Перехресні стежки (19??)/I

by Іван Франко

◀ Передмова

Перехресні стежки Іван Франко I

II ▶

Ляйпціґ: Українська Накладня

I.

— А, пан меценас!^[1] Ґратулюю, ґратулюю!^[2] Може тїшити ся наше місто, що дістало такого блискучого оборонця. О, такої оборони наш трибунал^[3] давно не чув!

Се було на вулицї, перед будинком карного суду в однім із більших провінціональних міст. Власне вибила перша, карна розправа скінчила ся, і з суду виходили купами свідки — селяни, Жиди, якісь ремесники, полїційні стражники. Адвокат др. Євген Рафалович вийшов також, вирвавши ся зпоміж своїх клїєнтів, цїлої купи селян, що були оскаржені за аґрарний бунт і тепер, дякуючи його блискучій і вмілій оборонї не тільки були увільнені трибуналом, але надто мали надїю в дорозї цивільного процесу виграти те фатальне пасовисько, зза котрого знялась була буча. Вони зі слїзьми в очах дякували д-рові Рафаловичеві, та сей збув їх коротко, навчив, що мають робити далї й вийшов із темнуватого судового коридора, де, що правда, було холоднїйше, нїж у салї розправ, але проте стояла курява від давно неметеної долівки, було брудно й тїсно. Він пішов на вулицю, глибоко відітхнув розігрітим, але хоч трохи свіжійшим повітрєм і, не зупиняючи ся, йшов наперед, байдуже куди, щоб тільки вийти зпосеред тої купи людей, у котрій — він знав і чув се — всї звертали на нього очі, всї шептали про нього. Се ж нинї був його перший адвокатський виступ у сьому містї, куди він отсе тільки-що перенїс ся. Від нинїшньої оборони мало залежати його дальше поводженнє на новому ґрунтї, і він чув се, що нинїшнїй виступ удав ся йому дуже добре. Він був дуже задоволений, але, держачи ся старого правила „æquam servare mentem“, мав вид не то байдужно-спокійний, не то занятий чимось, і йшов, не озираючись, не спішачись і не звертаючи уваги нї на що постороннє.

Оклик, що залунав із другого краю вулицї, вивів його з тої рівноваги. Він озирнув ся й побачив, як півперек вулицї, кланяючись капелюхом і весело балакаючи, наближав ся до нього середнього росту, підстаркуватий панок із коротко остриженим ріденьким волоссєм, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Др. Рафалович мав бистре око й добру память, але не міг пригадати собі, щоб денебудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадав ся сього.

— Що, не пізнають мене пан меценас?^[4] — говорив він радісно й дуже голосно, немов бажав, щоб і прохожі чули його слова. — А не диво, не диво! Давнї часи, як ми бачились. Ще й як бачились! А ну, прошу придивити ся менї добре, прошу пригадати собі, га, га, га!…

Він стояв на тротоарі, всміхнений, спотїлий, із капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обі руки, немов готов був на перший даний знак кинути ся йому в обійми.

Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвікер^[5] на ніс, придивляв ся панкові, всміхав ся, покашлював, а далї сказав:

— Даруйте, пане, не можу пригадати.

— Валєріян Стальський! — з тріумфом скрикнув панок і знов зробив рух руками, мов би хотїв кинути ся в обійми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв непорушно, з поважним лицем, на котрому видно було напруженнє й надаремне шуканнє в закамарках споминів.

— Стальський… Стальський, — повторяв він механїчно. — Даруйте, пане!… Будьте ласкаві, допоможіть моїй памяти! Їй-Богу, стидно менї, але нїяк не можу.

Та нараз він ударив себе долонею в чоло.

— Ах! Ото, з мене забудько! Пан Стальський, мій домашнїй інструктор^[6] у третїй… нї, pardon, у другій ґімназіяльній клясї!

— Так, так, так! — притакував Стальський і руками, і головою, і всїм тїлом. — Видно, пан меценас не забули. А якже, а якже, домашнїй інструктор… неправильні латинські verba, памятаєте?

— Га, га, га! Партіціпіяльні конструкції, ablativus absolutus! Ну, якже ж вам поводить ся, пане Стальський?

Меценас узяв подавані йому віддавна обі руки Стальського і, стиснувши їх у своїх пухких долонях, випустив. Стальський урадуваний, балакучий, ішов обік нього.

— Дякую, дякую! От жию, аби жити.

