, то на Катерину). А це що тут сталося таке?

Катерина. Нехай вона розкаже. А ти Олю промов їй до серця, скажи їй на розум, що пора вже покінчити з дівочими витеребеньками! (Виходить).

 
ЯВА 4.
 
Олена, Ганя.

Олена. (Здивовано). Що це все значить?

Ганя. А ось що: хочуть видати мене заміж, той вибрали собі на зятя якогось там Михайла.

Олена. Михайла! А ти що на це?

Ганя. Ти ще питаєш? Хибаж ти не знаєш, кого я люблю? Ах, Господи Боже, як це важко безнадійно любити, та не мати відваги признатись до цеї любови. Бо, коли я скажу батькові або неньці, що полюбила бідного, який пішов у світ на заробітки, та ще й забув, здається, про мене, то висміються з тієї любови.

Олена. Я скажу тобі лише те, що коли брат мій, Іван, виїздив за море, то клявся переді мною, що хиба одна смерть йому перешкодить з тобою одружитись.

Ганя. Я й вірю йому, Олю, але, чи не чуєш, що писар говорить по селу?

Олена. Що саме?

Ганя. Говорить, що прийшли якісь письма з Америки, що Іван не жиє.

Олена. Господь з нами! Це може бути, що я тоді робила-б, кругла сирота? Ні, Ганю, ти не вір писареви, це крутій і дурисвіт, він так навмисне…

Ганя. Я теж те саме думаю, що писар хоче вмовити в моїх родичів смерть Івана, бо сподієсь, що скорше мене за него віддадуть, але не діжде він цього. Іван, коли відходив, то клявся, що не забуде мене і скоріш верне, чим я сподіватисьму.

Олена. Тому не сумуймо, Ганю, Господь верне мені брата, а тобі жениха і будемо щасливі. Ходімо на вечірню помолитись за щасливий поворот Івана. Ну, не сумуй Ганю засмійся до мене, я не люблю, коли ти сумна. (Обіймає її). Ну, всміхнися.

Ганя. Я вже весела (цілує Олену). Ти Олю така люба, що при тобі кождий повеселіє.

Олена. Та чогож нам сумувати. От знаєш що? По вечірні підемо до старої Зубалихи, вона нам карти виложить, побачамо, що вона нам скаже.

Ганя. Добре ходімо. (Біжуть до дверей, у виході стрічають Гриця й Софрона).

 
ЯВА 5.
 
Тіж, Гриць та Софрон.

Гриць. Агій! Мало що з ніг не звалила мене ця сорока.

Олена. Здорові були дядьку. Вибачайте, що я вас потрутила.

Гриць. Ну я й не гніваюсь.

Софрон (носить на голові перуку, котру пригладжує). Здоровенькі були дівчата, мої голубята.

Олена. Здорові були й ви пане писар. А чи це не до Гані ви так причепурились з панська?

Софрон. А вжеж, тільки, бачиш, моє серце пропадає за Ганею, а вона мене не хоче.

Олена. Чому не хоче?

Софрон. Або я знаю. Не хоче тай годі.

Олена. А ви її любите дуже?

Софрон. Ой Господи, як люблю, ще більше, чим самого себе.

Олена. І справді оженилисьби з Ганею.

Софрон. Справді оженивсяб, їй Богу оженивсяб…

Олена. Та ви вже старий і голова у вас вилисіла!

Софрон. О, це вже вибачте, я маю ще добрый волос на голові.

Олена. Це правда, що волос на цьому міхурі добрий, але де дівся волос з вашої голови? (Ловить за волосся на голові Софрона і здирає перуку, кидаючи її високо в гору). Ха! ха! ха! Ловіть вашу голову пане писар! (Сміючись ловить Ганю за руку й вибігають обі з хати; ще з сіней чути сміх дівчат).

 
ЯВА 6.
 
Гриць, Софрон.

Софрон (підносить скоро перуку і кладе на голову). Бісова дівка, лише глузує з чоловіка. Коли лише її стріну, то завжди мені якогось збитка зробить.

Гриць. От молоде, та пусте; тому не дивуйтеся, пане писар, її жартам.

Софрон. Та воно жарт жартом, але якої мари чіпляється до моєї фризури? Сьогодні найбільші пани носять перуки, а я, хочете знати, теж з панського стану, не простий хлоп. Правда, я не міг скінчити шкіл, мене бачте, прогнали, чи там… хочу сказати, я сам пішов з ґімназії і став при допомозі деяких знайомих панів — писаром: Це не аби яка посада, тут теж треба мати голову на карку, а в тій голові трохи олію. А в мене в голові не січка. В мене і в голові повно, і в кишені не порожно.

