Перехресні стежки (19??)/II
| ◀ I | Перехресні стежки II |
III ▶ |
|
Поки Стальський бігав та балакав із кельнером, потім із старшим кельнером, далї зі самим шефом реставрації, др. Рафалович стояв на вузенькій верандї перед реставрацією, віддїленій від вулицї залїзними штахетами й обставленій великими олєандрами в деревляних шапликах. На верандї стояло кілька деревляних столиків, круглих і обтягнених цератою[1] так, що здалека могли виглядати як мармурові. Веранда виходила на південь і пекла ся на сонцї, то при столиках не було нїкого, тай із нутра реставрації не чути було такого шуму, який свідчив би про велику купу гостей. Місто жило ще переважно патріярхальним життєм; найбільша частина людей, із тих, що могли дозволити собі на порядний обід, столували ся дома, в сїмях. До того ж се було лїто, пора вакацій; заможнїйші, що бували тут звичайними гістьми, повибирали ся на село, на купелї, або й так у гори, і в реставрації було досить пусто.
Та др. Рафаловичеві байдуже було до сього. Походжаючи по верандї, поки там для нього готовили окремий покій, і поки Стальський третїй раз розповідав, якого то незвичайного гостя має реставрація, і як близько він із ним знайомий, меценас силку вав ся відсвіжити у своїй памяти образ сього свойого колишнього вчителя. Правда, його незвичайна память допомогла йому по кількох хвилинах напруженого шукання віднайти його назву, розпізнати фізіономію Стальського, хоча від часу, як вони видали ся, минуло звиш двацять і пять лїт. Але Рафалович чув, що за тим першим образом у його тямцї тягнеть ся ще щось, якесь неясне, але болюче, неприємне чуттє, і тільки ненастанне балаканнє Стальського не дає тим споминам виплисти наверх і дійти до повної свідомости. Та тепер, коли Стальський віддалив ся на хвилину, Рафалович напружив іще раз свою память, і давнї спомини звільна початі виринати в душі.
Ах, так! Стальський був поганим інструктором. Рафалович, малий, слабовитий хлопчина, дуже бояв ся його, вусатого і зовсїм уже дорослого парубка. І мав причину бояти ся. Знаючи, що хлопчина сирота й має тілько опікуна, сїльського священика, Стальський держав хлопчика гостро, не стільки вчив, скільки бив, штовхав і всякими способами карав його. Облесний супроти його опікуна, він був брутальний супроти нього, нїколи не заговорив щиро, а все або з гнївом або з кпинами. Рафалович іще й тепер аж стрепенувся мов від наглого подуву холодного вітру, коли пригадав собі той настрій вічного страху, суму й отупіння, в якому находила ся його дитяча душа цїлого півтора року, поки Стальський був його інструктором. Йому живо стала в памяти та дика, безтямна радість, із якою він повитав відомість про те, що його інструктора відібрали до війська, і що він уже не буде під ним.
І ще одно пригадало ся д-рові Рафаловичеві, одна дрібниця, що не мала звязку з його шкільною наукою, але характеризувала Стальського, найсильнїйше вбила ся в його дитячу память і довгі лїта мулила його, мучила й болїла, мов тернина, вбита в живе мясо. Факт був такий. Стальський жив на одній кватирі з малим Рафаловичем. Опікун привозив малому харчі з села і одного разу перед святками привіз добрий шмат ковбаси також для Стальського. Сей подїлив собі ту ковбасу на рівні порції так, щоб вистачила йому на два тижнї, а, боячи ся, щоб хто не вкрав йому сього добра — на кватирі жило ще кілька школярів, — сховав її десь у скриток, знаний тільки йому самому. Мудро виміркував він той скриток: жаден школяр не міг найти його. Кілька день усе було добре, та одного разу Стальський влетїв до кімнати ввесь червоний, лютий, і накинув ся на першого-лїпшого школяра, що попав йому під руку:
— Де моя ковбаса?
— А хиба я сторож від твоєї ковбаси? — відповів сей на-пів зі страхом, і на-пів зі сміхом.
— Ти мусиш знати! А-во, смієш ся! — кричав Стальський, попадаючи що раз у більшу лють. На щастє, школяр, до якого він причепив ся, був із одної кляси з ним і, хоч молодший, та проте сильний і відважний. На меньшого був би Стальський зараз кинув ся з кулаками, на нього не смів.
— Смію ся, бо менї смішно, — відповів сей.
— Чого смішно?
— Того, що ховаєш ся з тою смердячою ковбасою, мов би ми всї тут тільки й чигали на неї, а проте таки наскочив на якогось злодїя.
— Певно, кіт занюхав! — докинув мов ізнехотя иньший школяр, що сидїв при столї й робив задачу.
Стальський став раптом мов облитий водою.
Справдї! Він і не подумав про се! Не що, тільки кіт! Бо коли б людина, то була б узяла всю ковбасу; а то щось розірвало бібулу[2], якою вона була обвинена й витягло тільки один кусник. Він постановив собі допильнувати, зловити злодїя! Пів дня ходив він у глибокій задумі, вимірковуючи, як би се зробити. Врештї видумав хитре сильце, наставив його у своїй криївцї[3] й пізно вночі лїг спати. Десь коло півночі всїх у хатї збудив страшенний мявкіт на стриху[4]. Стальський зіскочив зі своєї постелї, немов і досї не спав, і тільки й ждав сього.
— Ага, маю злодїя! Маю злодїя! — шептав він, затираючи руки. Засвітив свічку і встромив її в лїхтарню, а потім, узявши мішок, подав ся на стрих. За хвилю вернув ся з закрівавленими руками. Кіт, видно розуміючи, що йому грозить, хоч у сильцї, боронив ся завзято. Але Стальський мав його в мішку, потрясав ним, бив до одвірків, копав ногами, а потім, завязавши добре, замкнув до своєї скриньки й лїг спати.
Те, що було потім, чотирі чи пять день, Рафалович згадує, як якийсь страшний, обридливий сон. Стальський мучив кота найріжнїйшими способами: бив його в мішку наослїп, вішав за шию, прищепивши хвіст розколеним із одного кінця полїном, виривав пазурі, випікав очі, колов шилом, напихав у ніс товченого перцю і скла. Мявкіт, жалібний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив свої катівські операції в садівницькій будцї, що стояла серед широкого саду, далеко від людських хат. Рафалович іще раз здрігнув ся, пригадавши собі, як він усї ті ночі, чуючи далеко той мявкіт, не міг заснути, і як одного вечора зі сльозами цїлував руки Стальського, просячи, щоб дарував життє котові. Але його просьба була даремна. По пятьох днях кіт таки здох; здаєть ся, його доконав сильний мороз. Але малому Ґеневі[5] ще довгий час що-ночі причувало ся жалібне мявканнє й котячий писк, мов плач малої дитини; він кидав ся крізь сон, кричав і плакав, а рано вставав змучений, з болем голови й закислими очима.
Все се згадав тепер др. Рафалович, ходячи по верандї. Колишнїй страх перед сим чоловіком змінив ся на обридженнє і глибоку антипатію.
— Чого се він признаєть ся до мене? — думав Рафалович. — Чого тїшить ся і заскакує, мов би ми були Бог-зна якими приятелями?
На сї питання він не знаходив відповіди. Він не був забобонний і не вірив у стрічі, але його думка зі старої традиційної привички склала ще одно питаннє: »Що воно значить, що на вступі в нове життє менї перебігає дорогу отся скотина в людській подобі?«…
——————