— Маєте тут яку посаду?

— А вже ж, а вже ж! Я в судї. Пан меценас іще тут незнайомі… Я тут офіціял^[7] при помічнім урядї, маю під собою реґістратуру. О, я служу вже пятнацять лїт!

— Але ж ви, здається, були в війську?

— Так. Власне тодї, як я пана меценаса вчив, мене з шестої кляси відібрали до війська. Дурний чоловік був. Було шанувати ся, стати офіцером… Ну, я там зразу трохи шарпав ся… Знаєте, в війську мусить бути субординація. Так я й став на фельфеблю. А, вислуживши десять лїт, чоловік авансував^[8] — ось вам і вся моя карієра.

Вони йшли довгою, простою вулицею, що вела на двірець залїзницї. Липневе сонце стояло майже над головами і пекло немилосерно, а довкола вулицї були самі мури і стїни, нїде анї садка, анї дерева. Духота. Меценас ізняв капелюх і мов вахлярем^[9] холодив ним спітнїле лице, обтерши передтим краплистий піт із чола хустиною.

— Але ж то пражить! — промовив він.

— Пан меценас, певно, на двірець ідуть? — запитав Стальський.

— Нї.

— А чого ж пан меценас ідуть сею вулицею? Маєте тут дїло до кого?

— Борони, Боже! Я властиво хотїв іти на обід.

— На обід? Тут пан меценас у когось обідають?

— Нї. Хочу пошукати якоїсь реставрації. Вчора й позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати й обідав у готелю.

— Так, то пан меценас до готелю заїхали?

— Так. »Під Чорного Орла.« Знаєте, я тут чужий. Маю кількох знайомих урядників^[10] і професорів ґімназіяльних, але всї вони на урльопах^[11], на вакаціях, пороз'їздили ся. То я заїхав до готелю й там сиджу, поки знайду собі помешканнє. Але їда там не смакує менї.

— Ну, певно! Прошу, я пану меценасові покажу дуже добру реставрацію. Прошу отсюди!

І Стальський зігнув у бокову вуличку і йшов обік Рафаловича, не перестаючи говорити.

— Ах, так! То пан меценас у готелю! Ще не маєте помешкання! Ну, в такім разї, надїюсь, не відкинете моєї послуги. Дозволите, щоб я допоміг вам винайти помешканнє. Я ж тут усюди знайомий!

— Але ж навпаки, пане Стальський! Дуже вам буду вдячний. Тим більше, що в мене й писанини ще купа, нема коли бігати по містї, шукаючи хати.

— О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволені. А де ж ваша фамілїя?^[12] Також у готелю?

— Фамілїя? У мене жадної фамілїї нема. Я сам-самісїнький.

— Як то? Пан меценас нежонаті?

— Нї, пане.

— А, так! На кавалєрській^[13] стопі! Ну, так, то що иньше! Так же менї й кажіть! Але ось ми вже й прийшли. Чи волите обідати у спільній столовій, чи, може, окремо?

— Та менї байдуже, — мовив адвокат. — От хиба як би ви були, такі добрі обідати зо мною, то можна б замовити окремий покоїк.

— Я такий рад, що здибав пана меценаса…

— Ну, як так, то добре, обідаємо разом! Замовляйте покоїк! — мовив меценас, і оба ввійшли до реставрації.

——————

1. У Галичинї »меценасами« звуть адвокатів.
2. Ґратулювати — бажати, витати, латинське слово, що вперто держить ся між укр. інтелїґенцією Галичини.
3. Суд, звичайно — найвищий суд.
4. Звичка балакати в 3. особі множ., з додатками: прошу і т. д. це надмірна чемність (з-польська), яку прикладають у Галичинї, н. пр., учнї до вчителїв, селяни до пан-отцїв, низчі ранґою урядовцї до вищих, незнайомі молодчі до старших і т. д.
5. пенсне
6. домашнїй учитель, іще зветь ся инакше: корепетитор
7. низчий, канцелярійний урядовець; ними стають звичайно вислужені (зверхсрочні) фельдфеблї
8. дістав повищення у службі; аванс — повищення
9. польське слово (з нїмецького Fächer), вживане інтелїґенцією замісць народнього — віяльце
10. урядовцїв, тих, що служать по урядах, чиновників
11. на відпусках (нїм. Urlaub)
12. Сїмя, родина
13. Кавалєр = нежонатий, парубок