Гриць. Та звісна річ, пан писар не аби яка собі скотина, а звісно, вчена голова.

Софрон. Я, бачите, як ви слушно замітили, і як я завжди це повторяю, — вчена голова. (Виймає табакерку). В мене і кишеня повна і голова… Прошу, позвольте табаки, добра, російська. Я не курю файки, чи там люльки, бо це смердить, часом при дівчатах закурю цигаро, бо вони це люблять, але звичайно нюхаю табаку.

Гриць Я з роду табаки не нюхав…

Софрон. Справді? Ану спробуйте, це знаменита табака, їй Богу. Але що це я мав вам сказати?

Гриць. Кажіть, пане писарю, я слухаю.

Софрон. Шось буде важне, тай якось призабув. Щось дуже важне, зараз вам скажу, але, їй Богу, не пригадаю. Ага, ви мене знаєте не від сьогодні, виж чули, тай самі переконалися, що в мене і голова…

Гриць. Знаю, і голова не порожна і кишеня повна.

Софрон. О бачите! Не порожна і повна, ая, у мене все в порядку, тому то, як ваша донечка Ганя…

(Стукають в двері).
 
ЯВА 7.
 
Ті, Олекса й Михайло.

Олекса. Слава Богу.

Гриць. Слава на віки, витайте гостеньки.

Софрон. Чорт їх побери, знов мені перешкодили.

Гриць. Давно не бачив вас куме Олексо. Розгостіться в моїй хаті.

Олекса. Спасибі! (До писаря). Здорові були пане писарю.

Софрон. Здорові були і ви Олексо, та що у вас чувати?

Олекса. Та що ми, прості люде, можемо знати. Ось ви, пане писарю, вчена голова, читаєте ґазети, та всяку всячину знаєте, та розкажіть нам, що у світі діється?

Михайло. Ая. Що у світі нового?

Софрон. Я… не хвалюсь, що в мене і в голові не пусто і в кишені не порожно, Богу дякувати… (подає Олексі табаку).

Олекса. Це звісно в цілому повіті, що вам, пане писарю, ніхто не дорівняє, тому ми радіб почути од вас чи це правда, що люде говорять?

Михайло. Бо, думаємо, цього ніхто так добре не знатиме, як ви…

Софрон. А про що саме вам ходить?

Олекса. В коршмі, бачите, ми чули, що в Гамериці…

Михайло. Завалилася копальня.

Олекса. Ая, міркуєте, копальня. І богато люда засипало.

Михайло. На смерть засипало.

Олекса. Я слухаю, тай кажу до Михайла…

Михайло. Ая, до мене кажуть.

Олекса. Ходімо ми до пана писаря…

Михайло. Це вчена голова… то спитаємо її.

Олекса. Чи це правда…

Михайло. Що копальня засипала людей?

Софрон. На жаль, це правда. При катастрофі засипало много робітників і між иншими мали бути наші краяне, що минулого року туди поїхали.

Олекса. І засипало їх на смерть?

Софрон. А вжеж.

Олекса. Так може і мій імянник Олекса Кривий засипаний?

Софрон. А вжеж, що засипаний.

Михайло. Котрий це. Може цей музикант?

Олекса. Той самий!

Михайло. То заграв собі сарака.

Олекса. А я й казав йому: Не їдь ти до Гамерики тебе шкода, бо ти добрий музика. Та не послухав.

Софрон. Також Івана Бойчука засипало.

Гриць. От тобі й на! Оленка зістала тепер круглою сиріткою.

Софрон. А хай зістає, коли собі жарти робить з такими вченими людьми, як ось, приміром, я…

Олекса. Бачите, куме, Грицю, який наш пан писар розумний. Вони все знають, що діється у світі.

Михайло. Я-ж вам казав, що це вчена голова.

Софрон. І голова вчена, тай кишеня не порожна, он що.

Олекса. Звісна річ. Гм… І засипало, кажете, і того музику Олексу, та ще й Івана? Бідняки. Іван, кажуть, мав ніби вашу Ганю сватати, куме Грицю.

Софрон. Мав сватати, та вже не буде. Ганя із за Івана давала гарбуза усім парубкам, а тепер прийдеться їх перепрошувати.

Гриць. Ой, клопіт мені з дівкою.

Олекса Та й Оленки теж шкода. Бідна сирітка. Треба її пригорнути, в мене однако дітей нема, а вона мені своячка…

Гриць. Буде це й христіянське діло, як її приймете до себе.

Софрон. Не варто, Олексо, це збиточниця велика.

Гриць. Збиточниця! Це ще молоде…

Олекса. Звісно, що молоде. Але я прийму її до себе і будемо, куме Грицю — віддавати, ви вашу Ганю, а я Оленку.

Софрон. Коли вже про це мова, (пригладжує собі волосся), то я, треба вам знати, теж кандидат до малженського стану. В мене, бачите, і голова не пуста і кишеня не порожна…

Олекса. Та воно так і треба, щоб жених голову мав і кишеню…

Софрон. Пождіть, не перебивайте, я ще не скінчив.

Олекса. Може опісля пане писарю, бо ми як раз у цій справі хтіли побалакати.

Софрон. Ні, коли, я вже зачав, то хочу скінчити… Я не хвалюсь, в мене…

Олекса. Вже знаємо — голова і кишеня.

Михайло. Звісно…

Софрон. Але яка голова і яка кишеня! Он що!

Гриць. Куме Олексо, кажіть, що ви мали говорите. (Писар ображено одвертається).

Олекса. Коли, куме Грицю, не можете мати Івана за зятя, то, здається, що ми приходимо як раз в пору. Думаю, що можем прислати старостів…

Гриць. А це від кого?

Олекса. (Показуючи на Михайла). А ось від цего парубка. Діло в тому, щоб запевнитись з гори, що старости не підуть з гарбузом.

Софрон. Я можу вам з гори сказати, що гарбуз певний; Шкода заходів. Що иншого, як би я…

 
ЯВА 8.
 
Тіж і Петро.

Петро входить мовчки, роздягається і сідає в куті на припічку.

Олекса. Це вже діло кума Гриця.

Михайло. Ви дядьку скажіть, чи можу присилати старостів?

Гриць. (Заклопотано). Я тут не можу сказати ні так, ні сяк, треба з дочкою побалакати.

Софрон. А так, так, розумно батько каже, треба дочку спитати. І я певний, що Ганя не схоче. (Про себе). Ну к чорту з ними. Ще мені пляни помішають, а я так гарно все обдумав.

Гриць. Та й з жінкою треба порадитись, бо ми не хочемо дитину силувати.

Софрон. А вжеж, на милування нема силування. Але треба все таки звернути увагу на це, щоб той, хто хоче женитись, мав щось і в голові і в кишені, а не так, як ось цей Михайло.

Михайло. Як це так? Що вам Михайло не дає спокою?

Софрон. Я не до тебе, я кажу до батька Гані, що такий парубок, як он Михайло (показує в сторону Михайла), нічого не має, а в мене і в голові і в кишені щось є.

Петро. (сміється). Гі-гі-гі: І в голові і в кишені.

Софрон. А ти дурнило мовчи. Не мішайся до нас. Може теж в свати прийшов?

Петро. Гі-гі-гі. Чому ні? Хиба я не молодець? Коли вам, такому старому, забаглось мати жінку, то чому я не можу мати? Гі-гі-гі!

Софрон. Мовчи, а то я тебе…

Гриць. Лишіть його, пане писар…

Михайло. Петро правду каже. Ви моглиб дідом Гані бути, бо вже й на батька за старий, а женихом, то вже таки трохи за пізно…

Софрон. Чи ти знаєш, з ким ти говориш?

Петро. Гі-гі-гі! Дай спокій Михайле, бо то пан писар, ще до гарешту нас обох замкне, гі-гі-гі.

Софрон. Я вас усіх, тее… навчу, як поводитись з людьми. Старий я! Он що! Старий! (Гладить себе по голові, перука пересувається на бік).

Петро. Гі-гі-гі! Дивіть на його голову.

Михайло. Пождіть пане писар, я вам волосся справлю бо злетить на землю…

Софрон. (Злісно). Чорт твого батька… ти дурак якийсь. Пождіть, я вам покажу, що я вмію (виходить злісний).

Гриць. Ось і розсердився…

Олекса. Най сердиться, а ми куме, кінчаймо наше діло.

 
ЯВА 9.
 
Ті, Катерина і Ганя

Гриць. Ось моя стара з дочкою вже в дома, хай вони говорять.

Катерина. А, гості в нас.

Олекса. Здорові були, це ви певно з вечірні.

Ганя. Ая, з вечірні, ходили свічки погасити, трохи припізнились.

Катерина. Таки добре припізнились.

Ганя. Як раз на „Світе тихий“ прийшли.

Петро. А в нас і пан писар були.

Катерина. Ми його стрінули на вигоні. Лихий був, як чорт. Каже до Гані: поспішай, бо до тебе свати прийшли! Але з цьої муки хліба не буде, каже, це вже моя тут голова, каже, і побіг, як скажений.

Гриць. Ну, Бог з ним, а тут, жінко, є поважне діло. Доню! (Бере Ганю за руку). Послухай, що я тобі скажу. Ти одна в нас і я хотівби бачити тебе щасливою. Мої години вже почислені, мама теж не молода, слабовита, наша надія — це ти. Нам треба господаря в хату взяти. І ось найшлись добрі люде, кум Олекса привів Михайла, та питає, чи може слати старостів. Я знаю Михайлового батька, добрий господар, думаю, що й син такий буде і я не бажав би для тебе кращого мужа, як Михайло. Довше перебирати годі, а то я виречусь тебе…

Катерина. Та бо не горячися старий! Ганя вже мені по дорозі обіцяла, що перебирати не буде. Про Михайла я теж богато доброго чула, тому й рада, що він як раз…

Гриць. Ну й гаразд. (До Олекси). В такому разі — можете старостів присилати.

Михайло (до Гані). Ганю, я хочу від тебе почути хоч одно щире слово. Най я з твоїх уст почую, чи присилати старостів?

Ганя (по хвилі). Ти чув, що тато і мама сказали. Я послушна буду родичам і так буде, як вони скажуть.

Михайло. Ганю! Ми будемо щасливі.

Олекса. Діло скінчето. Тимчасом бувайте здорові, а старости ще сьогодня вечером будуть… (виходить з Михайлом).

Гриць і Катерина (випроваджують їх і виходять за ними). Ідіть здоровенькі!

 
ЯВА 10.
 
Ганя і Петро.
Ганя наче закаменіла на місці.

Петро. (Глядить на Ганю довго мовчки, відтак починає). Був на світі хлопець-сирота, без тата і мами. Всі ним поштуркували і били його, жити йому не давали. І блукався сирота по білу світу, притулку шукав, та ніхто його не пригорнув, ніхто куска хліба не дав. Усі казали: Ти Петре дурний! Стань під церков і проси хліба, бо ти до ніякої роботи не здатний.

(Ганя все ще стоїть нерухомо й прислухується до слів Петра).

Петро. І я сідав під церквою, а люде кидали мені по крейцару у шапку… Ніхто у хату не приймав мене на ніч, я ночував разом з пташками у лісі, а зімою спав у Абрамка в коршмі під лавою. Аж подибала сироту — гарна дівчина Ганя тай сказала йому: Ходи хлопче до нас, дам хліба і теплий кожушок, бо тепер зима. І прийшов я у цю хату, де мене приняли як рідного сина. Тут мені добре, пасу свою череду, тай граю на сопілці (Виймає сопілку).

Ганя. Деж ти вчився грати на сопілці?

Петро. Нігде! От так, сам грав, тай грав і щось виграв (грає). Гі-гі-гі. Що це я граю? Не сумної, а веселої треба грати, бо весілля в нас буде! Кажуть люде: Ти, Петре, дурний, в тебе глуздів не має. Нехай я буду дурний, а все таки, я вмію грати, (грає веселої).

Ганя. Краще заграй тужної, мені не до веселости!

Петро. Як це так? А свати сьогодні прийдуть!

Ганя. Лучшеб була не дочекала таких сватів.

Петро. Правда, це свати не від Івана. Ой, добрий хлопець був цей Іван. Він мене теж любив, так, як і ти Ганю. Так щож, він поїхав кудись і не вертає, а цей патлатий писар каже, що він вже помер…

Ганя. Хто таке каже?

Петро. Пан писар. Бо якась там копальня засипала робітників і вони всі померли. А він про це, каже, довідався з ґазет, ая, та дійся воля Божа.

Ганя. Щож робити? Усі так говорять, то щось в тому мусить бути. Бідний мій, безталанний Івасю. Якже я без тебе житиму?

Петро. Не турбуйся Ганю, пропало, може Михайло буде ще лучший, його всі хвалять… Але знаєш, як ти вийдеш за Михайла, то я боюся, що мене тоді з хати виженуть, тісно вам буде… тому я просив би тебе, Ганю, не проганяйте мене від вас, я в стайни спатиму, а тобі я за це все такої заграю, якої сама захочеш. Добре!

Ганя. (Задумана, наче крізь сон). Добре!

Петро починає грати на сопілці сумну арію, Ганя заслухалась, оперши голову руками. Завіса паде.